Мундіалізми: Неприборканий безлад
![Мундіалізми: Неприборканий безлад](https://football24.ua/resources/photos/news/201406/209755.jpg?v=201704002523&w=1200&h=675&q=10)
Історія епічного ходіння по муках збірної "Африки в мініатюрі" - Камеруну.
— Ось там, де Маканакі стоїть.
Мабуть, ані до того, ані потім нічого подібного не лунало у матчах першості Києва з вуст арбітра.
Прізвиська народжуються спонтанно, з різних причин, здебільшого відомих лише певній кількості людей. Якщо ж сторонні підхоплюють прикладку й невимушено її вживають, то це вже справжнє визнання.
Йшов 1990-й, нашу команду повезли на невеличкі збори й саме там дивилися ми перші матчі італійського чемпіонату світу. Після перемоги Камеруну над Аргентиною в одного з хлопців раптом з’явилося нове прізвисько. Єдина причина його появи — той самий номер, що й у вертлявого камерунця.
Матч на «Сан-Сіро» запам’ятався багатьом запаморочливим полюванням африканців на Клаудіо Каніджу.
Але й у тому поєдинку та, особливо, у наступних камерунці заворожували зовсім іншим. Яскравою, м’якою й ритмічною грою в атаці, влучними ударами Роже Мілла, історичним виходом до чвертьфіналу.
Лише за чотири роки до цього Мундіалю африканська команда уперше вийшла з групи. Лише 12 років тому представник Африки здобув першу перемогу у фінальній частині. Камерунське диво приваблювало незвичністю, непередбачуваністю. Команда стала найяскравішим промінчиком у спекотному італійському небі.
Вже тоді, звичайно, можна було почути історії про втручання міністрів й самого Президента країни у формування складу збірної. Зрештою, якби не подібне втручання, не поїхав би до Італії Роже Мілла. Сприймалося це немов частина екзотичного антуражу африканського футболу. А успішні виступи команди навіть за таких обставин ніби натякали на те, що Камерун може стати ще вагомішою силою у світовому футболі, якщо тамтешні чиновники зуміють впорядкувати роботу Федерації.
Та вже на наступному чемпіонаті світу Камерун не вийшов з групи. Історія повторилася у 1998-му, у 2002-му, 2010-му. За ці 20 років камерунці вигравали Кубок Африки, стали олімпійськими чемпіонами, але щоразу провально виступали на чемпіонаті світу.
Й щоразу поїздки на Мундіаль супроводжувалися скандалами з приводу премій. Ще до відправлення починалися тривалі перемовини з Федерацією про розміри винагороди. Не обходилися без взаємних звинувачень, шантажу. На тлі невиразної гри безпосередньо у турнірі усі ці чвари сприймалися зовсім інакше. Вони набридали, виснажували й попри усю непривабливість діячів з Федерації, самі футболісти дедалі більше справляли враження безсоромних дряпуг.
Можна зрозуміти багато аргументів гравців. Вони справді звикли до зовсім іншого рівня організації у своїх клубах. Звикли до іншого ставлення, до того, що гроші, зароблені не без їхньої участі, не зникають бозна куди й бозна як. І у всьому цьому їх можна лише підтримати. Особливо, якби вони на полі, попри усі проблеми, доводили, що є гідними будь-якої премії. Коли ж один безбарвний матч змінює інший, дедалі важче стає сприймати «бідолашних» футболістів виключно як жертв невиправної корупції.
У Камеруні, країні, де мешкає понад 200 етнічних груп, люблять повторювати, що «єдина політична партія, яка об’єднує усіх — це національна збірна». Якщо облишити неминучі «поради» тренерам про необхідність враховувати інтереси усіх частин країни (а траплялося й таке), цей фактор єднання справді є визначальним для відносно невеликої й хронічно бідної країни. Гордість за свою збірну, бажання обов’язково одягнути її футболку й досі надихають юних футболістів у всіх містах та містечках географічно й кліматично розмаїтої країни, яку ще називають «Африка в мініатюрі».
Зовсім не мініатюрних масштабів, щоправда, набула у Камеруні корупція. Щоразу як публікують чергові дослідження про рівень цієї зарази у світі, Камерун опиняється серед найгірших.
У 1972 році Камерун приймав Кубок Африки. Два нові гігантські стадіони збудували у Яунде й Дуала. Саме того року відбулося офіційне політичне об’єднання франко- та англомовних частин країни в унітарну державу. Команда виступила гідно, поступившись у півфіналі майбутньому переможцю, збірній Конго. Вже після завершення турніру з’ясувалося, що значна частина прибутків опинилася на таємних рахунках кількох організаторів. Наступні п’ять років вони провели за ґратами, але скандали, пов’язані з грішми, супроводжували камерунську Федерацію й надалі.
Ще один чинник у всіх цих гризанинах стосується безпосередньо футболістів. У Камеруні завжди вистачало гравців, які не збиралися тримати язика за зубами й готові були відстоювати свої права. Ще у 1950-х центрфорвард Ежен Нджо Леа не лише був одним з найкращих у чемпіонаті Франції, а й став справжнім лідером профспілки футболістів. Завдяки діяльності Леа та його колег трансферна система у Франції зазнала тоді радикальних змін.
Вже згадуваний Роже Мілла отримав від партнерів прізвисько «Каддафі». Через те, що ніколи не мовчав, якщо йому щось не подобалося, як на полі, так і поза ним.
Зараз роль ватажка належить Самуелю Ето’О, який так само вкрай рідко йде на компроміси.
Незалежно від того, вийде він чи ні на матч другого туру зі збірною Хорватії, очевидно, що камерунці ризикують вже вкотре осоромитися на полі після гучних вимог до початку турніру. У першому турі збірній Камеруну бракувало елементарної ігрової структури. Зусилля футболістів у тому чи іншому моменті ще можуть так-сяк прикрити тактичний безлад, але чергова спроба грати іменами, а не командою здебільшого приречена на невдачу. Хоча на Кубку Африки-2008 саме така збірна Камеруну навіть доповзла до фіналу, розраховувати на щось подібне надалі було неможливо. Команда програла усі матчі на ЧС-2010, не потрапила на два поспіль Кубки Африки. І це вже було значно точнішою оцінкою її тактичної гнучкості.
У камерунців ще залишається шанс на цьому чемпіонаті. Насамперед через те, що все-таки у кваліфікації, та й у деяких товариських матчах напередодні Мундіалю команда демонструвала зразки значно цікавішого футболу. Повернення до них є нагальною потребою. Інакше ще один сірий, невиразний виступ віддалятиме спогад про дивовижну команду 1990 року, що раптово стала «своєю» у багатьох країнах світу.
Дмитро Джулай
показати приховати