Мундіалізми: Про вбрання та наготу
![Мундіалізми: Про вбрання та наготу](https://football24.ua/resources/photos/news/201406/211249.jpg?v=201612154842&w=1200&h=675&q=10)
Дмитро Джулай підводить підсумки групового етапу Кубка світу, збагативши їх цитатами із безсмертного твору Леся Подерв'янського.
Під час чемпіонату світу-2002 відбулася розмова між англійським та шотландським журналістами. Англієць захоплювався непередбачуваністю турніру, радів, що стільки фаворитів сіли в калюжу. Шотландець похмуро й суворо відповів: «Просто ти любиш вбивць гігантів, а я люблю гігантів».
Минуло два роки й європейську першість вибороли не просто вбивці гігантів, а справжні футбольні мінімалісти. Грекам тоді добряче перепало на горіхи від естетів, які знову голосно співчували «ображеним» великим. Збірна Італії Марчелло Ліппі мало чим від греків відрізнялася, але у неї була родовідна, кілька відомих на увесь світ гравців, тож це якось прикрасило історію ще одного чемпіона.
Іспанський вибух 2008-го дав стартам непомітним спочатку змінам, що дедалі яскравіше зрештою проявилися у змаганнях національних збірних. Ліга Чемпіонів живе й житиме далі за тією самою банальною схемою. За рік до кінця чергового телевізійного контракту емісари компанії TEAM Marketing сновигають по всьому світу, демонструють представникам каналів вміло змонтовані ролики «з емоціями Ліги Чемпіонів» й потім хутко натякають, що кожен, хто не бачить нове вбрання короля, або ж дурний, або ж не на своєму місці. Загіпнотизовані теледіячі раденько відвалюють за товар ще більші гроші й страшенно собою пишаються.
За права на трансляції матчів чемпіонатів Європи та світу теж, безумовно, треба платити. Різниця у тому, що вже другий турнір поспіль це гроші, про які навряд чи хтось шкодує. Якщо у 2010-му майже не було команд, що могли б протистояти збірній Іспанії, а не просто стояти навпроти неї, то вже потім, й не лише у Європі, пішов пошук таких моделей гри, що не базувалися б на принципах убогості й самоприниження.
Царювання іспанців у останні чотири роки можна описати формулою, яку колись використав Тігран Петросян, говорячи про часи свого перебування на шаховому Олімпі: «Я не скажу, що був значно кращий за інших, але я й не бачив нікого, хто був би кращим за мене». Геніальна за змістом та формою фраза.
Груповий турнір бразильського чемпіонату світу закумулював у собі примітні риси кількох тенденцій останніх років. Був пошук різноманітності в атаках, спроба збалансувати роботу усіх ліній заради маневреної гри як попереду, так і у захисті. Хтось, звичайно, й досі продає за дуже хороші гроші одну-єдину перемогу над «Барсою» двадцять років тому, але якщо за кизяковий футбол платять, значить, це комусь потрібно. Комусь, але не чемпіонату світу, що справді став і банальним святом, і подарував достатньо сюрпризів тим, хто попри появу нових технологій, досі не знайшов часу розширити горизонти своїх футбольних смаків та інтересів. З одного боку нічого поганого у сталих вподобаннях немає. Та от тільки не за рахунок зневажливого ставлення до команд з «іншого» світу.
Зрештою, дотурнірні іронічні посмішки, які супроводжували спроби розповісти (не переконати, а саме розповісти), що у Коста-Ріки зараз надзвичайно хороша команда могли б цілком бути виправданими. І ті, хто любить гігантів, втішалися б зараз черговим уроком нахабам, що взагалі невідомо як потрапляють на чемпіонат світу. Але сталося дещо «несподіване» й зневагу тепер вже час улаштувати в іншу обгортку.
Масовий виліт африканських збірних чи представників КОНКАКАФ традиційно спричинює завивання про те, що у них «забагато путівок». Поголовний виздих європейських збірних натомість є приводом для бубоніння про важкий та виснажливий календар. Одразу згадується героїня п’єси Митця: «Я так устала, тут такой шум».
Там і відповідь хорошу можна знайти: «…вона устала… а я не устала! **** голая!»
І на тлі суперників, що справді грали злагодніше, точніше, з більшим бажанням, більшою концентрацією, вже якось зовсім не звучатиме пояснення: «Я нє голая, а обнажонная». Бо на щастя на бразильських стадіонах «голих» розгледіти дуже просто й неможливо забити баки розмовами про якесь особливе вбрання, яке можуть побачити лише посвячені.
На першому етапі гра відсіяла усіх, хто або просто був не готовий до боротьби (Японія, Республіка Корея), або ж збирався проходити далі за простроченими чи давно використаними квитками (Капелло, Португалія), або ж не знайшов ресурсів для зусилля, що цілком би могло змінити турнірну долю (Боснія, Гана, Еквадор, Кот д’Івуар). У матчах на виліт і на «фаворитів», і на команди-сюрпризи чекає специфічне випробування, інший формат, інший психологічний тиск. Героям дня вчорашнього може чогось забракнути у новому протистоянні. Та це навряд чи змінить оцінку їхнього внеску у загальну атмосферу турніру. Більшість з тих, хто залишився, можуть похвалитися, що приїхали до Бразилії зі справжнім «гардеробом», а не займалися окозамилюванням.
Серед учасників плей-оф, мабуть, немає когось, хто був би значно кращим за інших, але водночас багато хто може зазначити, що не бачить суперників суттєво кращих за себе. Серед учасників плей-оф є і гіганти, і їхні потенціальні нищителі. Цей чемпіонат світу поки що радує барвистістю вбрань й у більшості випадків позбавляє необхідності безупинно витріщатися на процесію ошуканих вмілими шарлатанами голісіньких та бідних на футбольний розум нарцисів.
Дмитро Джулай
показати приховати