Історія Миколи Самойленка дивує різноманіттям життєвих ситуацій. Дивовижно потрапив у футбол та зацікавив Лобановського, сміливо та авантюрно втік від Тарасова, драматично розійшовся з Ємцем та двічі завершував ігрову кар’єру. Незважаючи на випробування долі, він став легендою Дніпра, хоча відчуття незавершеності все одно залишилося.
Як школярем грав у Першій лізі, чим дивував Сабо, за що отримав прізвисько "Зайчик" і чому передчасно покинув команду всього життя – у великій розповіді 71-річного Миколи Самойленка для Футбол 24.
"Лобановський запитав: "А хто такий Самойленко? Чому він не у нас?"
– Ви дуже рано розпочали грати у футбол на професійному рівні. У чому полягав цей феномен?
– Я змалечку полюбив футбол і не бачив себе в іншій сфері. Батьки у моє виховання взагалі не втручалися – вони навіть не були на жодній моїй грі. Звичайні працьовиті сільські люди, які не думали про футбол, а турбувалися про город і про те, як сім’ю прогодувати. Тож я розраховував лише на свої сили. Треба визнати, мені добряче допоміг старший брат.
– Якби не Олександр, ви б не стали футболістом?
– Брат бачив, що я добре працюю з м’ячем, маю потенціал. Одного дня він просто відвіз мене до Нікополя, де я потрапив до місцевого тренера Євгена Холодковського. Мій брат був старшим на шість років, ми разом грали за колгоспну команду. Тобто саме на етапі становлення Сашко дав мені важливу підтримку. Відтак, я почав виступати за команду майстрів, навчаючись у школі.
– Село Покровське, де ви з’явилися на світ, розташоване неподалік Нікополя. Що у ньому особливого?
– Мені пощастило, що школа та сільський стадіон розташовувалися поруч із нашою домівкою. Тож усе дитинство минуло там. Інше улюблене місце – річка Дніпро, набережна. Там я теж міг проводити увесь день.
– Як зараз виглядає Покровське після підриву росіянами дамби?
– Води практично немає. Все заросло зеленими кущами. Нині там мешкає моя сестра. Розповідає, що питну воду для людей привозять. Вода для господарських потреб з’являється дуже рідко, напір зовсім слабкий. Знаєте, для мене це особливі місця. Якщо є змога, то одразу навідуюся додому. Там поховані мої батьки, там минуло моє дитинство… Дуже боляче дивитися на суцільний ліс замість водойми, яку я так любив.
– Коли ви розпочали займатися футболом у школі нікопольського Трубника, то кожного дня добиралися з села у райцентр?
– Від зупинки до стадіону – 25 кілометрів. Щодня їздив рейсовим автобусом. У 16 років я дебютував у класі "Б", який наступного року трансформували у Першу лігу.
– Якраз тоді, 1971-го, вас запрошують у Дніпро. Для 17-річного хлопця це величезний аванс та щасливий квиток.
– Я закінчив навчання у 10-му класі, коли у наше село приїхав автобус Дніпра. Виявилося, що це начальник команди Анатолій Білолюбський завітав до мене з посланням: "Тебе хоче бачити Лобановський".
– Як Валерій Васильович дізнався про вас?
– Про це мені потім розповідав Олексій Алєксєєв, який тоді за дубль Дніпра виступав. Команда збиралася на якийсь поєдинок, а Лобановський із газетою "Советский Спорт" в руках сидів на передньому сидінні в автобусі. У газеті надрукували склад юнацької збірної СРСР з детальною інформацією про те, яку команду представляє кожен футболіст. Один напис його зацікавив – "Микола Самойленко (Трубник, Нікополь)". Тоді Валерій Васильович запитав: "А хто такий Самойленко? Чому він не у нас? " Через кілька днів я вже був у Дніпрі.
– Для вас запрошення у Дніпро стало шоком?
– Зовсім ні. Я почувався впевнено на полі. Не те, щоб самовпевнено, проте у будь-якому разі нормально. Про Лобановського я багато знав, читав у газетах. Коли познайомилися особисто, сумнівів не залишилося. Розумнішої людини у своєму житті не зустрічав. Якщо тренер хотів донести свою думку, то робив це чітко, вичерпно, без жодного зайвого слова. Дуже структуровано та доступно. Хоч записуй кожне слово. Геній!
"Прізвисько "Зайчик" дали через схожість із Биковим"
– Тренувальний процес Лобановського вам подобався?
– Я не любив навантаження, втомлювався сильно. Таке відчуття, що постійно змучений ходиш. У збірній я літав по полю, а в Дніпрі повзав.
– У тій команді вистачало старших хлопців. Кажуть, дует центральних захисників Найда-Богданов добряче загартував вас на тренуваннях. По ногах сильно били?
– Вони ображалися та злилися, якщо я їх починав обігрувати. На полі могли жорсткувато зіграти, але в побуті стосунки були нормальними. За той Дніпро грали й інші великі майстри: Василь Лябик, Олексій Христян, Вітя Романюк. Лінія атаки вражала!
Дніпро Валерія Лобановського у 1973 році
– Подейкують, у колективі вам дали незвичне прізвисько "Зайчик". Начебто через доволі ніжний, якщо так можна висловитися, стиль футболу.
– Я не переймався через це, не знаю… Насправді все почалося з дитинства. У той час на екрани вийшов фільм "Зайчик" з Леонідом Биковим у головній ролі. Багато знайомих помічали зовнішню схожість з Биковим. Саме через це я й отримав таке прізвисько.
– Биков – ваш улюблений актор?
– О так, грав він чудово. На жаль, ніколи його не бачив наживо.
– Повертаючись до спогадів про юнацьку збірну СРСР – як ви туди потрапили?
– Згаданий мною нікопольський тренер Холодковський порадив мене наставнику юнацької збірної Євгену Лядіну. Я чимало поїздив зі збірною. Найцікавіша – перша поїздка у ФРН. Летіли через Москву, після співбесіди в КДБ. Нам провели інструктаж: "По одному не ходити! Ні з ким не знайомитися! Вас хотітимуть завербувати".
– Вас це вразило?
– На 16-річного хлопця це подіяло. Я боявся, що вже в аеропорту Мюнхена усі ходитимуть в чорних масках з пістолетами. Ми прилетіли, а там – лише усмішки, сміх та товариське ставлення. Голову задурили страшенно! А в магазинах очі розбігалися. У нас в СРСР навіть мила нормального не було, а там – все, що хочеш.
"Ми з тебе зробили футболіста, а ти відвертаєшся від команди"
– Ваші виступи за Дніпро перервала армія. Зазвичай футболістам Дніпра допомагали вирішити ці питання. Чому ви стали винятком?
– Мені сказали, що на мене прийшов наряд із Києва. Думаю, якби в клубі сильно захотіли, то залишили б мене. Але так не сталося, тож я поїхав у Чугуїв. Там прийняв присягу та вирушив у київський спортивний батальйон. Далі був переїзд у Чернігів, збори в Алушті та виступи за СКА.
Дубль Дніпра у 1973-му
– Невдовзі вас запросили у головний клуб армійської ієрархії. Вас помітив один із наставників московського ЦСКА Валентин Бубукін?
– Під час першості збройних сил я непогано себе проявив. Півфінал та фінал приймала Москва – там мене й побачив Бубукін. Ми виграли турнір, після якого до мене підійшов Валентин Борисович і каже: "Збирай речі, їдеш зі мною". Я був солдатом, тож підпорядковувався наказам. Зібрав речі, попрощався з хлопцями і поїхав у ЦСКА. Мене оперативно заявили і наступного дня я вже вийшов за дубль проти московського Динамо.
– Яким видався дебют?
– Дербі армії та міліції мало особливий підтекст. Ми програли 1:5, я забив єдиний гол. Зайшли у роздягальню, а за нами – Анатолій Тарасов, головний тренер. "Цей хлопчина грає у футбол краще, ніж ви усі разом взяті", – і вказує на мене. Наступного дня я потрапив у заявку на матч основних команд.
– І ще й там дебютували.
– Ми програвали 0:1, коли Тарасов хвилин за 20 до кінця кличе мене. І з усмішкою запитує: "Скажи чесно, хочеш вийти і пограти? " Мене це здивувало – команда програє важливий матч, а тренер усміхається. Насправді я не дуже хотів виходити на поле, однак відповів ствердно. Я вийшов, ми зіграли 1:1, я мав непоганий вигляд.
– Наступну гру проти Зорі ви розпочали у старті та навіть гол забили. Чому у ЦСКА не затрималися?
– Мене додому тягнуло. Відчував шалену ностальгію. Коли за тур до кінця сезону Тарасов викликав до себе, то почав переконувати: "Виділимо тобі однокімнатну квартиру. Одружишся – подамо на розширення. Як ти до цього ставишся?" Я відповів, що хочу додому.
Зустріч ветеранів Дніпра – Самойленко, Алексєєв, Євсєєнко
– Тарасов, м’яко кажучи, здивувався?
– Закипів на очах: "Як? Даю тобі п’ять хвилин. Вийди і подумай. Якщо не зміниш своє рішення, я телефоную в клуб і тебе відправлять до білих ведмедів. Залишок служби проведеш там". Я вийшов у хол, а там у настільний теніс грають старші хлопці: Володя Капличний та Володя Федотов… Питають, що трапилося – я й розповів. "Він тебе лякає, не переймайся", – відповіли хлопці. Я навіть не чекав п’яти хвилин, повернувся у кабінет Тарасова і з порога: "Я своє рішення не змінив".
– Сміливо.
– Передам слово у слово – запам’ятав промову Тарасова на все життя: "Який ти чесний комсомолець? Ми з тебе зробили футболіста, а ти відвертаєшся від команди. Збирай речі та їдь звідси. Нам такі не потрібні". Словом, почав апелювати до патріотизму. Я попрощався з усіма, зустрівся з Бубукіним: "Колю, куди ти йдеш? Зрозумій – ЦСКА завжди боротиметься за медалі, а Дніпро – за виживання". Та на мене це не подіяло.
"У Сабо стакани літали у роздягальні. Але всі все розуміли"
– Чим вам Москва не подобалася?
– Велике село. Просто хотів додому. У Дніпрі – друзі, знайомі, моя дівчина. А там що наодинці робити?
– Ваш земляк із Нікополя та воротар ЦСКА Леонід Шмуц розповідав про тренування Тарасова: "Поїхали на збори в Болгарію, вивели нас на підніжжя гори. Посадили на шию партнера, дали йому в руки важкий м’яч для набивання і примусили крутити ним в різні боки. Ти в цей час маєш нести його на плечах на вершину цієї гірки. Жахіття! А скільки по стінках в спортзалі бігали. Це Тарасов так сміливість виробляв у нас".
– Мені пощастило, що я прийшов у ході сезону. Збори пропустив, навантаження майже не відчув. Але хлопці розповідали дійсно страшні речі – я б, напевно, не вижив там. Бігати зі штангою не плечах – це як взагалі?
– Врешті-решт, ви повертаєтеся у Дніпро, де вже працював Віктор Каневський. Про цього тренера підопічні зазвичай нічого не розповідають. Кажуть, що просто немає хороших спогадів. А вам з яким тренером Дніпра працювалося найкомфортніше?
– Номер один – Йожеф Сабо. Професіонал, нічого зайвого. На полі в нього почувався дуже комфортно. Справедливий – якщо ти маєш рацію, то він ніколи не покарає. Емоційність? Було різне, але знову таки все справедливо. Стакани літали у роздягальні – так. Проте всі все розуміли.
– "Йожеф Йожефович – унікальний футболіст та тренер. Це людина, яка навчила мене професіоналізму. Сабо ставав з нами на тренуваннях у квадрат – одне задоволення з таким тренером працювати. А який зовнішній вигляд! Бутси начищені, форма попрасована", – це вже цитата Петра Кутузова, його підопічного та вашого партнера у Дніпрі.
– Гадаю, якби Сабо заявили на сезон у якості футболіста, то він би картину не зіпсував. Тодішні футболісти часто виходили на поле не завжди охайними. А в Йожефа Йожефовича дійсно завжди був випрасований костюм, чисті бутси. Просто приємно було на нашого тренера дивитися.
– На жаль, Сабо не зумів врятувати Дніпро від вильоту з Вищої ліги.
– Він приймав команду, коли вона валилася. Ці процеси почалися ще у період тренерства Вадима Іванова. Та й мені персонально не пощастило. У квітні 1978-го в першому турі ми вдома приймали московське Динамо і вигравали 1:0. В одному з епізодів воротар суперника Микола Гонтар зламав мене – в’їхав у коліно шипами. Перелом, два тижні у гіпсі. Не скажу, що саме через мою відсутність, але команда посипалася.
Дніпро тренера Лукашенка, 1980 рік
– У певний момент Дніпро перебував у підвалі турнірної таблиці. Виліт ще й з Першої ліги був реальним?
– Під час передсезонних зборів у Ялті до нас приїхав адміністратор Роман Канафоцький і повідомив, що в ДТП загинув Василь П’ятаков – один із керівників Дніпра, який курував команду по лінії профспілок. Він відповідав за фінанси у Дніпрі, простіше кажучи. На перший тур проти ленінградського Динамо ми поїхали, перемогли, а от в другому турі у Вільнюс вирушили вже без Сабо, котрий зрозумів, що на команду чекають скрутні часи.
– Проте Дніпро не просто не вилетів, а став другим наступного сезону. Як вам вдалося здійснити таке перетворення?
– 1979-го Віктор Лукашенко запросив у команду таких футболістів з Москви, що вони й для Другої ліги не годилися. Наступного року приїхали більш майстерні виконавці: Вадим Павленко, Володя Шевчук… Вони й допомогли нам повернутися у Вищу лігу.
"Риба зіпсувала всю мою подальшу кар’єру"
– Ви – єдиний гравець Дніпра, який двічі виходив з командою в елітний дивізіон. Однак після повернення в еліту 1981-го ви почали менше грати. Це пов’язано з приходом у команду Володимира Ємця, котрий не бачив вас у складі?
– Сезон я починав у старті. У першому матчі тандему Жиздик-Ємець проти Нефтчі я теж зіграв з перших хвилин. А далі була фатальна гра в Ростові. За день до матчу Ємець кличе мене: "Зайди, поговоримо про риболовлю". Розмову тренер почав з того, що ми – земляки: "Допоможи нам, а ми допоможемо тобі". Після цієї бесіди у хорошому настрої я пішов з хлопцями, які відіграли за дубль, на набережну. Вони замовили пиво, я ж його не пив. Купив жирну рибу – чехоню. Як на зло, отруївся нею.
Дніпро, 1981 рік
– Вам стало одразу погано?
– Всю ніч блював. Температура підскочила. Мій сусід по кімнаті Михайло Паламарчук лікаря покликав. Той дав мені таблетки, сказав, що попередить Ємця – зарядку я пропущу. Всі пішли на ранковий збір, а я лежу в номері. Раптом прибігає лікар: "Ємець сказав, щоб ти йшов на зарядку". Я одягнувся, вийшов. Тренер кличе до себе і питає дещо зверхньо: "Що сталося?" Я відповів, що отруївся. "Це в тебе ведмежа хвороба. Давай на зарядку", – скомандував Ємець.
– На вечірній матч із Ростовом ви потрапили у заявку.
– Я не повірив, коли почув своє прізвище. У другому таймі Ємець кличе мене, мовляв, готуйся до виходу на заміну. Питаю лікаря, що робити, а той каже: "Зіграй, як зможеш". Я вийшов, відстояв на цій спеці – зіграв, як зміг. Через два тури граємо з Шахтарем у Донецьку – я знову провів не найкращий матч. Мене ще не відпускало те отруєння. У перерві замість мене вийшов Володя Лютий і ще й гол забив. Невдовзі Ємець викликав мене і сказав: "Їдь піднімати нікопольський футбол". Ось так я поїхав у Нікополь.
– Піднімали ви нікопольський футбол недовго, адже практично одразу вирушили в Павлоград.
– Сезон закінчився, ми поїхали на збори в Ялту. У нашому готелі базувався павлоградський Колос, за який виступали мої знайомі: Валик Жуков та Володя Стрижевський. Вони мене й покликали у Павлоград.
– У вас тоді була велика образа на тренера?
– Скоріше, на себе. Ємець до мене добре ставився до того епізоду в Ростові. Як би це не звучало дивно, та риба зіпсувала всю мою подальшу кар’єру. Не маю претензій до тренера, розумію його рішення.
– У 27 років ви потрапили у Другу лігу. Вам не здавалося, що з таким потенціалом то був не зовсім вдалий розвиток подій?
– У мене повилазили проблеми. Тазостегновий суглоб, спина – все почало вилітати. Навантаження у Вищій лізі були іншими, я б їх не витримав.
– У павлоградському Колосі вистачало класних футболістів: тернополяни Ігор Яворський, Володимир Венгринович та Анатолій Назаренко, а ще Юрій Гревцов, Віктор Будник. Кого відзначите насамперед?
– Ви назвали класних футболістів, але Олександр Новіков з Ялти – номер один. Шалене гольове чуття мав. Наче й нічого особливого, проте забивав із пісочної ями. Валентин Жуков навів лад у захисті, а Стрижевський добре у воротах грав. Загалом команда пристойна в нас була.
Самойленко – третій ліворуч
– 1986-го ви закінчили кар’єру футболіста, розпочали тренувати, але 1988-го знову повернулися на поле і за два наступні сезони забили більше, ніж за усі попередні в Павлограді. Як це сталося?
– Я став своєрідним тренером на полі. Казав наставнику команди Мансуру Гаріфулліну: "Якщо побачите, що не тягну – міняйте". Утім він давав мені шанс і я намагався не підвести партнерів.
– Ви тривалий час працювали дитячим тренером. Кого вважаєте своєю гордістю?
– Артур Карноза зробив хорошу кар’єру, Володимир Коробка за Таврію у Прем’єр-лізі виступав. Зараз стежу за 18-річним воротарем Іллею Волошиним, який виступає за молодіжну команду мадридського Реала. Дай Боже, Ілля заграє на високому рівні. Матиму за кого вболівати!
Фото – з архівів Романа Лубинського та Дмитра Москаленка.