"Хотіла бути олімпійською чемпіонкою": ведуча УПЛ ТБ про ефіри, хейтерів, 20 років гімнастики, "качалку" і "тестостерон"
Велике ексклюзивне інтерв’ю "Футбол 24" з ведучою УПЛ ТБ Аріною Євдокименко – про шлях у спортивній журналістиці, гімнастику, виклики професії та інші цікаві теми.
Аріна Євдокименко / Фото із соцмереж
Всі інсайди про зірок збірної України.
У розмові з журналісткою Футбол 24 Анастасією Прокопчук, що відбувалася у спокійній і відкритій атмосфері, Аріна ділилася спогадами про старт у професії, перші спроби в ефірах і шлях, який привів її до роботи на матчах УПЛ.
Журналістка навіть складні моменти згадувала з усмішкою, говорила про спорт як фундамент характеру і про те, як поступово формувалося розуміння власної ролі в кадрі. Пропонуємо ближче познайомитися з людиною, яку глядачі звикли бачити між кадрами футбольних матчів, – не лише як професіоналку в ефірі, а й як особистість, за межами робочої картинки.
"Я думала: як же мені, людині без освіти журналіста, якось спробувати в це все залізти"
– Почну з банального. Зараз вас добре знають уболівальники УПЛ та загалом українського футболу, але з чого почався ваш шлях у спортивній журналістиці?
– Якщо говорити саме про журналістику, то я прийшла на кастинг ведучої в Кривбас, бо побачила, що вони шукають. І я думала: як же мені, людині без освіти журналіста і так далі, якось спробувати в це все залізти, щоб працювати. Хоча б щоб мене побачили, щоб якось використати цей шанс. Побачила, що це може бути крута можливість.
Усе почалося з того кастингу. Я його не виграла, перемогла інша дівчинка, але Гагарін сказав: "Ти крута, ти маєш залишитися у футболі. Там мають створювати канал УПЛ ТБ, і я за тебе їм скажу". І він справді дав їм знати про мене.
Фото із соцмереж
Поки я чекала, щоб зі мною зв’язалися з каналу, Буковина запропонувала бути у них ведучою. Я попрацювала пів сезону в них на домашніх іграх, на включеннях перед матчами. Там якраз уже й були мої перші флеші в ефірах, перші "включки" і так далі.
А потім уже подзвонили з УПЛ ТБ і сказали: "Ось тобі тестове завдання, приїдь у Київ". І так: там була одна зі зйомок для фільму про історію створення каналу, яка й була моїм тестовим завданням. І влітку мене набрали та сказали: "Ми перебирали різні кандидатури, ти нам сподобалась, давай спробуємо: якщо вийде – будеш з нами, ні – то ні. Що скажеш?" І я така: "Звісно, так. Я ж цього і хотіла". Тож спробувала – так і залишилась.
– Якщо переглянути ваші соцмережі, видно, що футбол у вашому житті з раннього віку. А чи був момент, коли ви чітко зрозуміли, що це вже не просто захоплення, а справа, з якою хочеться пов’язати професійне життя?
– Не було такого, щоб прямо момент… Я ж із дитинства дивилась "Великий футбол", "Про Футбол", де були Алла Бублій, Елла Іванюкович, Олександра Лобода… Мені це подобалось, оскільки я любила футбол. Я дивилась і думала: о, класна робота, класна професія, напевно, цікаво працювати у цій сфері. Але якось я все одно пішла своїм шляхом.
У мене була художня гімнастика, я була на ній зациклена. Окрім того, в мене була ще художня школа, потім художнє училище, тож мені було чим зайнятися. А на те все я дивилась як на щось нереальне, типу: а як ти туди потрапиш? І ось коли постав вибір університету, то вступила у Львівську національну академію мистецтв – продовжувати мистецький шлях як графічний дизайнер. Це було логічно, я розуміла, що і роботу зможу знайти в цьому напрямку, і це все більш практично, потрібно йти туди. Я ще думала над інфізом (Сміється). Але не дуже мамі сподобалась ця ідея, тому я пішла навчатись на дизайнера.
Я все одно постійно стежила за футболом і думала: "Як мені туди потрапити?". Але на журналістику я навіть не вступала – і шансів було небагато, і водночас мені здавалося неправильним відмовлятися від художньої освіти. Я вміла малювати, мала до цього талант і хороші здібності, тож просто закопати це було б неправильно. Коли я вже почала працювати дизайнером і 24/7 за ноутом, за футболом я все одно продовжувала слідкувати, їздити на матчі...
Я працювала рік, другий, третій, усе – дистанційна робота, весь час за ноутом вдома. Воно мене почало дуже сильно обтяжувати, дратувати… Я постійно була в квартирі, а на вулицю могла вийти раз на три дні – суто в магазин сходити чи сміття викинути. І в один момент я собі сказала: так, стоп, все, я хочу щось змінювати, я хочу спробувати. Коли, як не зараз.
Напевно, я трішки пізно почала, можливо, ні. Не знаю. Але думаю: треба щось змінювати, ти завжди хотіла, в тебе вийде. Тому вирішила: окей, треба потихеньку. І, ще не звільнившись з роботи дизайнерки, я вже пробувала потихеньку в журналістиці: поїхала на цей кастинг, почала працювати у Буковині...
І коли вже зрозуміла, що все, я близька до того, щоб отримати цю омріяну роботу, лише тоді я звільнилась і повністю переключилась на канал, на справи в спортивній журналістиці. І це було прекрасне рішення. Одне з найкращих.
– А якби у вашому житті не з’явилася спортивна журналістика, який шлях могли б обрати? Чи були ще професії або мрії, які серйозно розглядали для себе?
– У мене дуже змінювались мрії з дитинства… Ну, я Близнюки (Сміється). У мене все дуже змінюється. Це, звісно, жарти, але умовно в школі, коли я займалась гімнастикою, я хотіла бути олімпійською чемпіонкою. Потім я хотіла бути ювеліром, тобто воно все змінювалось.
Згодом я вже зрозуміла, що ось малюю, у мене є талант, є конкретний напрям, я займаюсь графічним дизайном, ще мені завжди подобалась ілюстрація. Я ілюструвала дитячі книжки, тож, можливо, я б пішла в ілюстрацію.
У моєму житті завжди був спорт. Я не раз думала про те, щоб усе-таки тренувати. Час від часу я треную, і в мене виходить. Графічний дизайн все одно є в моєму житті, я працюю іноді над певними макетами, проєктами і так далі, але я розумію, що цю роботу як основну я б усе одно не хотіла.
Чи розглядала я варіант, якщо б не вийшло? Не розглядала, бо я за це вже взялась. Якщо я взялась, то воно мусило б вийти. Уже якби не вийшло, тоді по факту я думала б. А так – ні. Якщо я вже вирішила все змінити, то це, як то кажуть, немає шляху назад. Все, ти вирішила все змінити, ти звільнилась зі своєї роботи, і ти мусиш тут рвати і метати, щоб у тебе вийшло. Іншого варіанту немає.
– Так, дійсно. Якось ви сказали фразу: "Все, що в моїх руках, – у надійних руках". Вона дуже запам’яталася. Наскільки цей підхід справді описує вас як людину в професії?
– Абсолютно. Тому що в мене є таке відчуття максимальної гіпервідповідальності, ось десь навіть занадто. Я хвилююсь через речі, через які, можливо, хвилюватися не варто. Можливо, варто бути спокійнішою. Мене бентежить усе. Оцей максималізм, перфекціонізм – воно все у мені живе і не дає спокою.
Тому якщо я за щось берусь, то розумію, що ти мусиш, Аріно, зробити це максимально добре, наскільки це можливо. Тобто якоїсь там халтури, халяви з мого боку не може бути. Так не було ніколи і на тренуваннях. Якщо я тренувалась, то завжди на максимум. Тому що який сенс робити щось погано? Пасти задніх мені теж не подобається.
Плюс, оскільки я людина, яка не з цієї професії прийшла, я розуміла, що мені потрібно вдвічі більше працювати, щоб стати професіоналом, щоб тебе сприймали як професіонала, бути на рівні, а то й кращою. Я розуміла, що є люди, які в мене повірили і дали мені цей шанс, що, знову ж таки, вони на свій страх і ризик взяли людину, яка, в принципі, ніколи в цьому не була, але просто має велике бажання, готова слухати і вчитись.
Я розуміла, що несу відповідальність за довіру, яку мені дали. І я не могла підвести цих людей. Тому для мене було важливо виправдати їхні очікування, щоб вони не лише не пошкодували про своє рішення, а й переконалися, що дали цей шанс саме тій людині. Тому… Просто не те щоб не було права на помилку, але я намагаюсь не допускати цього і зробити все, щоб було максимально надійно. Бо я за все несу відповідальність.
"Не можна винести чемпіонський поєдинок Шахтаря з Полтавою як якийсь феєричний"
– Трохи про минулий сезон. Він для вас виглядав особливо насиченим у плані матчів, ефірів. Можете назвати його найцікавішим або найсильнішим у своїй кар’єрі, чи навпаки – він виявився настільки інтенсивним, що під кінець більше відчувалася втома?
– Втоми під кінець у мене точно не було. Навпаки, я тільки розігналась перед кінцем, і мені б пасувало ще відпрацювати матчі, ефіри. Мені дуже шкода, що все закінчилося саме тоді, коли я увійшла у смак.
Фото із соцмереж
Чи був цей сезон найсильнішим? Думаю, він був сильнішим за попередній. Я лише два роки інтенсивно працюю в цій сфері, тому поки що мені важко оцінювати глобально. Але кожен наступний сезон має бути кращим за попередній – це природний процес. Якщо цього не відбувається, отже, десь є проблема. Тож прогрес був і минулого року, і цього. Просто цього сезону він відчутніший, адже в мене вже значно більше досвіду.
Насичений… Ну, в поїздках той сезон був насиченіший. Тоді я об’їздила всі міста, в яких грали наші клуби УПЛ: Одеса, Кривий Ріг, Черкаси, Олександрія… Об’їздила абсолютно все. Мені діставались усі найвіддаленіші виїзди. У цьому році було спокійніше в плані поїздок, але в плані різноманітності матчів він насиченіший, тому що я відпрацювала багато кубкових ігор, перехідні, фінал Кубка, чемпіонський матч. Вони більш емоційні.
Тому мені пощастило попрацювати на тих поєдинках завдяки керівнику, звісно, який давав мені саме такі емоційні, вирішальні матчі, що мали високу вагу. Вони були дуже крутими в плані вражень, драми і так далі. І, звісно, через це сезон 2025/26 став особливим.
– Цьогоріч ви вперше працювали на фіналі Кубка України. Якими були ваші емоції в той день і чим цей досвід запам’ятається вам найбільше?
– Я дуже хвилювалася того дня, тому що це був мій перший півторагодинний ефір, який вела саме я. Не просто була його учасницею, а виконувала роль ведучої й модераторки: спрямовувала розмову, працювала з експертами та відповідала за те, як усе відбувається в студії. Це було для мене вперше саме в такому форматі й з такою тривалістю.
Я дуже хвилювалася, але мої колеги, всі, хто зі мною працював, і ті, хто був за кадром, редактор, керівник – вони всі дуже підтримували, допомагали. Експерти Федецький і Вірт дуже круто поставилися. Я кажу: "Підтримайте, якщо що, щоб я не хвилювалася, щоб у нас усе було круто". Вони: "Так-так, без питань, Аріно, звісно, будемо підхоплювати діалоги" і так далі.
Аріна із Артемом Федецьким та Юрієм Віртом / Фото з соцмереж
І вони дуже в цьому плані допомагали, тож мені було максимально комфортно. Та й загалом була максимально злагоджена робота нашої команди. Вже коли почався ефір, то, знову ж таки, шляху назад уже не було. Він уже розпочався, ти в ньому пливеш, і далі все вже відбувалося своїм ходом. Я задоволена, вважаю, що це був хороший ефір і що в нас тоді фактично все вдалося. І я дуже вдячна тим, хто зі мною в той день працював, і тим, хто мені допоміг. Бо завдяки тому, що ми всі так згуртовано робили свою роботу, всі все робили чітко і підтримували один одного, нам усе й вдалося.
Я задоволена. Вважаю, що це був справді хороший ефір і нам вдалося реалізувати все, що ми задумали. Я дуже вдячна всій команді, яка тоді працювала зі мною й підтримувала мене. Саме завдяки тому, що кожен професійно виконував свою роботу, ми діяли злагоджено й чітко – усе пройшло саме так, як потрібно.
– А якщо винести фінал Кубка за дужки, який матч цього сезону ви назвали для себе найцікавішим, а який, навпаки, найскладнішим через певні труднощі, можливо, обставини?
– Найскладнішим через обставини чи через те, що відбувалося на полі?
– Просто який для вас перший на думку, можливо, спадає?
– Так-с, щось найцікавіше… Мені, чесно, важко назвати один, тому що в мене багато матчів, після яких я йду з роботи і думаю: "О, це був класний матч". Але я все одно сприймаю не лише через призму того, що було на полі. Бо, наприклад, на матчі Кривбас – Динамо, де стався той феєричний рахунок, я не була, але він, певно, був би одним із найтоповіших.
Серед тих, на яких працювала я, було багато матчів Шахтаря, Карпат, Руху. Було багато, в принципі, класних поєдинків. Але я більше пам’ятаю емоції. Ну, звісно, що, умовно, не можна винести чемпіонський поєдинок "гірників" з Полтавою як якийсь феєричний, бо, мені здається, там усе було закономірно. Але емоції, які були після матчу, звісно, одні з найсильніших, так само і Динамо після перемоги в Кубку.
Фото із соцмереж
Емоції після перехідних матчів Кудрівки теж були одними з найкрутіших. Тобто якщо судити за емоціями команд, то це ті матчі, де для них були справді дуже важливі перемоги. А щоб зараз виділити якийсь один суперяскравий матч, я не можу. От серйозно. Це потрібно передивитись свій графік відпрацьованих поєдинків і почати пригадувати, який з них був для мене найяскравішим.
Ще мені запам’ятався кубковий матч ЛНЗ – Буковина. Драма, серія пенальті – це теж однозначно один із топових матчів. Бо це було непередбачувано, інтрига трималась до останнього. Саме такі поєдинки для мене є найкращими.
А якщо говорити про найскладніші, то багато матчів можуть створювати труднощі. Або щось іде не за планом, або в мене змінюється схема того, як я працюю, чи, можливо, технічно щось не спрацьовує, і ти мусиш якось вирулити. Але я просто не згадаю, на якому саме матчі це було.
Найскладніше мені працювати на тих матчах, де на полі мало що відбувається. Коли мало моментів, коли рахунок 0:0, то знайти якусь цікаву тему для флешів стає складно, тому що ти розумієш: майже нічого не відбулося. Такі матчі трохи важкуваті. Звісно, нам, як журналістам, потрібен екшн: голи, вилучення, усе, що тільки можна, щоб відбувалося на полі. Тоді працювати значно цікавіше.
– Трохи закулісся. Глядачі бачать на екранах уже готовий продукт. А як виглядає ваша підготовка до матчу або прямого ефіру зсередини?
– Підготовка до матчу – це те, що триває, в принципі, весь час. Ти мусиш бути в контексті постійно, мусиш дивитися всі ігри. Особисто я дивлюся все, що можна: огляди, коментарі інших журналістів, різні футбольні YouTube-канали. Я постійно читаю новини, щоб нічого не пропустити. За соцмережами клубів теж слідкую.
Часто можу просити якихось порад. Якщо я чогось не знаю, то завжди поцікавлюсь у тих, хто вже давно в цій сфері, завжди перепитаю. Тому підготовка триває просто весь час. Немає такого, що ти сіла буквально за вечір до матчу і така: "Подивлюсь-но я, щось підготую, підготую собі включення чи ще щось". Бо ти готуєшся протягом усього часу.
Потім, за день до гри або вже в день матчу, сідаєш і починаєш усе збирати докупи: дізнаєшся останні новини від представників клубу, отримуєш актуальну інформацію й продумуєш, як найкраще побудувати своє включення. Тож підготовка триває постійно, щоб ті кілька хвилин перед матчем провести максимально якісно.
"За це він отримав набагато більше хейту, ніж якби сказав щось відверто: "Ми облажались"
– Про флеш-інтерв’ю. Ви якось згадували, що вони на початку були для вас одним із найскладніших форматів, виникали складнощі. Як змінилося ваше ставлення до цього формату з досвідом, який вже набули?
– Я все одно хвилююсь перед ними. Я хочу, щоб вони вийшли класними, цікавими, щоб не було оцих, як всі люблять казати, "загальних питань", щоб вловити настрій, головну тему.
Я дійсно дуже багато працювала над цим перед минулим сезоном. Дуже багато радилась з різними футбольними людьми з досвідом, журналістами, колегами, просто їх "діставала" своїми питаннями, просила допомогти, підказати: як краще, що мені робити, щоб питання були цікавіші, як вловлювати тему, думку тощо. Тобто я справді багато приділяла цьому уваги. І, нібито, за відгуками мого керівництва, мені вдалося трохи покращитись у цьому аспекті і вирости.
Фото із соцмереж
Якщо порівнювати з тим, коли я починала, то мій підхід змінився. Раніше я прописувала майже всі запитання ще під час матчу. Зараз готую ключові теми, за які потрібно чіплятись, а решта народжується вже після фінального свистка і безпосередньо під час розмови. Адже контекст і емоції можуть змінити все. Саме тому сьогодні для мене найважливіше – не заготовлені запитання, а вміння реагувати на ситуацію. І все одно працювати завжди є над чим.
– Є герої, які готові говорити щиро й відкрито, а є ті, хто відповідає дуже стримано або формально. Чи з часом з’являється відчуття, як "відкрити" конкретного співрозмовника? Адже журналіст – це свого роду і психолог, погоджуєтесь?
– Так, дуже важливо вловити емоцію співрозмовника і передбачити, як він зреагує на твоє запитання. Звісно, що я люблю відкритих, відвертих і прошу їх бути такими. Якщо є час і футболіст підходить до флеш-зони ще до ефіру, то я одразу намагаюсь з ним заговорити. Так простіше встановити контакт, щоб діалог не починався одразу перед камерою, щоб співрозмовнику було комфортніше і спокійніше.
Тому так – хочеться всіх якось "розкрити". Зрозуміло, після поразки це значно складніше, але хочеться донести, що інтерв’ю – це теж частина футболу, це все одне шоу. Глядач хоче шоу, глядач буде дивитись, коли йому цікаво. І ми всі в одному човні, і нам важливо, щоб цей продукт дивилися, щоб глядачі хотіли слухати наші інтерв’ю.
Коли відповідають сухо, беземоційно, то це нікому не цікаво. Тому нам потрібно, щоб діалог хотіли передивлятися – це і є хороший контент. Футболісти – учасники цього шоу, і ви працюєте для глядача. Все, що ви робите, ви робите для свого вболівальника. Не для мене з мікрофоном, а для тих, хто це дивиться.
Уболівальникам потрібні відвертість та щирість від футболіста, за яким вони слідкують. Хочеться, щоб вони були відкритими у своїх відповідях, і в цьому нічого такого немає. Нехай відповідь буде емоційною чи неправильною, чи з якоюсь цензурою, але вона буде справжньою, і це набагато краще. Тебе за два слова захейтять більше, ніж якщо ти відкрито проговориш якусь відповідь.
– Згадалося "не знаю".
– Так, так, я про це і говорю. Я це теж мала на увазі. За це він отримав набагато більше хейту, ніж якби сказав щось відверто, наприклад: "ми облажались", чи щось подібне. Як от Миколенко, коли видав дуже емоційний флеш-коментар після поразки нашої збірної проти Швеції. Його флеш викликав повагу у вболівальників. А от якщо б він сказав "не знаю", це сприйняли б гірше. Глядач цінує щирість.
Все, що в кадрі – має бути справжнім. Це дуже відчувається. І я думаю, що ми до цього ще прийдемо.
– Хотілося б окремо згадати про ваш період у Буковині. Що вам дав той етап і професійно, і, можливо, особисто?
– Ну, це був особливий етап. Це була взагалі перша робота в напрямку спортивної журналістики. Я там набила перші свої "синці", зіткнулася з першими помилками, фейлами і так далі. Їх було чимало, тому що комунікація в клубі з режисером і з тими, хто за кадром, дещо гірша, ніж на телеканалі. У нас все працює як годинник, все чітко. Так, теж є свої збої – техніка, людський фактор, але це у всіх буває.
У клубі Першої ліги якихось технічних нюансів значно більше. І ти вже одразу мусила справлятись із тим, що десь ти чуєш себе з відлунням, гірший зв’язок з ефірною, з оператором – він тобі не в "вухо" говорить вказівки, а стоїть перед тобою і показує жестами. І ти мусиш миттєво його зрозуміти. Було багато моментів, де я могла натупити або щось могло піти не так.
Аріна Євдокименко / Фото із соцмереж
Але це круто, тому що це були мої перші включення, які я сама собі писала. Вони були не по три хвилини, а до пів години. І я розуміла, з чим можу стикнутись в ефірі, що може трапитись. Хоча в прямому ефірі може статись будь-що.
Саме там були мої перші флеші після матчів, коли я підходила до футболістів і формувала свої запитання. Тобто це був хороший майданчик, щоб прийти на канал не з нуля, а вже з певним досвідом, вже "обпектись" на чомусь і зробити висновки.
Це як підготовчий етап перед школою, перед тим, як іти на вищий рівень. І для мене це був дуже важливий період, де я набралась упевненості. А це критично важливо для людей, які працюють в кадрі. Я вдячна цьому досвіду, цей етап точно в моїй скарбничці спогадів. Бо якби я одразу пішла на канал, не знаю, як би це було. Напевно, теж би вийшло. Але значно болючіше помилятись в ефірах Прем’єр-ліги, ніж у більш "своєму" середовищі. Буковина все ж команда з мого рідного міста, тому там було легше проходити цей етап.
– Буковина у новому сезоні повертається в еліту після багатьох років відсутності. З огляду на те, що цей клуб для вас, як я зрозуміла, багато означає, чи є відчуття, що тепер у робочому календарі з’явиться щось, скажімо, рідне?
– Це дуже приємно і дуже круто. Воно однозначно рідне, бо так буває з місцем, до якого ти з дитинства маєш емоційний зв’язок. Я відвідувала матчі Буковини з юного віку, вболівала, але взагалі мені здавалося, що Прем’єр-ліга – це щось утопічне. Я пам’ятаю часи, коли вони грали в Другій лізі без прізвищ на футболках, бо клуб був на межі зникнення.
Тоді це все здавалося чимось майже неможливим. Те, що відбувається зараз, – це дуже круто для міста. І мені здається, я до кінця ще це не усвідомлюю. Аж допоки вони не зіграють у Прем’єр-лізі, особливо з Динамо чи Шахтарем.
Якщо вони зіграють удома, а вони, я впевнена, будуть грати вдома, і якщо все складеться зі стадіоном, встановленням світла і заміною газону, то коли ці команди приїдуть у Чернівці, тоді, напевно, й прийде повне усвідомлення масштабу. Для міста це буде щось дуже велике. Там дуже люблять футбол, і стадіон, я впевнена, буде заповнений настільки, наскільки це дозволено.
Щодо роботи – графік усе одно формує керівництво, тому все залежатиме від розподілу. Я зараз у Львові, тому логістично мені простіше працювати на матчах на заході країни, тож, можливо, я буду залучена до цих ігор. Але кого поставлять – той і буде працювати. У будь-якому разі це буде щось особливе. Взагалі дуже круто, коли команда після стількох років повертається в еліту. Такі моменти завжди важливі і для клубу, і для жителів міста.
"Я читала дуже багато різного: що я, нібито, "перекачана", що виглядаю "як мужик", або ж "скільки можна сидіти на тестостероні", "досить їй ходити в качалку"
– Зважаючи на відгуки вболівальників про вас, складається враження, що у вас зовсім немає хейтерів. Як ви загалом ставитеся до критики і чи були ситуації, коли вона виходила за межі розумного, наприклад, у вигляді образ?
– Це дуже хороше запитання (Усміхається). Але це, напевно, досить непроста тема. Я, чесно кажучи, не розумію, як можна просто так не любити чи навіть ненавидіти людину. Але образи, звісно, були і вони є. Якщо подивитися на коментарі під моїми включеннями чи, наприклад, під статтями про мене, коли я викладаю якісь світлини й це підхоплюють різні сайти, то іноді мені трапляються дуже дивні речі.
Фото із соцмереж
Найбільше мене дивує те, що мене оцінюють не як професіоналку, а виключно через зовнішність. Деякі люди чомусь думають, що потрібно щось написати, "оцінити" мене в образливій формі. Я читала дуже багато різного: що я, нібито, "перекачана", що виглядаю "як мужик", або ж "скільки можна сидіти на тестостероні", "досить їй ходити в качалку".
Причому це все смішно, адже в тренажерному залі я ніколи не була, і все, що вони пишуть, – повний абсурд. Я просто людина, яка 20 років займається гімнастикою (спершу була художня, а тепер повітряна), от і все.
А от на сайтах часто пишуть коментарі на кшталт: "Вклала гроші в себе, шукає футболіста", або "Вона взагалі знає, скільки гравців на полі і скільки триває матч?". Але я впевнена, що ці люди не дивилися жодного мого ефіру, інакше вони б такого не писали. З іншого боку, комусь щось доводити – немає сенсу. Я впевнена, що це пишуть не дуже щасливі люди, у яких, напевно, нудне життя, і їм потрібно образити незнайому дівчину, яка просто робить свою роботу.
Але я навчилась не звертати на це увагу. Так, часом я бачу ті коментарі, але що я можу сказати? Я просто йду своїм шляхом. Якщо комусь від цього легше – писати образи і таким чином самостверджуватись, то це їхній вибір.
Загалом глядачі, як я помічаю, і справді дуже добре до мене ставляться, багатьом я подобаюсь. І я це дуже ціную. Це надихає і мотивує, бо бувають моменти, коли хочеться все кинути або коли складно. Ти бачиш фідбек і розумієш, що все недарма. Звісно, не без негативу. Було б нереально пройти цей шлях без нього. І чим більше тебе людей знає, тим більше з’являється негативу – це закономірно. І якщо я залишатимусь у цій сфері, його, ймовірно, буде ще більше. Але це теж нормально.
– Ви вже згадали про гімнастику, і я не можу оминути цю тему. Чи є в цьому захопленні, способі життя – не знаю, як правильніше сказати – щось, що перегукується з вашою професією? Наприклад, дисципліна, витримка, контроль емоцій, уміння зібратися у потрібний момент. Чи допомагає вам це в роботі?
– Спорт багато що дав мені. Я 15 років займалася художньою, а зараз чотири роки займаюсь повітряною гімнастикою. Бо у 22 роки з художньої гімнастики вже треба було піти, я була стара (Сміється). Але намагалася знайти заміну, щось, щоб мені настільки давало тих емоцій, і тому я пішла в повітряну. І спорт однозначно зіграв велику роль у моєму професійному шляху, у тому, де я є і ким я є.
Тому що ти з дитинства максимально дисциплінована, звикла, можливо, до чогось набагато жорсткішого, ніж, в принципі, мала би звикати дівчинка. Всі знають і багато чули, що таке художня гімнастика, як нас тренували і яким чином до нас звертались. І це зараз допомагає, тому що немає такого як "складно", "не складно", я розумію, що це потрібно і все. Є чітка ціль, до якої ти йдеш, і неважливо, який це важкий шлях. Ти розумієш, для чого все це і працюєш на результат. Якщо десь даси осічку, розслабишся – тебе замінять. Незамінних людей немає.
Якщо я розслаблюсь або почну пасти задніх, прийде інша людина, умовно, і буде працювати на моєму місці. І все – ти залишишся за бортом. Тому спорт дуже багато чого дає. Усі ці труднощі – недоспані ночі, стресові ситуації, переїзди – ти витримуєш, бо з дитинства в такому режимі, що зараз тебе мало чим можна здивувати.
І тому ця робота – як продовження цього шляху. Воно дуже допомагає, бо мене важко зламати. Важче, ніж, можливо, когось іншого. На мене важче вплинути хейтом чи коментарями. Плюс гімнастика дала велику впевненість. Спортсмени мусять бути впевненими, вони цілеспрямовані, вони просто так своє не віддадуть – будуть боротись до останнього. Це допомагає не зійти з шляху, коли стає складно.
– А що для вас повітряна гімнастика сьогодні – спосіб розвантажити голову після футболу, відпочинок від робочого ритму чи ще одна сфера, в якій хочеться постійно доводити собі, що можете більше?
– Я така людина в житті, в принципі, я звикла доводити, що я можу більше і більше (Усміхається). Я не знаю, кому я це доводжу. Сама собі, напевно. Якщо я щось роблю, отже це має до чогось приводити. Я почала нею займатись, щоб замінити якось художню гімнастику і те, що вона мені давала. Будь-якому спортсмену дуже важко завершувати зі спортом, якому ти присвятила все життя. У тебе починається депресія і дуже важко психологічно пройти цей етап. Я розуміла, що мені потрібно знайти щось схоже, щоб отримувати ті емоції, адреналін та якесь захоплення. Мені нічого не було цікаво, поки я не відкрила для себе повітряну гімнастику, яка тримає мою менталочку в багатьох моментах.
Фізично – так, мегаскладно, дуже травматично і все таке, але психологічно, в плані емоційного стану, для голови це дійсно розрядка і ти абсолютно від цього відволікаєшся. Я почала займатись для себе, але потім моя тренерка в Чернівцях побачила результат та запитала, чи не хочу я готуватися до змагань. Я така думаю: "Хочу". Я ніколи не думала, що ще зможу десь виступати, бо я вже з цим попрощалась. Ми виступили на змаганнях два рази, але потім я травмувалась, і якось вже й не думала про те, щоб виступати.
Далі я переїхала у Львів, і моя теперішня тренерка теж запропонувала готуватись до змагань, мовляв: "У тебе все для цього є". І я подумала, що це чудовий стимул, мотивація, аби йти до якоїсь цілі, менше пропускати тренування і ще більше викладатись. Тож якщо я не травмуюсь, не зламаюсь, бо це досить небезпечно, то будемо пробувати.
Тобто зараз я таки готуюсь до чемпіонату. Чи вийде – не знаю. Але всі ці тренування проходять з думкою про змагання, про якийсь фінальний результат. Тому це трохи вже більше, ніж просто, скажімо так, прийти, позайматися, щоб відволіктись. У мене є свої цілі та завдання у цьому всьому. Хоча менше, звісно, ніж щось професійне…
– Бажаю вам успіхів. Наостанок про ваші амбіції. Чого вам зараз найбільше хочеться в професійному сенсі: сильніших інтерв’ю, більшої ролі в ефірі, великих студійних форматів, роботи на топ-матчах чи, можливо, чогось іншого?
– Це хороше запитання. Звісно, мені хочеться постійно професійно зростати. Хочу, щоб ті, хто мене взяли на роботу без досвіду, "під своє крило", і повірили, що з мене може щось бути, бачили і далі мій розвиток. Мені, в принципі, просто самій для себе важливо не зупинятися. Я намагаюсь саме над цим працювати. Я намагаюсь удосконалюватись. І дякую, що мені в цьому допомагає дуже багато людей.
Хотілось би, звісно, якихось нових проєктів, хочеться спробувати себе в нових форматах, відкрити себе по-новому. Мені подобається, якою була моя роль на перехідних матчах – вести ефір, в якому ти свого роду і ведуча, і журналістка одночасно. Хотілось би ставати якіснішим інтерв’юєром. Я над цим працюю. От записувала інтерв’ю з Соболем та Хланем для ТаТоТаке. Хочеться ставати сильнішою і в цьому жанрі.
Фото із соцмереж
Робота на топ-матчах? Тут не стільки про "топові" чи "нетопові", скільки про події, де є фінал, боротьба за медалі, де є драма й емоція. Це дуже круто, коли ти бачиш, як команди проходять через вирішальні моменти сезону, а разом з ними усе це проживають і вболівальники. Для когось це болючі емоції, для переможців – радість. Але от хотілось би і в наступному сезоні на таких іграх попрацювати.
Хочеться й надалі розвиватись і розширювати свої можливості, не обмежуватись тільки включеннями і флешами на матчах. Я буду намагатись рости та вчитись, бо розумію, що все одно потрібно постійно набиратись досвіду.
І якщо переді мною будуть нові можливості – обов’язково ними скористаюсь, щоб проявити себе і не втратити шанс.
"Незамінних людей немає, але я прагну, щоб мене було дуже важко замінити"
– Далі, можливо, трохи філософське запитання. Де ви хотіли б бачити себе через кілька років? Якщо говорити саме про формат роботи, роль, місце, рівень відповідальності.
– Це складне питання. Я не знаю, умовно, що я буду робити в наступному сезоні, в якому форматі, в якій ролі я постану перед вами і що на мене чекає. А що буде через кілька років – тим більше…
У нас усе дуже, насправді, нестабільно з огляду на певні обставини в країні. Ми не знаємо, яким у майбутньому буде наш чемпіонат, якою буде доля телеканалу, які будуть клуби. Тому дуже важко щось передбачити в цьому напрямку.
Але я хочу бути професіоналом своєї справи. Хочу твердо стояти на ногах у цій сфері. Як я вже згадувала – незамінних людей немає, але я прагну, щоб мене було дуже важко замінити. Щоб мене не хотіли заміняти. От до чого хочеться дійти (Сміється).
– Чи були у вас пропозиції від інших програм, клубів або, можливо, навіть за кордоном? Якщо можете, трохи розкажіть, і наскільки реальними були такі варіанти та як ви для себе зважуєте подібні можливості?
– Пропозиції були, і з-за кордону, і від клубів, і з проєктів. Вони є. Насправді рішення в деяких випадках даються дуже важко. З одного боку, ти розумієш, що там тобі може бути добре, класно, це якийсь новий крутий досвід, хочеться спробувати щось нове. Але з іншого боку, здається, що тут, де я зараз, ще є що сказати, адже є куди рости і розвиватись. Просто кидати щось на середині шляху – це не про мене. Якщо я бачу, що є ще можливості для розвитку, що мені допоможуть, навчать і зроблять мене кращою, то хочеться тут затриматись.
Аріна зі своїм домашнім улюбленцем / Фото із соцмереж
Зважується абсолютно все, і це непросто. Раніше було легше: зібралася і переїхала в інше місто. За останні сім років я чотири рази змінювала місто. Але зараз це вже складніше, бо більше відповідальності, більше того, що від тебе залежить. Ти не можеш просто зібрати валізи і поїхати. Адже доводиться залишати те, що без тебе не зовсім може існувати в тому самому режимі.
Тепер на ваги потрібно багато чого ставити – сім’ю, собаку і так далі. Пропозиції є, але поки що не знаю, як складеться. Як і не знаю, що буде в наступному сезоні. Зараз я у Львові, працюю на каналі, а як далі розпочнемо сезон – побачимо. Усе змінюється. Сказати, що я ніколи не піду в той чи інший проєкт, було б неправильно. Бо ніколи не кажи ніколи.
– І як має скластися для вас наступний сезон, щоб ви вважали його суперуспішним?
– Він буде успішним, якщо я не буду "лажати", зроблю щось круте і цікаве. Якщо моє керівництво та люди, які для мене є прикладом, скажуть: "Ти дуже виросла, це був хороший стрибок вгору". Якщо з’являться нові проєкти, де я могла б ще під іншим кутом проявити себе як професіонала, який якісно робить свою роботу.
Коли ті, кого я дуже поважаю і хто для мене є орієнтиром у цій професії, скажуть: "Ти зробила ще один крок уперед". Тоді можна буде говорити, що сезон був успішним.