"У Кривбасі правильна конкуренція": воротар зі Славутича – про 16 років у Динамо, нові Карпати і зразкового Облака
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Маханьковим, який віднедавна утверджується в статусі "першого номера" Кривбасу.
Бути голкіпером – неабияке випробування. Ти можеш постійно тренуватися і перебувати на хорошому рівні, але не отримувати належної довіри. Уся робота і старання залишаються непоміченими, а тобі доводиться терпіти і чекати. Лише кіпери зі стійкими нервами досягають свого. Шлях воротаря Кривбасу Володимира Маханькова – цьому підтвердження.
Вихованець Динамо після 16 років у структурі киян пішов з команди у пошуках ігрової практики. Спочатку Карпати, потім Колос і Полісся. І тільки у Кривбасі він став близьким до реалізації своєї мрії. Історія про зусилля, які завжди винагороджуються – в інтерв’ю Володимира Маханькова для Футбол 24.
"Не я перший і не я останній. Головне – бути психологічно стійким"
– Володимире, минулий місяць видався для вас насиченим на події. За квітень ви зіграли більше матчів, ніж за останні три роки.
– У футбольному плані це справжнє футбольне щастя. Коли ти граєш стабільно, то почуваєшся дуже добре. Все складається якнайкраще, з'являється ігровий тонус. Це особливі відчуття.
– У воротах може грати лише один. Вам довелося пройти дуже багато, щоб врешті-решт завоювати статус першого номера у команді, яка йде в лідерах УПЛ. Наскільки важко чекати свого шансу і тренуватися?
– Всі розуміють, що у цьому й полягає воротарська специфіка. Польовим гравцям легше, адже у них частіше відбувається ротація. Для воротаря важливо працювати. За будь-яких умов та обставин. Саме так я і робив та чекав свого шансу. Щоденно працював, ніколи не опускав рук і завжди вірив. Не я перший і не я останній. Головне – бути психологічно стійким. А доля винагороджує кожного.
– Що давало вам цю стійкість?
– У мене характер такий. Спорт загартовує з дитинства. Ми маємо бути готовими до усіх випробувань на футбольному полі. А життєвий досвід з кожним роком допомагає ставати сильнішим.
– Коли ви підписували контракт з Кривбасом, то розуміли, що за місце в основі доведеться боротися, оскільки номінально першим номером був Андрій Кліщук. Зараз ваш конкурент травмувався. Якими є ваші стосунки з Андрієм?
– Раніше ми грали один проти одного у Першій лізі, заочно були знайомі. Конкуренція є у кожній команді. Я був готовий до важкої роботи. Наші стосунки? Робочі, ми товаришуємо за межами поля. Дуже поважаю Андрія як професіонала. Думаю, він мене теж. Взагалі у нас в команді у всіх ланках дуже правильна конкуренція. У Кривбасі всі працюють задля однієї мети.
"Кожен, хто працював із Засухою, має тільки позитивні враження"
– До переходу у Кривбас ви мали в активі три матчі в УПЛ у складі Колоса. Що пригадуєте про період у Ковалівці?
– Насамперед я дуже задоволений, що мав нагоду працювати з В'ячеславом Кернозенком. Як на мене, це один з найкращих в Україні фахівців з воротарської справи. Звичайно, у Колосі я грав не так багато, як хотів. Проте період у Ковалівці видався цікавим. Там дуже круте керівництво і загалом амбітний клуб. У Колосі я зустрів повномасштабне вторгнення, мешкав у Ковалівці тривалий час, тому ця історія для мене також і з нефутбольним підтекстом.
– У важкий момент допомога президента клубу Андрія Засухи була особливо цінною?
– Андрій Анатолійович – дуже гарна людина. До нього можна завжди звернутися за допомогою. Думаю, кожен, хто працював із Засухою і знайомий з ним, має теж тільки позитивні враження. Я – не виключення. Бажаю його Колосу всього найкращого у майбутньому. Він на це заслуговує.
Динамо зґвалтувало Колос, перегравши ковалівців з рахунком 7:0 – шість голів було забито до перерви
– До одного із трьох згаданих матчів за Колос вам, мабуть, не дуже хочеться повертатися. 0:7 з Динамо – це один із найгірших поєдинків у кар'єрі?
– То був неприємний матч та гіркий досвід, який зробив мене сильнішим. У такі ситуації потрапляли багато голкіперів. Оминути їх непросто. Важливіше – правильно з них вийти. Я зробив висновки, тому той матч – це вже перегорнута сторінка мого життя.
– У структуру Динамо ви потрапили 6-річним хлопчиком. Що для вас означає цей клуб?
– Це легендарний клуб. У Динамо я змалечку, скільки себе пам'ятаю, з першого дитячого набору. Пройшов усі щаблі до головної команди, тому маю виключно теплі спогади. Після прощання з рідним клубом я вболіваю за нього у єврокубках. Щоправда, у чемпіонаті вже ні (Усміхається). У мене там були чудові стосунки з усіма.
"Циганков ще дитиною віддавав розумні і дорослі передачі"
– 2018-го ви навіть потрапили у заявку Динамо на матч УПЛ. Нехай за рідну команду ви не дебютували, та все ж той день був для вас особливим?
– Такі дні не забуваються. Динамо очолював Олександр Хацкевич, у нас був якісний тренувальний процес, у роздягальні багато сильних футболістів. Коли дізнався, що буду в заявці, то почувався дуже щасливим. Так, я не дебютував за Динамо, але все одно було цікаво. На жаль, ми того дня несподівано програли Вересу 1:3, а Микиту Бурду та Руслана Ротаня ще й з поля вилучили.
– На збори з основою Динамо ви поїхали ще юнаком.
– Здається, мені тоді було 17 чи 18 років. Сергій Ребров запросив до основи групу гравців, яка непогано проявила себе у Юнацькій лізі УЄФА. Ми прийшли у команду, а там Домагой Віда, Андрій Ярмоленко… Хоча я більше спілкувався з молоддю: Віктором Циганковим, Сашком Тимчиком, Богданом Михайліченком. Крім того, я відчував підтримку від воротарів: Жори Бущана, Артура Рудька та Макса Коваля. До речі, за підготовку воротарів відповідав Михайло Михайлов – теж чудова людина і фахівець своєї справи. У молодому віці потрапити в таку команду – дорогого вартує.
– Чиї удари вам, як молодому хлопцеві, запам'яталися найбільше?
– Якщо відповідати одразу і без довгих роздумів, то першим на згадку приходить Тимчик. У нього дуже сильний удар саме з місця. Якщо говорити про точність і виконання, то це Андрієвський та Циганков. Віктор – великий майстер. Гадаю, пояснювати додатково навіть не варто – усі в цьому переконалися.
– Кажуть, на рівні ДЮФЛ Циганков обігрував по трьох-чотирьох суперників за раз.
– Справа навіть не у цьому. Віктор – дуже командний гравець. Ще дитиною він віддавав дуже розумні і дорослі передачі. Людина могла одним пасом з центра поля вивести нападника віч-на-віч з воротарем. Циганков заслуговує бути там, де він зараз є.
"Не хворів на коронавірус, мабуть, єдиний у команді"
– Ви народилися у Славутичі – місті, яке побудували спеціально для евакуйованих із зони відчуження працівників Чорнобильської атомної електростанції.
– Так, це особливе місто… Хоча мої батьки до АЕС безпосереднього стосунку не мали. Лише наші далекі родичі. Наша сім'я переїхала звідти, коли я ще був несвідомою дитиною, у два чи три роки. Батьки працювали у Славутичі, а потім поїхали до Києва. У Славутичі також навчався мій старший брат.
– Давно там востаннє були?
– Відколи малюком поїхав, більше не повертався. Мої батьки і брат навідуються туди, а мені якось не виходило. Братова дружина теж родом зі Славутича. Я б хотів туди з'їздити і подивитися, як це місто виглядає зараз. Шкодую, адже постійно відкладав цю поїздку. Сподіваюся, у майбутньому виправлю цю прогалину. Взагалі я люблю подорожувати. Дуже хотів здійснити автомобільний тур Європою. Поки це вдалося лише частково – їздив з батьками, коли ще був дитиною. Вірю, що після нашої Перемоги зроблю це повноцінно. Принагідно хотів би подякувати Збройним Силам України. Ми, футболісти і все цивільне населення, розуміємо, завдяки кому можемо займатися своєю роботою у тилу. Наше завдання – донатити, долучатися до усіх можливих зборів, а моя головна мрія – щоб усі наші військові повернулися живими та здоровими до своїх рідних.
– Повертаючись до футболу та вашої історії з Динамо. У певний момент ви ухвалюєте важке, але логічне рішення – залишаєте рідну команду. Чому саме Карпати?
– Це було непросто, я довго вирішував. Мій контракт ще діяв, але обставини так склалися, що я став вільним агентом на початку березня 2020-го. Якраз майже закінчення трансферного вікна. Чемпіонат відновився, команди укомплектовані, до кінця сезону два з половиною місяці… Карпати тренував Роман Санжар, у клубі почалися фінансові проблеми, виникали дискусії між хлопцями та керівництвом.
– Виглядає не дуже привабливо.
– Я розцінював той перехід, наче певний поштовх. Вирушав до Львова за своєю мрією – хотів грати у Прем'єр-лізі. Я приїхав, потренувався і мені запропонували контракт до кінця сезону. Що було далі з Карпатами – усі пам'ятають. Вони не дограли вісім турів… Я потрапив у непростий період, у зону турбулентності. Водночас у нас був класний колектив, у мене чудові спогади про Львів. Навіть попри те, що тоді саме почався коронавірус.
– У пресі писали, що ви захворіли одним із перших.
– Ні, у тому й справа, що я не хворів узагалі. Мабуть, єдиний в команді. Тоді якраз із Карпат все почалося. Але дякувати Богу, мій імунітет себе проявив… Мені було шкода, що такий клуб розпадається. У нас була чудова тренувальна база в Брюховичах, ми мали класних фанатів, стадіон, місто… Можу тільки сказати, що дуже радію за сучасні Карпати. Приємно, що новий клуб вийшов у Прем'єр-лігу. Вірю, що Карпати знову прославлятимуть своє місто. Львів заслуговує на якісний розвиток футболу.
"Зараз подобається Облак, колись – Шовковський"
– Найбільше ігрової практики ви отримували у Поліссі. Там відчували особливу довіру від тренерського штабу?
– Я опинився у Житомирі після розпаду Карпат. Команда тільки вийшла з Другої ліги. Я про всі свої клуби маю теплі спогади, однак у Поліссі справді все склалося відмінно. Довіра тренерського штабу, відіграв увесь сезон, добре себе проявив. Мене навіть кликали клуби УПЛ. Дякую Сергію Шищенку – це сильний тренер. Доля так склалася, що він знову в Поліссі, але тепер це більш міцний клуб, амбітний.
– Ми багато говорили про воротарську долю і ваш шлях. Чому ви вирішили стати воротарем?
– Я розпочинав у полі, як і більшість хлопчаків. Під керівництвом Віктора Кащея ми готувалися до чемпіонату Києва серед дітей 8-10 років. Це той вік, коли вже використовують маленькі ворота. Одного дня Віктор Йосипович сказав: "Хлопці, у нас скоро чемпіонат. Нам потрібен голкіпер. Хто хоче зіграти у воротах?" Це була звичайна пропозиція, ніхто нікого не змушував. Я добровільно погодився, мені почали бити по воротах, у мене добре виходило. Після заняття Кащей покликав мене та мого батька і повідомив: "Вітаю, ти наш новий воротар".
– Не шкодували потім?
– Спочатку дуже розчарувався. Пам'ятаю, приїхав додому, добряче засмутився. Я ж мріяв забивати голи… Та на наступне тренування я прийшов з воротарськими рукавицями – мені батьки купили їх. І я навіть відчув дитячу радість, оскільки у мене тепер особлива позиція. Відтоді я ворота не залишав. На початковому етапі мені сильно допоміг В'ячеслав Богодєлов, який працював з воротарями у школі Динамо, а потім допомагав Олегу Кузнєцову у юнацькій збірній України.
– В'ячеслав Павлович – людина з унікальним гумором.
– Це правда. Ми підтримували зв'язок навіть після того, як почалася моя доросла кар'єра, коли разом вже не працювали. В'ячеслав Павлович зараз розвиває свою воротарську академію, створює цікавий контент у соцмережах. Богодєлов заслуговує найпозитивніших слів і як людина, і як спеціаліст. Завжди підкаже, допоможе, підтримає. Для роботи з дітьми – це один із найкращих фахівців у країні.
– Чи були воротарі, на яких рівнялися?
– Серед сучасних воротарів мені подобається Ян Облак. Взагалі переймаю у колег багато корисного – зараз це дуже прогресивна позиція, постійно з'являються нові вимоги… У дитинстві мені подобався Олександр Шовковський. Я подавав йому м'ячі, мав нагоду стежити за легендою зблизька. Зрештою, як і за Олександром Рибкою, Артемом Кичаком, Максимом Ковалем. З першими двома тепер перетинаємося в УПЛ, адже вони в Оболоні, а з Максом я потім разом за Динамо грав. Таке непередбачуване футбольне життя.
– Свого часу ви виступали у Юнацькій лізі УЄФА, потім потрапили, але не грали у єврокубках з Колосом. Головна ваша футбольна мрія – вийти у Лігу Європи з Кривбасом?
– Чому в Лігу Європи? У нас ще є шанс поборотися за Лігу чемпіонів. Кривбас битиметься у кожному матчі. Це спільна ціль кожного з нас. І ми усі йдемо до неї з великим бажанням.
показати приховати