"Протасов у Японії навчив мене "Заповіту" Шевченка": абхазець у збірній України – про слово Суркіса і сережку Леоненка
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Ахріком Цвейбою, капітаном київського Динамо початку 90-х.
У київському Динамо Ахрік Цвейба став своїм із першого дня. Валерій Лобановський бачив у ньому ключового виконавця з важливою роллю на полі і миттєво пристосував до своїх тактичних вимог. Не менш успішно відбувалася адаптація новачка у роздягальні – він гармонійно влився у колектив. Більше того, незабаром був обраний капітаном команди на таємному голосуванні.
Ахрік Сократович – давній улюбленець журналістів. Його харизма, галантність і навіть стиль розмови особливо приваблюють, не кажучи вже про регалії та досягнення. Цвейба грав у чотирьох національних збірних і часто розповідав про виступи під знаменами СРСР, СНД, Росії та України. У його житті також було чотири різних Динамо: сухумське, тбіліське, київське та московське. Проте саме українському періоду кар’єри присвячено зовсім небагато уваги.
Кілька разів переносимо нашу розмову, а коли вже розпочинаємо бесіду, то її зачин дивує – Ахрік Сократович береться цитувати Тараса Шевченка.
"Підтягуюся по 100 разів на день"
– Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви приємно вразили непоганим знанням українських слів.
– В Україні я провів три роки – цього досить, щоб опанувати хоча б базові фрази. Звичайно, відтоді минуло багато часу і я українську призабув. Зате дотепер пам’ятаю легендарний вірш Тараса Шевченка "Заповіт".
– За яких обставин вивчили його?
– У середині 90-х грав у Японії з Олегом Протасовим – от він і навчив мене. "Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій…" (Цвейба починає цитувати Великого Кобзаря). Олег – чудова людина і великий професіонал, з приємністю згадую той період. Ми жили разом у Японії і я перейняв у Протасова чимало – щоденно чогось навчався.
– Чим зараз займаєтеся?
– Моє життя базується у двох локаціях: Абхазія та Москва. Саме там більшість часу проводжу. Головне нинішнє завдання і, скоріше, моя мрія – відновити легендарну базу у Леселідзе. Свого часу там тренувалися провідні команди СРСР. Разом зі своїми партнерами викупив 9 гектарів землі – хочемо запустити серйозний проект і відродити традиції.
– Що вас зараз пов’язує з Україною?
– Виключно спілкування з друзями. Перебуваю на зв’язку з Олегом Лужним, Сергієм Шматоваленком, Юрою Морозом, Олегом Матвєєвим, Іваном Яремчуком. Нещодавно от Василь Рац телефонував, радився стосовного одного питання. Сиділи якось з друзями, які люблять футбол, але професіонально ніколи не займалися. Вони запитали мене, як справи в Олексія Михайличенка. Запропонував їм: "А давайте наберемо".
– Набрали?
– Поговорили, привітали, згадали минуле. Такі дзвінки завжди викликають ностальгію і приємні спогади. Нас тоді понесло і ми у Вірменію до Хорена Оганесяна зателефонували. Згодом Реваза Челебадзе набрали – було класно.
– Вам вже за 50, однак ви у фантастичній формі. В одному з інтерв’ю ви привідкрили секрет – невже вся справа у підтягуваннях?
– Зараз у мене є проблемка з тазостегновим суглобом. Прооперував його приблизно рік тому. Давненько у футбол не грав. Але ж організм звик до спорту, тому я почав шукати інші варіанти для дозованих навантажень. Почав із зарядки, далі відтискання від підлоги, присідання, плавання. Підтягування? Найчастіше роблю це під кутом. За день сумарно виконую 100 разів. Турнік маю і вдома, і на роботі.
– Ви грали з Павлом Яковенком, а потім тренувалися під його керівництвом. Подейкують, що Павло Олександрович – надзвичайний фанат режиму.
– На жаль, у час моєї молодості якісних спортзалів не існувало. Можливо, тому у нашому колективі фанатів качалки не було. Це вже згодом Суркіси збудували унікальну базу, де є все. Щодо Яковенка, то це – професіонал на усі 100 відсотків. Поблажки в Уралані? Я сам цього не міг допустити. Усі навколо знали, що ми разом грали у Динамо, та на той момент Яковенко був моїм тренером. Жодного панібратства перед колективом. На людях звертався до нього по батькові і на "ви".
"Кар’єрою Лужного можна захоплюватися"
– Раніше ви займалися агентським бізнесом. Кого привезли в український чемпіонат і ким пишаєтеся?
– Товариш запропонував спробувати себе у цій справі. Він мав на контракті кількох маловідомих на той час хлопців: Кахабера Аладашвілі, Дато Квірквелію. Я домовлявся про перегляд грузинських футболістів в Україні. Аладашвілі у Динамо шукав щастя, потім у Дніпрі. Квірквелія непогано проявив себе у Запоріжжі, а згодом його придбав казанський Рубін. Також я брав участь у переході Джаби Канкави з київського Арсенала в Дніпро. Він сильно додав, коли грав під керівництвом Олександра Заварова.
– В Україні про Джабу виключно позитивні спогади.
– Канкава – дуже віруюча людина. А ще чесний та порядний хлопець. Та й на полі був по-спортивному злим. Джаба – справжній трудоголік, грає до цього часу, викликається у збірну Грузії.
– Чому в Аладашвілі не склалося у Динамо?
– Каха просто не підійшов киянам за стилем гри. Взагалі тут варто відзначити роль Ігоря Михайловича Суркіса. Слово цієї людини важливіше для мене за будь-які контракти. Це має велике значення у процесі переговорів. У таких умовах працювати комфортно і ти не переживаєш за фінансові ризики.
– Ви – знаний фанат автомобілів. Кажуть, що Мерседес, який ви отримали у Динамо – чи не єдиний, що вцілів.
– Прикро, але Степан Беца якраз на такому Мерсі розбився у 1992-му. Я взагалі не особливо люблю швидку їзду. Але безглуздими вчинками також відзначався. У 1991-му Динамо на виїзді перемогло Брондбю. Вирішили після цього трохи посвяткувати. Взяли пиво, але без фанатизму. Прилітаємо у Київ, їдемо у Конча-Заспу. А я в місто хотів вирватися – у готель, де мешкав, адже наступного дня за планом було відновлення після гри.
– Які варіанти?
– На базі стояла нова "сімка" – я придбав її для абхазького друга дитинства. Але біда – вона без номерних знаків. Я вирішив оригінально вийти з цієї ситуації. Наш тренер Віктор Колотов на базі тримав свій розбитий автомобіль. Нічого кращого, ніж відкрутити номерний знак з машини Колотова, не придумав. Якби я взяв "сімку" без номерів, то на посту ДАІ однозначно мене зупинили б. А у Віктора Михайловича особливі номери – державні!
– Дозволу у тренера, звичайно, не питали?
– Думав, що проскочу. Планував ранесенько приїхати і повернути все, як було. Не розрахував, адже заняття в дублерів, яких тренував Колотов, розпочиналися раніше. Я підійшов, щиро перепросив, пояснив ситуацію. Соромно дотепер, якщо чесно. Цю історію колись публічно розповідав Віктор Леоненко. Тому я ще раз хочу просто згадати Віктора Колотова, дуже світлу людину.
– Як себе у колективі поводив Леоненко?
– Вітя – веселий і відкритий хлопець із заразним сміхом. Постійні жарти, приколи. Пригадую нашу поїздку на збори в німецький Руйт. Кілька днів тренувань змінилися днем відпочинку. На спеціальному автобусі нас повезли за місто – отримали нагоду трохи закупитися. Через 4 години усі повернулися. Дивлюся на Леоненка – щось у вусі блистить.
– Що це?
– Придивився уважніше – сережка. Я назвав його Піратом і це прізвисько закріпилося за ним (Усміхається). Тоді для нас це була величезна рідкість – вся команда дивувалася. Окремо відзначу Вітю як футболіста – дуже сильний.
– Лідером за харизмою у тому Динамо, мабуть, вважався Олег Лужний.
– Надзвичайно поважаю Олега. Його кар’єрою можна просто захоплюватися – це унікум. Людина приїхала в Динамо з Другої ліги. Ніхто ж не знав Олега раніше. У нього просто повірив Лобановський, а Лужний зачепився за свій шанс.
Олег просто не міг спіймати "зірочку" – він завжди шалено працював на тренуваннях. Здавалося, що між офіційною грою і тренувальним заняттям Олег різниці не помічав. Через це я йому навіть зауваження робив.
– Що трапилося?
– До нас приїхав Володя Шаран, земляк Лужного із Західної України. Шаран – хлопець технічний, фінти в порядку. От і прокинув Олега одного разу. А той що? Як підкотився! З боку виглядало страшно. Відразу підійшов і кажу: "Олеже, ти що робиш? Можеш зламати хлопця. Навпаки підтримай його і допоможи".
– Якщо Леоненка ви називали Піратом, то вам дали прізвисько Цвейбенко.
– Було таке. Це наш масажист Павло Швидкий так мене назвав на український манер. До речі, до мене у Росії та Абхазії і тепер так інколи звертаються.
"Подякував, вийшов з кабінету і подумав: "Оце людина!"
– Ви згадували про те, що мешкали у готелі "Київ". Не хотіли, щоб клуб орендував для вас повноцінне житло?
– Я приїхав у розпал чемпіонату. Мені відразу видали у розпорядження люксівський номер. Це зручно. Поки поснідав, дві кімнати вже прибрані. А що ще треба молодому хлопцеві? Пройшовся пішки недалеко, автобус вже чекає – сів і поїхали на базу.
– Ваше запрошення у Динамо – виключно ініціатива Валерія Лобановського. Як дізналися про цей варіант?
– У 1990-му я ще виступав за тбіліське Динамо і в якості кандидата до збірної приїхав у тренувальний табір в Італії. Нас таких запросили дуже багато, орієнтовно 40 виконавців. Ми готувалися до Кубка Marlboro, який мали прийняти США. За підсумком перегляду я потрапив у скорочений список.
Після цього ми прилетіли у Шереметьєво, Валерій Васильович дав картку зі своїм телефоном і сказав: "Ось мої координати. Надумаєш – приїжджай". Грузія готувалася провести прем’єрний незалежний чемпіонат. Для того, щоб потрапити у заявку збірної на чемпіонат світу, я повинен був грати.
– Роздумували недовго?
– Тоді подякував і сказав, що зателефоную. Незабаром так і зробив. Лобановський – унікальна особистість. Іншого такого ніколи не було і не буде. Є зірки-футболісти: Мессі, Марадона, Пеле, Роналду. А є такі тренери. Валерій Васильович – один із них. Це природжений наставник із чудовою освітою. А який психолог! Особливість у чому – він надзвичайно любив своїх футболістів, але не мав улюбленців. Принаймні, нікого публічно не виокремлював. Усі рівні.
Динамо – володар Кубка СРСР-1990. Цвейба – поруч із Лобановським
– Кожен гравець Динамо, мабуть, має свою особливу історію, пов’язану з Метром. Про що згадуєте ви?
– За Динамо я вже відіграв приблизно півроку. Якось до мене підходить адміністратор Олександр Чубаров: "Ахріку, тебе Васильович кличе". Просто так тренер ніколи не викликав. Я вже навіть почав переживати – що ж я такого натворив? "Підеш з адміністратором, підбереш собі квартиру. Матимеш у власності 100 квадратів на Хрещатику", – сказав Лобановський.
– Були здивовані?
– Не те слово. Взагалі, для мене виступи у Динамо – це велика честь. Я ніколи не просив грошей чи інших матеріальних благ. Сам факт того, що ти виходиш на поле з такими людьми – це досягнення. А коли тобі ще й дають квартиру, коли ти її навіть не просиш, то це додатковий мотиватор. Подякував, вийшов з кабінету і подумав: "Оце людина!" І так він ставився до інших хлопців. Якщо у когось поповнення у сім’ї – Валерій Васильович не запитував, а просто покращував житлові умови. Тому за спиною Лобановського ми "татом" називали.
– Яким був тренувальний процес?
– Дуже цікавим. Коротка інтенсивна робота. Так, спочатку на зборах було складно. Тести Купера – це завжди виснажливо. Проте важко у навчанні, та легко в бою. Ми виконували так багато різних вправ, що у матчах з такими труднощами не зустрічалися. Різноманітні передачі і удари в один дотик. Чимало уваги приділяли переходу захисників у півзахист, вчилися витримувати темп. Для мене такі речі були надзвичайно корисними і пізнавальними.
– Коли відчули, що в колективі стали своїм?
– Період адаптації закінчився на зборах. Я ще застав легендарну плеяду Дем’яненка, Безсонова і Баля. Це особливі гравці. Андрій Михайлович казав, щоб я не боявся кричати на досвідченіших партнерів. Це тепер грають у лінію, а тоді я закривав позицію останнього захисника. І командувати, читати гру треба було постійно. Тобто я повинен був підказувати Дем’яненку та Безсонову. Але де я, а де вони? "Ахріку, ти маєш підказувати, не бійся", – пояснював Баль.
Тільки з часом я переборов ці комплекси і в культурній формі намагався давати підказки в певних ігрових моментах. Зауважу, що комфортно в центрі захисту також почувався з Олегом Кузнєцовим – чудовий партнер.
– Як гадаєте, в чому парадокс того, що вас, молодого легіонера, обрали капітаном команди на таємному голосуванні?
– Коли Київ покинули старші партнери, то виникла необхідність обрати нового капітана. Якщо відверто, я сам здивувався. У Динамо було чимало достойних кандидатів. Коли у 1992-му з Польщі повернувся Анатолій Дем’яненко, то пов’язка перейшла до нього без жодного голосування. Це навіть не обговорювалося.
"Візьми себе в руки", – просив Деркача"
– Ваш партнер Борис Деркач після завершення футбольної кар’єри мав насичене, але не зовсім щасливе життя. Коли він зіткнувся з шаленими проблемами, ви та Олег Лужний сильно йому допомогли. Зрештою, Деркача врятувати не вдалося. Коли востаннє говорили з ним перед смертю?
– Мені зателефонував журналіст Андрій Танасюк, дуже хороший чоловік, який допомагав Борису з поверненням додому. Ми з ним постійно тримали зв'язок. Коли Деркач прилетів з Малайзії до Києва, то Андрій дав йому слухавку. Голос у Бориса був трохи пригніченим.
"Борю, припиняй це все. Візьми себе в руки", – просив його. Деркач пообіцяв, що все буде добре. Потім ми дізналися, що Борис зник у Харкові. А незабаром знайшли його тіло. Деркач – чудовий хлопець і класний гравець. Його феноменальний гол у ворота ЦСКА досі у мене перед очима.
– Колись ви згадували, що у Києві вперше спробували борщ із пампушками і одразу закохалися. Любите українську кухню?
– Борщ люблю не лише я, а й, мабуть, увесь світ. Директором старої динамівської бази була Ольга Трохимівна – мила і приємна жінка, яка завжди дуже прихильно до мене ставилася. Щомісяця до нас приїжджала автолавка – у Конча-Заспу привозили дефіцитний товар. Це і рідкісні плащі, і чехословацьке взуття, і дефіцитні меблі.
Ахрік Цвейба із одноклубником Андрієм Анненковим
Втім більшість цих речей були зайвими для мене. Тому Ольга Трохимівна давала гроші і просила, щоб я їй купував усе це. До речі, зверталася до мене по-особливому – Афрік, адже букву "х" не вимовляла. Так от, на динамівській базі готували найкращий борщ – там також працювала Люда, донька Ольги Трохимівни.
– Яка доля Ольги Трохимівни?
– На жаль, вона вже пішла від нас – приїжджав на її похорон до Києва. Дуже шкодую, що не зумів особисто востаннє попрощатися з Андрієм Балем та Віктором Чановим – надзвичайно поважав цих людей.
– У 1990-му Динамо зіграло особливий матч проти московського Торпедо, а Валерій Лобановський після гри не приховував здивування: "Вперше бачу таке". Ви пригадуєте обставини того фантастичного поєдинку?
– Звичайно, таке важко забути. На перерву ми пішли з комфортною перевагою 3:0. Ми розслабилися, закидали торпедівців шапками. А потім за 14 хвилин москвичі забили тричі. Це був шок. Добре, що наприкінці гри Сергій Заєць забив переможний гол.
– Кількома місяцями раніше ви отримали важку травму в протистоянні з московським Динамо. Як зазнали подвійного перелому щелепи?
– Я виграв верхову боротьбу в Ігоря Склярова, а він чолом вдарив мене у щелепу. Відчув хрускіт, а потім моментальний шалений біль. Мене безпосередньо з поля забрали на "швидкій" у лікарню – там і прооперували. На щастя, пропустив я небагато – приблизно місяць-півтора.
– За Динамо в чемпіонаті ви забили лише один гол, зате який! Як відважилися на шалений дальній удар у поєдинку із запорізьким Металургом?
– Це нападники можуть забивати пачками і їм складно пригадати певний гол. А я відзначався рідко, тому всі свої голи пам’ятаю. Борис Деркач відпасував з лівого флангу. Центральна зона була вільною. Візуально дивлюсь, що ніхто не атакує. Внутрішній голос підказував – треба бити. Нехай до воріт і метрів 40, далеченько. Ніхто не зустрічає, опорна нога у правильній позиції. Тягнути я не міг – далі мене просто зустріли б і нагоду загубив би.
Супергол Цвейби - на 00:25
Все вирішила інтуїція. Пробив і влучив у "дев’ятку". У схожому стилі забив ще раз – у збірній під керівництвом Анатолія Бишовця. Ігор Коливанов скинув під удар і я поцілив з далекої дистанції у ворота збірної Тринідаду і Тобаго. А ще я забив перший гол Динамо в Кубку України. Точно знаю, що забив ударом головою.
– У сезоні 1991/92 ви провели насичену єврокубкову кампанію, коли зіграли проти Барселони та Бенфіки. Наставник лісабонців Свен-Горан Ерікссон і захисник каталонців Рональд Куман хвалили вас персонально.
– Це яскраві спогади: шалена підтримка київського стадіону в матчі з Барселоною, зустріч на полі з екс-партнером Сергієм Юраном, який перейшов у Бенфіку. Щодо похвали Ерікссона і Кумана, то у той час оперативно отримати інформацію було складно, тому не пригадую, чи чув про якісь компліменти. Взагалі, до таких речей я ставився по-філософськи. Зіграли і забули – готуємося до наступної гри.
"Шевченко? Не вигадуватиму, мовляв, я бачив талант"
– На початку 90-х ви могли залишити Динамо – вас кликали в Англію та Німеччину. Шкодуєте, що не склалося?
– Я їздив на перегляд у німецький Карлсруе, це правда. Щодо Тоттенхема, то у Лондон я теж вже збирався вилітати. Звичайно, треба було погоджуватися і їхати. Тим більше, що в англійському чемпіонаті цікаво спробувати свої сили. Зараз пізно переживати через це, але таким шансом хотілося б скористатися.
– У 1992-му ви провели єдиний матч за збірну України. У вашій історії взаємин із "синьо-жовтими" було щось таке, що запам’яталося?
– У червні того року я виступав на чемпіонаті Європи за збірну СНД в якості гравця київського Динамо. Складний перехідний період, повна невідомість… Мені запропонували зіграти за збірну України – я довго не думав. Сам матч? Звичний спаринг, у якому ми поступилися 1:2.
– Яким був колектив тієї команди?
– Пригадую, як ми вирушили в Угорщину на автобусі. Тренував ту збірну Віктор Прокопенко. Часу на знайомство було небагато. Ще по збірній Союзу знав Іллю Цимбаларя. Інших хлопців тільки по іменах і заочно. У мене на руках був радянський паспорт – українських документів не мав.
– У 1993-му ви все ще були гравцем Динамо, проте виступали за другу команду. Конфлікт із новим тренером?
– Зовсім ні. Динамо тоді очолив Михайло Фоменко. У нас відбулася відверта розмова. Тренер сказав, що розраховує на мене. Втім я був чесним і сказав, що збираюся залишати Київ. Ми порозумілися і я протягом певного часу просто підтримував форму у Першій лізі.
– Дебют Андрія Шевченка у професіональному футболі за Динамо-2 пам’ятаєте?
– Чесно, навіть не знав, що грав з ним у Динамо-2. Не вигадуватиму, мовляв, я бачив талант молодого хлопця (Усміхається). Ні, я реально не пригадую такого.
– Якщо підсумовувати вашу кар’єру – яку оцінку можете дати виступам в Україні?
– З вашою країною пов’язані лише найкращі спогади. Саме тут я одружився у 1990 році. Через три роки в Києві народився мій син Сандро. А ще саме у столиці України я у доволі зрілому віці охрестився – моїм хресним батьком є мій земляк Вахтанг Убірія.
А у футбольному плані Київ і Динамо для мене – це ті хлопці, з якими ми виборювали чемпіонство, це вболівальники, які нас підтримували. Також приємною згадкою є індивідуальний приз від газети "Український Футбол" – у 1991-му мене визнали найкращим гравцем України. Це теж велика честь і не просто чергова нагорода.
