"Забив 54 голи за три місяці". Легендарний бомбардир – про Ворсклу, туркменську екзотику і фатальний пенальті а-ля Баджо

"Забив 54 голи за три місяці". Легендарний бомбардир – про Ворсклу, туркменську екзотику і фатальний пенальті а-ля Баджо
Сергій Чуйченко (крайній праворуч)

Інтерв'ю "Футбол 24" із Сергієм Чуйченком, знаменитим форвардом Олександрії, Ворскли та Металіста 90-х – початку 2000-х.

Сергій Чуйченко – легенда Олександрії та Ворскли. Гравець, заточений на забивання голів. Прямо-таки футболіст-гол. Звичайно, майстерність здобувається сьомим потом на тренуваннях, але без таланту тут ніяк не обійтися.

"Футбол 24" поспілкувався із Сергієм Олександровичем про його футбольну кар’єру, мрію грати за Металіст, виступи у Туркменістані (як воно – бути у шкурі натуралізованого гравця), проблему забивного форварда в Україні та багато інших цікавих тем.

чуйченко

"Мав дві нагоди за матч – забивав двічі"

– Зазвичай великі інтерв'ю починаються з розповіді про початок кар’єри. Думаю, зраджувати цій традиції не варто. Із чого почався ваш футбольний шлях?

– Маленьким хлопчаком за власною ініціативою я пішов у ДЮСШ до тренера Миколи Бавикіна, який потім став арбітром. Школа функціонувала у Харкові, на Кіровці. Також займався легкою атлетикою, але все-таки футбол переміг.

Певний час перебував у спецкласі Металіста. Але мені не сподобалося тим, що належало жити у спортивному інтернаті. Простіше було грати за різні харківські команди. Проводячи 3-4 матчі на тиждень ще на юнацькому рівні, я вже мав певний підробіток.

– Ви – корінний харків’янин. Хіба не бачили себе з пелюшок у складі Металіста?

– Опинившись на матчі Металіста вперше, я на все життя запам’ятав атмосферу на стадіоні. Це були часи, коли лідерами вважалися Лінке, Тарасов. На домашній арені завжди було багато вболівальників. Тож, звісно, виникало таке бажання: колись повернутися на цей стадіон у ролі відомого гравця харківського клубу, досягнути чогось у футболі, щоб на всю арену називали моє прізвище.

– Як ви опинилися в Олександрії?

– Я тоді повернувся із російського Азова, де мав короткостроковий контракт. Потрібно було десь грати. Почав виступати на Харківську область за Балаклію. Упродовж трьох місяців забив 54 голи. Якось грали проти Олександрії. Я провів вдалий матч, забив гол. Тодішній тренер олександрійців Юрій Коваль мене помітив і запросив у команду. Я мав інші пропозиції, але чомусь на інтуїтивному рівні погодився на перехід саме в Олександрію.

– Грати почали відразу?

– У перших матчах Коваль мене не ставив, я більше виходив на заміну. У двох стартових поєдинках забив, виходячи на поле з лави запасних. У третьому матчі опинився в стартовому складі і забив 2 чи 3 голи. Місцеві журналісти мені сказали, що бомбардирський рекорд клубу – 24 голи за сезон. Я пообіцяв, що поб'ю його. Так і сталося. Кожного сезону намагався забивати більше. Зупинився на позначці 36 м'ячів.

"Рамос кепкував до Коноплянки: "Як Олійника беруть у збірну, якщо він у Дніпрі не грає?" Бомбардир №1 в історії Буковини

– Чим можна пояснити таку результативність?

– Насамперед, важкою роботою. Я завжди залишався після тренувань та відпрацьовував удари із різних дистанцій. У грі не потребував великої кількості моментів. Мав дві нагоди – забивав двічі. Це було відточене до автоматизму. Зараз багато чого в цьому плані змінилося. Після тренування молодь відразу – по домах. Тренер може допомогти у тактиці, побудові гри, але індивідуально потрібно працювати самому над собою.

чуйченко

– Чого тоді не вистачило Олександрії, щоб вийти у Вищу лігу?

– У нас підібрався хороший колектив. Президент Микола Лавренко дуже хотів, щоб команда підвищилася у класі. Для виходу нам не вистачило буквально одного голу. Ми поступилися одним очком. Все вирішив пенальті, який не вдалося реалізувати. Таке життя, такий футбол. З цього не варто робити трагедію. Хтось виграє, хтось програє. Свого часу Марадона чи Баджо теж не забивали вирішальні пенальті.

– Пропозиція із Дніпра – можливість все-таки зіграти у Вищій лізі?

– Звичайно. Перед Олександрією стояло завдання підвищитися у класі. Всі гравці та тренери думками були вже у Вищій лізі. Футбольної мотивації залишатися у Першій лізі вже не було. Отримав хорошу пропозицію від Дніпра. Олександрії за мій перехід заплатили 150 тисяч доларів. Кругленька сума для 1995 року!

– У Дніпрі ви зіграли тільки 4 матчі. Чому не склалося?

– У той час тренером Дніпра був Олександр Лисенко. Він бачив мене на позиції флангового нападника. Я ж хотів грати на вістрі. На цій позиції виступав Олександр Паляниця. Тому, у кращому випадку, я міг розраховувати на вихід на заміну у центр нападу, або ж грати на фланзі. Це була не зовсім моя позиція.

"Від Лобановського я втік". Уродженець України відмовив Динамо, виграв Лігу чемпіонів і міг опинитися у Реалі

– Запрошення у Ворсклу – ініціатива тодішнього наставника Віктора Пожечевського?

– У Дніпрі я мав дуже хороші умови особистого контракту, але бажання грати було більшим за гроші. Багато хто здивувався, коли я перебрався у Ворсклу. Крім того, що головний тренер Пожечевський хотів мене бачити у своїй команді, Ворскла ставила перед собою великі завдання. Зібрався дуже хороший та сильний колектив. До того ж, Полтава – неподалік рідного Харкова.

– Чи можна назвати Ворсклу піком вашої кар’єри?

– Напевно, десь так воно і є. Як я вже казав, у нас зібрався дуже сильний колектив. У нападі грали Шарій, Антюхін, молодий Мелащенко, Чуйченко. Ми були, як одна велика родина – разом не тільки на футбольному полі. Уболівальники завжди підтримували команду в кожному матчі, при різній погоді.

– Чи могла полтавська команда замахнутися на більше, ніж бронзові нагороди?

– Навряд чи. Це був тільки перший сезон у Вищій лізі. Десь не вистачило відповідного досвіду, лави запасних. Думаю, що бронзові нагороди були вже непоганим досягненням.

– Ви почуваєтеся легендою Ворскли?

– Чому б і ні? Почуваюся. Коли буваю на матчах Ворскли, завжди оголошують про мою присутність, вболівальники фотографуються та беруть автографи. Аналогічно, коли запрошують в Олександрію. Навіть у Facebook уболівальники часто пишуть. Це дуже приємно.

"У чемпіонаті Туркменістану грали на одній нозі"

– Переїзд у чемпіонат Туркменістану був продиктований суто фінансами?

– Це було клубне рішення. Разом із покійним Хоминим нас на кілька місяців орендував місцевий клуб Копетдаг – там прагнули підсилити склад на азійську Лігу чемпіонів. Умови ми мали прекрасні. Зібрався дуже якісний колектив – із всього колишнього Союзу. Ми вийшли у Фінал чотирьох в Саудівській Аравії. Для Копетдага це стало дуже серйозним досягненням.

– Який рівень футболу у Туркменістані?

– У чемпіонаті можна було грати на одній нозі. Головна ставка робилася на азійську Лігу чемпіонів.

"Фанати поперли на поле, як танк, – розпочалася бійня". Екстремальні пригоди українця в чемпіонаті, про який ви не чули

– Наскільки важко вам далося рішення виступати за національну збірну Туркменістану?

– Розумів, що перспектив у збірній України я не маю через вік та конкуренцію. Тому вирішив прийняти пропозицію туркменів. Але так сталося, що у мене тоді виник невеликий конфлікт із наставником збірної Туркменістану Віктором Пожечевським. З часом все налагодилося. Згодом я працював із цим тренером в іншій команді. Але в збірну Туркменістану так і не поїхав.

– З футболом ви завершили у рідному місті – у команді, за яку вболівали з дитинства.

– Для кожного харків’янина Металіст – рідна команда. Упродовж кар'єри мене двічі запрошували до Металіста, але чомусь не складалося. І от мені вже 34 роки. Нарешті блудний син повернувся додому.

З часом мені запропонували посаду начальника команди. Після певних роздумів я прийняв цю пропозицію. Але команда розбіглася – частина гравців та працівників клубу перейшли до ФК Харків, який мав чималі амбіції. Металіст прагнув робити ставку на власних молодих футболістів. Деякий час команда трималася на високому рівні, навіть двічі обігрувала Шахтар, але потім почалися проблеми із фінансуванням.

"Зінченко довів, що мрії здійснюються"

– Вважається, що Друга та Перша ліги – це кузня талантів для елітного дивізіону. Зараз це правило майже не працює. Чому?

– Все розпочинається із найменшого. У мій час була масовість футболу. Зараз багато чого змінилося. Молодь – дуже пасивна, закрита в собі, намагається проводити час у соціальних мережах та за різними розвагами.

Крім того, є дуже серйозна проблема із тренерами. Для виховання якісного гравця потрібна кропітка та важка робота. Працювати за 5 тисяч гривень кваліфікований тренер не буде. Відповідно, втрачається якісь гравців.

– В Україні завжди були цікаві форварди. Зараз – справжня криза у лінії нападу збірної України та переважної більшості клубів...

– Я думаю, що це – наслідки золотих часів українського футболу. Шість-сім років тому в атаці всіх провідних клубів грали іноземці. Українці виступали тільки в командах нижньої частини турнірної таблиці. Тому в таких умовах прогресу не було. Зрозуміло, зараз потрібен час, щоб надолужити втрачене.

– Хто із сьогоднішніх форвардів вам найбільше імпонує?

– Проблема в тому, що обирати особливо немає з кого. Подивіться самі: півзахисник Банада чи гравець захисного плану Вакуленко забивають більше за форвардів. Якщо Мораєс забиває найбільше – отже, він найкращий. Але тут є особливість Шахтаря. "Гірники" мають дуже сильну середню лінію. Хто б не грав в атаці, він отримає свої моменти та голи.

– Артем Бєсєдін, як і ви, із Харкова. Як оціните цього нападника?

– Артем дуже гарно чіпляється за м’яч, він – працьовитий форвард. Але варто покращувати реалізацію моментів. Над цим потрібно більше працювати. Піднімати індивідуальну майстерність. Я дуже сподіваюся, що Бєсєдін стане якісним форвардом.

– Зараз видають аванси Супрязі, Ісаєнку, Кулакову...

– Про перших двох я знаю не так добре. Бачу, що Супряга мав свій шанс, але ним не скористався. Ісаєнко тільки починає виходити у дорослому футболі. А от Кулакова знаю дуже добре. Це вихованець харківського футболу. Вважаю, що він має всі потрібні чесноти, щоб стати якісним форвардом.

– Лунін підписав контракт із Реалом. Бєсєдін до травми був основним форвардом Динамо. Мудрик у Шахтарі вважається найбільшим талантом. У чому особливість харківського футболу, який подарував цих обдарованих футболістів?

– Велике значення має школа Металіста. Свого часу вона працювала дуже якісно. Результат її роботи помітний досі. Звичайно, що після проблем із фінансуванням Металіста найкращих вихованців почали забирати сильніші клуби. Зараз, завдяки Сергію Стороженку, школа знову відновлює свою роботу.

– Частина гравців не бачить для себе перспектив в Україні, тож прагне виїхати в Європу. Наскільки це правильне рішення для молодих футболістів?

– Молодь хоче досягати серйозних вершин. Не варто їм створювати перепони. У нас є маленька зірочка – Олександр Зінченко, який вже двічі ставав чемпіоном АПЛ у складі Манчестер Сіті. Це має бути прикладом для інших молодих гравців – мрії здійснюються, якщо у них вірити.

Дві сотні для Гвардіоли та Клоппа, фактор Зінченка, "диявольський" провал і такі різні португальці – підсумки сезону АПЛ

Фінансові можливості клубів зараз не найкращі, без урахування Шахтаря та Динамо. Але з іншого боку, зараз в Україні є прекрасні можливості для розвитку. Шансів показати себе вистачає. Якщо гравець дійсно талановитий, він себе проявить незалежно від країни. Відразу футболісти не з'являться. Потрібен час, щоб перебудуватися. Вірю, що талановиті виконавці зможуть себе проявити.

– Чи є для вас несподіванкою третя сходинка Олександрії у поточному сезоні?

– Ні. Команда зіграна, досвідчена. Знає, чого хоче на полі. Здатна успішно грати майже з усіма командами. У цьому сезоні грають на рівних із Динамо. Сподіваюся, що у Лізі Європи Олександрія також потішить вболівальників.

– Це – пік команди Шарана?

– Можливість для прогресу можна знаходити завжди. Думаю, що під Лігу Європи їм варто посилити 3-4 позиції.

– Чим ви зараз займаєтеся?

– Футболом. Все життя займався цим видом спорту, тому без футболу вже не уявляю свого життя. Переглядаю молодих гравців, допомагаю їм.

– Кого із відомих гравців ви відшукали?

– Можу сказати за Коломойця, якого знайшли в Другій лізі і привезли в Олександрію. Потім він був одним із лідерів Ворскли та навіть викликався до збірної України.

– Чи не було бажання стати тренером?

– Це не моє. Я дуже імпульсивний, емоційний. Тренерська робота потребує холодного розуму.

чуйченко

– Розкажіть про свою сім'ю.

– Маю дружину, доньку, яка подарувала мені онука. З ним я проводжу дуже багато часу.

– Онук буде форвардом?

– Час покаже. Це має бути його вибір. Поки йому тільки 4 роки. Буду зацікавлювати футболом, а далі – побачимо.

Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24

"Проти Динамо я грав тричі". Він забив 7 голів в одному матчі і утворив братський дует у грізному Дніпрі

Если Вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter
powered by lun.ua
1
час
:
30
мин
Бразилия
03:30
Венесуэла
Угадай исход матча
Залиште відгук