Як Пірло ледь не опинився у «Барсі» і ще 9 історій із автобіографій футболістів та тренерів
Що засмучує Суареса, чому Ібрагімович крав велосипеди, про що жалкує Анчелотті, хто втримав Джераррда у Ліверпулі, за що Буффон міг сісти за грати. Про це та інше читайте у тексті.
Реаліті-шоу «Big Brother», яке вперше з’явилося на маленькому голландському каналі у 1999 році, свого часу було одним з найпопулярніших у світі. Секрет успіху проекту був надзвичайно простим: глядачам цікаво спостерігати за повсякденним життям (відношення, емоції, поведінка тощо) інших людей навіть якщо вони їм невідомі. А уявіть, якщо зробити теж саме із селебриті, народними улюбленцями…
Попит народжує пропозицію, тож ЗМІ стрімко проникли у життя зірок. Не стали виключенням і футболісти. Сьогодні журналісти та папараці відстежують майже кожний крок всіх хоч трохи відомих гравців, слідуючи за ними на тренуваннях, перед матчем, після матчу, у магазинах, ресторанах, відпустці. Всюди. Допомагають медійникам у цій справі і самі футболісти, активно наповнюючи сторінки у соцмережах та випускаючи автобіографії. Таким чином, вболівальникам стають відомі внутрішні переживання кумирів, їх маленькі секрети та потаємні бажання.
До вашої уваги підбірка найцікавіших історій із автобіографій зіркових футболістів та тренерів.
Андреа Пірло. В полоні у «Мілану»
Влітку 2006-го італійці тільки виграли чемпіонат світу і Пірло насолоджувався життям. Він катався на велосипеді по тихих вуличках на набережній і вже уявляв собі як вдягатиме форму мадридського «Реалу» і гратиме поруч з найкращими футболістами на планеті. Він вже був гравцем королівського клубу в голові, в душі і в серці, адже на нього чекав 5-річний контракт з «галактікос» і одна з найбільших зарплат в історії. Залишалося лише погодити це питання з «Міланом».
Але мріям Пірло не судилося стати реальністю. Керівництво «россонері» вперлося рогами. Галліані на зустрічі з Андреа запропонував йому новий контракт, де графа про зарплатню була порожньою, і дозволив Пірло вписати туди будь-яку суму. Це означало лише одне – у Мадрид його не відпустять.
У 2009-му році історія фактично повторилася. Анчелотті тоді тільки очолив «Челсі» і зазивав Пірло переїхати з ним у Лондон. Андреа не мріяв грати за «аристократів», як за «Реал» чи «Барсу», але «сині» пропонували 4-річний контракт і хорошу зарплатню, в той час як у Мілані йому світила лише річна угода і майже вдвічі менший оклад. Однак, боси «червоно-чорних» запросили за свого лідера таку ціну, що знов стало зрозуміло – Пірло залишається.
Нічого не змінилося і в 2010-му. «Мілан» тоді грав з «Барселоною» на «Камп Ноу» і після гри Гвардіола через свого помічника запросив Пірло у свій кабінет на декілька слів. Іспанець розповідав Андреа про своє захоплення його грою і питав про готовність підписати контракт з «блаугранас». Пірло погодився не задумуючись, адже «Барса» – той клуб, гра якого його надихала. Не просто так італієць постійно грав за «гранатово-синіх» на PlayStation:
«Насправді, як і у випадку з Реалом (навіть більше, ніж у випадку з Реалом), я б поповз рачки в Барселону. Вони були кращою командою світу тоді. Про що ще говорити?», – зазначає у своїй автобіографії Пірло.
Та керівництво «Мілану» знов стало на заваді. Що ще більш прикро – Пірло провів наступний рік переважно на лавці «россонері» і влітку 2011-го перейшов у «Ювентус».
Ріо Фердінанд. Перекваліфікація в оборонця
Одного разу, коли я юнаком виступав за «Вест Гем», наші центральні захисники не з'явилися на гру. Тренер підійшов до мене і запитав: «Можеш зіграти на цій позиції сьогодні?». Мені було близько 15-ти років на той момент, і я був центральним півзахисником. Сказано – зроблено. Мабуть, я виступив непогано в тому матчі, тому що після гри він сказав: «Слухай, я хочу, щоб ти грав на тій же позиції на наступному тижні». Мені це зовсім не сподобалося! Я завжди дуже засмучувався, коли тренер просив мене зіграти ззаду. Незабаром ця позиція стала постійною. Вважаю, що перехід в оборону був природним процесом, але це однозначно ніякого задоволення мені не приносило. Адже найбільше я любив водитися, пасувати, бити по воротах і забивати голи... і ось тепер мене змусили віднімати м'яч і віддавати його іншим людям, щоб вони займалися моєю улюбленою справою!
Після матчів у мене виникало дивне відчуття незадоволеності, навіть коли ми перемагали. Мені здавалося, що я нічого особливого не зробив у грі. Всього лише не дозволив іншим футболістам забити. У чому прикол цього заняття? Так тривало кілька років. Чесно кажучи, протягом усього початкового періоду своєї кар'єри я не отримав ні краплі задоволення від успішно заблокованих мною ударів або запобігання потенційних гольових моментів суперника. Я обожнював моменти, коли мені вдавалося зробити фінт або хороший пас, або просто пробігти невелику відстань, володіючи м'ячем. Варто відзначити, що мені подобалося гнатися за нападником і обігравати його в швидкості. Однак саме мистецтво оборонної гри залишало мене байдужим. У разі поразки моєї команди я не особливо турбувався, якщо мені вдавалося «зробити щось» на полі. Я пишався тим, що мені вдався якийсь трюк або щось подібне, наприклад, в єдиноборстві з Аланом Ширером, проте мене зовсім не турбувало те, що він забив гол або втік мені за спину.
Так тривало до тих пір, поки я не перебрався у «Лідс», де ставлення до гри почало змінюватися і дорослішати – тоді мій рівень почав по-справжньому рости. Остаточно ж моє ставлення змінилося ЧС-2002. Ми грали з бразильцями і в одному з моментів Роналдо увійшов з м'ячем з лівого кута штрафного майданчика і віддав передачу на Рівалдо, зробивши пару швидких кроків у бік наших воріт. Я відреагував на це звичним чином, розвернувшись до воріт і опустивши голову, почав бігти у напрямку голкіпера, бо подумав, що бразильський форвард теж спрямується до воріт. Але не тут-то було! Він обдурив мене! Він зробив вигляд, що збирається увірватися у вільну зону, потім різко зупинився і повернувся у початкове положення. У той час, коли я мчав до воріт як ідіот, він зробив крок назад, вигравши тим самим вільний простір для удару по воротах. Я подумав: «Чорт забирай! Я ще з таким не стикався!». У той момент я зрозумів, що мені ще належить довга робота над собою, щоб стати захисником світового рівня.
Златан Ібрагімович. Адреналін – як спосіб життя
Коли я був маленьким, мій брат подарував мені велосипед BMX. Я вважав його дуже крутим. Але велосипед незабаром вкрали біля лазні в Русенгорді. Мій батько попрямував туди розібратися. Він з тих, хто каже: «Ніхто не сміє чіпати моїх дітей! Ніхто не сміє красти їхні речі!». Але навіть такий крутий хлопець, як він, нічого не міг з цим вдіяти. Велосипед зник, а я був спустошений.
Після цього я став красти велосипеди. Навчився зламувати замки. Я став крутим у цій справі. Бам, бам, бам, і велик вже мій. Я був велосипедним злодієм. Це було моєю першою «справою». І це було досить невинно. Але іноді все ж виходило з-під контролю. Одного разу я одягнувся у все чорне, вийшов вночі на вулицю як Рембо, і за допомогою болторізу обзавівся військовим байком. Зрозуміло, цей велик був дуже крутий. Мені він подобався. Але, якщо чесно, для мене був важливіше сам процес, емоції, адреналін, а не велосипед. Мене приколювало колесити в темряві і кидатися яйцями у вікна. Мене рідко ловили. Я і зараз всюди шукаю адреналіну: у швидкій їзді на машинах, в екстремальному відпочинку тощо. Але з роками я все частіше тримаю себе у руках і підходжу до цього з розумом.
Мені було 14 років, коли я потрапив у «Мальме». Тренувальне поле було дуже далеко, в семи кілометрах, і я часто ходив пішки. Але спокуса була великою, особливо якщо я бачив хороший велосипед. Одного разу я помітив жовтий велосипед з кількома коробками і зрозумів, що він належить листоноші. Я заліз на нього і катався колами з листами сусідів, а потім зістрибнув і просто поставив його у кутку. Я не хотів красти листи інших людей.
Одного разу велосипед, який я вкрав, вкрали у мене. Я стояв безпорадно біля арени, шлях додому був довгий, а я був голодним і нетерплячим. Довелося вкрасти ще один велосипед, що стоїть біля роздягалень. Зламав замок. Це був хороший велосипед, і я був обережний, припарковував його подалі, щоб старий власник раптом не помітив. Потім виявилося, що то був велосипед помічника тренера. А оскільки я знав, що тренерів потрібно поважати, то я повернув його власнику:
– Ви знаєте, я взяв ненадовго ваш велосипед. Була кризова ситуація. Одноразове використання! Ви отримаєте його назад завтра.
Девід Бекхем. Справжні причини переходу в «Реал»
Я виріс як особистість і здається Фергюсону не сподобалося те, ким я став. Також все виглядало так, що і як гравець я став не цікавий йому.
Реально погане ставлення Фергюсона почалося з початком мого роману з Вікторією, і переросло у ворожість після матчу з «Лестером». Я зламав ребро. У мене не було вибору, окрім відпочинку. В цей час вся збірна Англії була запрошена у Букінгемський палац, я не міг пропустити цю подію. Я був неймовірно гордий, коли мене представили Її Високості Королеві, як капітана збірної.
Я повернувся здоровим і свіжим, але відразу ж почав відчувати охолодження в наших відносинах з Фергюсоном. Десь через місяць я вирішив поставити всі крапки над «i» та поговорити з ним. Я запитав його: чи є проблема? Вона була. І велика. І полягала вона у тому, що замість того, щоб їхати відпочивати, я відвідав Букінгемський палац разом з усіма. Він порахував, що я був би готовий до гри раніше, якби не чекав ці пару днів зустрічі з королевою і відправився б на відпочинок. Я спробував пояснити, але те, що тренер сказав на це, я ніколи не забуду: «Коли я побачив тебе там, я задався питанням про твою лояльність до клубу».
Я був у шоці. Не міг повірити, що чую таке. Я сказав: «Я люблю Юнайтед і хочу бути в клубі. Але якщо цього не хочете Ви, то скажіть про це». Він не відповів. Я пішов. На тренуванні мені здавалося, що я один піддаюся критиці тренера. Я почав відчувати, що мене готуються прибрати з команди. Ми всі отримуємо свою порцію критики, але це було особистим і іноді навіть принизливим.
Наближався матч-відповідь з мадридцями. Всі думали, що я вийду в стартовому складі. Крім мене. Вранці перед грою, тренер сказав: «Девід, ти не вийдеш сьогодні в основі. Будеш сидіти в запасі». Я здригнувся. Здавалося, ніби він чекав весь сезон, щоб сказати мені це. Реал Мадрид - дуже важлива гра, синку. Занадто важлива для того, щоб ти в ній брав участь.
Я відчував злість і розчарування. Ще гірше стало, коли я побачив список 11-ти гравців стартового складу. Я не повірив своїм очам, коли побачив у списку Себа Верона. Я був упевнений, що тренер не дав мені вийти на поле з особистих, а не футбольних причин. Адже Верон до цього був травмований 7 тижнів. Вперше у житті я задумався, що може краще буде грати у футбол десь в іншому клубі, ніж грати тут.
Згодом так і трапилося. Але я не був проданий, мене просто викинули ...
Карло Анчелотті. В полоні у «Мілану» (Частина 2)
У 2006 році я прийняв пропозицію від мадридського «Реала». Не буду говорити, що це було важким рішенням – навпаки, думаю, що працювати у «королівському клубі» – це мрія кожного тренера. Це було ще до афінського фіналу Ліги Чемпіонів 2007 року, коли ми обіграли «Ліверпуль», і мені хотілося змінити обстановку і попрацювати в більш спокійних умовах. Я бачив, що керівництво «Реалу» в мене повірило і звернулося до мене з конкретною пропозицією:
«Ти найкращий, і тому ми хочемо бачити тебе в нашій команді».
Я підписав попередню трирічну угоду з «Реалом», за умовами якого я отримував би зарплату вдвічі більшу, ніж мав у «Мілані». Та й потім, мені захотілося приземлити свою дупу у тренерське крісло, яке менше хитається.
Переговори з «Реалом» проходили просто чудово: я особисто спілкувався з Хосе Анхелем Санчесом, який відповідав тоді в «Мадриді» за контракти. Я попросив вислати угоду на мій особистий факс, а не в Міланелло, щоб зайвий раз не нервувати керівництво «россонері». Я підписав контракт і вже розраховував на швидкий переїзд до Мадрида, але, на жаль, цей варіант не склався, і не склався він тільки тому, що я наполіг на тому, щоб в контракт було включено пункт про обов'язкову згоду «Мілана» на мій перехід в «Реал». Я зв'язався з Адріано Галліані, щоб ввести його в курс справи, але він швидко остудив мій запал:
«Ти нікуди з «Мілана» не йдеш. Ти залишаєшся тут і ми поліпшуємо умови твого контракту. Ти виконав хорошу роботу, і нікуди ми тебе не відпустимо».
Я йому відповів на це:
«Що ж, якщо ви у мені зацікавлені, то тоді я залишаюся».
Після цього я подзвонив в Мадрид і чесно розповів їм про розмову з Галліані, вибачився і сказав, що інтерес з боку такого клубу як «Реал» – величезна честь для мене. Так воно і було насправді – не випадково я зберігаю ту попередню угоду з «Реалом» серед найцінніших речей.
Луїс Суарес. Несправедливі звинувачення
Чи казав я слово «negro» в тій перепалці іспанською мовою з Патрісом Евра (15 жовтня 2011 в матчі «МЮ» і «Ліверпуля»)? Так. Чи одне значення має слово «negro» в іспанській та англійській мовах? Звичайно ж ні. Чи расист я? Категорично ні. Я був шокований, коли дізнався, в чому мене звинувачують. Я досі засмучуюсь і злюся, розумію, що це клеймо залишиться на все життя.
Я почав підозрювати про те, що сталося щось серйозне, коли Дамієн Комоллі після гри запитав, що у мене сталося з Евра. Спочатку я не міг згадати щось особливе. Так, була суперечка, але таких перепалок по ходу гри у мене, можливо, було декілька. Коммолі заявив, що мене звинувачують у расизмі. Я був дуже здивований.
Пам'ятаю, рефері підкликав нас. Евра почав питати мене, навіщо я його вдарив. Трохи лицемірно з боку захисника, який сам весь матч б'є суперників по ногах, скаржитися на удар. Він почав перепалку іспанською мовою. У нашій розмові я використовував слово «negro». Зараз я вже знаю (на той момент я поняття про це не мав), що в англійській мові слово, яке пишеться так само, але вимовляється по-іншому, дуже образливо: «negro», що вимовляється як «нігро». «Negro» на іспанській (вимовляється як «нейгро») означає чорний, нічого більше. Це не образа. Хтось сперечатиметься – ти сказав «чорний», не варто було цього робити. Але Евра почав розмову іспанською, а в цій мові безліч варіантів подібного звернення: «Guapo» (красавчик), «Gordo» (товстун), Flaco (худишка), «Rubio» (блондин). Просто характеристика зовнішніх даних. «Negro» можна віднести до будь-якої людині з темним волоссям або з темним кольором шкіри, і це слово на іспанській я використовував все своє життя. Моя дружина сама іноді кличе мене «Negro» або пестливо «Negrito». Моя бабуся так називала дідуся «Negrito» і зрідка мене теж. Я не кажу, що я сказав йому це в дружній манері, адже ми все-таки сперечалися. Але ніякої расистської підоснови там не було.
Боляче чути від людей, мовляв, Луїс Суарес – класний гравець, іноді божевільний ... і расист. Або, що ще гірше, просто: Луїс Суарес – расист. Почніть забивати в пошуку «Луїс Суарес» і там з'явиться слово «расист». Це клеймо на все життя. І я його не заслуговую.
Мене дискваліфікували на вісім матчів і на все життя охрестили расистом. Можете вважати мене базікою, кусакою чи симулянтом – тому є докази. Але звинувачення в расизмі – це дуже несправедливо та боляче.
Роберто Баджо. Вічне прокляття у вигляді незабитого пенальті
Той мундіаль (1994 року) я повинен був виграти або програти на останніх секундах. Це мені сказав мій духовний наставник Дайсаку Ікеда. І він був з тих, хто не помиляється. Над його словами я розмірковував дні і ночі, але не міг знайти їм пояснення. Я запитував себе, що має статися, яким чином здійсниться це передбачення.
Це був виклик, про який я мріяв все життя. Говорили, що цей чемпіонат світу може стати моїм. Логічно, враховуючи, що я був чинним володарем «Золотого м'яча». Багатьом здавалося навіть, що моїх здібностей, мого таланту, мого класу повинно було вистачити, щоб вознести команду на вершину світу самотужки. Але цій вершині, яку я побачив на секунду, в наступну мить судилося впасти. Хоча я цього ще не міг знати. Адже мені був відомий сюжет п'єси, але я не знав, якою буде розв'язка.
З тих пір пройшло багато часу, але я не зміг перестати думати про те, що трапилося. Роки, що послідували за фіналом Пасадени, були найгіршими в моїй кар'єрі. Я не був собою, мій тягар зводив нанівець мій вроджений талант. Ні, я так і не подолав той кошмар до кінця. Тому що поразку по грі можна прийняти, поразку по пенальті – ні. Втім, як і перемога по пенальті не варто того, щоб її святкувати. Тому що це не перемога. І ніколи нею не буде.
Хто знає, чому той м'яч полетів так високо. Це було навіть смішно – я не забивав пенальті вкрай рідко, та й ті парирував воротар. Але вдарити з пенальті вище – ніколи, навіть на тренуваннях, навіть при поганому самопочутті. Повинна бути причина або пояснення того, що футболіст, який може направити м'яч, як і куди захоче, вдарив зовсім не туди, куди хотів. Я бачив мету – по центру воріт, на середній висоті, оскільки воротар вже впав у кут. Але м'яч злетів вгору, неначе керований невидимою рукою. Бразильці кажуть, що це був великий Айртон Сенна (бразильський автогонщик загинув за два з половиною місяці до фіналу ЧС на Гран-Прі Сан-Марино). Після удару в мені не залишилося нічого, крім болю. Болю, з яким мені потрібно було жити.
Стівен Джеррард. Секрети відданості «Ліверпулю»
«Ліверпуль» – мій улюблений клуб – випадав із трійки англійських лідерів, яку складали тепер «Арсенал», «МЮ» та «Челсі». Всі говорили про це. Бери будь-яку газету, а там: «Ліверпуль» в тридцяти очках від лідера. Включи радіо, а там: «Ліверпуль» нікуди не проходить. Включи телик – і почуєш там якого-небудь експерта, який називає «Ліверпуль» посередністю.
Тридцять очок. Ця цифра не йшла у мене з голови. І вона мене дратувала. Я скаженів, але не міг заперечувати правди: таблиця АПЛ 2003/04 розділяла «Ліверпуль» від чемпіона – «Арсеналу» на тридцять очок. Це забагато. Все моє життя наповнилося сумнівами. Чи відповідає «Ліверпуль» моїм амбіціям? Черговим пенделем долі, що штовхала мене на рішучий крок, став виліт з Кубку УЄФА від «Марселя» у чвертьфіналі.
На Євро 2004 я летів з букетом сумнівів. Ні, з тоннами сумнівів. Душа металася з боку в бік, періодично повертаючись до ситуації на «Енфілді». Перед турніром мені дзвонили «Реал», «Арсенал», «Челсі», «МЮ» – я знав, що всі вони готові витратити на мене гроші. Фергі навіть добряче прогнувся в «The Sunday Times», назвавши мене «футболістом, що визначає гру збірної Англії».
Із рішенням допомогло призначення Рафаеля Бенітеса на посаду тренера. Рафа вразив мене з першого погляду. Рафа сміливий і наполегливий – мені це подобалося. Слабохарактерний тренер спробував би заручитися нашою підтримкою, вішаючи локшину на вуха, але він не старався втертися до нас у довіру. Ніколи. Він ніколи не обіцяв золотих гір – тільки поступовий розвиток. Рафа реаліст, і це відразу сподобалося мені. Я вирішив залишитися.
Примітка. Наступного року Джеррард поводитиметься із «Ліверпулем», як Руслан Ротань цього літа з «Дніпром», намагаючись перевірити свою значимість для клубу. Але, як і «дніпрянин», Стівен дослухався серця і вирішив залишитися.
Джанлуїджі Буффон. Політичні ігри та фальшивий диплом
На зорі кар'єри Буффон носив воротарський светр з номером 88, і з часом його почали дошкуляти питаннями про політичні уподобання, натякаючи на його ультраправі погляди. Джіджі, природно, відкидав всі домисли, кажучи, що не він перший і не він останній взяв такий номер. Але потім трапилася інша цікава історія. Виступаючи за «Парму», Буффон після однієї з ігор продемонстрував футболку з написом: «Кат той, хто поступається». Це зменшена версія гасла Беніто Муссоліні: «Хто поступається у боротьбі, є катом». Але такі проколи Буффон допускав, будучи зовсім юним гравцем. Останнім часом він ігнорує питання про свої політичні переконання.
До речі, Буффон цілком міг не стати героєм Італії і чемпіоном світу 2006 року. У 2004 році він ледь не загримів до в'язниці за використання фальшивого диплома юриста. Джіджі навіть середню школу закінчити не зміг через заняття футболом, а 10 років тому у нього якимось чином опинився диплом «Дослідницького центру Антоніо Маньєра». Але чотирирічний термін Буффон так і не отримав. Він відбувся штрафом у 6 млн. лір.
Пізніше у 2010 році Буффона звинувачували в тому, що він робить ставки через посередників. Була навіть названа загальна сума, яку перерахував Джіджі, щоб Массімо Альфієрі, господар тютюнової крамниці в Пармі, зробив ставки - 1,5 млн. євро. Але довести нічого не вдалося.
Алекс Фергюсон. Особливий подарунок на прощання та відповідь Бекхему
Спускаючись сходами клубного автобуса, який зупинився біля «Хоторнз», я намагався насолодитися кожною секундою. Завершувати кар'єру виявилося не так важко, тому що я знав – настав правильний момент для цього. За день до гри гравці повідомили, що хотіли б піднести подарунки на мою честь. Самим особливим став прекрасний «Ролекс 1941», випущений в рік мого народження і встановлений на позначці 15:03 – та хвилина, коли я з'явився на світ, у Глазго, 31 грудня. Також вони вручили фотоальбом з кращими моментами моєї кар'єри в «Юнайтед», на розвороті якого була фотографія з родиною та онуками. Ріо Фердинанд, пристрасний колекціонер годинників, був автором і цієї ідеї.
Після того, як під оплески усіх присутніх фотоальбом і годинник були вручені, я помітив дивний вираз обличчя у деяких гравців. Вони не знали, як повестися в цій ситуації, тому що я завжди був з ними. З деякими протягом двадцяти років. Я розумів, які думки зароджувалися у них: «Що тепер буде?». Дехто жодного разу не тренувався під керівництвом іншої людини.
***
Я не тримаю на Девіда зла. Зовсім. Я люблю його і вважаю відмінним хлопцем. Але ніхто ніколи не повинен здаватися і кидати все, чого досяг. Девід був єдиним моїм підопічним, який вважав за краще славу, поставив мету стати знаменитим поза світом футболу. Близький до цього був і Вейн Руні, якого мріяла поглинути поп-індустрія, але його вдалося втримати.
показати приховати