"Тимощук? Не хочу навіть його імені називати". Перший капітан збірної України грав проти Шукюра і двічі відмовляв Динамо

27 вересня 2018 13965 Читать на русском
"Тимощук? Не хочу навіть його імені називати". Перший капітан збірної України грав проти Шукюра і двічі відмовляв Динамо
Юрій Шелепницький (ліворуч)

Інтерв’ю "Футбол 24" із Юрієм Шелепницьким, знаменитим півзахисником Буковини, Чорноморця та Трабзонспора, який взяв участь в історичному матчі збірної України і жорстко критикує Тимощука та Ракицького.

Чернівецькій Буковині – 60!

У свої найкращі часи "жовто-чорні" двічі ставали чемпіонами УРСР, виступали у Вищій лізі чемпіонату України, брали "золото" у Першій та Другій лігах.

З нагоди ювілею "Футбол 24" підготував інтерв'ю із чотирма легендарними гравцями Буковини. Сьогодні – наш четвертий, заключний матеріал.

"Міліціонер сказав: "Вийдете зі стадіону – вам кінець". Зірка Буковини – про піджак Заяєва і Монако часів Венгера

"Рамос кепкував до Коноплянки: "Як Олійника беруть у збірну, якщо він у Дніпрі не грає?" Бомбардир №1 в історії Буковини

"Суддя пробігає повз, а я б’ю по ногах. Як біг – так і впав". Він пропустив весілля брата – у цей час забивав за Карпати

29 квітня 1992 року збірна України вийшла на поле ужгородського стадіону Авангард, щоб товариським матчем з Угорщиною започаткувати власний літопис. Головний тренер нашої команди Віктор Прокопенко довірив капітанську пов’язку уродженцю Буковини Юрію Шелепницькому, одному з лідерів одеського Чорноморця. Цей матч виявився для хавбека першим і останнім у футболці націоналки.

"Юра, будеш капітаном збірної". Той скривився і відмовив". Як збірна України провела перший матч у своїй історії і чому виглядала "просто вбогою"

З того часу минуло вже чверть століття. Шелепницький, провівши кілька яскравих сезонів у турецькому чемпіонаті, повернувся додому. У "нульових" очолював рідну Буковину. Зараз передає свій досвід аматорській команді, а також дітям. Спокійно крокує брукованими чернівецькими вулицями, не привертаючи зайвої уваги: "Найкраще – розчинитися серед людей".

"Проїдаю те, що заробив колись"

– Як поживає перший капітан в історії збірної України?

– Я залишився у футболі. Займаюся з дітьми, працюю в ДЮСШ. Плюс – очолюю команду, яка грає на першість Чернівецької області.

– Згідні, що ви увійшли в історію, насамперед, завдяки тому історичному матчу в Ужгороді, а не завдяки кар'єрі в Чорноморці, Трабзонспорі чи деінде?

– Можливо й справді. Особливо це стосується молодого покоління. Бо ті, хто пам'ятають час, коли я грав, знають мене й за виступами на клубному рівні. Це – об'єктивний процес і це – нормально.

– Чемпіонати СРСР, України, Туреччини – у вас багата на спогади кар’єра. Що згадуєте найчастіше?

– Кар'єра футболіста не така вже й довга, щоб можна було щось забути. Шість років у Буковині на першому етапі, три роки у Чорноморці, шість років у Туреччині. Ось три основні частини ігрової біографії. На першому етапі – становлення, бажання засвітитися і пограти на високому рівні. Для цього належало багато працювати у Другій лізі. При Союзі у шостій зоні Другої ліги були зібрані найкращі українські команди – Таврія, Зоря, Металіст… Практично кожен обласний центр мав за кого вболівати.

Показавши себе у Другій лізі, я перейшов у Вищу лігу. Там, зрозуміло, ще вищий рівень і різні футбольні школи: кавказька – Динамо Тбілісі, Арарат, середньоазійська – Кайрат, Памір, не кажучи вже про московську. А завершення моєї кар’єри – це турецький етап. І він, напевно, найприємніший та найбільш яскравий.

– Чому?

– Трабзонспор – хороший клуб, а я на той момент вже набрав необхідного досвіду. Плюс – рівень чемпіонату Туреччини – потужний, високий. Турки якраз посилено розбудовували свій футбол і цей підйом у них відчувається досі. Ми ж опустилися до їхнього рівня початку 90-х.

– Про турків ми ще поговоримо. Ви самі кажете, що кар’єра футболіста – дуже коротка. Вам вдалося фінансово забезпечити своє подальше життя?

– Завжди хочеться чогось більшого. У принципі, на життя вистачило. Якби не кар’єра футболіста, то зараз, працюючи дитячим тренером, в Україні я б не вижив – це нереально. Сумніваюся, що у такому випадку займався б цим. На щастя, маю змогу працювати для власного задоволення і передачі свого досвіду дітям. Скажімо так: проїдаю те, що заробив колись (Усміхається).

– У Чернівцях почуваєтеся футбольною зіркою? Впізнають?

– Нечасто. Можливо, я такими вулицями ходжу (Усміхається). Але мені так комфортно – не люблю увагу до своєї персони. Розчинитися серед людей – так краще, вважаю.

"У такому віці простіше пасти корову"

– Свій футбольний шлях ви розпочинали у київському спортінтернаті. Хто із відомих гравців займався там паралельно з вами?

– Зі старших – Павло Яковенко, Вітя Сусло, який заявив про себе у Металісті. У принципі, там базувалася збірна України, яка готувалася до Спартакіад, тож я перетинався і з Михайличенком.

– Юний Яковенко не відрізнявся від Яковенка-тренера? Такий же суворий і мовчазний?

– Таким він був завжди. Сконцентрований, суворий. Зосереджений тільки на робочих моментах.

– В один момент ви із буковинської глибинки опинилися в столиці УРСР. Не розгубилися?

– Сконцентрованість на тренуваннях, на меті – от і все. Щодня вставав на зарядку о шостій ранку, а то й раніше. Перше тренування закінчилося – готуєшся до другого, третього. Цілий день розписаний ледь не щохвилинно, вільного часу – обмаль. Мені це подобалося.

Звичайно, поки не втягнувся у цей процес, було важко. Тобі – 14 років, ти ще дитина, яка поїхала від батьків і звичного для себе середовища. У такому віці простіше пасти корову і ганяти м’яч на пасовищі, ніж їхати туди, де тобі видадуть форму і вимагатимуть по максимуму. Але людина до всього звикає.

– На дівчат не відволікалися?

– Та ви що? У 14 років – ще не до дівчат (Усміхається). Повторюю: перед собою потрібно ставити мету і прямувати до неї. Якщо ти ведешся на якісь другорядні речі – лише віддалятимешся від цілі.

"У нас був секс, за який він відмовився платити". Кримінальні випадки, коли футболістам "зносило башту" на інтимному фронті

У Чорноморці я працював під керівництвом чудового тренера – Віктора Прокопенка. Він, хороший психолог, іноді нам казав: "Хлопці, вам по 22-23 роки. У вас ще все попереду – і дівчата, і машини, і квартири. Але, щоб це мати, – треба працювати". Справді, якщо ти зараз відволікся на дівчину, але не маєш грошей, щоб повести її у кафе, то який у цьому сенс? (Усміхається).

прокопенко

Віктор Прокопенко (ліворуч)

– У ті часи не бракувало яскравих особистостей: уболівальники ходили "на Мунтяна", "на Блохіна". На кого ходили ви?

– Мені імпонувала гра Конькова, Онищенка. А Мунтян – це зірка, яка подобалася абсолютно всім. У Спартаку на позиції ліберо грав Вагіз Хідіятуллін – я уважно стежив і за ним. Ну а чого тільки вартий Льоня Буряк – із його ювелірними передачами на 60 метрів! Зараз я таке іноді помічаю хіба що в Ракицького.

– Після закінчення інтернату ви повернулися у Чернівці з наміром пробитися в першу команду Буковини?

– Ні. У мене був варіант залишитися у "дублі" Динамо. Але на останньому тренуванні сезону рву зв'язки гомілкостопу – гіпс, операція, реабілітація. У такій команді, як Динамо, ніхто на тебе не чекатиме – їм потрібні готові футболісти. Мене відправили додому. Три місяці я провів без футболу взагалі. Потім потихеньку почав грати за село на першість області. Знайомі по інтернату хлопці підказали Павленку, головному тренеру Буковини, мовляв, там бігає здібний хлопчина. За мною постежили і взяли на тренувальні збори у Ялту. Так усе почалося.

"Прокопенко святкував сам і нам дозволяв"

– Чернівці жили футболом?

– Чернівці – футбольне місто. На матчі Буковини з'їжджалися з усієї області. Повно автобусів, замовлень. Люди благали про зайвий квиточок на гру. Стадіон – забитий ущерть. Глядачі сиділи на сходах між секторами, стояли по периметру, залазили на дерева. Приємно було виходити на поле в такій атмосфері. Вісімдесяті – неймовірний час. Буковина двічі брала чемпіонство у 1982 і 1988 роках, але й у проміжку між тріумфами посідала високі місця – третє, четверте, п'яте.

– Найталановитіший футболіст, з яким ви грали за Буковину?

– Це був достатньо хороший і рівний склад. Думаю, що 5-6 тодішніх гравців Буковини могли б зараз спокійно грати в УПЛ – причому, за провідні клуби. Шмундяк, Гакман, Білоус, Гій, Олійник, Гузієнко, Задорожняк, Угренчук, серед воротарів – Нікітін, Мудрий.

– З ким у Буковини були найпринциповіші заруби – справжні дербі?

– Тернопільська Нива і франківське Прикарпаття – це однозначно. Йшли такі заруби, що аж іскри летіли. Сюди ще можна додати Ужгород і Львів. При цьому зрозуміло, що коли ти їдеш у Керч, Севастополь, Луганськ чи Горлівку, також зіткнешся із напругою – "западенці приїхали". Кричали нам: "чернівецькі євреї", "бандери".

– А махачі між вболівальниками траплялися?

– Ні, адже у ті часи дуже боялися міліцію. Таких відкритих побоїщ, як зараз, коли стінка на стінку, тоді не було.

– Але на Кавказі дозволяли собі трохи більше?

– Бували погрози. Але мені чомусь більше запам'ятався курйозний момент, коли Чорноморець приїхав у Душанбе. У нас вийшов на поле такий собі Вася Іщак. Диктор оголошує склади команд, доходить до Васі і з таким характерним акцентом вимовляє: "Ишак". Стадіон реготав кілька хвилин (Усміхається).

Щодо погроз, то в готелях того ж Душанбе чи Ашгабату нам рекомендували не виходити на вулицю у вечірній час. Мовляв, у нас тут своя специфіка, тож краще посидіть у номерах. Народ там – дуже гарячий.

– Відмова Лобановському – доволі вагомий епізод вашої кар'єри, чи не так?

– Так, мене запрошували в Динамо. Я провів хороший сезон у Буковині, забивав голи. Пішли чутки, розмови, дзвінки. "Давай приїдеш, спробуєш свої сили". Я реально подумав, переговорив із хлопцями і зрозумів: конкурувати із середньою лінією Динамо – Михайличенком, Яремчуком, Заваровим, Рацом, Яковенком – надскладно. Сидітиму у запасі.

Герої 90-х. Юрій Шелепницький: "В "Динамо" запрошували Лобановський і Сабо – відмовив обом"

Паралельно надійшла пропозиція із Гурії (Ланчхуті). Але мені підказали, що це – село, одна вулиця, по якій вівці ходять стадом. Пропонували повні валізи грошей, машини, "волги"… І був Чорноморець – із чіткими аргументами. Футбол, машина, квартира – що ще потрібно 22-річному пацану? Прокопенко сказав: "Гратимеш так, як у Буковині, прогресуватимеш – матимеш місце в основному складі. Ми створимо тобі всі необхідні умови". Пропозиція з Одеси видалася мені оптимальною.

– Вас хотіли бачити і в московських клубах?

– Приїжджали до мене з московського Динамо. Селекціонером там працював колишній голкіпер Володимир Пільгуй – він прибув прямо в село до моєї мами. Але в Росію мене не тягнуло вже навіть тоді.

– Прокопенко виявився людиною слова?

– Так. А ще – неймовірним дотепником. На кожний випадок життя у нього був якийсь горбиль. Хоч Прокопенко і не одесит, але таке відчуття, що народився саме в Одесі.

– Як поводився Віктор Євгенович після прикрих або несподіваних поразок?

– Імпульсивно. Розмахував руками, плювався. "Ребята, вы что, кому вы проиграли?!" А от поразки від суперників значно важчої категорії сприймав досить спокійно. Тягатися з київським Динамо або Спартаком нам було складно. Хоча іноді відбирали у них очки. Тоді було свято. Прокопенко святкував сам і нам дозволяв посвяткувати (Усміхається). Справжня душа колективу!

– Ви розповідали, що одного разу на тренування Чорноморця прийшов футболіст "під градусом" – у самих гетрах, без бутсів. Хто це був?

– Не хочеться ворушити минуле. Хтось у могилі перевертатиметься, а хтось, можливо, образиться. Таких гравців було двоє. Прокопенко тоді так глянув: "Пішли звідси! Щоб я вас не бачив".

– Оштрафував потім?

– Ну звісно, що існувала система штрафів. Прокопенко сповідував метод батога і пряника. Це ж професіональна команда, пристойні зарплати, однак є ризик, що молодь може начудити і підвести старших, які годують по 2-3 дітей.

нікіфоров

Юрій Нікіфоров і Марк ван Боммель у складі ПСВ

– У тій команді ви грали пліч-о-пліч із Юрієм Нікіфоровим – він невдовзі став громадянином Росії, як і багато інших наших співвітчизників. Як ви до них ставитеся після цього?

– Нормально. Тоді це було не так боляче, як зараз. Перед ними маячила перспектива зіграти на чемпіонаті світу. Хоча я б так ніколи не зробив – це моя принципова позиція. Можливо, хлопці вважали себе громадянами ще тієї країни – совка. Одесити – вони ж громадяни світу. А я – із Західної України, у мене зовсім інші принципи. Ще в дитинстві батьки і діди мені все пояснили – як нас депортували, розстрілювали.

"Треба навчитись любити свою країну. Це має бути в серці". Топ-10 патріотичних вчинків Мирона Маркевича

До речі, ми перетиналися на відкритті пам’ятника Іллі Цимбаларю. Юра приїхав з Іспанії разом із сім'єю. Він організовував ветеранський турнір. Зустрілися, поговорили. Ніхто ні на кого не тримає образи. Про політику навіть не згадували. Він живе за кордоном вже багато років.

– Тобто – не "ватник"?

– Це вже людина із західним світоглядом. Там живе, працює, там виховуються його діти. Все логічно.

– А вас не намагалися переманити в збірну Росії?

– Пригадую, при Бишовці, на останньому зборі команди СНД, мене таки запрошували. Але після цього все вщухло. Більше мною не цікавилися.

"У бардачку автомобіля Сунесса завжди лежала пляшка віскі"

– У 1992-му ви змінили Чорноморець на Трабзонспор. Якими були аргументи турків?

– Спонсором Чорноморця була компанія Blasco, яка вантажила провіантом кораблі, що йшли через Туреччину. Турецький бос приїхав сюди і почав працювати в Одесі. Паралельно переглядав наших футболістів, які могли б підсилити турецький чемпіонат. До речі, зараз він став президентом Трабзонспора – це Ахмет Агаоглу. Організував поїздку Чорноморця у Стамбул на товариські матчі – ми прямували з Батумі автобусом, там 200 кілометрів. Туркам пригледівся я і голкіпер Гришко.

– Перші враження від Туреччини?

– Великий базар. Трабзон – базар. Стамбул – базар. Суцільний мурашник. Ну й фанати, звичайно. У турків на першому місці – релігія і футбол. Це справжній фанатизм. Не встиг закінчитися один матч, як вони вже обговорили, проаналізували, обсмоктали з усіх боків. А з понеділка розпочинають жити наступною грою. Атмосфера шалено нагнітається.

– Олег Венглинський, який пограв у Греції, розповідав, що автобус із командою суперника могли закидати камінням і – "арівідерчі, Рома". Які негативні нюанси пригадуєте про турків?

– Ти – гравець команди суперників. Тим паче, команди, яка у Туреччині вважається топовою. Зрозуміло, що всі намагаються надати настільки негативного імпульсу, щоб ти вийшов на поле і зрозумів – приречений на поразку. Махають тобі з трибун, демонструють на пальцях, що пропустиш "беш" – 5 голів, це у них чомусь найпопулярніше число. Якщо ти справді програв 0:5 – суперники на сьомому небі. Бувало, що й каміння жбурляли. У Стамбулі, наприклад, ми довгенько сиділи в роздягальні, якщо відбирали очки в їхніх команд.

– У Туреччині ви спілкувалися німецькою. Незвично…

– Ви ж бачите, що у Німеччині – багатомільйонна турецька діаспора. Вони розмовляють німецькою, згодом дехто повертається на батьківщину. Ті ж керівники Трабзонспора. Тому мовного бар’єру, як такого, не було.

– У ті часи свій шлях до слави розпочинав Хакан Шукюр. Перетиналися з ним?

– Так, звичайно. До речі, Шукюр підняв тоді планку чемпіонату, ставши першим футболістом у Туреччині, який підписав контракт на мільйон.

шукюр

– "Босфорський бик" – який він?

– Головою грав чудово, а от ногами – не дуже. Бив пристойно – і з лівої, і з правої у Шукюра була хороша "плюха". Але обіграти, зіграти технічно, м’яко він не вмів – дерев’яний. Бик, таран – ось так про нього можна сказати.

– Чи знаєте, як склалася доля Шукюра після завершення кар’єри?

– Мені здається, він вліз у політичні ігри. А у Туреччині з цим дуже суворо, тим паче, якщо ти – в опозиції до Ердогана. Тепер Хакан у Штатах, по-моєму.

– Так, працює у звичайному каліфорнійському кафе…

– Навіть так? Ото несподіванка. Він же мільйонером був! Хіба що, може, наклали арешт на його майно. До речі, я знав багатьох турецьких футболістів, які спустили на розваги і казино увесь свій капітал. Мультимільйонери ставали голодранцями. Для турків такий поворот долі не є сенсацією.

– Колоритного вусатого шотландця Грема Сунесса, який у середині 90-х очолював Галатасарай, ще не забули?

– Як його забудеш? Розповідали, що у бардачку автомобіля Сунесса завжди лежала пляшка віскі. Навіть під час спілкування із журналістами на його столі стояв стаканчик із цим алкогольним напоєм. Чистокровний шотландець (Усміхається).

"Не полетиш у Штати – ноги твоєї у збірній не буде"

– Кар'єра у Трабзоні коштувала вам місця у складі збірної України. А ви могли бути корисним до кінця 90-х…

– Міг би, але рішення від мене не залежало. Надійшло б запрошення – я приїхав би у будь-який момент. Тоді ж, на початку 90-х, належало летіти на збір у США. При цьому ніхто мені не гарантував вчасного повернення у розташування клубу. Зачекайте, я ж підписав професіональний контракт, тож зобов'язаний пунктуально дотримуватися всіх вимог. То не діло – перейти у новий клуб і одразу схопити штраф у кілька зарплат.

Ситуацію можна було вирішити полюбовно. Ну не був цей турнір у Штатах настільки важливим! На офіційні матчі я б приїхав… "Не полетиш у Штати – ноги твоєї у збірній не буде". Мене почали ігнорувати. Якщо підняти газетні архіви, можна знайти коментарі Павлова, Базилевича та інших, які казали, мовляв, у нас є Саленко, Шелепницький, Михайличенко – ми про них пам'ятаємо, але зараз робимо ставку на тих, хто грає у чемпіонаті України. Ютубу тоді не існувало, тож аби мати уявлення про нашу форму, належало спеціально відряджати спостерігача. Цього, звісно, ніхто не робив.

Хоча, якби у 1996-му я прийняв пропозицію Сабо і перейшов у Динамо, міг би ще сподіватися на повернення у національну команду. Але склалося так, як склалося.

– Окрім Трабзонспора ви захищали кольори ще двох турецьких клубів – Алтая і Денізліспора. Коротке резюме, будь ласка…

– Трабзонспор – це великий клуб із топовими футболістами, серед яких намагаєшся триматись високого рівня. А от у менші клуби приходиш, як топовий футболіст, до тебе вся увага. Потрібно тягнути за собою партнерів по команді і давати результат.

Гришко і Шелепницький (праворуч) у Трабзонспорі

Алтай плентався на дні турнірної таблиці – останнім або передостаннім. Зі мною ця команда піднялася вгору і фінішувала практично середняком – ми виконали завдання. Цьому також посприяла купівля іншого українця – Сергія Гусєва і болгарина Ілієва. Був у складі ще один болгарин – Груєв, який зараз очолює німецький Дуйсбург. Ми, легіонери, і в наступному сезоні допомогли Алтаю утриматися в середині таблиці.

У 1996-му закінчився контракт і я перейшов у Денізліспор, зігравши перед тим кілька матчів за Буковину у Першій лізі. Команда, як і Алтай, стояла на виліт, проте цього разу ми не вирішили завдання – вилетіли в нижчий дивізіон. Ще сезончик я відіграв у першій турецькій лізі.

"Ракицький не співає Гімн – що це за позиція така?"

– Як вам збірна України під керівництвом Андрія Шевченка?

– Тренер працює з тими футболістами, які у нас є. Потрібно посилювати склад кращими виконавцями, але де їх узяти? У нас обмежена кількість топових футболістів. Насамперед, потрібно додавати в атаці (розмова відбулася перед матчами проти Чехії та Словаччини, – "Футбол 24"). Так, ми можемо зіграти на контратаках, Коноплянка або Ярмоленко здатні втекти від суперників. Але от забити з позиційних атак – вкрай важко. Не завжди ж граємо із Хорватією чи Німеччиною, трапляються Вірменія чи Молдова, у ворота яких також потрібно забивати.

Не хочу ображати наших лідерів. У них є своя ціна – 5 або 9 мільйонів. Але, мабуть, вони не дотягують до високого рівня. На мою думку, ми не здатні володіти м’ячем і реалізовувати позиційну перевагу. Чому? Нехай тренерський штаб розбирається. Перспективи є – ми все-таки футбольна нація.

– Погоджуєтеся, що зараз – значно менше футбольних Індивідуальностей, ніж раніше?

– Так, їх поменшало. У нас гравці – наче роботи. Вони знають, як грати в захисті та атаці, але роблять це без імпровізації. Створити, зліпити щось на рівному місці – цього не дано. При позиційних атаках ось ця "родзинка" якраз потрібна – гравець повинен уміти поставити крапку.

– Трійка найкращих капітанів в історії збірної України – від першого капітана в історії збірної України. Якою вона буде?

– Буду суб'єктивним у своєму виборі, хоча є об'єктивні факти. Наприклад, Тимощук провів за збірну понад 140 матчів, але згодом зробив такі речі, після яких потрапляння у топ-трійку – неприпустиме. Не хочу навіть його імені називати…

Дружина Тимощука показала фото ресторану із радянською символікою екс-капітана збірної України

Тому на перше місце я поставлю Олега Романовича Лужного – це обов'язково. Залізний капітан. Лідер, який міг гаркнути, повести за собою. На другому місці – Шева. На третьому – Ротань. Руслан мені імпонує як професіонал і як людина.

шелепницький

– У багатьох інтерв'ю з учасниками першого матчу в історії збірної України часто йдеться про те, яка чудернацька форма була на наших гравцях, як збирали команду. Але я ніде не зустрічав спогадів про те, чи співали наші збірники державний Гімн…

– Ні, не співали.

– А він виконувався?

– Так.

– То чому ж не співали?

– Ще при Союзі ми не були навченими співати гімн. Вишикувалися перед матчем, гімн прозвучав, все – граємо. В Ужгороді був відгомін радянщини у наших головах.

– Ракицький досі не співає…

– А ось цього я взагалі не розумію. Що це за позиція така? Що ти цим хочеш показати, хлопче? Хто ти і що ти? Ти граєш за національну збірну країни. За тебе вболівають тисячі людей, які хочуть почути від тебе Гімн – то хоча б рота розкрий. Поклади руку на серце принаймні…

Сторінка автора у Facebook

"Після голу Шевченка показав росіянам, що таке "хохли" і з чим їх їдять". Яким футболістом був Юрій Вернидуб

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
10
год
:
27
хв
Шальке
22:00
Манчестер Сіті
Вгадай результат матчу
Залиште відгук