Про шизофренію та яйця
Сьогодні на матч Ліги Чемпіонів вийде «Зеніт» і вийде він без Ігоря Денісова. Я був шокований, дізнавшись що цей футболіст заробляє в рік 2,5 млн. євро. Але ще більше мене шокували обставини, при яких я (та й усі інші) про це дізнався. Гравець вимагає підвищити зарплатню вдвічі! Чомусь він уявив, що його вміння ганяти м’яча (а він у цьому далеко не найкращий, ані в світі, ані в Європі, ані навіть у Росії) заслуговує того, щоби платити йому 5 млн. євро в рік. Чому? Йому просто так здається, він уявив собі, що так мало би бути.
До чого я це веду? Просто Денісов – це лише один приклад того, що ми бачимо нащодень. Деякі люди, як-от політики наприклад, настільки відірвалися від реального життя, настільки погрузли в своїх фантазіях, що як тільки вони відкривають рота, то мимоволі падає й твоя щелепа. Це і покращення, і стабільність, і багато-багато чого іншого. Вони що, дійсно в це вірять? Ну мабуть, бо інакше навіщо молоти такі бздури?
Мірча Луческу, безперечно, яскравий приклад творця ілюзорних замків. Прочитавши післяматчевий коментар наставника «Шахтаря», мимоволі усміхнувся. Хоч весело зовсім не було. «Повтору не бачив, але суддя повинен був призначати пенальті за фол на Віліані». Містер, здається, вже просто не здатен вийти за межі свого світу – світу, в якому кожен дотик до гравця «Шахтаря» в карному майданчику перетворюється в падіння, а кожне падіння – в пенальті з карточкою. В світі Луческу це аксіома, істинність якої визнають, навіть не задумуючись, це настількі очевидні речі, як наприклад те, що вода мокра чи трава зелена.
А варто було б дати чортів, наголосити на тому, як важливо міцно стояти на ногах. І чи не перетворилася б тоді красива, надзвичайно змістовна гра на Juventus Stadium на перемогу? Чи не відібралася би слава героїв дня у білоруського БАТЕ? Але для цього потрібно покинути свій, настільки комфортний кокон, переглянути свій наскрізь рожевий світогляд. Краще вже насварити адміністратора клубу Даміра Зіннатулліна за недостатні знання голландської…
Не менше емоцій подарував і другий (чи, якщо дотримуватися хронології – перший) матч, що його довелося переглянути. «Спартак» – «Селтік». Знаєте, що цікаво? Типовий російський уболівальник з інтернету цілком підпадає під визначення «людини зі своїм, відірваним від реальності світом». Фани ЦСКА не люблять «Спартак». Уболівальників «Спартака» важко запідозрити в симпатіях до «Динамо». Прихильники всіх без винятку московських клубів відчувають антипатію до «Зеніта». І вже всі вони разом взяті просто ненавидять «Анжи». Але, якщо хтось ненароком торкнеться такої абстрактної, розмитої і десь навіть філософської теми як «рівень російського чемпіонату», єдності та завзятості вболівальників усіх російських команд залишається тільки дивуватись. Наскільки грубо та безкомпромісно вони критикують власну національну збірну, настільки ж вперто та натхненно хвалять національну першість. Тут і рейтинг УЄФА неправильно складений, і АІКи, «Легії», «Лозанни», «Насьоналі» та «Сент-Патрікси» забуваються. «Це все випадковість» – кажуть ці люди, подекуди надзвичайно схожі на сектантів.
І знаєте, масові течії вражають навіть тих, хто, здавалося, мав би розумітися в футболі. Георгій Черданцев (далеко не найгірший російський коментатор) після жеребкування Ліги Чемпіонів написав, що (NB!) «Селтік – це команда рівня російської ФНЛ». Це російський D2, хто не знає. Я ще пожартував тоді: ой, щоб не довелося «Спартак» рівнем другої ліги величати. Як у воду дивився.
Любов – почуття високе. Навіть сліпа. Лиш збоку вигляда кумедно. Герої мого блогу мають право поводити себе так, як їм забажається. І нехай Денісов страйкує, Луческу плаче, а росіяни свято вірять у топовість їхнього чемпіонату. Мають право. Я лише зауважу, що стан, коли людина створює персональну реальність, із власними законами буття та взаємодії, з власними реаліями та цінностями, відмінними від справжніх, має в сучасній науці цілком конкретну назву. Це шизофренія.
Черданцев коментував матч, а я з усмішкою дивився. Дивився, як команда рівня «Томі» проводить кинджальну атаку і відкриває рахунок. Дивився, як команда рівня нижньокамського «Нафтохіміка» переламує хід поєдинку на «Лужніках» і робить це, до слова, ще до вилучення. Дивився, як команда рівня «Єнісея» зрівнює рахунок і, б’ючись до останньої хвилини, вириває перемогу над «Спартаком».
Інший російський коментатор Василій Уткін оцінює те, що сталося значно тверезіше. Залишивши в спокої абстрактне поняття «рівня», він звертає увагу на цілком конкретну частину тіла, що її так цінують чоловіки – яйця. В «Спартака» є багато чого, необхідного для перемоги. Але отих самих яєць немає. Тоді як «Селтіку» до європейських грандів як до Києва рачки. Але міцний шотландський характер творить дива. Якось так вже сталося, що ще тоді, 125 років тому кельтське немовля народилося з яйцями. І відтоді вони вже нікуди не дівалися. З перемогою! І з ювілеєм! Дивіться футбол і боріться зі своїми комплексами…
показати приховати