"Треба в Америку, там просто розірвуть": боксерка Макогоненко про світове золото, історії з Усиком і дивний комплімент

Коли Кірі Макогоненко підняли руку у фіналі чемпіонату світу U-19, у її голові промайнув увесь шлях, який вона пройшла разом із батьком. Роки тренувань, невдачі, сумніви й сотні поєдинків привели до миті, коли гімн України лунав для представників 70 країн. Тепер у Кіри на грудях золото світової першості, а в думках – нові цілі, серед яких найбільша мрія: стати олімпійською чемпіонкою.

Кіра знайшла трохи часу для розмови з журналісткою Футбол 24+ Анастасією Прокопчук. Поговорили про шлях до світового тріумфу, емоції після фінального гонгу, суперечливе суддівство, особливий зв'язок із батьком та знайомство з Олександром Усиком. Зазирнули й за межі боксерського рингу – до футбольного Полісся, мрій про акторство та життя поза спортом.

Кіра була щирою, відкритою і багато говорила про те, що для неї справді важливо: родину, віру, Україну та доброту, яку називає своєю суперсилою.

"Були моменти, коли ти вже думаєш: "А точно я в цьому спорті зможу чогось досягти?"

– Кіро, привіт! Насамперед ще раз вітаю тебе із здобуттям звання чемпіонки світу! Уже минуло більше тижня від завершення змагань. Що ти зараз відчуваєш? Чи вдалося повністю усвідомити масштаб свого досягнення?

– Щиро дякую за привітання, мені дуже приємно. Якщо чесно, то досі ні. Знаєте, для мене це відчувалось як спаринг на тренуванні, яких я провела більше тисячі за всю підготовку. Зараз є відчуття, звичайно, що я виграла змагання, що стала чемпіонкою світу, але повного занурення поки що немає. Думаю, воно приходить із часом, і за цей тиждень до мене потроху доходить масштаб цього досягнення.

– Ти пройшла шлях до золота через представниць Польщі, Венесуели, Італії та Китаю. Чи помітила для себе якісь принципові відмінності між боксерськими школами цих країн?

– Так, я провела чотири бої, і всі вони були різними та складними по-своєму. Можу сказати, що суперниці дуже відрізняються і за технікою, і за тим, як вони боксують, як виглядають та які мають параметри.

Ось я боксувала з китаянкою у фіналі – у неї дуже довгі руки, вона висока, і з нею було важко працювати, але я знайшла свій підхід. Італійка – дуже-дуже швидка, спритна, мала відмінну реакцію, але з нею теж вдалося знайти підхід. Венесуелка йшла вперед, така міцна дівчинка. Вона зараз поїхала на юнацькі Олімпійські ігри. Тобто теж дуже хороший опонент. Представниця Польщі двічі вигравала чемпіонат Європи, також сильна суперниця, дуже досвідчена.

Але можу сказати, що мені було дуже приємно спостерігати за ними після наших боїв, коли вони потім поїхали на інші змагання. І, знаєте, я вдячна за те, що провела з ними ці бої. Вдячна кожній своїй опонентці.

– Хто з твоїх суперниць виявилася найскладнішою для тебе та чому?

– У півфіналі був складний бій, тому що я боксувала без тата. Він не перебував у куті. Та й представниця Китаю – вона дуже сильна, чемпіонка Азії, призерка світу, достатньо високого рівня. Тому я не можу сказати, що було складно з кимось одним. Усі бої були цікавими, мені було цікаво з ними боксувати й намагатися знайти шлях до успіху.

– Ти вже згадала, що у півфіналі змушена була боксувати без свого тата. Розкажи про цю ситуацію.

– Так, у нього забрали акредитацію під час мого бою з представницею Венесуели. Це був другий бій, у третьому раунді я помітила, що його виводять із кута. У мене навіть є відео: там я дивлюся на нього, хочу завдати удару, а потім передумую, бо бачу, що його виводять. Я закінчую третій раунд уже без нього, питаю старшого тренера, де батько. Він каже: "Зараз прийде, зараз прийде". Я говорю: "Ні, де батько? Можете сказати, що сталося?"

Вони кажуть: його вивели за те, що він дуже емоційно підказував, плескав у долоні, коли я влучала, і за те, що він попросив рефері відійти трохи далі від мене, тому що той заважав мені боксувати. Я дуже багато рухалася, а він ставав то праворуч, то ліворуч. Я перечіплювалася через нього, він заважав мені боксувати.

І все. Ніякого такого серйозного порушення не було. Тобто він ні на кого не кричав, нічого поганого нікому не казав. Але вони підійшли й просто, коли він мене обіймав, забрали в нього акредитацію. Навіть є відео, як її витягують із кишені. І все. Півфінальний бій я вже боксувала без нього. Фінал я теж мала проводити без нього, але буквально за 10 хвилин до бою підійшли організатори й віддали акредитацію.

– Чи встигла ти психологічно підготуватися до того, що доведеться боксувати без його підказок?

– Так, я ще це зрозуміла після бою з венесуелкою, тому до поєдинку з італійкою вже теж налаштовувалася, що буду без нього, і знала про це. Це було трохи складніше, тому що всі свої 105 поєдинків я провела з ним. Він завжди зі мною. Але це досвід, і він допоміг мені зрозуміти, що я, в принципі, сама вирішую, як проходитиме бій – я його контролюю й можу змінювати перебіг, а також маю бути готовою до будь-яких ситуацій.

– Хто тобі допомагав за відсутності батька?

– Старший тренер. Це був Юрій Алентинович Мягких і старший тренер, що займається з хлопцями.

– Ти також говорила про суперечливі суддівські рішення на турнірі. Що ти особисто, окрім того, що вже назвала, помічала в діях рефері, що спонукало тебе до цієї заяви?

– Суддівство було, м'яко кажучи, не дуже. Тому що були країни, які тягнули дуже-дуже сильно. От я боксувала фінал, і там один раунд вигравала, але все одно деякі судді віддавали його не мені. Суддя з Кореї повністю віддав бій китаянці... Ну, це, якщо чесно, було дуже цікаво. Тому що там нокдауни траплялися, все чисто й видно. Але як є. Я нікого не хочу ображати, нікого не хочу звинувачувати.

Таке суддівство було майже в усіх боях, зокрема й з італійкою. Перший раунд я виграла 5:0, а другий програла 0:5, хоча вважаю, що другий провела краще, ніж третій. Ну, загалом там було дуже суперечливо й прискіпливо.

– Були у тебе побоювання, що через суддівство можеш втратити перемогу?

– На цьому турнірі – ні. Не знаю, у мене виникла якась така впевненість, що все буде добре, і я якось віддала всі ці переживання Богу. Тобто довірилася його плану й робила те, що від мене залежало. Бо те, на що я не можу вплинути, не в моїх силах змінити. Я можу змінити лише те, що в моїх. І слава Богу, що я це можу. Іноді виникали певні переживання, але вони швидко відходили, бо я робила те, що треба.

– А що було найскладнішим у психологічному плані перед фінальним поєдинком, адже до титулу залишався лише один крок? Мабуть, це відчувалося якось по-особливому…

– Якщо чесно, нічого особливого я не відчувала. Це було так само, як і перед усіма попередніми боями. Тому що на перший бій я налаштовувалася як на фінал, на другий – так само, на третій – також. Я виграла один бій – і все, вже думаю про наступний. Виграла другий – налаштовуюся на третій, виграла третій – на четвертий. Виграла четвертий – здобула золото.

Звичайно, виникали певні відчуття й думки на кшталт: "От стану другою – це ж буде не настільки круто, як стати першою. Можу когось підвести, можу не вистояти". Але, як я вже сказала, ці думки відходять, тому що ти просто робиш те, що вже вмієш, те, що тобі потрібно і що ти тренувала. Просто йдеш за планом.

– Якою була твоя перша думка після оголошення результату?

– Я одразу подумала про те, скільки роботи ми з татом зробили, скільки невдач і труднощів у нас було і до чого ми прийшли разом. Наскільки це був тернистий шлях, тому що виникали такі моменти, коли ти вже думаєш: "А точно я в цьому спорті зможу чогось досягти? А точно це моє? А точно я зможу вигравати змагання?" Однак я все одно продовжувала цей шлях із його підтримкою та підтримкою близьких мені людей.

Кіра – тріумфаторка чемпіонату світу U-19 / Фото із соцмереж

І одразу, коли мені підняли руку, я все це прокрутила в голові й зрозуміла, що наш гімн звучатиме для 70 країн, представники яких були присутні в залі, і всі вони чутимуть гімн України.

– Кому ти зателефонувала або написала найперше після перемоги, якщо не враховувати твого тата, який був поруч?

– Мамі. Я одразу написала їй, що виграла, бо вона дуже переживала (Усміхається). І все. Спочатку була мама, потім – близькі мені люди, друзі, ті, хто мене підтримує, моє найближче оточення.

– Тепер у твоєму доробку є перемоги і на чемпіонаті Європи, і на чемпіонаті світу. Наскільки відрізняються ці два досягнення для тебе особисто?

– Сильно. Тому що за всі свої роки праці я здобула тільки один чемпіонат Європи. Та й те – серед дітей, U-15. Це було 2021 року. У 2022-му я програла в першому бою на Європі. У 2023-му я стала другою. У 2024-му поїхала на чемпіонат Азії і стала там третьою. У 2025-му в мене акцент був більше на професійний ринг. І ось у 2026-му я стала чемпіонкою світу серед молоді U-19. Це було для мене дуже цінно, емоційно. І я зрозуміла, що це крок до інших перемог і до інших моїх цілей.

– Зараз для України особливо важливі такі перемоги, однак ти розповідала, що тобі пропонували змінити спортивне громадянство. Розкажи про це і чи не надходили нові пропозиції після останньої звитяги?

– Надходили, і вже пропонують. Кажуть: "Тобі треба в Америку, там просто розірвуть, уже можна в профі, давай туди". Було дуже багато пропозицій, але я все одно залишаюся при своїй позиції й хочу представляти нашу Україну незалежно від того, наскільки це буде складно і скільки буде труднощів. Мені це не цікаво, тому що я хочу просто представляти Україну і хочу, щоб весь світ знав, які в нас є люди, які в нас є спортсмени, і що ми дуже сильна нація.

"Я дуже плакала, тому що тато не дозволяв мені займатися боксом"

– Повернімося до твоїх основ. Ти почала займатися спортом ще в зовсім маленькому віці. Пам'ятаєш момент, коли зрозуміла, що хочеш пов'язати своє життя саме з боксом?

– Так, я починала з гімнастики – з трьох до восьми років займалася. Потім пішла до тата, і пів року я ходила і туди, і туди. У якийсь момент підійшла до нього й сказала, що хочу займатися тільки боксом. Я дуже плакала, тому що він мені не дозволяв. Він казав: "Ні, ти будеш займатися гімнастикою. Бокс – це не жіночий вид спорту. Давай ти не будеш нічого вигадувати й ходитимеш на гімнастику". Але ми з мамою його переконали, і він уже нічого не міг нам сказати. Не зміг заборонити, і я почала займатися в нього.

– Чи виникали у вас із татом моменти, коли здавалося, що було б простіше, якби твоїм тренером була інша людина? Наскільки взагалі складно вам розділяти сімейні та професійні стосунки?

– Складно, іноді бувають труднощі, іноді – суперечки, але ми все одно розуміємо, що це наш шлях і ми йдемо до однієї цілі. У будь-якому випадку я за нього, а він за мене. Треба знаходити якийсь компроміс і вирішувати питання мирним шляхом (Усміхається).

Звичайно, іноді буває складно, іноді думаєш, що реально, краще б якось по-іншому склалася історія. Але всі ці думки дуже швидко відходять, тому що я розумію: тато робить для мене все, він завжди мене підтримує, завжди поруч, завжди на моєму боці – неважливо, маю я рацію чи ні. Він хоче для мене тільки найкращого, як і я для нього.

– У тебе вже чималий досвід виступів, незважаючи на твій вік. Чи відчуваєш, що через спорт тобі довелося раніше подорослішати? У чому це проявляється найбільше?

– Так, я повністю згодна, тому що з трьох років займаюся спортом. У мене завжди були тренування, я завжди була в залі, і через це від багато чого відмовлялася й відмовляюся донині. Іноді, звичайно, буває таке, що щось втрачаєш і стає сумно. Але потім я розумію, що виконую роботу, яка мені згодом "платитиме". І зрозуміло, що набагато краще працювати й займатися в залі, ніж робити якісь інші речі.

Фото із соцмереж

Так, я раніше подорослішала, і це нормально в моєму випадку. Думаю, що всі, хто досягнув успіху, багато від чого відмовляються, багато чого роблять по-іншому й раніше стають дорослими.

– Після такого насиченого періоду та великої перемоги, мабуть, хочеться трохи видихнути й відпочити від боксу. Як зазвичай відновлюєшся морально після змагань? Чи вдається повністю вимкнути думки про спорт?

– Ні, я ніколи не вимикаю думки про спорт, це частина мого життя. А як я відновлююся… Я люблю грати в падл, займатися якимось активним відпочинком, катаюся на велосипеді. Зараз хочу знову почати кататися на конях, тому що робила це вже дуже-дуже-дуже давно і тепер прагну повернутися до цього.

Також перед чемпіонатом світу я хотіла піти на стрільбу з лука, але часу взагалі не було. Зараз я думаю про те, щоб, можливо, щось спробувати нове. Є багато способів відновитися, багато варіантів, як відновити себе і морально, і фізично, тому я намагаюся це робити.

Зараз приїхала до Києва на нагородження, потім їду до Харкова на один день. Це перший раз, коли я їду туди за роки повномасштабної війни, і для мене це дуже важливо. Я дуже емоційно на це реагую, мене аж трохи трусить, коли думаю про те, що зараз їхатиму до Харкова, нарешті додому! (Усміхається).

– Ти у своїх соцмережах досить відкрита – ділишся не лише спортивними досягненнями, а й повсякденним життям. До того ж маєш чималу аудиторію. Наскільки тобі самій подобається ця публічність? Чи комфортно, коли люди впізнають тебе на вулиці або пишуть тобі?

– Так! Мені це дуже подобається, мені дуже комфортно. Я відкрита людина, соціальна, люблю спілкуватися з людьми. Мені приємно, коли мені кажуть добрі слова та висловлюють підтримку. Я розумію, що на правильному шляху. І це класно. Я ніколи не відчувала втоми від цього й ніколи не думала, що краще б цього не було.

– Твій псевдонім Pink Panther – я вже читала історію його походження, але поділися, будь ласка, нею ще й з нашими читачами.

– Так, Рожева пантера, Pink Panther. Взагалі, це придумала не я, не батько, ніхто цього не придумав. Це пішло з Instagram. Я виставила відео, як боксую на "лапах" із заплющеними очима і в рожевому. І все – воно понеслось. Усі в коментарях почали це писати. Мені спочатку не сподобалося, тому що якось, ну, не знаю, щось не те...

А потім воно причепилося до мене. Я навіть нічого не казала про це, а згодом якось на рингу мене оголосили, типу: "Виходить Макогоненко Кіра – Pink Panther". І я така: ну, якщо мене люди так називають, то хай воно і буде (Сміється). І все, тепер це офіційно мій псевдонім. Мені це подобається. Я думаю, що воно мені підходить.

– Як думаєш, чи може Pink Panther у перспективі стати чимось більшим, ніж просто твоє боксерське прізвисько?

– Воно вже є. І згодом будуть деталі. Так, звичайно, що це щось більше. Хочеться розвивати його вже як бренд, як щось моє особисте, що буде асоціюватися зі мною і викликати у людей певні думки та емоції, пов'язані зі мною.

"Підписати контракт із футбольним клубом? Я буду не проти!"

– Після перемоги на чемпіонаті світу тебе привітав у своїх Instagram-stories Олександр Усик. Чи було від нього ще якесь привітання – можливо, дзвінок або повідомлення?

– Взагалі Олександр дуже приємний, дуже мені подобається як людина. І я от коли відбоксувала на професійному рингу, поспілкувалася з ним, з батьком, разом ми спілкувалися. І потім, коли їхали додому, він теж ще й голосовим привітав. У нього взагалі дуже класна сім'я: і Катя, і Ліза, і вся-вся-вся сім'я. Я дуже їх люблю, вони всі такі відкриті, щирі і добрі.

Кіра та Олександр Усик / Фото із соцмереж

Після чемпіонату світу він привітав у соцмережах, і мені це було дуже-дуже приємно. Це класно.

– А як ви взагалі познайомилися з Олександром?

– Вперше я його побачила, коли виграла конкурс "Хто більше пройде на руках" і приїхала до нього в Київ на тренування. Мені було років 9-10. Я до нього приїхала, і ми з ним займалися десь годину чи дві. Він мені підписав плакат, подарував футболку.

Там дуже прикольно було, але я страшенно хвилювалась і не дивилася на нього, бо вважала, що він зараз подумає, мовляв, я приїхала суто на нього подивитися, а не навчитися чомусь новому. У мене є відео, як я роблю "бій з тінню", і він мені щось показує, а я отак от, типу: "Ага", розвертаюся і роблю. І це все! А він сміється з того, що я на нього не дивлюсь. Я намагалася не бентежити людину! (Сміється)

– Ви маєте можливість час від часу спілкуватися, тренуватися?

– Це був перший раз, коли ми з ним побачилися. Потім перетиналися ще на чемпіонаті Європи, він до Харкова приїжджав. Взагалі, ми багато де бачилися. От я була в нього у залі в Іспанії минулого року, теж ми там тренувалися. Це було дуже круто, така класна атмосфера. І ось востаннє ми побачилися на моєму бою. Тому в нас трохи перетинаються шляхи.

– Олександр Усик є віце-президентом футбольного клубу Полісся, і я бачила у твоїх соцмережах відео з відвідин клубної бази. Ти там ще й продемонструвала свої футбольні навички. Як виникла ідея цього візиту?

– Я маю генерального спонсора BGV, Геннадій Буткевич – він володіє цим клубом. Я уже багато разів приїжджала на матчі, мені завжди дуже подобається там атмосфера, як грають хлопці, і настрій взагалі в команді. Я вважаю, що вони зараз дуже піднялися, у них зріс рівень, класно грають. Я їм бажаю тільки найкращого, тільки успіху.

І знаєте, я приїхала туди, мені подарували костюм Полісся, я понабивала м'яч, і стільки там коментарів було про те, що мені треба грати вже в жіночій збірній (Сміється). Мені дуже сподобалося! Це було дуже класно, як там прийняли мене і мою сім'ю. Тому про Полісся, про BGV, про Геннадія Буткевича можу казати тільки найкраще. Дуже дякую йому за підтримку, це надзвичайно важливо та цінно для мене!

– Судячи з відео, м'яч набиваєш непогано. Чи доводилося тобі раніше займатися футболом?

– Я в дитинстві завжди грала з пацанами. Постійно виходила у двір. Мене тато з собою брав, ми також грали. І він мене навчив набивати, на голові я довго вчилася набивати, тримати м'яч.

У мене є дуже вірусне відео, як я набиваю м'яч на ногах, підкидаю вгору, б'ю двійку по "лапах" і ловлю м'яч на ногу. І так три рази. І потім перебиваю на голову. Дуже довго ми знімали його, але воно вийшло таким крутим, просто вау. Футбол – прикольна тема, мені подобається. Я б пограла вже в дорослому віці, не в дитинстві.

– Чи могла б ти в перспективі підписати контракт із якимось футбольним клубом, як, наприклад, Дар'я Білодід із ФК Харків?

– Не знаю, не знаю – подивимося. Може, запропонують. Я буду не проти, це цікаво.

– Ти згадувала, що відвідуєш матчі Полісся. Що тобі найбільше подобається в цій атмосфері?

– Взагалі усе подобається: і як грають, і атмосфера, і як фанати вболівають. Дуже всі дружні, і як проходить узагалі матч. Усе-усе дуже подобається, усе дуже професійно робиться, і хочеться завжди спостерігати й вболівати.

"Все, що було вчора, – це вже історія, все, що буде, – це майбутнє, а от сьогодні є сьогодні, і треба цим жити і робити хороші справи"

– Повернімося до боксу. Ти неодноразово говорила про мрію стати олімпійською чемпіонкою. Чи уявляєш час від часу той момент, коли виходитимеш на олімпійський ринг? Що для тебе означає ця мрія?

– Звичайно, уявляю. Усі свої роки в боксі я уявляю, що виходжу на ринг, що мені піднімають руку, що я стаю олімпійською чемпіонкою. Це невід'ємні думки. І це насправді дуже важливо, тому що це найвищі змагання. Там тільки найсильніші, і ти виграєш у сильнішого і стаєш сильнішою, стаєш кращою. Це дуже важливо і для мене, і для мого батька, для моєї сім'ї, і, звичайно, для України, тому що наш прапор треба піднімати на міжнародних аренах.

Кіра під час звучання Гімну України / Фото із соцмереж

– Якщо зазирнути на п'ять років уперед, якою ти бачиш себе? Які досягнення хотілося б мати за плечима і якою людиною стати?

– Не зазираю наперед, тому що у Бога є свій план, і він знає, як буде йти моє життя, як буде краще для мене. Тому не зазираю вперед і живу моментом зараз. Усе, що було вчора, – це вже історія, все, що буде, – це майбутнє, а от сьогодні є сьогодні, і треба цим жити і робити хороші справи, бути достойною, доброю людиною з щирим і чистим серцем.

– Що б ти хотіла сказати дівчатам, які мріють займатися боксом, але досі не наважуються прийти до залу через страх, стереотипи або думку оточення?

– Хочу побажати, щоб не велися на слова інших людей, які намагаються їх переконати, тому що це не їхні думки. Треба слухати себе і треба пробувати. Якщо не спробуєш, будеш шкодувати. А от якщо спробуєш, будеш уже розуміти, подобається тобі чи ні. Тому ніколи не треба боятися, взагалі нічого не треба боятися.

"Хочу стати акторкою і грати у фільмах"

Улюблена страва: Суші.

Улюблений серіал: "Гра престолів".

Які виконавці найчастіше звучать у твоєму плейлисті: Måneskin і Майкл Джексон.

Найулюбленіше місце в Україні: Я всю Україну люблю!

Куди хотіла б вирушити просто зараз: У Харків я вже їду, тому – в Японію.

Якби не спорт, ким би стала: Думаю, акторкою. Я і зараз хочу якось стати акторкою і грати у фільмах. Мені це подобається.

Яку фразу найчастіше чула на початку боксерського шляху: "Не бійся". Мені батько завжди казав: "Я не знаю слова "не можу". Я знаю слово "не хочу".

Найдивніший комплімент, який отримувала: Що в мене гарний лоб. Це було дуже дивно.

Що можеш робити годинами й не помічати плину часу: Читати, слухати музику і гуляти на вулиці. Без телефону, без нічого. Просто роздивлятися архітектуру, природу і насолоджуватися моментом.

Фото із соцмереж

Найбільш спонтанна річ, на яку наважувалася: Якщо чесно, у мене немає спонтанних рішень, у мене все за графіком. Але якось ми поїхали до Києва разом із моєю подругою, щоб я записала дубляж фільму. Це було спонтанно.

Що може вивести тебе з себе: Коли людина каже мені, що робити, і коли людина бреше мені. Це не те що виводить, я просто розумію, що ця людина не моя.

Який день у житті хотіла б пережити ще раз: Наразі це, звичайно, перемога на чемпіонаті світу, тому що я ніколи не бачила свого батька таким щасливим.

З ким із відомих людей хотіла б повечеряти: Зараз це або хтось із акторів, які дуже класні в Голлівуді, або хтось із Måneskin, тому що я просто обожнюю цю групу. Це моя любов.

Яка твоя суперсила поза спортом: Доброта. Я дуже люблю людей і тваринок.

Яка мрія є у твоєму списку бажань, не пов'язана зі спортом: У мене багато мрій. Хочу купити машину, дім. Хочу купити машину й дім своїм батькам. І грати в кіно.