"Після 3-4 поразок хлопці сказали, що Вернидуба приберуть": нове життя Кршевана Сантіні – куди подівся екс-голкіпер УПЛ?![bomb](https://football24.ua/images/emoji/bomb.svg?v=12929)
Сергій Тищенко розшукав хорватського воротаря Зорі середини 2010-х, якого ви ще не встигли призабути.
![Сергій Тищенко Сергій Тищенко](https://football24.ua/resources/photos/tags/76x76_DIR/201608/60162.jpg?v=202311012819&a=top)
Кршеван Сантіні залишив слід в українському футболі. Хорватський воротар чудово себе проявив у Зорі. А потім залишився у клубі попри події 2014 року та окупацію Луганська, хоча легіонери шукали нові клуби та відмовлялися повертатись. Зараз Сантіні пробує себе реалізувати на батьківщині вже в ролі менеджера.
– Кршеване, чим зараз займаєтеся?
– Працюю спортивним директором одного маленького клубу Кустошія із Загреба. Цей клуб ніколи не був в еліті хорватського футболу. Минулого сезону Кустошія вилетіла до третього за силою дивізіону. Власником став агент Енді Бара. Він представляє інтереси гравця Реала Начо, Ловро Майєра із Вольфсбурга, продав Йошко Гвардіола з Динамо. У Хорватії він має хорошу репутацію. Його бажання – зробити клуб одним із найкращих у плані розвитку молодих футболістів у Хорватії. Я ж займаюся розвитком спортивної стратегії клубу від академії до першої команди Кустошії.
– Чому ви вирішили стати спортивним директором?
– Я грав у клубі Локомотива Загреб, але допомагав на волонтерських засадах команді свого рідного міста Задар – щоб команда стала на ноги знову. Займався спортивною політикою – школа, розвиток першої команди. Задар – це дуже відомий клуб із традиціями, який став банкрутом. Тож був створений новий клуб, який почав своє відродження з останньої ліги. Мені зателефонував новий власник команди та запропонував співпрацю. Він готовий був фінансувати проект, але належало вибудувати спортивну складову управління клубом. Я мав посаду радника керівника.
Після завершення кар'єри новий власник Кустошії запропонував мені посаду спортивного директора. Він бачив, що я мав досвід роботи у Задарі, тому вирішив довіритись. Прочитав про мене у пресі та запропонував зустрітися. Ми поспілкувалися і швидко про все домовилися.
Я поки не хочу бути тренером, не хочу бути агентом. А посада спортивного директора – до душі. Подобається займатися організацією процесу. Поки тільки почав свій шлях, тому якісь висновки робити рано. Я мотивований працювати.
– Кустошія робить ставку на молодь?
– Я почав працювати взимку. У нас були амбіції повернутися у Першу лігу. Але більшість новачків не заграли. Взимку ми попрощалися із 8-9 футболістами. На їхнє місце прийшли нові гравці. Потрібен час, щоб зігратися. За короткий період команду не побудуєш.
Цього сезону Кустошії не вдалося піднятись до аналога української Першої ліги. Нічого. Влітку будемо працювати та ставити ціль підвищитися у класі наступного сезону. Влітку простіше провести селекцію, ніж взимку. Має бути кілька гравців досвідчених, а інші – молоді таланти.
– Багато українців після початку війни опинилися у Європі. У складі Кустошії їх ще немає?
– Коли я працював у Задарі, до нас приїхав Данило Сербінов. Він дуже хороший футболіст. Коли приїхав у Кустошію, то забрав зі Спліта вихованця Шахтаря 2005 року Данила Ребеця. Він грає юнацьку команду. Влітку має отримати шанс у першій команді. Це тільки два українці, з якими довелося працювати.
Але я завжди перебуваю у пошуку. Я три роки грав в Україні. Розумію характер і сильні сторони місцевих гравців, тому завжди відкритий до співпраці з українськими легіонерами. Це все цікаво для Кустошії. Плюс – можливість допомогти молодим футболістам реалізувати свій талант.
– Хорватія – невелика країна, але ваших легіонерів у Європі вистачає. Завдяки чому готуєте стільки футболістів?
– На просторі колишньої Югославії хорвати успішні майже у кожному виді спорту – футбол, баскетбол, водне поло, гандбол, теніс, лижі. Хорватів прикрашає великий характер. Завжди були важкі часи, доводилося боротись за себе. Завдяки характеру і таланту від природи Хорватія отримує стільки якісних гравців.
– Назвіть трьох головних талантів хорватської ліги прямо зараз.
– Тут варто відзначити Динамо Загреб, яке завжди готує якісних молодих гравців. На першому місці – Мартін Батуріна. Взимку ним активно цікавився Шахтар, є інтерес з боку клубів провідних чемпіонатів. У Хайдуку хороше враження справляє Рокас Пукстас. Він має американський паспорт, але за походженням – литовець. У Хорватії вже 4-5 років, тут себе формував. Є Франко Івановіч у Рієці. Також відзначив би воротаря Локомотиви Ніколу Чавліну. Зараз у нас немає гравців, які можуть коштувати 25 мільйонів. Але є ціла плеяда добротних футболістів, як можуть вистрелити у майбутньому.
– Хорватські легіонери були доволі успішними в Україні. А от українці не завжди переконливі у хорватській лізі. Були Артем Мілевський, Артем Радченко, Максим Білий. Зараз нічого не вийшло у Богдана Михайліченка та Дениса Гармаша. У чому причина?
– Коли я грав в Україні, дуже мало українців виступали закордоном. Тоді були хороші умови в УПЛ. Гравці не горіли бажанням їхати закордон, бо вдома все влаштовувало. Клуби давали хороші фінансові умови. Українські гравці були задоволені і не прагнули кращого, більшого.
Можна грати у Динамо Київ і не прагнути нічого більше, маючи хороші особисті умови. У Динамо Загреб гравець перебуває 3-4 сезони, після чого його продають. Один із найкращих клубів Хорватії, хороше місто, але гравці прагнуть більшого. Шукають шанс, щоб стати кращими. Прагнуть себе показати, щоб отримати шанс в іншій країні. А українці не прагнули кудись їхати, боротися за своє місце під сонцем.
Зараз багато чого змінилося. В Україні клуби вже не готові надавати хороші фінансові умови. На жаль, Україна не є частиною Євросоюзу. Це накладає певні обмеження на ваших футболістів. Процес пішов, але він доволі складний. Потрібен час, щоб українські виконавці були ментально готовими боротися за своє місце під сонцем.
Хорватські футболісти змалечку розуміють, що потрібно готувати себе до виступів в інших країнах. Потрібно боротися за свою кар'єру. Звідси – характер, бажання та адаптація.
Щодо виступів українців у Хорватії. Легіонери з України – більше помічники, виконують багато чорнової роботи, багато працюють на полі, але це не якісь там індивідуалісти. Тому хорватські клуби прагнуть розвивати тих гравців, за яких є перспектива у майбутньому отримати хороші гроші.
– Чи є у Хорватії так званий футбольний націоналізм, коли до місцевих гравців більш лояльне ставлення, ніж до іноземців?
– Таке є у кожній країні. Я грав у 5-6 чемпіонатах. Якщо іноземець навіть трохи кращий, то все одно будуть ставити свого гравця. Тут усе залежить від клубу, регіону. На півночі більше люблять іноземців, а на сході – власних гравців. Тут усе індивідуально. У кожній країні є правило, що іноземець має бути сильнішим на дві голови. Це правильно.
– У Хорватії вистачає зіркових гравців на різних позиціях, але із воротарем є проблема. Чому?
– Не можу сказати, що у нас із воротарями погано. Є країни Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, які мають власні хороші школи. У будь-який період у них немає проблем із воротарською позицією. З іншого боку – якщо подивитися на Англію? Коли у них востаннє був дійсно топовий голкіпер? Це теж проблема.
У Хорватії є гідні воротарі. Даніель Субашіч тривалий час був. Другий у світі на рівні збірних, постійно грав у ЛЧ. Раніше Україна теж не мала голкіперів у Європі. Були Шовковський та Пятов, які грали за Динамо і Шахтар усю кар'єру, а далі – нікого за ними. Добре, що зараз є Лунін у Реалі, Трубін у Бенфіці.
У кожній країні – своя школа, плюс – голкіперу дуже важко переходити до іншої команди. Конкуренція, адаптація. Якщо польовий гравець може мати ротацію, виходить на заміну, то воротар або грає, або ні. Школа воротарів у Хорватії – хороша. Є свої плюси та мінуси. У нас свого часу були Стіпе Плетікоса, Ведран Руньє. Зараз є ціла плеяда цікавої молоді.
– Не прикро, що Ліваковіч перейшов лише у Фенербахче?
– Він мав переходити ще до коронавірусу. У нього були хороші можливості трансферу у провідний клуб. Потім почався ковід, ціни впали. Його клаусула – 10 мільйонів. Отримати такі гроші стало вже важко. Тож довелося погоджуватись на наявні пропозиції. Фенербахче – великий клуб, дає хороші умови. Тому я не бачу в цьому ніяких проблем.
– Наскільки змінилися вимоги до воротаря за останній час?
– Я грав, коли все змінилося, а вимоги до воротарів стали іншими. Голкіперам довелося грати ногами. Усе залежить від побудови гри команди та тренера. Але, насправді, не так багато команд, де воротар має дійсно ключову роль у побудові гри. Можливо, Ман Сіті з Едерсоном, який є дійсно важливим виконавцем при побудові атак, виході з-під пресингу і так далі.
Я завжди грав із м'ячем. Тренер працював над цим компонентом у командах, за які я виступав. А є наставники, які кажуть, що не хочуть ризику. Як можна грати без ризику?!
Моя точка зору – це має виходити від тренера. Граємо – якщо ти робиш помилку, то це моя провина. Я це на себе візьму. Щоб потім усе не спихали тільки на воротаря. Голкіперу повинно бути простіше знайти рішення, коли його пресингують, якщо це відпрацьовується на тренуваннях. Щоб він завжди мав рішення через центральних захисників, опорників, фланги. Я теж був серед генерації воротарів, які грали з м'ячем. Це дуже непросто і потребує важкої роботи.
– Як оціните свою голкіперську кар'єру?
– Я завершив рік тому. Завжди міг зробити краще – вибір клубу, особисті контракти, щось змінювалося в останній момент. Я – 1987 року народження. Коли був юним талантом, Хорватія ще не вступила в ЄС. Важко було кудись їхати.
По таланту міг більше. Але обставини відіграють свою роль. Інколи тренер не дає тобі підтримку у важкий момент. У Зорі припустився першої помилки за півтора року і відразу сів на лаву запасних. Міг більше, міг менше. Шкодую за певними речами, але це все – досвід. Дякую Богу за все.
– Ви – один із небагатьох легіонерів Зорі, які залишилися в команді у 2014-му. Не боялися?
– Залишилося не так багато іноземців – Желько Любеновіч, Тоні Шуніч. Багато гравців були із Донецька та Луганська. Вони заспокоювали, що ситуація налагодиться. Були якісь речі, які тримали у команді. Мені було у Зорі добре. Правда, останній рік не грав. Багато чого змінилося. Грошей стало менше. Зарплату не платили по 6-7 місяців. Курс упав, почали платити у гривнях. Втрачаєш гроші...
Потім із Шахтаря приїхали 6-7 гравців в оренду. Вони повинні були грати, бо "гірники" платили їм зарплату. Зорі такий підхід був вигідний, бо фінансові витрати меншали.
Якісь матчі я ще грав, але перестав бути основним воротарем. Хороші відносини були з тренерами. Вирішив узимку йти. Тренер сам сказав, що краще змінити команду. Я поїхав на Кіпр, де зіграв 2-3 місяці, щоб не сидіти без практики до літа.
Якби не почалася війна, я б ніколи не поїхав з України. Під час виступів за Зорю у мене були пропозиції від київського Арсенала та Кривбасу. Але я вирішив залишитися, бо мені було комфортно у Луганську.
– З вами грав Руслан Маліновський. Відразу відчувалося, що у нього є великий потенціал?
– Йому допоміг час у Зорі. Коли він молодим приїхав, то спочатку грав на себе, був індивідуалістом. Удар з 30 метрів – не проблема. Досвідчені партнери, досвідчені тренери посприяли його становленню, постійно щось підказували, допомагали. Він у Зорі показав прогрес.
Його потенціал відразу був помітним. Те саме можу сказати про воротаря Микиту Шевченка, флангових гравців Івана Петряка та Олександра Караваєва, півзахисників В'ячеслава Танковського, Максима Малишева, форварда Пилипа Будківського.
– З кимось підтримуєте зв'язок?
– В основному із балканцями – Тоні Шуніч, Желько Любеновіч, Нікола Ігнатьєвіч. Також Джаба Ліпартія, Максим Білий, Микита Шевченко. Тренер воротарів. Контакт і спілкування є, але не щодня.
– Слідкуєте за виступами Зорі?
– Боролися за виживання. Більше слідкую за результатами, матчів бачив не так багато. У складі є кілька хорватів. Спілкуюся із помічником головного тренера Младеном Бартуловічем.
– З нинішнім наставником Юрієм Ковалем перетиналися?
– Так. Він – людина зі своїми поглядами на футбол та життя. Постійно з ним трішки жартували.
– Юрій Вернидуб. Які спогади про цього тренера?
– Особистість! Для мене він був хорошим тренером. Емоційний, палить багато. Я з ним посперечався кілька разів. Поважаю його, мені з ним було добре. Ми працювали три роки разом.
Пам'ятаю, трапилась важка ситуація. Ми програли 3-4 матчі. Хлопці вже почали казати, що Миколайовича приберуть. Напередодні гри з Дніпром капітан Микита Каменюка відверто сказав: якщо програємо, то тренер покине команду. При певній кількості поразок клуб за контрактом міг звільнити тренера. Дніпро тоді боровся за чемпіонство. Ми зіграли 1:1 і Вернидуб залишився. Команда боролася за свого тренера. З ним можна поговорити, людина на своєму місці.
Я бачив, що Юрій Миколайович повернувся в Україну після початку великої війни. Він заслуговує в один момент очолити національну команду вашої країни.
– У вас завжди була особлива зачіска. На кого рівнялися?
– У Хорватії говорили, що схожий на Джіджі Буффона. Мені завжди імпонував Себастьян Фрей із Парми. Але ніколи не дивлюся на когось. Завжди роблю свою роботу.
– Ваш брат – теж професійний футболіст. Ви стояли на воротах, а він – нападник. Як його справи?
– Іван влітку, напевно, завершить професійні виступи. Він останніми роками виступав за Цюріх. У нього була хороша кар'єра – грав у Саудівській Аравії, Китаї, Франції, Німеччині. Викликався у збірну Хорватії. Зараз дограє у Задарі. Має сім'ю, двох доньок.
показати приховати