Михайло Юхименко підсумовує основні тенденції десятиліття, в якому футбол остаточно перетворився на велику індустрію розваг.
Початок кожного з останніх трьох століть характеризується масштабними соціальними та політико-економічними змінами. У XIX-му в повітрі літали ліберальні ідеї, у XX-му розвивалися соціалістичні рухи, а у XXI-му остаточно взяла гору культура споживання із супутньою їй меркантилізацією відносин. Футбол, як найбільш масовий вид спорту, став дзеркалом цих змін.
Ногом’яч ніколи не стояв осторонь комерції, але саме на наших очах він перетворився на гігантську галузь розважальної індустрії, в якій футболісти, тренери та функціонери стали великим капіталом (як самі для себе, так і для корпорацій). Його трансформація внаслідок всесвітнього поширення та наявності сталих традицій в окремих регіонах проходить нерівномірно – десь футбол вже гламурний, а десь ще грають любителі з заводів. Серед вболівальників зі стажем залишається популярним лозунг Against modern football, але, на превеликий жаль для них, зміни невідворотні.
Клуби втрачають свою індивідуальність
У топових лігах цей процес близиться до завершення. Клуби перетворилися на транснаціональні корпорації й схожі один на одного, немов інкубаторні люди з антиутопії Олдоса Гакслі: різниця між найкращими командами Європи нині полягає лише в місці прописки, а всі особливості на кшталт “королівського клубу”, “шахтарів”, “робітників”, “аристократів” та іншого – всього лише маркетинговий хід. Ні, проблема не в тому, що в топ-клубах не грають прості робітники або дворяни, а в тому, що вони втратили родзинку, з якою хочеться себе асоціювати.
Достатньо подивитися на те, як легко Барселона відмовляється від традицій на кшталт відсутності титульних спонсорів і смугастих футболок, Манчестер Юнайтед виступає у синій формі, а Реал зрізає хрест на своїй емблемі, граючи на Близькому Сході – і це ще доволі ідейні клуби. А в чому полягає різниця між Ювентусом, Арсеналом, Челсі, ПСЖ, Севільєю, Ліоном, Міланом, Атлетіко та іншими лідерами топ-чемпіонатів? За них може вболівати представник будь-якого класу, професії, регіону, з будь-якими політичними уподобаннями та світоглядом. Вони, як великі корпорації, намагаються охопити максимальну аудиторію, нікого при цьому не образивши.
Топ-клуби не мають права навіть на мінімальну провокацію, футболісти отримують дискваліфікації за жарт над другом у твіттері, а на полі при перепалках прикривають губи – ну, а про вияв політичних поглядів взагалі не може йти мови. Ти не людина і не спільнота – ти продукт, який продає себе споживачу. Навіть вболівальникам на трибунах потрібно думати перед тим, як продемонструвати своє ставлення до суперника, адже за неузгоджений банер чи жест можна легко отримати бан, а в разі підозри у схожості певного виразу обличчя чи звуку з расизмом існує ризик загриміти до в'язниці.
На виході фанати отримують стерильні клуби, які пропонують клієнту не цінності, а розважальні послуги та різнокольорові товари. Поки що ця картина характерна не для всіх: так, у Німеччині дуже ревниво ставляться до власної історії чи традицій, а підтвердженням цьому слугують шикарні шахтарські перфоманси Шальке чи щорічний приїзд Баварії на Октоберфест – хоча й там вже відбуваються прецеденти на кшталт РБ Лейпциг. До Східної Європи з її тотальною політизацією при скромних бюджетах ці зміни також доходять дозовано, але прогрес рухають великі.
Футбол – недешеве задоволення
Українські вболівальники часто скаржаться на ціни у вітчизняному футболі – мовляв, за нього повинні ще й доплачувати. В Європі цінове питання також стало серйозним – причому воно підіймається у найбільш розвинутих країнах.
У поточному сезоні на стадіонах клубів АПЛ найдорожчі квитки коштують від 30 до 100 фунтів – для країни із середньою зарплатнею в 2300-3000 фунтів та в рамках сімейного бюджету такі суми здаються комфортними. Втім, з урахуванням усіх витрат, на футбол залишається не так і багато грошей: згідно з дослідженням фонду Джозефа Раунтрі, мінімальні витрати для підтримки життя у Королівстві в 2019 році становлять від 1252 фунтів/місяць для однієї людини до 3152 для сім’ї з двома-чотирма дітьми. До цієї суми потрібно додати різноманітні виплати по кредитах – близько 30% населення, наприклад, має іпотеку.
Мінімальні витрати англійців на тиждень у 2019 році
Теоретично, футбольні витрати можна вписати у пункти Other Travel costs, Personal goods and services та Social and cultural participation – тоді у середньої англійської сім’ї залишається близько £1000. Втім, навряд чи чемпіонат входить у перелік прожиткового мінімуму, а тому з цієї тисячі потрібно відняти 60-120 фунтів за бодай дві "домашки" (але в Англії за місяць їх більше), 20 фунтів за підписку на Sky Sports чи BT Sports (+30-50 фунтів, якщо ти новий клієнт), два пиріжки по 4 фунти та два чаї по 3 фунти. А ще варто не забувати про витрати на атрибутику, газети, транспорт, паби та походи всією сім’єю. Так, можна придбати абонемент, але тоді треба віддати від 300 до 2200 фунтів стерлінгів.
Так, для середньостатистичної англійської сім’ї футбол хоч і не є питанням “останньої десятки в кишені”, але займає дуже поважне місце в бюджеті. Згадайте про витрати острів’ян, коли будете купувати на Oll.TV повний пакет усіх спортивних трансляцій світу за £4, а наступного дня йти на стадіон з безкоштовним входом.
У сусідній Шотландії відкрито протестують проти високих цін на квитки. “Річ у тому, що багато нормальних фанатів і звичайних сапортерів не можуть дозволити собі зараз ходити на ігри”, – заявив в інтерв'ю BBC Sports Джош Магенніс, один із засновників групи фанатів Сент-Міррена. “Особливо підтримуючи таку команду, як Сент-Міррен – якщо вона погано грає, а ви повинні розщедритися на таку суму грошей, люди вважають за краще не йти чи просто не можуть піти”. І це при тому, що квитки на матчі цього клубу коштували від 2-х до 22-х фунтів стерлінгів, а річний абонемент – 240 фунтів стерлінгів. Копійки за британськими мірками.
Виїзд у Глазго коштуватиме для шотландського фаната мінімум 37,8 фунтів – на дербі з Селтіком заломили ціну 52 фунти лише за самі квитки
У Німеччині витрати на футбол не дуже високі, але тут додається національна специфіка. Футбольний пакет Sky коштує 30 євро/місяць – плюс 60 за активацію та 150 за ресівер, однак можна натрапити на акції, які роздають підписки зі знижками до 66%. Проблема в тому, що Sky показує не усі матчі німецьких клубів в ЛЧ і лише 266 з 306 поєдинків Бундесліги – сюди не входять понеділок, п'ятниця і матчі, які починаються пізніше 18:00. Також тут немає Ліги Європи.
За іншим потрібно йти на стрімінговий сервіс DAZN, який пропонує підписку за 10 євро і можливість відписки щомісячно – для Німеччини це плюс, адже тут нормою залишається практика річного контракту. Зараз це все змішується – Sky експериментує з пакетами та формами сплати, а його трансляції доповнюються контентом DAZN (але не в інтернеті).
При середній зарплаті в районі 3-5 тисяч євро (в залежності від регіону) ці суми здаються смішними, але з них німцям доводиться сплачувати до 42% податків (на прибуток, церковний та внесок солідарності), а також розраховуватись по соціальних виплатах та страховках. Крім того, існує практика використання послуг податкового консультанта, адже німецька система не така вже й проста. Варто також не забувати, що близько третини зарплатні йде на сплату оренди з доволі кусючими цінами на комунальні послуги. Саме тому німці славляться вмінням рахувати гроші – і саме тому місцеві вболівальники бунтують через ціни на квитки.
На "домашки" вони купують абонемент, однак проблемою стають виїзди. Так, у 2016 році дортмундські фанати в Штутгарті закидали поле тенісними м’ячами й вивісили банер “Футбол має бути доступним”, адже квитки для гостей коштували 39 євро.
У листопаді 2018-го, за три дні до поєдинку Бундестім проти Росії в Лейпцигу, була вірогідність проведення гри за напівпорожніх трибун – люди не бажали купувати тікети вартістю до 80 євро. Мюнхенські ультрас влаштовували протести через ціни на виїзні квитки вартістю “всього” 86 євро у Лондоні та 75 євро в Парижі – а Баварія, між іншим, є одним з найбагатших регіонів Німеччини. Причина такої поведінки криється у практиці поїздок на матчі цілими сім’ями кожного тижня. При таких розцінках виїзд стає для німців відчутним ударом по гаманцю.
Найбільш яскравим прикладом перетворення футболу в дороге задоволення став фінал Ліги чемпіонів-2018 у Києві – 25 тисяч квитків виділили представникам так званої “сім’ї УЄФА”, а у вільний доступ викинули всього 5 тисяч тікетів зі стартовою ціною від 70 до 450 євро. При цьому окремого резервування для вболівальників з найбіднішої країни Європи не було, а для багатих іспанців та англійців перешкодою стали дорогі перельоти та захмарна вартість житла на період фіналу. Чи зробить УЄФА висновки? Навряд чи. Навіщо влаштовувати роздачу хліба плебеям, якщо стадіон заповниться у будь-якому випадку?
Проблема не лише у цінах на трансляцію, квитки чи інші атрибути футболу. Купівельна спроможність у Європі все одно достатньо висока, тому на неї і орієнтуються основні корпорації, виставляючи неадекватні для бідних країн ціни на футбольне екіпірування, м’ячі, бутси, тощо. Так, нова футболка Шахтаря у клубному магазині коштує всього 113 євро, однак для українського вболівальника це аж 3000 гривень – про жоден масовий продаж і не йдеться.
Звісно, виробник не може заломити українцям, африканцям чи косоварам ціну, нижчу за собівартість, однак показовий сам принцип – ніхто не піде на поступки бідним. Якісна нова футбольна атрибутика, як і трансляції та квитки на фінал ЛЧ у твоєму місті, вже зараз доступні тільки для людей із серйозним заробітком. Романтика великого спортивного шоу для широких мас відійшла у минуле.
Руйнування національного характеру футбольних змагань
На початку 2010-х років Валерій Газзаєв носився з ідеєю Об’єднаного чемпіонату України та Росії. Тоді це здавалося нереальним в принципі – мовляв, відродження чемпіонату СРСР, як і самої радянської країни, неможливе, але у 2019-му про об’єднання заговорили у Європі. Прямо зараз Ередивізі та Ліга Жупіле ведуть перемовини щодо створення єдиного чемпіонату, хоча деякі бельгійські керівники висловили бажання щодо інтеграції з французькою першістю. Власне, це вже не перша БеНеЛіга – до цього формат три роки існував у жіночому футболі, а зараз процвітає в хокеї.
Ван Бастен шокував світ нацистським гаслом та отримав покарання – йому нагадали і скандал з Путіним
Причина – посилення фінансової могутності топ-чемпіонатів, які позначаються і на спортивних результатах, і на ринку. Найкращі футболісти не їдуть у Бенілюкс, а найбільш жирні спонсорські контракти не дістаються Шарлеруа чи Херенвену – в той же час Брістоль Сіті з Чемпіоншипу за одне літо скуповує футболістів на 25 млн євро. Можливість об’єднання бельгійців та голландців вивчає аудиторська компанія Deloitte, але Королівський футбольний союз Нідерландів повідомив, що в найближчі три роки проект реалізувати точно не вдасться. Тим не менш, поява БеНеЛіги цілком вірогідна – і це може стати поштовхом до аналогічних рухів по всій Європі.
По-перше, на це є попит. Футбол у пошуку нових ринків та розширення старих із заздрістю спостерігає за економічним успіхом північноамериканських спортивних ліг на кшталт MLS, NBA чи NHL – а там об'єднані найкращі команди США та Канади. По-друге, успішний запуск БеНеЛіги може посилити конкуренцію в Європі – середняки на кшталт Гента отримають більше грошей, підпишуть кращих гравців, розбудують інфраструктуру, увійдуть в топ і суттєво піднімуться у рейтингу УЄФА.
Можливий варіант БеНеліги (ліворуч – вартість команд у млн євро)
Така політика цілком вписується у бажання ФІФА популяризувати футбол на периферії. Це може бути цікавим варіантом для західнослов’янських, балканських, балтійських чи скандинавських чемпіонатів, які поодинці не виглядають серйозною силою у Європі як у спортивному, так і у фінансовому аспектах. Крім того, це вигідно справі оборони УЄФА проти топ-клубів, які просувають свій об’єднавчий проект – Суперлігу.
Зрештою, до цього все йде. Із другої половини ХХ століття ми живемо у світі інтеграції в єдиний ринок та панування транснаціональних корпорацій. Футбольні чемпіонати як окремі комерційні проекти вже давно шукають можливість вирватися за межі кордонів своїх країн – поки що це виражається у економічних процесах, але та ж Ла Ліга вже намагається провести частину чемпіонату в США. Суперкубки Іспанії та Італії вивезли у арабські та азійські країни, а топові європейські матчі ставлять на час, максимально вигідний для глядачів з інших континентів – так, зимове Ель Класіко у сезоні 2017/18 поставили на 13:00 за Мадридом.
Матч Лаціо – Ювентус за Суперкубок Італії у Ер-Ріяді, столиці Саудівської Аравії
Виокремлення грандів у Суперлігу, а національних чемпіонатів – у об’єднані – стане логічним етапом у розвитку футболу. Більше того – не буде нічого дивного, якщо років за 50 переїзди клубів з міста у місто та з ліги в лігу стануть нормою. Поки що всі ці процеси гальмуються менш сильними клубами та політиками, але довго нинішній уклад існувати не може. На жаль, він суперечить сучасним економічним тенденціям.
Справжній футбол – все?
Дуже часто можна почути думку про те, що футбол не потрібен сучасному поколінню. Мовляв, триває занадто довго, голів занадто мало, а смартфон та інтернет дають споживачу набагато більше цікавого контенту за хвилину часу, ніж перекат м’яча на полі. Особливо часто це можна почути в Україні, але топові чемпіонати вже давно адаптувалися під вимоги часу – у кожного нормального клубу є купа своїх додатків на телефон, потужні медіа та магазини. Змінюються і правила, тож у майбутньому цілком реальні як скорочення ігрового часу, так і підвищення результативності. У Нідерландах нещодавно провели подібний експеримент.
Попри всі побоювання вболівальників щодо майбутнього, навряд чи ногом’яч у найближчі десятиліття втратить домінантні позиції. Жодна інша подія на планеті не може збирати до сотні тисяч людей на стадіоні щотижня протягом року – не кажучи вже про кількасот мільйонну аудиторію біля екранів. Жоден інший спортивний клуб не має такої широкої фанбази по всьому світу, як футбольний. Усе це пояснюється фантастичною дешевизною та простотою цього виду спорту – в нього можна грати на будь-якій поверхні, босим і навіть без м’яча.
З огляду на таку популярність, перетворення топ-клубів і чемпіонатів у транснаціональні корпорації можна назвати логічним етапом у їхньому розвитку, а не катастрофічною помилкою бездушних капіталістів. Футбол завжди був індустрією – і так вже вийшло, що майбутнє великого бізнесу стоїть за Азією та арабськими монархіями. Там проживає більша частина людства, там швидко зростає економіка, там нафта, а тому продавати різнокольорові футболки та підписувати прибуткові контракти значно простіше. Футбол як вид індустрії став занадто розвиненим, щоб опиратися на перегрітий європейський ринок – на жаль для нас, і на щастя для китайців із японцями та арабами.
Це не погано і не добре. Футбол, як будь-який жанр масової культури, планомірно рухався від андеграунду на екран у світ великої комерції. Це просто потрібно прийняти. Майбутнє вже наступило. Вітаємо в новому світі!..