"У полоні нам казали, що України вже нема": бомби на Азовсталь, мученицька смерть в Оленівці, допити і повітря свободи
Велике та відверте інтерв’ю "Футбол 24" з Дмитром Кубряком, арбітром ПФЛ, хірургом, який рятував українських захисників Азовсталі, провів 5 місяців у російському полоні і зумів вижити у справжньому пеклі.
"Був шалений потік поранених з усіх напрямків"
– Я хотів записати з вами інтерв’ю ще у березні. Ви мені відповіли: "Зараз я у невелике відрядження, і потім ми обов’язково запишемо". Затягнулося ваше відрядження, правда?
– Так, трішки. Олеже, ви перший, хто звернувся з пропозицією поспілкуватися. Коли я вже перебував у Маріуполі, інколи ми мали можливість виходити в мережу, месенджерами зв’язуватися з рідними. Я побачив ваше повідомлення – ми якраз перебували в бункері під шаленим обстрілом. Прочитав, відповів і сподівався, звичайно, що в найближчому майбутньому нам вдасться поспілкуватися. Трошки це все відклалося в часі, але я дуже радий, що ми зараз маємо таку змогу.
– З початку повномасштабної війни ви оперували наших бійців у госпіталі Дніпра. Перший день – яким він для вас був? Запам’ятався?
– Одразу скажу, що я не з війною прийшов у цей госпіталь. Працював там з вересня 2020-го, уклав контракт зі Збройними Силами на два роки. Було велике бажання віддати належне Батьківщині, бути для неї корисним. Контракт мав закінчитися восени 2022-го, але почалася війна і моє перебування у ЗСУ трошки затягнулося (Усміхається).
Якщо згадувати 24 лютого, то о 5-ій годині ранку мені подзвонив мій колега і сказав, що почалася війна. Ми дуже швидко зібралися в госпіталі – всі лікарі, весь медичний персонал. Була невелика нарада. Буквально з перших хвилин війни почалася робота в режимі 24/7, в режимі нон-стоп. Це був шалений потік поранених з усіх напрямків – харківського, донецького, запорізького. За добу приймали не менше 100 поранених. У такому режимі працювали весь час, поки я не вирушив у Маріуполь.
– Спали ви скільки годин на добу?
– По-різному. Повноцінного сну не було, тому що доставляли хворих у будь-який час – залізницею, автотранспортом, авіацією. Були короткі проміжки сну – і знову повернення до роботи. Жили там – ми, особовий склад госпіталю, цивільні лікарі, медсестри, санітари. То була єдина сім’я, яка працювала в загальному пориві на благо кожного пораненого бійця.
– Був особливий випадок, який врізався у пам’ять? Наприклад, складна операція або величезний наплив поранених, коли бракувало рук на всіх…
– У нас була постійна взаємодопомога. Такого, аби ми щось не встигали, не траплялось. Бувало, що подовгу працювали в операційній. Найдовша операція близько семи годин тривала – поранення черепа. Великий потік хворих існував щоденно, тому якийсь конкретний день важко виділити.
Бойова травма, як правило, тяжка, тому що енергія ураження – дуже велика. Дефекти м’яких тканин, дефекти функцій – серйозні, можна сказати вражаючі. Деяких хворих приймали ми, декого приймала всім відома лікарня імені Мечнікова у Дніпрі, менші заклади. Частину поранених відправляли в наші головні центри – Львів та Київ. Про втому взагалі мова не йшла. Усі працювали навіть не на 100 відсотків, а просто на межі людських можливостей.
"Пілоти летіли в суцільній темряві"
– У другій половині березня стало зрозуміло, що Маріуполь цілеспрямовано стирають з лиця землі. Але все ж ви прийняли рішення туди вирушити, хоча розуміли, що їдете в пащу диявола і небезпека – надзвичайно велика. Чи довго ви вагалися? Чи радилися зі своєю сім’єю?
– Розкажу передісторію. Якщо не помиляюсь, 16 березня російська авіація знищила маріупольський військовий госпіталь. Особовий склад дивом залишився живий. Він розділився на дві частини: одні вирушили на Азовсталь, інші – на завод імені Ілліча. Цих медиків було не так багато, адже після авіаудару частина особового складу якимось чином змогла покинути Маріуполь. Тому на кожній з двох локацій залишилося десь по 20 медиків – лікарі, медсестри, санітари. Для тієї кількості поранених (щодня їх ставало більше) це було катастрофічно мало.
Маріупольський військовий госпіталь у своєму оперативному підпорядкуванні відносився до дніпровського військового госпіталю. Коли наші спецслужби спільно з керівниками полку "Азов" почали робити вертолітні рейди до Маріуполя, доставляти туди особовий склад, боєприпаси і все необхідне, виникла ідея у нашого командування: а чому б не підсилити маріупольський військовий госпіталь хірургічними бригадами? Вирішили запропонувати. Тобто, це не було у вигляді наказу чи якогось примусу. Командир госпіталю зібрав представників хірургічної та анестезіологічної служби: "Чи є добровольці? Треба чотири людини, які б хотіли вирушити в Маріуполь і допомогти з потоком поранених".
Це було 28 березня. Я чітко вирішив одразу. 29 березня підтвердив своє рішення. А 30-го увечері, близько шостої години, нас зібрали на нараду у командира і ще раз перепитали, чи ми впевнені в тому, що хочемо це зробити. Звісно, ніяких гарантій безпеки ніхто не надавав. Командир підкреслив: "Ви розумієте, що це квиток в один кінець?" Як там буде і як звідти виходити – ніяких гарантій.
Чи спілкувався з рідними щодо цього? Чи питав їхньої думки? Ні, не питав і не спілкувався. Просто прийняв рішення – і все. Вони дізналися вже тоді, коли я був у Маріуполі.
– До міста потрапили на гелікоптері?
– Ми до останнього не знали, як це буде. Здогадувалися, що навряд чи нас посадять в якийсь автобус і привезуть у Маріуполь. У ніч з 30 на 31 березня, о другій годині, ми виїхали з госпіталю і прибули на дніпровський аеродром. Побачили багато військових, вертольоти – стало зрозуміло, яким чином нас доправлять до Маріуполя. Ті, хто знав, що ми вирушаємо, казали: шанси долетіти – не мізерні, але вони менші, ніж ті, що вертоліт зіб’ють. Я цьому не приділяв особливої уваги. Весь масштаб небезпеки важко було оцінити.
Але коли звільнився з полону, то на YouTube переглянув відеоролик, знятий полком "Азов". Він називається "Вильоти в безсмертя". Керівники полку розповідають, як взагалі це все організовувалося. Після перегляду я зрозумів: це величезна удача, що ми просто туди долетіли. Чому?
Від Дніпра до Маріуполя – близько 200 кілометрів. З них кілометрів 100 не контролювалися Україною на той момент. Пригадую, у повітрі я розумів, що вертоліт постійно змінює траекторію, чіпляється частинами свого корпусу за якесь гілля. Здавалося, що навіть збивати нас не потрібно – самі за щось зачепимося і просто розіб’ємося. Пілоти летіли в суцільній темряві, обираючи нерівності рельєфу – балки, яри – щоб не бути зафіксованими ворожими системами ППО.
Важко сказати, скільки тривав цей політ. Десь 2-2,5 години. Поступово почало світати. У якийсь момент поле змінилося морем. Зрозумів, що ми вже близько. Найважча мить, бо це – море, там російські кораблі, берегова артилерія, літаки. Варіанти нас збити в цьому місці – найбільші. Проліт над морем тривав хвилин 10. Зрештою, приземлилися у маріупольському торговому порту.
– Що ви побачили? Перші враження від Маріуполя – наскільки місто вже тоді було зруйнованим?
– Спершу я побачив порт. Потім нам пояснювали, що порт росіяни трошки жаліли. Просто він їм був потрібен – вони розуміли, що рано чи пізно Маріуполь візьмуть. Він обстрілювався, але у порівнянні з тим, що я побачив згодом, пересуваючись містом, мав плюс-мінус пристойний вигляд.
Ми приземлилися на відкритому майданчику. Мали 10 хвилин для того, щоб вивантажити себе, боєкомплект, який привезли, а після цього завантажити поранених, яких підвезли під гелікоптер, щоб евакуювати в Дніпро. Мені здалося, що ця місія – нездійснена. Характерно, що з моменту нашого приземлення почулися вибухи снарядів, вони наближалися. Це був неймовірний контраст з відносно мирним Дніпром. Перевернулося все з ніг на голову. Але ми мобілізувалися і впоралися з завданням буквально за 10 хвилин. Гелікоптери полетіли. Лише увечері ми дізналися, що один з тих вертольотів, який забрав поранених, був збитий. Усі, хто перебував на борту, загинули.
"Ми розуміли, що в будь-який момент "швидку" можуть прошити десятки осколків"
– Ви опинилися на Азовсталі чи заводі Ілліча?
– Госпіталь поділявся на дві локації – Азовсталь і завод Ілліча. Спершу планувалося, що чотири медики, які летять, розділяться по двоє на кожен з пунктів. Наше пересування з порту на Азовсталь було окремою спецоперацією: спочатку автотранспортом, вночі – моторним катером по воді, з правого берега на лівий. Нас висадили в бухті Азовсталі, з якої повинні були одразу ж забрати на завод, але почалися масовані авіанальоти. Близько 3,5 годин лежали в тій бухті під відкритим небом. Нарахували десь 20 прольотів літаків. Азовсталь була прямо перед нами – увесь комплекс заводу. Бачили, як на нього скидають бомби, як він палає, як здіймається дим. Розуміли, що перебуваємо на відстані, але на нашому клаптику землі були вирви від снарядів. Враховуючи, яка в російської армії "високоточна" зброя, можуть трішки промахнутися і щось прилетить нам.
Ці три години – щось неймовірне. Кожен проліт літака супроводжувався відчуттями, які навіть важко з чимось порівняти. Зрештою, інтенсивність бомбардувань знизилася, у військових з’явилася можливість прислати за нами автотранспорт, ми прибули на Азовсталь. Була, мабуть, третя година ночі. Нам сказали, що єдину дорогу, яка поєднувала завод Азовсталь із заводом імені Ілліча (перший – на березі моря, другий – на краю Маріуполя, це траса на Волноваху, тобто треба проїхати фактично все місто), українські військові вже не контролюють, вона повністю прострілюється росіянами. Евакуація поранених з заводу Ілліча вже не відбувається. Повідомили нам, що ми вчотирьох залишаємося на Азовсталі.
Ми лягли на деякий час відпочити. Буквально о шостій ранку нас розбудили зі словами, що все-таки із заводу імені Ілліча відбулася евакуація поранених. Їх привезли і командир госпіталю потребує дві людини для посилення своєї частини. Вибір впав на мене і мого колегу-анестезіолога. Ми завантажилися в автомобілі. Перед нами був непростий шлях через увесь Маріуполь, прострілювану дорогу.
Не обійшлося без пригод. У швидкої допомоги, на якій ми пересувалися, сталися проблеми з колесом. Водію довелося під мостом хвилин 15-20 лагодити те колесо. Увесь цей час за 50-100 метрів розривалися артилерійські снаряди. Ми розуміли, що в будь-який момент "швидку" можуть прошити десятки осколків і наш шлях завершиться під цим мостом. Дякувати Богові, ми продовжили свій рух і через деякий час дісталися пункту призначення.
– Цей період був найскладнішим у вашій практиці? Запас ліків, мабуть, швидко вичерпувався. Відомо, що на Азовсталі доводилося оперувати без наркозу…
– Маєте рацію. Найбільша проблема була саме з препаратами, які використовувалися для наркозу – міорелаксанти, гіпнотичні препарати, знеболювальні наркотичні. Зрозумійте, не тільки для операцій вони застосовувались. Адже робити перев’язки (а це – серйозні поранення) без сильних знеболювальних – дуже важко, нестерпний біль. Таких поранених – важких, вкрай важких – на кожній локації було до трьохсот. Натомість легкопоранених втримати в бункері було неможливо. Вони отримували допомогу і зразу ж рвалися знову на позиції у бій. Щодо інших препаратів, то їхній запас трішки був: антибіотики, перев’язувальні матеріали тощо.
– І все ж, як оперувати без наркозу?
– Медики, які перебували в Маріуполі на той час і надавали допомогу, – це герої України. У просто нелюдських умовах допомагали пораненим. Це заслуговує окремої розповіді і екранізації. Таких прикладів в історії, думаю, небагато. Щодо наркозу – це майстерність анестезіологів, які примудрялися комбінувати препарати, додавати, корегувати дози… Віртуозна праця, з якою вони справлялися на 200 відсотків.
"Тиснули на нас психологічно. Принижували українську націю. Постійно лунали слова "хохли", "бандерівці", "фашисти"
– Дванадцятого квітня ви потрапили в російський полон. Як це сталося?
– За той час, що я перебував у бункерах заводу імені Ілліча, нам довелося змінити чотири локації. Кільце навколо угруповання українських військ стискалося щоденно. На ранок позиції росіян були за кілометр від нас, під кінець дня – за 300, 400 чи 500 метрів. Ми розуміли: якщо не знайдемо інший бункер, то будемо знищені. Доводилося бути мобільними, моніторити ситуацію, постійно переміщуватись з пораненими і майном по заводу імені Ілліча.
У полон потрапили 12 квітня, але історія з намаганнями вийти з цього котла почалася 10 квітня, коли наш ранок, якщо можна сказати "ранок"… У нас давно стерлися ці поняття – "ранок", "вечір", "день". Ми не дуже орієнтувалися в часі. Але після чергового виснажливого дня була можливість відпочити годину-півтора. Я прокинувся від шаленого вибуху. Зникло світло, бункер затягло пилюкою. Зрозуміли, що це був авіаудар, який влучив саме у нашу будівлю. Один з виходів повністю завалило, впали всі перекриття. На щастя, з бункера завжди є кілька виходів. Під час цього удару загинула достатньо велика кількість людей…
Чули, що на поверхні лунають постріли, вибухають снаряди дуже близько. Лінія зіткнення перемістилася на госпіталь. У цей момент я вкотре пересвідчився у відвазі наших військових. Легкопоранені брали в руки зброю, виходили на поверхню і вступали у вогневий контакт з ворогом, щоб дати можливість госпіталю функціонувати. За роботою ми не дуже задумувалися над тим, що може відбутися в найближчий час. Але в моменти пауз розуміли: наше життя може закінчитися в будь-яку мить – росіяни увірвуться і просто розстріляють всіх. Очевидно, що 300 поранених – їх тягати з собою не будуть, вони нікому не потрібні.
Пізно увечері прибув командир госпіталю і озвучив інформацію, що в ніч з 10 на 11 квітня 36-та бригада морської піхоти виконуватиме серйозне бойове завдання – вихід з оточеного Маріуполя. Це, щоб ви розуміли, 100 кілометрів території, яка контролюється російськими військами. Це три кільця оточення. Єдина дорога, придатна для виходу, – у напрямку Волновахи. Усі прекрасно розуміли, що колона буде обстріляна – 100 відсотків. Буде багато загиблих і поранених. І навіть якщо вдасться у цій м’ясорубці вціліти, доведеться невеличкими загонами рухатись в напрямку українських позицій. Це не день, не два – лісами, полями, постійно ризикуючи наразитися на ворожі позиції.
Увесь особовий склад сприйняв інформацію абсолютно спокійно, як це й личить справжнім військовим. Близько першої ночі ми завантажили поранених у транспорт, знищили медичне майно, документацію, підпалили той бункер і вирушили до місця, де з’єдналися з іншими частинами 36-ї бригади.
Коли рушили до виїзду з Маріуполя, почався масований артобстріл, запрацювала авіація. Передові загони потрапили під цей вогонь. Ми зрозуміли, що вони просто розбиті, і що рух далі – це вірна загибель. Неподалік розташовувався один із бункерів заводу, тож разом із пораненими перемістилися туди, де й перебували до кінця ночі і весь день 11 квітня. З 11 на 12 квітня була ще одна спроба прориву з Маріуполя – знову загинула велика кількість морських піхотинців. Зрештою, ополудні 12 квітня нам дали наказ піднятися на поверхню разом із пораненими. Повантажились на автомобілі. Стало зрозуміло, що справа йде до полону.
– Як до вас ставилися у полоні? Чи відбувалися тортури, психологічне знущання, голод? Михайло Діанов розповідав, що "страви", якими годували росіяни, неможливо було їсти…
– Так, Михайло Діанов має рацію. Ми з ним фактично весь період полону перебували в спільній колонії – в Оленівці. Отож, їжа не була достатньо якісною. Зранку – каша, на обід – російська національна страва "щі", увечері – знову каша. Порції з часом, у принципі, вирівнялися і були більш-менш прийнятними. Але росіяни знущалися в тому сенсі, що давали на прийом їжі буквально три хвилини. Гаряча страва, за такий час її з’їсти неможливо. Прояви втрати ваги, анорексії, які ми бачимо після виходу з полону, – зрозумілі.
Можу говорити за медиків, які перебували в Оленівці: фізично з нас не знущалися, тортур не застосовували. Час від часу нас залучали до допомоги нашим же побратимам, тож ми бачили наслідки катувань. Били і катували, в основному, тих українських військових, яких росіяни вважали "вбивцями". Це снайпери, артилеристи, танкісти – їх звинувачували у "злочинах" проти людяності, цивільного населення.
Нас, медиків, теж неодноразово викликали на допити. До нас були інші претензії. Вони вважали, що ми брали участь в катуваннях російських військовополонених, наносили їм каліцтва. Нам показували якісь відео з Ютубу, нібито українські лікарі знущаються над російськими полоненими.
Інша група питань, яка їх цікавила: чи перебували іноземні громадяни, інструктори у бункерах; чи бачили ми іноземних військових; чи були в бункері російські полонені, як ми до них ставилися.
Ну і третя група питань – ось ця маячня, яка лунає з російських пропагандистських каналів. Біолабораторії, експерименти над людьми, про ковід запитували… Питали все, навіть те, що не стосувалося подій у Маріуполі.
Розмови велися в такому ракурсі, що ти просто з порога почувався винним в усіх смертних гріхах. Починало лунати: "Ви винні, ви вбивці, ви знищили Маріуполь, ви знищили тисячі цивільного населення". Я намагався якось апелювати. Казав, що постійно працювала авіація – і це була не українська авіація. Вони відповідали, мовляв, у всьому винен "Азов", українські військові, морська піхота, які начебто займали позиції в цивільних об’єктах – школах, дитсадках, будинках культури. Тож єдиний вихід, щоб їх дістати – це килимові бомбардування міста і стирання його з лиця землі.
Тиснули на нас психологічно. Принижували українську націю. Постійно лунали слова на кшталт "хохли", "бандерівці", "фашисти" – по-іншому ніхто не звертався. Казали: "А куди ви збираєтеся повертатись? Та України вже нема. Ми біля Києва. Львівська, Волинська області вже під Польщею, а Закарпаття – в Угорщині. Нема держави вже такої. На що ви сподіваєтеся?"
Ми перебували в інформаційному вакуумі, ніякої інформації не отримували з "великої землі". Але географічно орієнтувалися, де ми перебуваємо. У 15 кілометрах від Оленівки – Мар’їнка і Авдіївка, які українські. Це – передова. Росіяни розставили навколо колонії свою артилерію і постійно гатили по українських військових. Вибухи лунали 24/7. Звісно, що українська сторона відповідала. Ми чули "виходи" від росіян, і "приходи" від наших. Дальність роботи артилерії – близько 30 кілометрів. Отже, фронт нікуди не рухається. Як стояли в цьому місці позиції, станом на 24 лютого, так і стоять. І вся ця маячня, мовляв російська армія забрала пів України, – просто тиск. Ми розуміли: Україна є, Україна буде, вона тримається, чинить опір, і перемога рано чи пізно буде за нами.
"Адміністрація колонії спокійно дивилася, як вони мучаться, агонують, гинуть"
– У ніч на 29 липня в Оленівці стався кривавий теракт, загинули багато українських військовополонених. Які у вас спогади про ту ніч і наскільки близько ви перебували до епіцентру вибуху?
– (Зітхає) Ми брали участь в допомозі пораненим – нас відправили туди. Це відбулося не зразу після вибуху, а десь хвилин через 40. Те, що я побачив… Я не бачив такого раніше і, сподіваюся, ніколи більше не побачу. Велика кількість загиблих на місці – близько 50 хлопців просто згоріли у тому приміщенні, де стався вибух. Велика кількість понівечених бійців, які стікали кров’ю. Не було достатньої кількості засобів для адекватної зупинки кровотечі, для адекватної допомоги і знеболення. Усе те, що в нас було, ми використали.
Потерпілі потребували якнайшвидшого скерування в лікарню… Вибухи сталися близько 23:30, перша машина з пораненими вирушила з Оленівки в лікарню близько половини п’ятої ранку. Мінімум п’ять годин хлопці перебували на галявині, лежали там. Адміністрація колонії просто спокійно дивилася, як вони мучаться, агонують, гинуть. На жаль, п’ять хлопців з тих, кому ми намагалися допомогти, загинули. Знаю точно, що ще двоє хлопців померли дорогою в лікарню. Частині поранених довелося ампутувати кінцівки, адже час, коли дозволяється тримати на турнікеті, вичерпаний. Дозволяється максимум дві години, а вони перебували п’ять годин тільки в колонії.
Щодо самої ситуації з вибухами, для мене особисто питання чиїми руками це було зроблено – взагалі немає. Напередодні адміністрація колонії прийшла зі списками і частину людей відселила у нежитлове приміщення, яке розташовувалось на певній відстані від житлових. Тоді було незрозуміло, навіщо це робиться, але коли пролунали вибухи – все стало на свої місця. Просто терористичний акт. Крайня точка, яка дала зрозуміти: ми не в полоні, а в заручниках терористів, які не зважають на людське життя, правила чи принципи ведення війни. Їм нічого не заважало зібрати 200 людей і просто їх знищити.
– Навіть у таких ситуаціях втрачати надію не можна, правда ж? Як ви себе підбадьорювали?
– В Оленівці перебувала велика кількість поранених, які потребували допомоги. Заходи, які проводила адміністрація колонії, були недостатніми. Тому нас залучали до перев’язок і маніпуляцій із цими пораненими. "Ваші військові – ви і займайтеся. Не будете займатися – що буде, те буде". Ми розуміли, що для хлопців це фактично єдиний шанс, щоб не загинути від якихось гнійних ускладнень чи хронічних хвороб. Професійна діяльність в рамках, відведених адміністрацією, трошки відволікала.
Один чи два рази дали подзвонити додому. Спілкування з рідними додало наснаги. Ми почули, що про нас ніхто не забув, і що держава Україна робить все можливе, щоб повернути нас додому. А ще у цій колонії існувала досить велика бібліотека, і в певний проміжок часу в бараки, де ми проживали, потрапили деякі книжки. Була змога трошки почитати, час плинув. Звісно, згадували Маріуполь, все те, що ми зробили, що могли зробити, але щось завадило. Планували майбутнє – думали, чим займемося, коли повернемось на Батьківщину. Ось у такому ракурсі намагалися один одного підбадьорювати і протистояти цьому психологічному тиску і моральним знущанням.
"Українське повітря… За весь час полону я був готовий віддати все, що є в моєму житті, лише б вдихнути його"
– Наприкінці вересня ви виходите на волю. Зустріч із сином, дружиною Наталією, матір’ю – сліз уникнути не вдалося?
– Не бачився з сином вживу, бо ще в кінці березня вони поїхали з Одеси в Німеччину, де перебувають досі. Оскільки я військовозобов’язаний, не можу зараз покинути територію України. А оскільки Росія активізувалася з обстрілами, вони не можуть приїхати сюди – небезпечно. Спілкуємося в режимі відеозв’язку.
Щодо емоцій – це взагалі не можна з чимось порівняти. Дуже пафосно прозвучить, але поки ти не втрачаєш свободу, зрозуміти її цінність неможливо. Коли перебуваєш певний проміжок часу в обмеженому спектрі, а життя обмежується десятьма метрами вперед, десятьма метрами вбік, коли бачиш колючий дріт і купу замків, то розумієш, якою цінною є свобода думати і пересуватися.
До обміну ми рухалися майже 1,5 доби. На камазах, літаками, автобусами. Врешті-решт дісталися, як потім зрозуміли, білорусько-українського кордону. Сиділи в автобусі із зав’язаними скотчем очима та руками, чули розмову російських спецназівців. У якийсь момент відчув, як ножем зрізається пов’язка з очей і рук. В автобус увійшов чоловік з якимось списком. Я просто почув українську мову. Мене запитали: "Ваше прізвище, ім’я, по батькові?" І я зрозумів, що ми вдома, що це – обмін (Усміхається).
Нас вивели з автобуса. Це був блок-пост невеличкий, я побачив прикордонний знак "Україна" – і ті емоції передати просто неможливо. Українське повітря… За весь час полону я був готовий віддати все, що є в моєму житті, лише б вдихнути його. Вибух емоцій, щастя. Дійсно, на очі навернулися сльози.
Назустріч йшла людина, яка зустрічала полонених. У його руці був телефон. Він запитав, чи є у нашій групі людина з моїм прізвищем. "Так, це я". – "Тримай телефон". Першим, з ким я поспілкувався, ступивши на нашу територію, був президент УАФ Андрій Павелко. Того дня Україна грала зі Шотландією у Глазго. Андрій Васильович включився прямо зі стадіону відеозв’язком і привітав мене з поверненням. Це був новий вибух емоцій, вони просто переповнювали.
– Ви повертаєтеся до футбольного арбітражу матчем між юнацькими командами Зорі та Металіста. Наскільки полон вплинув на ваш фізичний стан?
– Я втратив близько 20 кілограмів ваги. Але навіть на той момент фізично почувався відносно нормально. Так, були проблеми психологічного характеру, я не дуже добре спав. Та й досі маю перебої зі сном. Нас одразу помістили в головний військовий госпіталь у Києві, дообстежили ретельно, ми поздавали аналізи. Радію, що за час полону не набув суттєвих проблем зі здоров’ям.
Пройшов реабілітаційні процедури. Почалася відпустка за станом здоров’я. І я потихеньку зайнявся фізичною підготовкою. Нещодавно у Комітеті арбітрів склав тестування з фізичної і теоретичної підготовки. І ось отримав таке довгоочікуване перше призначення на матч чемпіонату України.
– Надалі збираєтесь пов’язати своє життя з футболом, чи Україна надбає талановитого хірурга?
– З першого курсу університету і до сьогодні я поєднував медицину та арбітраж. Спочатку – як студент, потім – інтерн. Навіть коли активно почав працювати нейрохірургом у Київському інституті нейрохірургії, все одно не полишав своє улюблене заняття – арбітраж. Це було непросто, тому що нейрохірургія передбачає складні операції, емоційно виснажливі. Перед матчами доводилося знаходити час для фізичної підготовки і морального відновлення. Одна справа – дитячий футбол чи аматорські змагання. Зовсім інша – Перша ліга. Ми прекрасно знаємо її рівень – 6-7 команд постійно змагалися за підвищення в класі. Поєднувати обидві діяльності вдавалося, але ціною надзусиль.
Завжди собі казав, що колись треба зробити вибір. Але наразі в країні війна. Якщо після тієї відпустки, яка в мене закінчиться, ЗСУ потребуватимуть мене як спеціаліста-нейрохірурга, я продовжу виконувати свої професійні обов’язки. Щодо арбітражу, то від свого керівництва у госпіталі отримав абсолютне сприяння. Сподіваюсь, мені вдасться бути корисним: допомагати захисникам України і реалізовувати свої амбіції у футболі.
показать скрыть