"Кажуть: "Нехай Путін помре". І що? Прийде Шойгу, шаман без освіти". Роберто Моралес – про дембель, армію та атаки безпілотників
В інтерв’ю "Футбол 24" один із найкращих українських коментаторів розповів про свою службу у зенітно-ракетних військах.
Ну ось і все. Армійська одіссея Роберто Моралеса добігає свого закінчення. Днями Президент України підписав указ про демобілізацію шостої хвилі, а це означає, що найближчим часом коментатор, чесно відслуживши державі, повернеться до улюбленого ремесла – на телеканал "Футбол".
Залишилося "утрясти" дрібні, проте необхідні формальності. З цього й розпочалася наша розмова. Ну а далі – спогади про армійські будні, політика і трохи футболу.
"Є персонажі, які люблять розганяти "зраду"
– Роберто, вітаю із поверненням! Як вас зустріли сім’я, родичі, друзі?
– Ну, повернення, як такого, не сталося. Я все ще залишаюся в армії – персональна демобілізація наразі не відбулася. З іншого боку, я перебував у відрядженні на військовому радіо у Києві, тому повернення із польових умов відбулося раніше. Звичайно, що звістка про дембель шостої хвилі – приємна. Найбільше я радію за людей, яких добре знаю, і яким останнім часом було важче, ніж мені, тому що вони перебували безпосередньо в зоні АТО, жили в екстремальних умовах. Вони ще також не повернулися, але отримали у житті важливий маячок – ось воно, близько.
– А коли остаточно розпрощаєтеся з армією?
– У межах місяця. Це такий процес, що спершу Президентом підписується указ, далі ж сама військова частина поступово, певними партіями людей демобілізовує. Всіх відпустити в один день, пройти всі процедури оформлення, видати людям документи, отримати необхідні підписи – нереально. Це робиться поетапно.
Зараз я у Києві. Продовжую працювати на військовому радіо "Армія FM". Вперше я сюди потрапив у травні. З того часу більше займаюся журналістикою, аніж контролем неба (Усміхається).
– Уявляли собі, як попрощаєтеся із побратимами по службі? Можливо, готуєте якісь подарунки на пам’ять?
– Найважливіше для людей, які зустрілися, знайшли спільну мову і товаришували, - це, звісно ж, підтримувати зв’язок. Для мене армія – це воїни четвертої хвилі. У тому підрозділі, де я перебував, 80% відсотків становили люди четвертої хвилі. Вийшов наказ про демобілізацію, графік розпланували на місяць-півтора. А потім їх усіх забрали в один день! Момент був дуже емоційний. Пригнічувало зовсім не те, що доведеться брати на себе більше навантаження. Проблема полягала в тому, що люди, з якими ти спілкувався і товаришував, в одну мить просто зникли.
Зараз продовжую підтримувати з ними контакт. Вони із квітня – на "гражданці". Є ще люди, які залишаються в армії. З ними свого часу звела "учебка". Давно ж ми не бачилися – лише списувалися, зідзвонювалися. Тепер обов’язково зустрінемось!
– Усі – живі-здорові?
– З близьких побратимів – так. Є тільки одна людина, яка отримала поранення. На щастя, все добре.
– Демобілізація очікувалася влітку, але відбулася тільки тепер. Чи були серед військових розчаровані?
– По-перше, переслужують завжди (Усміхається). І в радянські часи, і вже за Незалежності. Місяць-два – це нормально. Зараз таке сприймається гостріше, адже це – не просто служба, правильно? Особливо у зоні АТО, в полі. Там сприйняття переслужених днів дається значно важче.
Особисто я до такого був готовий. Інша справа, що в нас і в армії, і на "гражданці" є персонажі, які люблять розганяти "зраду". Ще коли ми прийшли в "учебку", нам розповідали: "Та ви півтора роки будете служити". Мовляв, є якийсь супертаємний масонський наказ. Звісно, це було брехнею. Від того, що людина переслужує, вона не радіє. Але таке життя.
"Над Горлівкою – чорний дим аж до неба"
– Після багатьох місяців, проведених у бойових умовах, вам легко перебудуватися до звичайного життя?
– До хорошого завжди легко звикати (Усміхається). До важкого не те щоб легко звикнути, але виникають ситуації, які тебе мобілізують, роблять витривалішим, серйознішим і відповідальнішим. Для мене повернення на "гражданку" не спричинило ніяких проблем. Хоча я знаю військових, яких дратувало те, що відбувається у Києві. Мовляв, там весело і не помітно, що в країні йде війна. Я ж на це дивлюся з тієї точки зору, що люди для того і воюють, захищають Україну, щоб було весело, щоб було повсякденне життя з усіма його барвами. Це те, за що ми боремося.
– Попереднього разу ми спілкувалися взимку і ви пообіцяли, що після дембеля зможете розповісти більше про свою службу. Цей час настав…
– Якихось суперсекретних історій у мене немає. Я скоріше мав на увазі, що, можливо, до літа у мене з’являться більш яскраві історії. Чомусь всі чекають суперодкоровень про армію. Можливо, це є у розвідників, у людей, які виконують спецоперації. Але в армії є і повсякденність, коли ти виконуєш функції, які не вирізняються героїчністю. Проте це також – частина роботи. Фон війни все одно залишається.
– Щоб не злякати рідних, ви тримали у таємниці справжнє місце своєї дислокації. Вже розповіли їм правду?
– Так. Дружині я розповів ще взимку, коли прийшов у відпустку. Не планував, але змушений був це зробити через те, що у нас дуже багато людей і ЗМІ "знають", що відбувається в АТО. Тож коли мені дружина почала розповідати, які жахіття там кояться, я просто не витримав (Сміється). "Не доводь мене, будь ласочка, цими історіями, цим трешем від диванних експертів!" - відбивався від неї. А матері розповів пізніше, коли потрапив у Київ і зрозумів, що навряд чи поїду назад.
– Якою була їх реакція? Сердилися?
– Може трохи й було, але то таке. Дружина сприйняла не спокійно, але без істерик. З мамою було простіше. "Ну все вже", - зупинив її переляк.
– А ми досі не знаємо, де ви дислокувалися.
– Перебували за Бахмутом. Так звана Світлодарська дуга. Прямий вид на Горлівку. Трохи гірше, але можна було розгледіти Світлодарськ і Дебальцеве. А Горлівку бачили навіть без оптики – крайні будинки. Там постійно стріляють. Не можу сказати, що стріляли більше, ніж раніше, але з цим пов’язане одне з головних весняних вражень. Виходиш, дивишся на Горлівку, а там – чорний дим аж до самого неба. Страшно уявити, що коїлося. Я був у Горлівці ще до війни – і вже тоді вона виглядала, наче після бойових дій. А що там зараз – навіть важко припустити.
"Коли "Оса" виїжджає – безпілотник вшивається"
– Днями з фронту повернувся екс-міністр спорту Дмитро Булатов, який побував у дуже серйозних "замісах" і отримав поранення осколком від снаряду. Чи бували моменти, коли й вашому життю виникала загроза?
– У таких "замісах", як Булатов, не доводилося бувати. Наша позиція – недосяжна для ворожих снайперів. Проте артилерія, міномети – це те, що супроводжує твоє буття. "Ту-дух, ту-дух…" Помешкання, в якому ми жили, прикрите горою. Лежиш собі, дрімаєш. І тут розпочинається таке, що аж дах підстрибує. У такі моменти не знаєш, що страшніше: пряме влучання, чи те, що обвалиться стеля. Що і куди залетить – ніхто не знає.
– Яку за обсягом ділянку неба ви контролювали?
– Це зона ураження, яку можуть захопити наші бойові машини "Оса". Є позиції, де вони розташовуються, є позиції, на які вони виходять. Ти дивишся на екран планшета, куди надійшла інформація від спеціальної служби про наближення об’єкта, і дієш.
– З якими ворожими об’єктами мали справу?
– Основна боротьба – проти безпілотників. Літаки чи інші об’єкти до нашої зони ураження не доходили. Щодо безпілотників, то це серйозна загроза, адже траплялися випадки, коли ворог намагався з їх допомогою підпалити наші склади боєприпасів.
Із безпілотниками я зіткнувся ще на початку служби, коли поїхав у свою частину, яка тоді стояла під Кримом, біля Чонгару. Так ось, там цих безпілотників дуже багато, і вони нерідко залітали за умовний кордон, який відділяє окуповану територію від території, що перебуває під юрисдикцією України.
– Збивали їх?
– Коли з’являється безпілотник, його не збивають одразу. Чому? Тому що є певна послідовність дій, аби приготуватися, і вже тоді спробувати поцілити. За цей час, як правило, вони зникають, або опиняються в зоні, де вірогідність влучання дуже невелика. Але показати, що його бачать, що його засікли – також важливо. Коли "Оса" виїжджає на позицію – безпілотник розуміє, що його взяли у приціл і потрібно негайно вшиватися. Тому наша місія – прогнати його, як мінімум. Це така собі "гра". Перевірка на пильність: "А раптом ви проспите момент? Ні? Ну окей. Летимо назад". Звісно, що вони не ризикують безпілотниками. Хороший апарат коштує великих грошей.
Літаки тут не використовувалися. Хоча на їхній території, поблизу зони розмежування, з’являлися літаючі об’єкти. Переважно гелікоптери, але були і літаки. Сюди залітати не ризикують, бо українські частини добре оснащені технічно і готові до відсічі. До речі, наша авіація також не перетинає межі, бо за нею – ворожі бойові одиниці протиповітряної оборони.
– Більше доводилося чути про провокативні польоти росіян з боку Криму.
– Так, вони літали і навіть залітали. Там ще такий тонкий момент. Припустимо, зіб’єш безпілотник, а це – чимала машинерія, яка може впасти на будинки, на села. Не знаю, як зараз, але тоді цей нюанс серйозно брався до уваги. Щоб росіяни літали менше, там проводилися наші масштабні військові навчання.
Не думаю, що безпілотники використовуються для виявлення наших позицій. Вони ворогу відомі давно, як і їхні позиції – нам. А от провокації, диверсії – це інша справа. Вдала реалізація для них - великий плюс, адже далі українські ЗМІ, які за своєю суттю зовсім не українські, все це роздувають: "Ось подивіться – ворог вже тут!"
– Із часу нашого зимового інтерв’ю дисципліни і порядку в армії побільшало? Маю на увазі, проблему зловживання алкоголем.
– Рівень алкоголізму з тих пір, думаю, не збільшився (Сміється). Він навіть зменшився. Люди переходять на контракт, і у них більшає відповідальності. Потрібно, щоб були важелі впливу на вояків, серед яких є схильні до алкоголізму. Переробити людину повністю – нереально. Якщо вона хоче напитися – втримати її надзвичайно важко. Хто хоче – той знайде.
При переході на контракт люті алкозаври відсіюються одразу. Це раніше у військкоматах могли взяти персонажа - сизого, практично бурякового кольору – і відправити на службу. А ти потім розбирайся в армії, що із ним робити. Алкоголіки – святі люди. Вони можуть жити без їжі, без грошей – аби було що випити. А контрактники – це люди, які хочуть заробити, тому рахуватимуться із системою штрафів за вживання спиртного.
"Цього не знає ні Путін, ні Обама"
– Путін погруз у Сирії. Оприлюднені результати розслідування щодо збитого "Боїнга", які тепер вже офіційно не залишають сумнівів щодо того, хто стоїть за страшною трагедією. Які це матиме наслідки для Росії?
– Я ніколи особливо не цікавився тим, що відбувається в Росії. Іноді хіба що міг переглянути якийсь матч із російського футболу. Але після початку їх агресії щодо України я для себе це неначе відрізав. Мені просто не-ці-ка-во! Потрібно зрозуміти одне: якщо впродовж нашої історії Росія постійно була агресором і ворогом для України, то вона небезпечна. Так, всі ми, і я зокрема, серйозно не сприймали можливість нападу, який стався у 2014 році. Історію ми начебто знали, але думали собі: "Та ні, цього не може бути, тому що бути не може". І ось воно сталося.
Буде Росія багатою чи бідною, вона все одно залишиться агресивною. Так було, є і буде. Тому для нас співіснування поруч із Росією – проблема назавжди. Війна із самопроголошеними ЛНР-ДНР буде довгою. Для України – це випробування.
Хтось кричить: "Нехай Путін помре". І що? Прийде Шойгу, шаман без освіти. Подивимось, як ви будете тоді радіти. Ми повинні це сприймати, як ізраїльтяни. Вони не кажуть, коли закінчиться війна. Бо відповідь: "Ніколи". Активна війна може згаснути, будуть спалахи, буде ця лінія розмежування. Добре, якщо кількість обстрілів зменшиться, і стане якомога менше людей, загиблих з нашого боку. Але не потрібно запитувати: "Коли це все закінчиться?" Того не знає ні Путін, ні Барак Обама, ніхто. Треба просто з цим жити.
Всі люблять наводити приклад про професіоналізм ізраїльської армії. Для мене ж показова їхня ментальність. Ніхто не цікавиться: "Коли?" Це було, є, і ти маєш бути готовим до того, що буде.
– Ви були переконані, що в Росії відберуть чемпіонат світу-2018. Тепер впевненості побільшало?
– Там узагалі дуже цікава ситуація. Думаю, що таки відберуть. Найближчим часом нас очікує багато подій навколо ФІФА. Скинули Блаттера, з’явився Інфантіно. Але й він не влаштовує тих людей, які хочуть, щоб світовий футбольний бізнес був нормально, адекватно упорядкований. Якщо Інфантіно продовжуватиме гратися, як він це робить зараз, то піде вслід за Блаттером. Тут дуже багато варіантів, як усе може розвиватися. Зміни у ФІФА торкнуться не лише ЧС у Росії, але й ЧС у Катарі.
По-перше, влітку в Катарі грати не можна. А уявити собі, що англійська Прем’єр-ліга з її бюджетом зламає собі сезон – нереально. Є ще Ла Ліга. Це шалений бізнес, який рік за роком нарощує оберти. Натомість їм усім пропонують пристати на забаганку вже колишнього президента ФІФА і зіграти ЧС взимку. А це – два місяці перерви, враховуючи час на підготовку збірних. Це страшний удар по світовій футбольній економіці, і цього, я переконаний, не станеться.
– Як вам перші два місяці нового футбольного сезону? Хто здивував?
– Найприємніше те, що я знову почав систематично дивитися футбол (Усміхається). Застав закінчення Копа Лібертадорес. Подивився Євро. Хто б там що не казав про збірну Португалії, але сам чемпіонат Європи видався досить змістовним.
У новому сезоні цікаво буде постежити за двома командами, до прихильників яких не належу. Це "Баварія", куди після Гвардіоли прийшов зовсім інший тренер. Подивимося, як почуватимуться мюнхенці з Анчелотті – не на рівні Бундесліги, де всіх трощать, а у Лізі чемпіонів. Друга команда – "Ман Сіті" із все тим же Гвардіолою. Щодо іншого… Особисто я не очікую ніяких успіхів у Зідана. Тут погоджуся із Роналду – Зізу є харизматичною особистістю, проте лише початківець, як тренер.
– Коли повертаєтеся до коментування матчів? Чи відома конкретна дата?
– Коли я підпишу обхідний лист у своїй військовій частині в Білій Церкві – тоді й буде дата (Усміхається). Наступного ж дня після того, як "здамся", я прийду на ТК "Футбол". Чи скучили за мною колеги? Думаю, що скучили. От приїду – і перевірю! (Сміється).
показати приховати