Мілошевіч: Футбол в Україні кращий, ніж в Сербії
Центральний захисник "Карпат" Іван Мілошевіч дав цікаве інтерв'ю журналістам.
– Іване, ти вже багато років у "Карпатах". Коли відчув, що став своїм?
– В тому плані, коли я почав почуватися у Львові комфортно? Не можу сказати, що був якийсь конкретний випадок. Я ж вперше приїхав грати за кордон, де зовсім інша країна, інші люди. Спочатку було важко, я не знав мови, не знав про рівень місцевого футболу. Але потрохи почав освоюватися. Мені дуже пощастило, що я прийшов в молоду команду. Окрім того, я відразу почав грати – це також сприяло швидшій адаптації. Правда, найкраще стало тоді, коли прийшов Неманья Тубіч. З’явилася людина, з якою можна поговорити рідною мовою. Та взагалі я вважаю, що мені пощастило з "Карпатами". Ніхто на мене косо не дивився, відчував підтримку – це приємно.
– У тебе були колись конфлікти в команді?
– Ну, серйозних конфліктів не було. Ясно, що уникнути якихось суперечок чи непорозумінь не вдається, але це тільки на тренуваннях. У кожного гравця є емоції, характер. Буває, що десь жорсткіше підеш у підкат. Але я за природою людина не конфліктна, тому намагаюся всі проблеми обходити стороною. І навіть якщо виникає щось таке, то стараюся швидко все залагодити. На щастя, нічого серйозного ані з тренером, ані з гравцями у мене не було. Та й взагалі в команді добра атмосфера...
– ...яку підтримують веселі люди. Наприклад, Міша Кополовець.
– Міша дуже добра людина. Він любить спілкуватися. Я від самого початку з ним здружився. І навіть коли прийшов Неманья, то ми стали веселою компанією, трималися разом. Ми любили після тренування піти на прогулянку. Міша завжди з нами був. Напевно, ми йому сподобалися. Вже три з половиною роки з ним дружу. Я знаю, що Кополовець часто спілкується з Тубічем. І якщо я колись поїду зі Львова, то буду з ним підтримувати зв’язок. Також, до речі, я з Алексом Ґурулі здружився. Він прийшов майже в той час, що і я. Ми обоє не знали мови, але це не заважало нам. Щодня ми були разом, говорили трішки по-англійськи, трішки руками (сміється).
– Я колись запитував у гравців, хто в команді найбільший професіонал. Багато хто назвали тебе і Тубіча...
– Справді? Ну, про себе я не можу аж так сказати. Я просто виконую свою роботу. А от Тубіч – це факт. Він більший професіонал за мене. Мабуть, мене до нього прив’язували, бо ми завжди були разом. Або тому, що він мене завжди тягнув за собою: так, зараз треба попрацювати; або – зараз треба відпочити. От ми так і робили – і працювали індивідуально, і відпочивали. Звісно, я стараюся бути професіоналом, щоб уникати травм, щоб довше грати у футбол. Але я можу сказати, що в нас у команді зараз всі професіонали.
– Тобі доводилося зустрічати у Львові сербів?
– Трохи раніше у Львові був один баскетболіст і троє баскетболісток. Ми познайомилися і зустрічалися з ними кілька разів. Потім вони поїхали. А два тижні тому ми гуляли з Ґреґором і Мартіном по місту і до нас підійшов хлопець, бо почув сербську мову. Виявилося, що він студент. Ми обмінялися номерами і зараз спілкуємося. Я знаю, що у Львові є вулиця Сербська. Неподалік є ресторанчик, я туди іноді ходжу. Шкода, правда, що нема ресторанів з сербською кухнею.
– Тобто сам ти не готуєш...
– Не готую. Не люблю, не знаю, як і не вмію (сміється). Іноді зранку можу яєчню приготувати. Але переважно харчуюся в ресторанах та на базі.
– А як тобі українські порції? Вони ж утричі менші, ніж в Сербії...
– Справді, у вас порції дуже маленькі. У нас таких би просто не зрозуміли. Якось до мене приїхали гості. Ми прийшли в ресторан, нам принесли замовлення. Гості здивованими очима дивляться на мене і питають: "І це все?". До речі, я помітив, що українці їдять мало хліба. Якось я натрапив на статистику, де було сказано, що в Сербії їдять хліба найбільше в Європі. Та й взагалі серби дуже люблять смачно поїсти, тож і порції у нас відповідного розміру.
– Вибач за особисте питання. Ти ще довго збираєшся холостякувати?
– Я не знайшов ще... Тут всі в мене питають, коли я вже нарешті одружуся, адже мені 26 років! У Сербії такого нема. Лише деякі з моїх друзів одружені, але більшість ні. Я помітив, що в Україні багато молоді одружується. Я теж хочу, але поки що не знайшов відповідної дівчини. Мабуть тому, що я тут, а хотів би одружитися з дівчиною із Сербії. Але всяке може бути (сміється).
– Що тобі найбільше не подобається в українському футболі?
– Ти чекаєш, щоб я сказав про суддів? Не знаю... Футбол в Україні кращий, ніж в Сербії. Хороших стадіонів значно більше, у нас лише три-чотири більш-менш нормальних: у "Партизана", "Црвеної Звезди", "Войводіни". Це, мабуть, тому, що міст великих у вас багато. Якщо для сербів 100 тисяч – це велике місто, то для українців... ну, якщо не село, то маленьке містечко. Все ж відповідаючи на твоє запитання, мабуть, на перше місце поставлю суддів. Вони мене інколи дуже сильно злять. І я не думаю, що вони так судять навмисно, це напевно їхній рівень. От у мене за три гри було три жовті картки. Такого раніше не траплялося. А я взагалі не грубий гравець. А коли тебе на початку гри "посадили" на картку, то ти вже граєш акуратно, щоб когось не зачепити.
– Нещодавно, у матчі дублюючих складів, ти забив у ворота "Оболоні" фантастичний гол, коли обіграв ледь не половину гравців суперника. Чому ти так не проходиш у матчах за основу?
– Обіграв? (Сміється). Та ні, я просто пробіг біля них. У вищій лізі повторити таке важко – там просто не дозволять такі "фінти". Всі думали, що я буду пас віддавати. А вийшло, що я побачив перед собою простір і пішов вперед. По суті я нікого не обігрував. До речі, такий самий гол я забив в Сербії, коли грав в одному товариському матчі. Там навіть більше суперників на моєму шляху було. Пам’ятаю, що мені вдалося обіграти навіть воротаря і закотити м’яча у порожні ворота. А взагалі я дуже мало забиваю, хоч мені страшенно хочеться. За три з половиною роки забив тільки двічі. Поправді, навіть переживав через це. Просто у мене мало моментів, а як вони виникають, то починаєш поспішати.
– Можеш порівняти наших фанатів з іншими?
– Вони на сербських схожі. Організовують підтримку і вдома, і на виїзді. У кращих команд Сербії є така підтримка, правда, там фанатів більше. Але якщо оцінювати об’єктивно, то я вважаю, що карпатівські фанати кращі в Україні. Правда, я не знаю, як уболівають на "Донбас-Арені" під час єврокубків. Але наші – це справді сила. Без них ми б не забили три голи у ворота "Боруссії", після того, як програвали 0:2. Ясно, що коли у нас справи йдуть погано, то глядачів на трибунах менше. Але саме тоді ми відчуємо, що нам потрібна підтримка.
– А часто звертаєшся за допомогою? Наприклад, до сусідів?
– Я просто на першому поверсі живу, тому їх бачу рідко. Але мене впізнають, постійно питають, як справи в команди, коли ми вже нарешті почнемо перемагати. Просять футболки, інший одяг. Кажуть, дай будь що, але дай (сміється).
– Скільки разів ти вже міняв квартиру?
– Чотири. Просто довго шгукав те, що б мені підходило. Спочатку жив на базі, тому хотів знайти швидко. Мені не головне, щоб то були якісь апартаменти, просто я хотів мати квартиру в центрі міста. Знайшов непогане житло, але воно було досить маленьке. І коли я купив авто, то почав шукати щось інше. Нарешті, мені вдалося знайти квартиру в ідеальному районі – між базою та центром. Там багато наших гравців живуть. Та й місцина досить тиха і спокійна. Там я живу вже півтора року і не думаю щось міняти.
– Ти колись їздив в львівському транспорті?
– В маршрутках? Ні... А от друг мій був у гостях, то його маршрутки зацікавили. Він у них катався – казав, що було весело. У Сербії просто нема таких.
показати приховати