"Golden boy" українського футболу: як у 19 років пробитися до фіналу Ліги Європи
Тамтешня друголігова «Скала» у товариському матчі протистоїть, а якщо відверто, то просто розминає, дніпропетровському «Дніпрові»… Так от, йде котрась там хвилина першого тайму. До слова, рахунок ще не відкрито. Мирон Маркевич ліниво, флегматично (коротше кажучи, у звичній манері), ледь чутно «покрикує»: «…Вперед, підключайся, біжи, чуєш ?!» А хтось із його помічників допомагає: «Валєра, вперед, підключайся…» І Богданович залишає останнє слово за собою: «Валєра, Валєра, не бійся, йди».
Якщо відверто, то тоді у мене склалося враження, що Маркевич просто не знає, чи то призабув ім’я молодого, худющого блондина, який із 24-м номером на спині бігав на ближньому до тренерів фланзі. Навіть не думав щось лихе сказати на Мирона Богдановича. Я й сам тоді уявлення не мав, що то за один. Подумав, що «випадковий гість» на зборах. «Дніпро» тоді «розніс» «Скалу» 6:0. Погоду зробили Євгени: Селезньов оформив хет-трик, а Коноплянка ну дуже вже ефектний та красивий дубль. Ще гол до свого активу записав Блізніченко…
Але згадав цей загалом нічий непримітний поєдинок не через чудо-постріли Конопи чи влучний удар Блізніченка. А через зовсім іншого молодого таланта. Якщо чесно, то лише під час матчу-відповіді півфіналу Ліги Європи проти «Наполі» я допетрав, що у Стрию Маркевич «ганяв» саме Валерія Лучкевича. От Вам, чи то пак мені, і худющий блондин, от вам і «випадковий гість»…
Український Golden boy
І справді у футбольну еліту нашої держави Валерій увірвався дуже швидко. Якось непомітно. Коли саме Лучкевич прокинувся знаменитим,напевно не згадає ніхто. От про такі випадки кажуть: «з Івана в пана». Є така премія «Золотий талан України». Це аналог світового «GOLDEN BOY». Точніше, її молодша версія. Раз у місяць поважна комісія, методом голосування вибирає найкращого молодого футболіста нашої держави. Виходить, що роздають «Золотий м’яч» U-19.
Так от, із серпня 2014-го року і аж до квітня 2015-го незмінно і зазвичай розгромно цей приз забирав собі саме наш герой. Стабільність, гідна поваги, погодьтеся. У квітні, до слова, його трішки випередив «карпатівець» Мар’ян Швед. Певною мірою, це іронія долі.
Династія
Чому? Та бодай вже тому, що і Валерій, і Мар’ян — сини двох колишніх футболістів львівських «Карпат» Ігоря Лучкевича та Василя Шведа. Вони навіть пограли разом у «зелено-білій» формі. Було це на початку століття. Згадайте, далеко не найгірший період в історії клубу з культурної столиці України.
А батько нашого героя навіть має у своєму активі два поєдинки у складі національної збірної. Ігор Валерійович, окрім Львова, пограв ще у Донецьку, Сімферополі та Запоріжжі. Саме на берегах Дніпра Лучкевичі й осіли. Батько працював тренером. Спершу у другій команді «Металурга» (2006-2012 рр.), потім трішки головним в основі. І врешті, два роки з молоддю. А потім «козаки» вказали спеціалістові на двері. Й дуже швидко про це пошкодували…
Крізь терни до зірок
«Не зміг грати в Запоріжжі, знаючи як вони вчинили з моїм батьком». Так Валерій пояснив, чому наважився переїхати до Дніпропетровська. Насправді, дуже сміливий, хоча й спокусливий крок. Дитяча школа «металургів» має славу в Україні справжньої «кузні кадрів». А в «Дніпрі» йому роль основного ніхто не міг пообіцяти. Тим паче, до клубу прийшов знаний «експерт» у співпраці з юними талантами Мирон Маркевич.
Але Валерій переїхав. І, схоже, не прогадав. Наполегливою працею, талантом та впевненістю у собі хлопець довів, що гідний не лише першої команди. Найвірогідніше, саме він, а не «зірковий» Матеус вийде у стартовому складі 27 травня на стадіоні «Народовому» у Варшаві. Його головні плюси: жага до боротьби, вміння і атакувати, і захищатися та чудовий фізичний стан. Іншими словами, цей хлопець практично не має слабких сторін. Немає сумніву, у нього попереду велике світле майбутнє. Головне, щоб без травм та зіркових хвороб.
показати приховати