Михайло Юхименко згадує найкращі українські телепрограми про футбол – від суворих сюжетів "дев'яностих" до іронічних студій початку "десятих".
Український футбол чи не вперше за останні роки забурлив подіями, на яких спортивні ЗМІ хайпують до втрати свідомості. Три аналітичні матеріали про Луческу за три години – тримайте! Онлайн перемовин із Суркісом? Оновлюйте щохвилини. Скандал навколо Карпат? Ось вам десять варіантів розвитку подій та сотня інсайдів, а також екстрений стрім з трьома спікерами. А завтра вийде три двогодинних інтерв’ю – не пропустіть! Від цієї інформаційної лавини швидко починає нудити навіть професійних журналістів, а про звичайних вболівальників годі й говорити.
"Луческу може продати Циганкова": склад і трансфери Динамо очима провідного ЗМІ, близького до румуна
В такі моменти дуже хочеться повернутися на 10, 15, а то і всі 25 років назад. У часи, коли телевізор правив світом, а про клікбейтні заголовки ніхто не знав. У часи, коли нинішні ветерани журналістики були молодими, сміливими, не мали ютуб-каналів та знайомств з олігархами, але горіли бажанням зробити ім’я, весело й цікаво розказуючи про футбол на всю країну. Вашій увазі – топ футбольних проектів в українських медіа, які залишились в наших олдскульних серцях.
Футбол від УТН (УТ-1, 1996-2010)
Епохальний проект на УТ-1, створений у далекому 1996 році Валентином Щербачовим, Сергієм Бондаренком, Сергієм Клоповим та Оленою Степанищевою. Графічне оформлення, якість звуку, музичне супроводження та стиль репортажів першого випуску виглядають настільки карикатурно для нашого часу, що хочеться зробити пародійний ролик у стилі 90-х.
Втім, навіть для своєї епохи передача була далекою від сучасності та ідеалу. Сюжети монтували та озвучували в дещо сухій радянській стилістиці, репортери могли знімати дівчат на трибунах замість небезпечних моментів і голів, а в титрах Рината Ахметова називали Ахматовим. Рівень технічного оснащення яскраво описав ведучий Сергій Бондаренко:
Ліпили з того, що було. Пам’ятаєш м’яч, який обертався на заставці? Я брав у руки редакційний м’яч з автографами футболістів Динамо і крутив на пальці. У цей час оператор його знімав. Тоді відео обрізали та зробили заставку. На жаль, зараз в мережі зовсім небагато випусків. На той момент існував дефіцит носіїв – програми записувалися на касети і накладалися одна на одну. Футбол, гімнастика, поєдинки хокейного Сокола – усе ліпили до купи. Ніхто не усвідомлював цінність записів.
Найлегендарнішим ляпом "Футболу від УТН" став "комп’ютерний гол" Динамо в сезоні 2000/01, коли "гірники" рвалися до чемпіонства, а киянам не можна було програвати. Після удару Флоріна Черната з рикошетом захисник запорізького Металурга Олег Ратій виніс м’яч з лінії воріт, але арбітр зарахував сумнівний гол. На УТ-1 намалювали графіку, в якій м'яч таки перетнув стрічку – втім, сфера чомусь стала точно на місці голови Ратія.
Втім, все це – ніщо в порівнянні з новітньою для того часу практикою знімання сюжетів по всій Україні, а не тільки в Києві. Фанати отримали змогу побачити голи, інтерв’ю та навколоматчеві події із Запоріжжя, Івано-Франківська, Донецька, Кривого Рога, Полтави, Львова, Тернополя та інших міст. Журналісти 200 із 365 днів на рік перебували у дорозі, добираючись на гру навіть літаками ВПС України. Також вболівальники отримували відео з провідних європейських чемпіонатів, єврокубків, закордонних зборів, тощо. Родзинкою до самого закриття передачі залишалися огляди матчів Першої та Другої ліги.
Двічі передача проводила ребрендинг, перейменовуючись у "Футбол як футбол" та "Наш футбол". До 1999-го чотири автори вели її по черзі, а потім на два роки обличчям став Олександр Гливинський. Програму також вів нинішній націоналіст Ігор Мірошніченко – обидва згодом стануть прес-аташе збірної України. Перший великий досвід ведучих тут отримали Іван Гресько та Ігор Циганик, огляди матчів та репортажі писав молодий Віктор Вацко, а Сергій Голяченко завершував ефіри фірмовою фразою: "Завжди влучайте в дев’ятку і ніколи не потрапляйте в офсайд".
Взагалі, Сергій Голяченко був доволі веселим персонажем. Останній ефір "Нашого футболу" від 25 квітня 2010 року він закрив оригінально й не без іронії:
Звичайно, на повний шлунок працювати легше, але не завжди вистачало ресурсів, зокрема й технічних. Та головне – ось уже 14-й рік ми працювали, незважаючи на безліч усіляких негараздів. Розумієте, копають і раби, і археологи, але одні з них раби, а інші – археологи. Та сьогодні ми з вами прощаємось. На який термін – наразі сказати не можу, це від нас не залежить. Прощаючись, я хочу вам побажати завжди залишатись мислячими індивідами і ніколи не ставати аудиторією.
Сергій Бондаренко пов’язував закриття програми з приходом до керівництва НТКУ "помаранчево-чорних" – вочевидь, мова про Єгора Бенкендорфа, який тоді став гендиректором каналу. Сергій Голяченко вважав, що передача не подобалась одному з тодішніх віце-прем’єрів. Втім, на 2010 рік "Наш футбол" відверто застарів, а спортивні редакції були знищені майже усюди, тож мотиви ліквідації культового проекту можуть бути цілком прозаїчними.
Після відходу з телебачення Сергій Бондаренко залишався головним редактором газети "Український футбол", але після її закриття в 2017 році відійшов від спортивної журналістики. Олена Степанищева коментувала Олімпіади й була директором ТО "Спорт" на "Першому Національному", а нещодавно вийшла на пенсію. Валентин Щербачов працював на "Першому Громадському", організовував протести проти ліквідації державних регіональних ТРК, писав книги та ходив у гімалайські експедиції. Зараз він активно роздає інтерв’ю й обіймає посаду президента Національного реєстру рекордів України.
"Гол" (Новий канал, 2002-2008)
Проект Олександра Гливинського та Івана Греська, який нині працює шеф-продюсером телеканалів "Футбол". Передача виходила в ефір на "Новому каналі" Віктора Пінчука, тож була рівновіддаленою від футбольних олігархів. Єдиним випадком цензури Гливинський назвав скасування сюжету про ставлення футболістів до Помаранчевої революції – Олександр Шовковський був проти неї, а Сергій Ребров підтримав. Керівник холдингу Олександр Ткаченко (нині керує "плюсами") заявив, що у програмі не може бути політики, тож сюжет довелося зняти, а в гравців перепросили.
Гливинський розкритикував Маліновського та Круторогова і пригадав, за що його знімав Коломойський
Взагалі, "родзинкою" програми були саме сюжети – їх старалися зробити драйвовими, небанальними, з гумором, на сучасній для українця мові. На тлі вчорашніх радянських дикторів із сухим академічним начитуванням свіжість "Голу" сильно впадала в очі пересічному вболівальнику.
Так, славнозвісне побиття фанатів Динамо дніпропетровським Беркутом було показане під хард-метал, а молодий Ігор Суркіс на всю країну вимагав показати "беспредельщика", який віддав наказ бити вболівальників.
Під час приїзду Реала в Київ особливу увагу репортери приділили безумству фанаток, дотепно коментуючи їхню погоню за Раулем, а коментарі пересічних вболівальників були максимально соковитими. "Ребров кладе легіонерів Динамо на лопатки" – це вам на банальне "поверніть нам сильне Динамо!". А які "вогняні" коментарі у футболістів!
А ось молодий Руслан Фомін весело розказує, як розбив Мазду на повороті при швидкості в 100 км/год, а також хизується мотоциклом та грає зі школярами в рідній академії харківського Арсенала. А як він коментує власні голи! Враження, ніби Фомін тиждень чекав, щоб саме тобі розказати, як круто вчора забив у дворі. Жодних банальних кадрів з клубної бази та заяв про "надо больше работать". Вболівальник отримав реальний образ молодого футболіста середини "нульових" – багатого, дурного, але простого й відкритого.
А як круто представили голландського тренера алчевської Сталі Тона Каанена! Чи згадаєте ви щось схоже у наш час?
Олександр Гливинський чесно визнав, що підглянув стилістику сюжетів у італійських колег з RAI та Mediaset, а також у допутінського НТВ+. Вийшло непогано: на 2007 рік програма могла похизуватися рейтингом 1,17 і мала долю в 7% глядачів, а останній випуск перед втратою спонсора переглянули 4 млн 126 тисяч – не дивно, що саме "Гол" взяв премію "Телетріумф"-2007 в номінації "Найкраща спортивна передача".
На жаль, всьому хорошому колись настає кінець. В січні 2008 року "Оболонь" відмовилась бути спонсором передачі, нового знайти не вдалося, тож керівництво холдингу швиденько закрило проект – "Новий" переорієнтувався на молодь. Іван Гресько пішов працювати на ТК "Футбол", забравши у "Футбольний вікенд" Аллу Бублій, Дениса Кулика та Володю Крамара, який ще не вмів читати по губах. Олександр Гливинський після поневірянь на ICTV, каналі ТЕТ і "плюсах" знайде себе на посту прес-аташе збірної України.
"Футбольний вікенд", (ТРК Україна / ТК Футбол, 2003-2012)
Легендарна передача про український футбол з оглядами європейських чемпіонатів наприкінці кожного випуску. Оплот російськомовної журналістики в Україні любили й ненавиділи, але думка фанатів після переформатування у "Великий футбол" виявилась одностайною – "Футбольний вікенд" був краще. Навіть Олександр Денисов визнав, що сумує за цим форматом, але вважає, що час такого шоу пройшов, та і сил на нього немає. Так чи інакше – програму дивилися всі.
Згідно з опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології спільно з "Телекритикою" в 2011 році, "Футбольний вікенд" за останні три місяці переглянули 61,3% інтернет-користувачів, причому для жіночої аудиторії саме ця передача чомусь була найбільш привабливою (22,6%). І це у рік, коли на телебаченні був найширший вибір футбольних програм за всю історію! В середині ж "нульових", а особливо після закриття "Голу", проект Олександра Денисова просто не мав адекватної альтернативи.
"Футбольний вікенд" підкуповував добре поставленою роботою Олександра Денисова в кадрі – нинішнього гендиректора ТК "Футбол". Незалежно від особистого ставлення, його було приємно слухати. Сюжетів робили багато, вони були живими й бадьорими, а закордонні мандрівки репортерів вважалися буденністю.
За це довелося платити. "Футбольний вікенд" став першою передачею на телебаченні, явно створеною для захисту інтересів власника у футболі – до 2010 року програма взагалі транслювалася з Донецьку. Будь-який суперечливий епізод в матчі УПЛ, який судили не на користь Шахтаря, намагалися пояснити змовою арбітрів.
"Увы, украинская классика – это не встреча Динамо и Шахтёра. Украинская классика – это некий левый пенальти в матче Динамо – Шахтёр. Вот это действительно классика", – говорив Олександр Денисов після розгрому "гірників" у сезоні 2010/11.
Звісно ж, не забували і про Григорія Суркіса – як от, наприклад, в історії з квитками на матч проти Греції у плей-офф до ЧС-2010.
Втім, на повну потужність машина пропаганди з читанням по губах запрацює вже у новому форматі, а от "Футбольний вікенд", при всіх претензіях, старався обмежуватись обожнюванням Шахтаря та Ріната Ахметова – ну, а якщо доводилось воювати, то журналісти намагалися "баттлити по фактах". Крім того, в ефірі вистачало нейтрального якісного футбольного контенту, тож відчуття "мозгомийки" не виникало. Навіть якщо це й була машина пропаганди – це була хороша машина пропаганди.
Ностальгію викликає музична заставка від 2008 року – знаменита пісня ТНМК "Я чекаю на вікенд" з хорошим кліпом перед стартом ефіру. Також всім запам’ятався лозунг "Всё по-настоящему". З промо Олександр Денисов не знав міри, через що хіт ТНМК та лозунги навіть дратували, але зараз точно можна сказати – це була перемога.
Вболівальник зі стажем також згадає рубрики "Ты попал", де команди намагалися влучити у поперечину, та "Прикол-прокол" – це коли смішно ведучому, а соромно тобі.
"Футбольний вікенд" не вигадував чогось принципово нового, але постійно розвивався. Зрештою, своїм довгим життям передача перегорнула українське футбольне телебачення, потягнувши його в сторону аналітичних ток-шоу. Фактично, цей формат незмінно працює й досі – ведучий дає підводку, потім йде сюжет, а далі починається обговорення. Не вистачало лише "срачу" в студії, але цей баг пофіксила конкуренція з "Профутболом".
Так чи інакше, без "Футбольного вікенду" в середині нульових уявити вечір неділі було важко. За це вболівальники й досі згадують його з повагою.
"Ліберо" (Спорт 1, 2009-2010)
Програма, якої вистачило всього на 17 випусків, стала еталоном для жанру ток-шоу – фанати зі всієї України й досі пишуть Дмитру Джулаю, Денису Босянку та Віктору Вацку, благаючи про реюніон та Ліберо 2.0.
Для справжньої народної любові телекоментаторам не потрібно було вигадувати якісь челенджі, квести, шукати розширену статистику, тощо – вони просто збиралися у студії та розмовляли про футбол. Описати словами, наскільки круто звучала бесіда, неможливо – достатньо просто увімкнути запис на сторінці "Поверхность ТВ" у "Вконтакте", і вже за дві хвилини вас буде неможливо відірвати. І немає значення, що там говорять про події 11-річної давнини.
Нині багато блогерів та телепроектів займаються тим же, але це неможливо порівняти з "Ліберо". Ведучим реально було що сказати про футбол: Дмитро Джулай видавав вогняні монологи, громлячи улюблене Динамо, Денис Босянок порівнював клуб з магазином на Хрещатику й проводив паралелі з політикою, а Віктор Вацко урівноважував філософські пориви друзів-інтелектуалів прагматичними міркуваннями по фактах. Якщо ж мова заходила про конкретний розбір матчів, аналітику певних подій чи прогнозування, то тезами про "палаючі очі" чи "так не можна" старалися не оперувати – а якщо оперували, то це було доречно. У передачі була глибина та різноплановість ведучих, чого дуже не вистачає нинішнім медіа.
Не "Ліберо", але все одно здорово
В наш час здається, що говорити про футбол без розширеної статистики, карти передач, підрахунків очікуваних голів та глибокого розуміння тактичних побудов – це анахронізм. Втім, "Ліберо" ще у 2009 році довів, що це просто інший жанр, який може бути крутим – просто зараз немає ведучих, яким є що сказати і в яких немає страху когось образити.
Кінець передачі був пов’язаний із загальним фінансовим крахом "Поверхность ТВ", який почався в 2010 році й завершився банкрутством через рік. Нині Дмитро Джулай працює на "Setanta", Віктор Вацко після роботи на ТК "Футбол" завів свій відеоблог з інтерв’ю, а Денис Босянок залишається коментувати на "Поверхності".
"Інший футбол" (ICTV, 2009-2013)
Велика передача за авторством продюсера Андрія Богуша та рок-н-рольного Миколи Василькова, який пізніше демонстративно називав себе не журналістом, а баригою. Родзинкою ж була руда репортерка Ахава (Аня Тесленко), яка не мала жодних гальм у своїй роботі. Нічого схожого на "Інший футбол" не було ні до його появи, ні після закриття.
Олександра Ярославського провокували питанням, чи зливав Металіст матч проти Шахтаря, а у Фінінью намагалися дізнатися, як росте трава. Дениса Бойка питали, навіщо він щовесни грає нове весілля, а модельєр Андре Тан громив форми учасників на Євро-2012.
А ось так у Сергія Реброва дві хвилини допитувались, чи є у футболі геї. Легендарний відос.
Дружина Віталія Мандзюка формувала збірну світу. "Є невелика проблема: тренер Мандзюк, захисник Мандзюк. Ще 10 Мандзюків – і нас можуть неправильно зрозуміти".
Пройшлися і по інтелекту гравців: більшість не змогла відповісти, хто така Гея – тільки Андрій Гусін знав, що це грецька богиня землі, а не "девочка какая-то" чи "кто? геи?".
Все це було справою рук Ані Тесленко. Не маючи жодних комплексів, Ахава приходила на командні банкети, залазила у Лексус Обрадовіча, йшла за футболістами та їхніми подругами до спальних номерів, перебирала носки з голкіпером донецького Металурга, заглядала в шухлядки у роздягальнях та просила гравців показати глядачам свої труси. "Руда" питала про все, крім футболу, тож зірки УПЛ намагалися тікати від неї на першій космічній швидкості – і вже один цей факт веселив.
Зрештою, саме Ахава роздратувала Олександра Алієва, народивши легендарне відео про стаканчик. Начитування текстового інтерв’ю Алієва у виконанні Миколи Василькова тут також божественне.
"Чого соромишся, мавпо, візьми ще!": Алієва вигнали з Динамо за дурний жарт на адресу одноклубника
"Футболісти дивляться програму, це відомо. Проте не скажу, що їм вона завжди до душі. Гарно сміятися, коли приколюють конкурентів чи навіть друзів, одначе, коли беруть за яйця тебе, то вже не до сміху. Люди часто ображаються, погрожують, ігнорують, чого тільки немає”, – так у 2011 році коментував відносини зі спортивними селебріті Микола Васильков, який не намагався стати їхнім другом.
Микола Васильков дав передачі не тільки драйв та гумор, а й класні тревел-шоу. Він за завданням Мішеля Платіні їздив у Корею інспектувати нові поїзди під Евро-2012 (саме Евро), мандрував Польщею на електричках та платних дорогах, розказував про нові стадіони, спілкувався зі знаменитостями, тощо. Навіть віце-прем'єр Борис Колєсніков дивився випуски "Іншого футболу" з подорожами Миколи Василькова.
"Інший футбол" став найпопулярнішою програмою за часткою цільової аудиторії у 2010 році серед усіх спортивних проектів на українському телебаченні. За рейтингами передача, яка виходила о 12:00, випереджала навіть "Футбольний вікенд".
На жаль, Микола Васильков пішов з передачі у квітні 2012-го, а трохи згодом в інтерв’ю "Медіаняні" ефектно розгромив українських футболістів-мільйонерів.
Я б порадив: якщо тобі хтось щось там говорить – скажи те ж саме. Тому що у нас футболісти – каста. Вони реально отримують по $20 тисяч. Ось Хачеріді, який отримував ну $300 в Луцьку, а через рік почав отримувати $20 тисяч, нічого нового для себе не роблячи – всього лише тому, бо він гравець стартового складу київського Динамо. Він якісь картини собі купив, а тепер їх обговорює: "Коротше, тут по ходу в натурі"... Та він торгував черешнею на трасі в Мелітополі! Ну які картини?
Програму тихо прикрили у 2013 році. Рейтинги були хорошими, але спортивні проекти на неспортивних телеканалах на той час вже здавалися нонсенсом – старі бойовички давали кращі цифри. Нині Аня "Ахава" Тесленко працює на ICTV у ранковій передачі, а Микола Васильков обіймає посаду прес-аташе Андрія Шевченка, з яким вчився в одній школі.
"Третій тайм" (ICTV, 2010-2011)
Найкраще, що могло статися з українською спортивно-розважальною журналістикою за всю її історію. Передача була створена продюсером Оксаною Дихнич у співробітництві з редакцією "Іншого футболу" конкретно під ЧС-2010, трансляції якого несподівано купив ICTV.
Класичного складу ведучих Фоззі-Васильков-Леоненко могло й не бути – на їхню роль пробувались Кузьма Скрябін, Олег Саленко та автор "ІФ" Андрій Богуш. Проби не пройшли дарма: Кузьма записав саундтрек до передачі, а Богуш заново відкрив світу Леона, вмовивши його прийти на програму. Вітю, своєю чергою, вмовили друзі: "Мы не хотим всякую хрень слушать, лучше иди ты в эту программу", – цитує своїх братішок легендарний форвард.
У скромній студії розмовляли про футбол, немов у дворі, з приколами та іронічним поглядом на серйозні речі. Фоззі виявився прекрасним і живим ведучим, який разом з Васильковим тонко скеровував стиль Леоненка у правильне русло – так народилися меми "в мішок і з моста" та "із точки в точку". Крім того, до Віктора на передачу залюбки йшли відомі футболісти й навіть непривітний до журналістів Валерій Газзаєв.
Найбільш ламповим був етер (саме так привчав говорити Васильков) за участі Реброва та Шевченка – Андрія затягнули у студію одразу після легендарного флеш-інтерв’ю, коли нинішній тренер збірної України вкрав гаманець у Василькова.
Легенди сміливо жартували з Леона, а той і не ображався. Особливо смішною виявилась історія про прихід Реброва та Шеви в першу команду київського Динамо, коли Віктор повернувся після травми і наказав молодим вирішувати, хто з них буде "с Папой играть" – одразу після цього Папа сів у запас. "Папу закрили на базі", – кепкував Васильков.
Олександра Алієва та всіх футбольних русофілів непогано затролили питанням глядачі, а той ще й "в Украине" та "на России" примудрився сказати в одному реченні.
Ведучі піарили нові форми українських клубів, одягали шарфики ФК Бердичів Бердичів, називали Красіча "собакою" за відмову дати коментар, пили за себе "і за того парня" (тобто, за Вітю Леоненка). Одного разу вони подзвонили голкіперу Диканю у Спартак, привіталися, залишили його на лінії й забули – про Андрія згадали лише в останню мить, коли треба було прощатись. Ведучі навіть дозволяли собі матюкатися в прямому етері.
Родзинкою передачі на ЧС-2010 були сюжети Миколи Василькова, який, за влучним висловом Фоззі, працював у Південній Африці "головним Миколою". Кожний етер можна розбирати на цитати, кожний кадр – на меми.
"Тут у ПАР на годину менше, однак темніє раніше – о шостій. Втім, це не вся біда. У нас тут катастрофа. Померзло все – навіть рожеве фламінго. Таке ось збочене життя на тому боці земної кулі" – говорив Васильков, шмигаючи носом в шапці-ушанці 16 червня. – В Африці ми почуваємося, немов у серіалі "Свині у космосі" – чим далі у простір, тим більше несподіванок".
Васильков випробовував долю. Він посварив Марадону з Пеле, спитавши про критику гри збірної Аргентини з боку бразильця: "Пеле – це експонат, а експонатам місце у музеях", – відповів йому Дієго Армандо. Микола записував інтерв’ю у африканських шаманів, приносив ножі на стадіон, виходив на зв’язок із зулуських селищ і став жертвою пограбування – у нього відібрав їжу "велетенський бабуїн розміром з Михайла Співаковського".
Середні показники "Третього тайму" в 2010 році виявились дуже високими: частка 7,03%, рейтинг 1,18% (за аудиторією 18+, міста 50 тис+); частка 8,67%, рейтинг 1,4% (аудиторія 14-49, 50 тис+). Передача взяла два поспіль "Телетріумфи", але закрилася вже у 2011-му – причиною стала втрата прав на показ матчів на ICTV.
Золотий час відійшов у небуття?
Майже всі передачі, так чи інакше, закрилися через загальну тенденцію до ліквідації спортивних редакцій на провідних медіахолдингах. Футболу пощастило отримати спеціалізовані канали – одразу ж зросли кількісні показники та якість картинки. Непогані програми також періодично виходять, але жанрове різномаїття доволі бідне.
Зараз ми маємо всього дві топ-передачі в стилі Match of the day, які не розвиваються вже понад 8 років і сильно забруднені пропагандою. На ТК "Футбол" зникли інтерв’ю Алли Бублій та ранкова передача "Халатний футбол", і зараз є лише огляд не дуже жовтих новин, матчева студія з банальними розмовами та Футбол News. Проблеском надії є тематичні передачі "Залишайся з футболом" та тревел-шоу "Суперматч" з Павлом Черепіним і Євгеном Яновичем.
Незалежним інтернет-блогерам важко досягти того ж масштабу, який може дозволити собі телебачення, та і займаються ним люди, далекі від спортивних медіа. Флагманські ютуб-проекти від топ-журналістів та сайтів роблять хороший продукт, але сильно перегукуються один з одним та бояться когось образити. Ахава Тесленко, наприклад, точно б спитала Владу Седан про Андрія Борячука – Дмитро Поворознюк прийняв рішення обійти цю тему. Микола Васильков після демонстративного ігнорування репортерів у мікст-зоні НСК Олімпійський цілком міг би простібати футболістів – Олександр Золотогорський з FootballHub цього не може. Це не питання цензури, а суто діловий підхід – букмекери не будуть давати гроші на проекти, які конфліктують з футболістами.
Зрештою, змінився час. Яким би ти сміливим і сучасним не був, однак розговорити умовного Миколу Шапаренка чи Сергія Сидорчука неможливо ні за дві, ні за три години – вже всі навчилися давати шаблонні коментарі про те, що необхідно більше працювати, поважати суперника й любити свій клуб. Втім, це не тільки українська, а і загальносвітова тенденція. Натомість, прес-служби клубів в сторону Європи не дивляться, не надаючи акредитацій через мем у соцмережах, а СК Дніпро-1 взагалі аргументує відмову в акредитації "відкритою авторською позицією".
Повернути передачі на кшталт "Ліберо", "Третього тайму" чи хоча б старого "Футбольного вікенду" зможе наявність незалежного від футбольних олігархів та букмекерів розважального медіахолдингу, але для цього український футбол знову повинен стати цікавим. Зараз уявити подібне важко, але хто говорив, що це неможливо? Тим паче, що Дмитру Джулаю, Олександру Гливинському чи Миколі Василькову ще дуже далеко до пенсії. Ну, а прямо зараз їм можна подякувати за щасливе дитинство.
Машина смерті в атаці Динамо, король повітря із Карпат: призовий кросворд від головного редактора