Володимир Мунтян: Не збагну, як Маслов запустив бородатого товариша з золотим хрестом на грудях до нас на базу перед матчем за чемпіонство
Видатний хавбек Динамо 60-70-х у відвертому інтерв’ю розповів «Футбол 24», чому колись кияни грали ліпше, ніж зараз.
Один з найкращих в історії українського футболу плеймейкерів розповів майже детективну історію про те, як Динамо не змогло здобути четвертого поспіль чемпіонства, згадав, як не забив в одному зі своїх перших матчів за киян пенальті, пояснив, чому Рудаков був проти капітанства Мунтяна й висловив своє бачення стосовно тієї кризи, в якій сьогодні перебуває рідний клуб.
Ця розмова записувалася в рамках спільного проекту "Футбол 24" і громадської організації "Друзі Динамо" до 90-річчя клубу.
– Динамо – то мрія дитинства, яка здійснилася і живе в мені понині. То все моє життя, – бере слово Володимир Федорович. – Правда, у 1954-му, коли Динамо здобуло перший Кубок СССР, футболу ще не любив, тільки чув про нього. Мені тоді більше подобалися зимові види спорту. Малим витворяв у Пушкінському парку на лижах і ковзанах дива. А ще встиг стати чемпіоном Києва з акробатики. Футбол у моєму житті з’явився років з десяти. Той 1961-й, коли динамівці взяли перше чемпіонство, пам’ятаю добре. То було свято для всього Києва. Кожного з гравців і тренера В’ячеслава Соловйова ми вважали небожителями. Тоді вже займався футболом. Можете уявити, з яким завзяттям тренувався, розуміючи, що маю шанс потрапити в найсильнішу команду СССР?
Взагалі, мені пощастило народитися саме в той час, щоб повиступати під керівництвом двох великих тренерів, відразу в двох динамівських колективах, які справедливо вважають одними з найсильніших у клубній історії. І хоч Валерій Васильович завжди говорив, що він готує команду-зірку, в нашій команді завжди вистачало видатних індивідуальностей, гра яких додавала Динамо шарму.
– З початку 60-х київське Динамо виділялося поміж решти совєцьких команд тим, що вкрай рідко випадало з трійки призерів у чемпіонаті дублерів.
– Власне, це зумовило й стабільність результатів першої команди. Бо Динамо підсилювалося здебільшого не зі сторони, а завдяки своєму дублеві. Ті риси, які були необхідні для виступів за першу команду, закладалися не на стороні, а спеціалістами, які працювали в структурі клубу.
Не повірите, але матчі в складі дублю мені нині згадувати не менш приємно, ніж переможні поєдинки в складі основи. Скажімо, один з перших моїх поєдинків за дублерів, коли ми у 1964-му приймали на стадіоні "Динамо" бакинський Нефтчі. Толик Пилипчук рахунок відкрив, ведемо 1:0 і отримуємо право пробивати пенальті. А я ж був пенальтистом у складах розмаїтих юнацьких команд. Але в дублі свої авторитети. Скажімо, Валерій Лобановський, якого Віктор Маслов уже вивів зі складу першої команди. Втім, Васильович підходить і каже: "Володю, бий!" "Ні, ви бийте" – подивився у бік Лобана. "Ні, тобі треба бити!" – наполягав той. Що мені залишалося? У воротах бакинців Сергій Крамаренко, з яким ми разом виступали в складі юнацької збірної СССР. На тренуваннях бив йому з позначки неодноразово й, звісно, Сергій мою манеру трохи вивчив. Я це розумів, тому мусив найперше гарно влучити. Та розбігаюся, б’ю не в той кут, у який начебто мав би стрибати Крамаренко і влучаю в стійку. Добре, що матч так 1:0 і завершився.
1965-й. Київське Динамо - чемпіон СССР серед молоді
– Зачекайте, ви ж тоді ще до Лобановського через по-батькові не зверталися.
– Саме так і зверталися. Тоді так прийнято було, що до старших гравців молоді говорили через по-батькові. Тобто Бібу називали не Андрієм Андрійовичем, а просто Андрійовичем, Серебренникова – Петровичем, Островського – Альфонсовичем, Щеголькова – Миколайовичем, Сабо – Йожефовичем. Фамільярності не було.
– Ця традиція зберіглася й у 70-ті?
– Ну, мене завжди просто Мунею називали (сміється). Жартую, звісно, бо дехто Федоровичем мене таки величав. А взагалі по-батькові почали звертатися лише тоді, коли перейшов на тренерську роботу.
– У чемпіонському складі Динамо Маслова ви були на провідних ролях. Тоді команда виграла три чемпіонства поспіль.
– А не здобула золота вчетверте лише через якесь велике нещастя. Метеорит пролетів, який нам тоді, у зустрічі зі Спартаком наприкінці чемпіонату-1969 завадив. Причому "метеорит" засланий нашими основними суперниками, спартаківцями. Досі не збагну, як він опинився у нас на базі. Маслов не допускав до команди сторонніх людей ніколи в житті. Але тоді незадовго до матчу зі Спартаком з’являється бородатий товариш з золотим хрестом на грудях. Його допустили на кухню. Щось там варив, парив, готував. Напій якийсь на кшталт чаю, який ми мали випити для ліпшого тонусу. В підсумку задурманив нам той чоловік голову. Ми весь час ходили, цікавилися хто то, що він робить, сконцентруватися на грі заважало вже бодай це. Але програли спартаківцям вдома 0:1, знову збираємося на базі і запитуємо: "Де той товариш?" Усе, немає, дух простиг.
Потім виявилося, що Вікторові Олександровичу хтось підсунув замітку, в якій говорилося, що є людина, здатна впливати на майбутнє чи щось у тому роді. "Дід" ніколи у схожі дурниці не вірив, однак цього разу чомусь вирішив, що нам потрібна допомога вищих сил. І то людина, яка ніколи не перебирала висловлювань, зверталася до всіх прямолінійно, могла прямим текстом послати. По-мужицьки, по-справжньому.
Попри все, Маслов – унікальний тренер. Корінний москвич, то саме він допоміг нашому Динамо остаточно подолати психологічний бар’єр стосовно московських клубів. Бо ж грати вміли і попередні покоління динамівців. Але розуміння, що є п’ять московських клубів і з цього "болота" на перше місце не вийдеш, скутувало. Маслов дав нам зрозуміти, що вони нас повинні боятися, а не ми їх.
– Системного характеру динамівські перемоги набули тоді, коли команду на початку сезону-1974 очолив Лобановський. Не секрет, що Валерій Васильович змінив усе, але від тих змін команда була не в захваті.
– Так, бурчали майже всі, зокрема й я. Мені тоді сам Бог велів не мовчати. Бо ж одним з найстарших у команді залишився, старшим за мене лише Євген Рудаков був. Ми з Женькою вже встигли по чотири рази чемпіонами стати. І тут приходить людина і змушує робити щось таке, чого досі не робили ніколи. Ми ж були впевненими, що й при Олександрі Севідові грали гарно. В цьому контексті згадується турнір в іспанському Вальядоліді, наш матч проти уругвайського Пеньяроля. Вийшли на розминку і ледь не обімліли – суперники всі високі, з м’ячем дива творять. "Що ж ми з ними робити будемо?" – перекидаємося словами в роздягальні. Але вийшли на поле і як понеслися, то уругвайці м’яча не бачили взагалі. Їхня техніка виявилася просто непотрібною. Зім’яли Пеньяроль 3:0. І після того у цю команду приходить тренер, який змінює повністю все?
Та невдоволення від роботи Лобановського і Базилевича тривало доти, доки не почалися перемоги. Перемоги легкі і невимушені, як у найліпші роки при Маслові. Ми змітали суперників на одному диханні. В Союзі достойних собі суперників ми не бачили. І відповідно зрозуміли, що та важка робота, яку проводили на зборах, ефективна.
– Але старт Кубка кубків-1974/1975 надто переконливим назвати складно. Болгарський ЦСКА і німецький Айнтрахт Динамо пройшло з великими труднощами.
– У двоматчевих поєдинків своя стратегія – то раз. Друге – деталі про гру зовсім непростих суперників дізнавалися уже в ході протистояння. Знаєте, ми мали побоювання, що важко буде у чвертьфіналі. Бо ж взимку ігрової практики немає, а виснажливі збори втомлюють не лише фізично, а й емоційно. З відновленням офіційних матчів доводилося втягуватися. Тому зраділи, коли жереб обрав нам у суперники не клуб із Західної Європи, де чемпіонат не припиняється, а не надто сильний турецький Бурсаспор. Навесні то був один з найоптимальніших варіантів. Перемогли, а до півфіналу з голландським ПСВ уже підійшли у всеозброєнні.
– "Коли ПСВ у Києві ввімкнулося на повну, ми не знали, де діватися. Моментів гості створили чимало, в одному з епізодів м’яч вдарився в обидві стійки і вилетів у поле. Голландці наступали з божевільним завзяттям, але м’яч у ворота не ліз. Чи треба дивуватися, що після 3:0 удома ми перед грою-відповіддю не були впевнені, що вийдемо до фіналу?" – то в інтерв’ю "Футбол 24" Володимир Онищенко сказав.
– Володя трохи перебільшує. У Києві ми зіграли дуже грамотно. А 3:0 після першого матчу зазвичай для загального успіху достатньо. То як у випадку з протистоянням двох мадридських команд у недавньому півфіналі Ліги чемпіонів. На "Бернабеу" Реал виграв 3:0, а на "Кальдероні" Атлетіко як вже не старався, а нічого вдіяти не міг. Свій шанс на контратаці досвідчена команда знайде обов’язково.
– "Після ПСВ ми були впевненими у перемозі над Ференцварошем у фіналі майже стовідсотково" – сказав мені Віктор Матвієнко.
– Чому ж він тоді, в 1975-му мені цього не сказав? Може, я хвилювався б поменше? (сміється)
– Віктор Антонович каже, що говорив це Володимиру Трошкіну.
– Насправді всі ми розуміли, що здатні перемогти. Точніше, не допускали думки, що можемо програти. Готувалися, думали про цю гру. А думки про перемогу перед матчем, з моєї точки зору, треба відкидати. Бо якщо виходиш на поле, відчуваючи себе переможцем – чекай біди. Можу сказати, що Динамо тоді було здатне проходити будь-якого суперника. В зустрічах на Суперкубок проти Баварії ми це довели найкраще.
– Але на тому й усе. Потім була ставка на Олімпіаду, через яку Динамо програло і чвертьфінал Кубка чемпіонів, і 1/4-ту чемпіонату Європи у складі збірної.
– Не буду про це говорити. Ми завдання повністю виконали в 1975-му. Виграли все, що можна. Тренери тоді повірили в себе і в нас, і ми повірили в них. То був найкращий в історії нашого футболу рік, пік для нашого покоління. Ми були немов ураганний вітер. Виходили на поле і зносили суперника.
Динамо наших часів було цілісним ядром, яке разом вибігало в атаку і поверталося в оборону, яке було готове розірвати будь-кого. При цьому секрет успіху приховувався не в ситуативній діяльності окремо взятого тренера, а системній роботі впродовж тривалого часу. На яких ділянках поля відпрацьовувати пресинг, який і за яких умов має відбуватися колективний відбір, які розриви мають бути між лініями – ці деталі вдосконалювалися з покоління в покоління, від тренера до тренера. А ще Динамо завжди славилося чітким виконанням тренерської установки. Спробуй не виконай – наступний матч розпочнеш у резерві. Достатньо було побачити, що Валерій Васильович на лаві хитається. Якщо тренер починав нервувати – на полі щось не так, треба братися за голову.
– Динамо ви присвятили 14 років гравецької кар’єри. Але капітаном були вкрай рідко. Чому?
– Так виходило. Капітанську пов’язку вдягав вкрай рідко, приміром, у товариському матчі з італійською Фіорентиною (на фото нижче). Одного разу покликав до себе у збірній Союзу Костянтин Бєсков: "Володю, хочу, щоб ти був капітаном". Також кілька разів виходив з пов’язкою за Динамо на початку 70-х, коли тривав процес зміни поколінь. Зі "стариків" уже залишилися тільки ми з Рудаковим. Капітаном мав бути я. "Хто, Муня? – жартома обурився "Джексон". – То переді мною буде якийсь малюк вибігати?!" Я зі своїми 169-ма сантиметрами зросту справді виглядав на тлі майже двохметрового Рудакова майже дитиною.
Зрештою, коли в команді з’явився Вітя Колотов, капітаном його обрали майже одноголосно. То навіть не обговорювалося. Віддача Віктора, його простота, доброта імпонували всім. То була персона, яка гуртувала команду навколо себе. Те саме можу сказати про Андрія Бібу чи Анатолія Дем’яненка.
– Володимире Федоровичу, як людина, котра стільки років знаходиться в структурі клубу Динамо, скажіть, невже нинішні вихованці клубної школи не такі талановиті, як колись були ви і ваші однолітки?
– Знаєте, що кажу хлопцям при зустрічі? Що кожен з нас у дитинстві дуже талановитий. Але кожен талант має властивість лінуватися. "Навіщо це мені, я ж обдарований, я можу все"… Я теж думав, що мрія здійснилася, коли дев’ятикласником потрапив у динамівську школу. Тоді гадав, що вже не треба ні тренуватися, ні вчитися. Однак виявилося, що все серйозніше, що справжня робота тільки починається. Особистості з’являються виключно завдяки працелюбству.
Можна знайти безліч об’єктивних причин тому, що сьогодні на трибунах мало глядачів. Але найперше винуватці цього явища – ми, люди, які виходять на поле. Основний показник – боротьба, рівень віддачі. Вболівальник добре бачить, коли гравці на полі віддаються й коли фальшивлять. Точніше, мова про бійцівські якості. Мені дуже не подобається, коли тренери дякують футболістам за боротьбу. Яку – вільну чи греко-римську? То футбол і його треба грати.
показати приховати