"Динамо деградує з моменту відходу Реброва": Босянок – про Бєрдиєва "з музею", ціль для Маліновського і біду Петракова
Інтерв’ю "Футбол 24" із знаменитим українським коментатором, який тимчасово не працює, але сповнений енергії, щоб повернутися, і має кілька нереалізованих професійних мрій.
Босянку неймовірно пощастило. Він мешкає за межами бетонних джунглів столиці, тож під час карантину має змогу дихати чистим повітрям і розминатися прогулянками до водойми або лісу. У нашу телефонну розмову регулярно проникає гомін живої природи.
Не пощастило в іншому. Практично два місяці один із найкрутіших коментаторів в історії українського спортивного телебачення провів без улюбленого ремесла. Футболу – немає.
"Люди не усвідомлюють, який гаплик може прийти"
– Коментатор на карантині: як це виглядає у вашому випадку, Денисе?
– Сумно, тому що без роботи. Карантин вже давно закінчився. Це вже якийсь другий карантин пішов. Два місяці без футболу. Скільки живу, а такого ще ніколи не було. Це точно не радісний час.
– Як почувається Поверхность? Чи виживе компанія після такого тривалого простою?
– Моя улюблена компанія Поверхность пережила багато критичних моментів. Тож я вже нічого не боюся. Ми пройшли все. Але 15 років з часу першого ефіру таки будемо святкувати – я впевнений. Прорвемося.
– Яким чином Поверхность перебудувала свою роботу?
– Є чемпіонат Білорусі, який показує Спорт 1. Але на матчах працюють місцеві коментатори – так домовилися, щоб не виконувати зайву роботу. Транслюємо по повній програмі – усі вісім матчів. Я не дивився жодного.
– Яким тепер став ваш щоденний побут?
– Я виховую дітей. Займаюся на 100 відсотків двома своїми синами. Вважаю, що це – найсвятіша робота. Якщо Бог дав такі можливості, ти повинен викладатися повністю, вкладати сили у своїх паростків, чим я й займаюся. Їздив у село до тещі, посадив картоплю.
– Не секрет, що ви мешкаєте за межами Києва, поруч із лісом. Як пережили нещодавні лісові пожежі, які спустошували Полісся і дійшли до Чорнобиля та Прип’яті?
– Живу за Києвом вже 10 років, у лісі своєму, але такого горя ще не було. Доводилося зачиняти вікна, бо навіть ліс не справлявся з тим згарищем, яке завдяки північному вітру долітало до нас із чорнобильських пожеж і північних районів Житомирської області. Прогулянки були не в радість, бо дихати важко. Слава Богу, це тривало не довше 3-4 днів. Лихо, що там казати.
На щастя, безпосередньо у нас пожеж не було. Горіла хіба що підпалена трава у річищі Ірпеня. Ну й торф’яники горять практично в кожну посушливу пору. Їх багато довкола. Прикро, що люди досі не усвідомлюють, який гаплик може прийти скоро.
– Карантин в Україні. Усі обмеження та заборони ви сприймаєте із розумінням, чи, можливо, вас щось дратує?
– Я не фахівець, щоб аналізувати і розмірковувати щодо того, скільки часу повинен тривати карантин. Повністю підтримую Юргена Клоппа, який відповів на тему карантину: "А чому ви у мене запитуєте? Цікавтеся у фахівців".
У нас усе зроблене в кращих традиціях Совєтського Союзу. Вони начебто покладалися на європейський досвід, бо зрозуміло, що ніякого свого досвіду не було. Але ж там метро, принаймні, не закривали у жодній країні. Те, що обмежує свободу, ніколи не може бути прийнятним для мене. Як і для будь-якої вільної людини.
– Чи відчуваєте, як громадянин, що Україна сповзає в епоху Януковича або Кучми?
– Мені, звісно, не подобається, що робить ця обрана влада. Хоча мені мало яка влада подобалася, скажу чесно. Бо влада – це завжди обмеження, завжди тиск. Це тріумф стада над особистістю.
Зараз найбільше засмучує те, що йде напрямок у бік Совєтського Союзу. Те, що роблять вони з мовою… Навіть при Януковичі так не витирали ноги об українську мову, і не вважали її настільки неважливою. Це неприпустима штука для існування моєї України, улюбленої країни.
– Україна переможе? Адже будь-яка влада – тимчасова…
– Звичайно. Особливо – теперішня.
"Відновлення життя – це завжди футбол"
– Ви не дивитеся матчі чемпіонату Білорусі. А як тамуєте футбольний голод? Можливо, якимись старими поєдинками?
– Ні, ретроматчів я також не дивлюся. Принаймні, наразі не маю такого поклику. Єдине, що подивився за ці півтора місяця, – це Стамбул, 2005 рік. Мені презентували нову книгу – біографію Стівена Джеррарда у якісному перекладі українською мовою. Я читав і просто не міг не повернутися у Стамбул (Усміхається).
Книжка вдалася, якщо читач відчуває неймовірне емоційне збудження. Я його відчув. Плюс – цей фінал Ліги чемпіонів я добре пам’ятаю, бо бачив його на власні очі. Бог подарував можливість побувати на цій події. Найлегендарніший фінал.
– Нідерланди і Франція офіційно завершили свої чемпіонати. Чи не поквапилися вони?
– З того, що я читав, французи страйкують проти такого рішення. Ліон, один із головних клубів, узагалі збирається судитись із лігою. Вони вважають, що це – абсолютно нежиттєве, політичне рішення. Там – хаос, немає ніякої узгодженої позиції. Фініш чемпіонату не підтримується половиною клубів. Тим паче, якщо всі інші чемпіонати будуть догравати…
Клуби втрачають доходи, а ліга катастрофічно шукає кредити у банку, щоб компенсувати їм втрачені дивіденди від телетрансляцій. Тобто, там величезні проблеми навіть у великих клубів, як Ліон. Що вже казати про слабші у фінансовому плані команди. Тож я також вважаю, що це було поспішним рішенням, яке не має значної кількості прихильників.
Відновлення життя – це завжди футбол. На вулиці, на стадіоні, кожного тижня. Футбольні матчі є одними з тих головних показників, що життя повертається. Принаймні, так думають в Італії та Іспанії. Для них нереально повернутися до звичного ритму і не ходити на стадіон, не грати у футбол.
– Чи спроможний коронавірус очистити футбол і повернути йому колишню романтику, затьмарену шаленими грошима?
– Ми про це можемо тільки розмірковувати. Але дай Боже, щоб так і сталося. Ця пандемія – це знак для людства. Час замислитися, на чому стоїть це людство і завдяки чому воно існує. Земля, вода – ось цінність та основа. Для історії це не перша епідемія і не остання, на жаль. Але це все – знак для людини, аби подумати, що вона робить не так, які помилки потрібно виправляти і куди краще спрямувати свої сили.
"Бєрдиєв уже "наївся"
– Поговорімо про ваш улюблений клуб. Минулого року у Динамо змінився головний тренер, але чи змінилася гра і результат?
– Ну як, команда бореться вже навіть не за перше, а за друге місце. Ось – найреальніша зміна. Ніяких класних змін я не бачу. Хотів би, звісно, похвалити мою команду, але я не бачу, за що її хвалити. Тим паче, про Михайличенка я вже говорив, моя думка не змінилася. Як можна залишити тренером людину, яка програла? Звісно, не він почав програвати, але й результат не покращив ніяким чином.
Керівництво, президент на це не зважає. Він (Ігор Суркіс – Футбол 24) не особливо переймається тим, що клубу щось загрожує. Адже не залежить від уболівальників і відвідуваності, а також від грошей із телевізійних контрактів. В Україні справжній футбольний бізнес – зовсім відсутній, як європейське явище. Відповідно, такі й президенти у наших клубів. Вони почуваються єдиними власниками і заробляють на існування цих клубів нефутбольним шляхом. Тому у нас така ганебна ліга, яка тільки красиво називається – "Прем’єр-ліга".
– Перед стартом сезону Дмитро Джулай відповів мені: "Від Динамо не очікую нічого". Як у воду дивився. Ви також без ентузіазму очікуєте кожного наступного матчу?
– Та звісно. Це страшно повторювати, але система ж не зламана. Вона залишилася тією ж старою і гнилою. Тож як можна очікувати на диво? Керівництво клубу влаштовує, мабуть, боротьба за друге місце. А друге місце – це дуже ймовірний невихід у груповий турнір Ліги чемпіонів. Відповідно, знову ж таки, деградація. Динамо деградує з моменту, коли розлучилися з Ребровим.
– Останніми днями мусувалася тема запрошення Бєрдиєва…
– Ну це був би черговий "геніальний" хід, що там казати! Це людина керована, слухняна, яка вже давно пережила свій злет. Бєрдиєв уже "наївся", якщо говорити про тренерство. Він не голодний до успіхів, з гори спускається. Ну і чому саме його? Це наче витягнути з музею практично.
"Бердиєва в Динамо радив Ребров": Циганик оцінив шанси російського тренера очолити київський клуб
У Динамо не хочуть брати європейського тренера, тому що це гроші величезні. Та й складно зараз когось сюди затягнути. Аби вмовити, потрібно платити стільки, скільки європейським тренерам платить Ахметов. У президента Динамо навіть такої можливості немає.
– Але ж європейський тренер у нас під боком – це Віктор Скрипник.
– Скрипник, звісно, європейський – 100 відсотків. Хоча йому ще треба доводити, що він – дорослий самостійний тренер. Наразі – занадто молодий, належить працювати і працювати, щоб отримати можливість обирати. Скрипник, в основному, дуже багато працював із молоддю. А ось вагомого досвіду на серйозному дорослому рівні йому, як на мене, поки недостатньо.
– Тобто, цей сезон у Зорі вас не переконав?
– Чому ж, Скрипник – на своєму місці. Він повинен переконувати, що є тренером, який іде вгору. Нехай зробить таку Зорю, яку зробив Вернидуб. Правильно? Поки ще зарано говорити про Віктора Скрипника, як тренерське явище.
"Ніколи б не віддав чемпіонів світу в оренду"
– Як ви оціните теперішнього Віктора Циганкова? Складається враження, що талановитий "динамівець" зупинився у своєму розвитку.
– Команда ж не розвивається. Циганков не може бути винятком у такій невиразній команді. Це практично неможливо у футболі, де 11 футболістів повинні грати, як ансамбль. Але все одно він залишається одним із найцікавіших гравців. Циганков – це такий вогник і світло українського чемпіонату.
Ріанчо виділив головну проблему, яка заважає Циганкову розвиватись
Чому йому бракує стабільності? Бо він грає у відверто слабкому, невиразному чемпіонаті. Створені такі умови, де тобі не потрібно докладати зусиль щотижня, у кожному матчі. Ось що ламає наших найбільш світлих гравців. Грають місяць-два, а потім почуваються королями. Чемпіонат – неконкурентоспроможний.
– Аби не загубити свій талант, Циганкову, Миколенку, Попову потрібно хапатися за можливість виїхати в Європу?
– Мені б дуже не хотілося, щоб названі футболісти – особливо Попов, Циганков – пішли з улюбленої команди. І взагалі – щоб не стало у нас хлопців, які виграли чемпіонат світу U-20. Важко дивитися на те, як було розкидане це багатство перед стартом сезону. Не розумію тренерів київського Динамо, бо я б ніколи не віддав в оренду своїх чемпіонів світу. В основі тієї збірної грали чотири "динамівці". Зараз в основі клубу грає тільки центрбек Попов.
Тому я не казатиму, що вони повинні піти з Динамо, хоча й розумію, що ставлення до них не змінюється. Їм не дають грати, відправляють по орендах. Я досі не почув жодного нормального аргументу, чому вони б не мали виступати у Динамо.
– Кадрова політика клубу – окрема тема. Наприклад, Динамо відмовилося від Че Че і Буено, які зараз серед найкращих у Сан-Паулу. Натомість сюди приїхали Каргбо і Беніто, поки що – не помічники для команди.
– Та це ж типова ситуація. Скільки таких легіонерів було занедбано у цій команді. Їх дуже багато. І навпаки – лише винятки, коли легіонер відразу ставав окрасою Динамо. Це наслідок нерозуміння системи від керівництва. У них там свої приватні інтереси, які домінують над інтересами клубу.
– Ми вже згадали чемпіонів світу U-20. На черзі – Олександр Петраков, який в інтерв’ю для Футбол 24 зізнався, що має багато недоброзичливців в Україні. Як? Чому? У будь-якій іншій країні творця чемпіонської команди носили б на руках. Що з нами не так?
– А у нас – заздрість просто суцільна. Це узагалі характеризує наш народ, на жаль. Дуже типова риса. Ми не можемо щиро інколи навіть дружити. Я вже не кажу про те, щоб щиро радіти успіху сусіда, друга, знайомої людини. Це ж національна риса така…
А Петраков – це емблема того, як у нас не цінують своїх обдарованих людей. Він в історії українського футболу – один-єдиний тренер, який виграв Кубок світу. Тренер, який насправді створив цю команду, він не прийшов туди за півроку, щоб повезти на чемпіонат.
Його, до речі, не балують запрошеннями до інтерв’ю. Але читається, що у нього всередині – атомна електростанція нещастя. Він усвідомлює, що є переможцем і багато чого може, а їм, на рідній землі, це не потрібно. Зупинка кар’єри Петракова після чемпіонату світу – велика біда. Він вирощуватиме нове покоління хлопців, звісно, але відчувається, що йому хотілося чогось більшого.
"Потрібно знати Яремчука, як людину"
– Перенесення чемпіонату Європи на 2021 рік – це серйозний мінус для національної збірної України?
– Не думаю, що це особливо щось змінить. Все залежить від роботи тренерського штабу. Вони повинні втримати цю роботу на високому рівні. Головне, аби гравці знову отримали змогу грати у конкурентний футбол. Ось що для них зараз найважливіше. Бойовий футбол, а не чемпіонат України.
– Ви, як і раніше, самовіддано вболіваєте за збірну? Знаю про випадки, коли натуралізація Марлоса і Мораєса спонукала українців збайдужіти до національної команди…
– Я категорично проти натуралізації. Але це ніяк не похитнуло моєї любові до національної збірної. У мене одна збірна. Не уявляю, як можна вболівати за якусь іншу.
– Маліновський перед нелегким вибором: залишитися в Аталанті, перейти у Фіорентину чи ризикнути в АПЛ. Ви, як знавець Кальчо, що б могли порадити Руслану?
– Те, що ним цікавляться, означає, що він набрав висоту. Не думаю, що йому вже є сенс бігати. Він грає у найцікавішій команді сезону разом із Лаціо. Просто потрібно більше грати. У Гасперіні – практично два склади, чи не вперше за історію Аталанти. Такого ніколи не було, навіть коли команда наприкінці 80-х грала у півфіналі Кубка кубків. Особисто я б із такої команди не хотів йти.
Маліновський поки що не є основним футболістом Аталанти – йому потрібно ним стати. Ось таку мету варто ставити у команді з таким чудовим тренером, одним із найцікавіших у теперішньому Кальчо. Враховуючи те, що Руслан виходить на 15 хвилин і грає на повну силу, у нього таке прагнення є.
– Перспектива італійського чемпіонату "світить" ще одному збірнику – Романові Яремчуку. Яке майбутнє може там його чекати?
– Важко сказати. Він – типовий силовий форвард, яким в Італії найважче. Навіть нападникам екстра-класу буває непереливки у Кальчо, а Роман ще навіть не досягнув цього рівня. Поки що він форвард міжнародного класу. Ясна річ, що в Італії йому стане набагато важче грати, ніж у Бельгії. Чи він готовий прийняти такий виклик і підкорювати абсолютно нову для себе лігу? Це вже залежить від персони Яремчука. Потрібно знати його, як людину.
У нас мало таких футболістів, які ризикують і не бояться. Слава Богу, їхня кількість збільшилася і вони вже завойовують середні чемпіонати, як от бельгійський. І все ж усе залежить від того, чи готова людина ускладнювати собі життя і брати нову висоту. Переважна більшість наших гравців обирають варіант легший. Тому їх так мало у великих чемпіонатах. Їм набагато легше грати за Кубань чи Віслу, аніж ризикнути, поїхавши в Іспанію, Німеччину.
– Думаю, що невдалий досвід Коноплянки і Шведа трохи відлякує.
– Звісно, це теж впливає на вибір.
– Свіжа кров для національної збірної. Хто б це міг бути?
– Це чемпіони світу, безперечно, які, щоправда, мало практики зараз мають. Але все одно – близько шести із них грають стабільно. Знову ж таки, як можна не давати практику чемпіонам світу? Я цього не збагну.
– А як щодо Лєднєва, Філіппова, Харатіна, наприклад?
– Можуть, звичайно. Тим паче, з таким тренером. У нас же не консерватор біля керма збірної, дякувати Богу. Він одразу дає шанс. Просто потрібно довести, що ти кращий від інших.
– Настане час – і Шевченко покине національну команду. Хто гідний його замінити?
– Петраков – перший, хто спав на думку. Думаю, що це було б дуже логічне рішення. Хоча будуть дорікати, мовляв, він клуби не тренував і не знає клубної системи. Але ж це – дурня і маячня, якщо ставити таку умову необхідною. Він – чемпіон світу, а його команда грала у цікавий футбол і залишиться у нашій пам’яті. Чи багато у нас тренерів, які можуть похвалитися, що створили команди, які відклалися у народній пам’яті? Їх немає практично.
"Мрію про авторську програму на незалежному каналі"
– Українська футбольна журналістика активно освоює YouTube – з’явилися безліч проектів, Вацко, Циганик тощо. Щось із цього дивитеся?
– Ні. Не тому, що я не поважаю колег, багатьох із них добре знаю. Просто це – не публіцистика, яка мене цікавить. Вони будуються, як правило, на чутках, плітках про перехід, вихід, про суди. Це не те, що мене цікавить.
– Тобто, серед ваших планів немає місця для створення свого YouTube-проекту?
– Поки немає. У нас із Джулаєм була мрія зробити Ліберо в інтернет-варіанті. Але поки що це залишається мрією.
– Там ще Вацко повинен бути?
– Так, звичайно, якщо не буде проти. Тим паче, він зараз узагалі перейшов на вільну ниву. Мені було б страшенно цікаво робити таку програму.
– Ви – відомий книголюб. Які останні три книги справили на вас найбільше враження?
– Першу я вже назвав – Джеррард, прекрасно адаптована автобіографія. Друга книга – це історія Другої світової війни від Вінстона Черчілля у двох томах, хоча в оригіналі томів аж шість. Надрукувало її видавництво Жупанського, яке дуже люблю. Як правило, читаю паралельно дві книжки – історичну і художню.
Черчілль – це так пристрасно, глибоко і фахово! Зовсім з іншого боку, ніж те, що вкладала тобі совєтська історіографія. Всім, хто любить історію, наполегливо раджу цю книгу – відслідкувати, як розвивалися стосунки між трьома союзниками і між їхніми ватажками.
Третя книга теж, мабуть, буде історичною. Тому що страшенно шаную цю жінку-історика, яка є деканом історичного факультету Санкт-Петербурзького державного університету. Вона із неймовірною пристрастю та любов’ю пише про Козаччину – це її спеціалізація. Йдеться про Тетяну Таїрову-Яковлєву, улюбленим гетьманом якої є Іван Мазепа – вона присвятила йому окрему книгу. Зараз читаю про повсякдення, побут, традиції української старшини часів Гетьманщини. А ще ж треба купити найсвіжішу її книгу – про Коліївщину.
– Ще поки нереалізована професійна мрія коментатора Дениса Босянка – яка вона?
– Поїхати на чемпіонат світу, щоб попрацювати зі стадіону. Наразі я працював лише на чемпіонаті Європи. І бажано, щоб паралельно на чемпіонаті світу виступала збірна України (Усміхається). А більш реальна мрія – авторська публіцистична програма на незалежному каналі. Як і будь-якому журналісту, мені хочеться продукувати публіцистику, бо це – вершина журналістської роботи.
