Глазговіанське побоїще. Післямова
Як гравець я багато років виступав у Лізі Чемпіонів. Але рідко стикався з такою атмосферою, як сьогодні в Глазго.(с) Антоніо Конте
Я не пам’ятаю славного «Динамо» зразка 80-их років. Трохи передивився вже тепер, трохи чув від очевидців. Один із них розповідав про матчі з «Селтіком» у 1986-му. Найбільше його, на той час 11-річного хлопчака, вразила не перемога над сильним суперником і навіть не красива гра. Досі згадує інтершуми шотландського стадіону. Каже, коли почув багатотисячне «СЕЕЕЕЛ-ТІК!», мурашки забігали по спині, а температура крові відразу ж понизилася на кілька градусів. Вчора в цьому плані теж усе було гаразд…
Не буду писати про гру. Однак команда поступилася іншій. Бо слабша. Бо жахливо ускладнила собі завдання, пропустивши гол на третій хвилині матчу. Бо ігровий тонус важко підтримувати, коли головний подразник і каталізатор перебуває на три дивізіони нижче. Et cetera, et cetera… Це провал, це приниження. Але в неділю, на матчі проти «Данді Юнайтед» стадіон, попри це, буде переповнений. Ба, навіть не «попри це», а у великій мірі «через це». Який же правовірний католик дозволить собі відвернутися від команди в ТАКУ хвилину, в хвилину великої поразки та відмови Папи від престолу? :)
Чи побачимо ми таку ж пристрасть на матчі котрогось із українських клубів. Мабуть, ні. Я не кажу, що цього не буде, але МИ до тих часів просто не доживемо. Справа навіть не у вболівальницькій традиції, хоча погодьтеся де тут ми, а де Шотландія. Справа вже швидше у вихованні.
Візьмімо, скажімо, Львів. Так мені буде найпростіше пояснити. Ви ж пам’ятаєте як співають тут державний гімн. Вся Україна пам’ятає. Гарно, пристрасно, відчайдушно навіть. В найкращих європейських традиціях. От тільки коли справа доходить до співів на матчі «Карпат» це все кудись раптово зникає.
Ці люди виховувалися в традиціях патріотизму. Може сліпого, може десь примітивного чи смішного, але патріотизму. За певну кількість років вони усвідомили, що вони – українці. І (важливо!), що виявляти це – не соромно. Не соромно говорити українською, не соромно вдягнути вишиванку, не соромно на весь голос з рукою на серці співати гімн. Навіть приємно, чи «круто», якщо хочете.
На матчі клубу все по-іншому. Я не говорю зараз про активних фанатів, мова про інші сектори. Тут співати моментально стає якось «не comme il faut». Бо, якщо патріотизму загальнонаціонального вистачає, то локального, містечкового бракує. Пишатися тим, що ми українці ми вже навчилися, а тим, що ми галичани/львів’яни/карпатівці – ще ні.
Я не кажу, що це погано. Може навіть навпаки. Може й добре, що галичани/волиняни/слобожанці не відчувають потреби протиставляти себе кримчанам/подолянам/буковинцям, що передусім вони відчувають себе українцями. Ми – не «Селтік». Вболівальників наших клубів не розділяє багатолітнє релігійне та національне протистояння. Тамтешня фанатська культура приваблива, вражаюча. Але не забуваймо, що вона побудована на крові, на смертях як поза футбольним поле, так і на ньому…
О, я знаю коли ми можемо почути український варіант You'll Never Walk Alone. Якщо створять нашумілу «Лігу СНД». От тільки чи вартує шкіра виправи?
«Селтік» для мене – це улюблена з-поміж іноземних футбольних команд. І мені справді шкода, що вони програли. Але, разом із тим, я знаю, що в них усе буде добре. Зараз, через місяць, через рік, завжди. Адже в них є основа, є міцний людський фундамент. І коли в мене руки дійдуть до того, щоби здійснити одну зі своїх мрій – відвідати «Селтік Парк», то (коли б це не було!) я знаю, що застану там фантастичну атмосферу. Хоч так до кінця її й не збагну. Адже я – лише людина з далекої України, не причетна до священної столітньої футбольної війни. Ані я, ані мої предки не проливали в ній крові.
показати приховати