Хороший, поганий і обоє мексиканці
«Парад дербі», який ми могли спостерігати наприкінці минулого тижня, добіг кінця, і тепер можна спокійно повернутися до деяких із минулих матчів. Звісно, на тлі близьких нам європейських чемпіонатів футбольна першість Мексики майже не привертає уваги українських ЗМІ.
Тому ми спробуємо цю порожнечу трохи зменшити, тим паче минулої неділі за океаном відбувся один із найбільш принципових матчів мексиканського чемпіонату — між «Ґвадалахарою» та «Америкою».
Всі місцеві протистояння у світі можна розділити на кілька найпоширеніших типів: багатші проти бідніших, містяни проти провінціалів, інтернаціоналісти проти національних консерваторів, мішки з грошима проти юнацьких колективів. Рідко коли в одному місті два клуби мають однакову філософію і просто конкурують в її течії, адже завжди якийсь із них буде ближчим до «ідеалу», а тому його суперник автоматично стане прихильником протилежної ідеології.
Саме так сталося в Мексиці, тільки більш концентровано, показово і, здається, навіть щиро.
Наприкінці 1950-их тодішні ґранди мексиканського футболу «Накакса» та «Атланте» пішли на спад. Їм на противагу популярності набирав клуб «Ґвадалахара», що робив ставку лише на мексиканських гравців. В той час цій команді не було рівних на батьківщині ацтеків: з 1956 по 1965 «Ґвадалахара» 7 разів брала золото чемпіонату (до слова, це був найуспішніший період в історії клубу).
Ґільєрмо Сепульведа — легенда «Ґвадалахари» 1960-их, виграв із клубом 6 чемпіонатів. Якось під час дербі, коли його було вилучено, Ґільєрмо кинув свою футболку на поле зі словами: «Це все, що вам потрібно, аби перемогти "Америку"»
Проте у всякому одноосібному лідерстві виникає принципове протистояння — з’являється суперник, що найбільше опонує чемпіону і чия філософія є неприйнятною для нього. У випадку «Ґвадалахари» таким клубом стала «Америка».
Ще в тих же 1950-их клуб проявляв неабиякі амбіції в чемпіонаті, кілька разів узявши срібло чемпіонату та вигравши Кубок. Втім протистояння почалося 1959 року, коли новим власником «Америки» став медія-магнат Емільйо Аскарраґа Мільмо (представник відомого сімейства Аскарраґів, що походили з Країни Басків). Придбавши клуб, Аскарраґа заявив: «"Ґвадалахара" зі своїми мексиканськими талантами — це хороші хлопці. Ми ж купимо найкращих іноземців і будемо поганими хлопцями». І що тут додати? Хіба те, що автор цих слів народився в Техасі, його батько був власне засновником династії, а в наш час клубом керує його син. Коротше кажучи, все як у знаному колись серіалі…
Емільйо Аскарраґа Мільмо (1930-1997). Можливо, його вклад є головним у виникненні дербі.
Його син Емільйо Аскарраґа Жан — теперішній власник «Америки»
Перші три протистояння на новому етапі завершилися трьома перемогами «Америки» з однаковим рахунком 2:0, після чого тренер команди Фернандо Маркос пожартував, що змінив телефонний номер на 202020. Як не дивно, але четвертий матч «Америка» програла з тим же рахунком 2:0.
Напруження між клубами часто виливалося у поведінку гравців під час дербі. Цікава ситуація склалася з Рамоном Раміресом — славетним мексиканським футболістом, гравцем «Ґвадалахари». 1999 року керівництво клубу вирішило продати гравця «Америці» проти його волі. Відтак Рамірес заграв за столичний клуб, але показово гірше, ніж раніше. Після пів року такої його гри, «Америка» віддала гравця до «Тіґреса», звідки Рамірес повернувся до «Ґвадалахари».
Рамон Рамірес був одним із лідерів збірної Мексики кінця 1990-их, зігравши за команду 121 матч.
2006 року Класико повернуло собі давнє значення, коли суперники вирішували між собою долю чемпіонства. Перемогу тоді здобула «Ґвадалахара» (2:0).
Хоча «Ґвадалахара» лишається рекордсменом за кількістю перемог у чемпіонаті, її зоря згасла ще наприкінці 1960-их. Відтоді клуб виграв лише три золота (1987, 1997, 2006). «Америка» прийшла на зміну своєму супернику, досягши піку у 1980-их. Тепер же чемпіонат Мексики є досить рівним, а принципові суперники лишилися принциповими здебільшого для своїх гравців та прихильників.
Марко Лютий
показати приховати