"Рикуна принесли побитого. Я хотів його шандарахнути". Невмирущі правила життя Євгена Кучеревського
З огляду на розвал Союзу була невизначеність і хаос. Деякі футболісти мене просто зрадили. Вперше за шість років не було бажання з ними працювати, спілкуватися, дивитися в очі.
Тренер раніше був царем і Богом. Секретар обкому сам приходив: "Скажіть, що треба?" Підтримував, робив все, що попросиш. А зараз...
Без футболу гравці ржавіють.
З арбітрами я не перетинаюся – марно: своїх рішень вони не змінюють, а ти себе блазнем виставиш.
Я з футболістами ніколи не сюсюкався і завжди говорив правду.
У мене в Тулі до бійок доходило! І справа не тільки в грошах.
Я ніколи не кажу: "Виходьте і бийтеся!". Це ж не бокс, а футбол. Отже, грою, а не бійкою треба щось доводити.
Орієнтуючи гравців переважно на оборону, ти позбавляєш їх найважливіших компонентів гри – азарту, жаги до перемоги, прагнення побачити м'яч у воротах суперника.
Навіть найгеніальніший тренерський задум стає порожнім звуком, якщо нікому втілити його в життя. Це як в театрі: немає гідних акторів – немає і вистави, якою б талановитою не була п'єса.
Пригадую, як на кіпрський збір "Торпедо-ЗІЛ" невтомні агенти привезли мені не менше тридцяти зарубіжних гравців. Кого там тільки не було: болгари, румуни, словаки, угорці, хорвати, боснійці...
Розумний баланс між атакою і обороною, ігрова гармонія – ключова проблема для будь-якої команди.
У мене є своя, давно усталена система гри, під яку підбираються люди.
Шелаєв повинен був забивати гол за голом – удар у нього відмінний. Запитую: "Чому не б'єш?" А у них завжди одна відмовка: "А я хотів як краще..., а я думав..."
Не потрібно ліпити з мене закінченого ретрограда або ще гірше – великодержавного шовініста. Легіонер може з'явитися і в "Дніпрі", але тільки при дотриманні двох неодмінних умов. По-перше, він повинен щиро прагнути жити в моїй країні і грати в моєму клубі. По-друге, тут я повторюся, він зобов'язаний переконливо довести свою очевидну перевагу над тими, з ким я вже працюю.
Це якась притча чи менталітет в народі, що обов'язково повинні бути кумири.
В українському футболі, нехай стане вам відомо, курчат прийнято рахувати не по осені, а по весні.
Раніше нехай і менше грошей отримає, але перейде в сильну команду: "Спартак", "Динамо" (Київ). Зараз – навпаки. Він згоден піти куди завгодно, аби тільки гроші платили. Йому байдуже, де грати. Колись футболісти, які змінили клуб, соромилися сказати, що виступають десь в Бердичеві, а зараз не питають, де граєш, а відразу: "Скільки там отримуєш?"
Іноді журналісти роблять їм рекламу, а вони голову втрачають. Я постійно оберігав їх від зіркової хвороби. Костишину кажу: "У тебе вже дах протікає". "Ні, – відповідає. – Ви ж мене знаєте". А сам не встигне гол забити або когось обіграти, як у нього вже хода змінюється.
Рикуна в будиночку на базі я ледве не підстрелив. Його принесли чорного всього, в синцях, побитого. Я йому став погрожувати, хотів шандарахнути. Скільки разів виганяв його, сім’я страждає, а йому по барабану. Коли журналісти і вболівальники запитували, де він, відповідали: "Травму лікує". Прикривали, не хотіли афішувати реальне становище справ.
Футболіст Максимюк до церкви ходив, образок у нього на тумбочці стояв. Тільки-но закінчився курс психотерапії – він на наступний день пішов у казино і програв 20 тисяч доларів. Привезли його на базу, викинули з машини, а авто забрали за борги. Тут ніякий психотерапевт не допоможе.
Доля збірної знаходиться в руках не тільки її головного тренера, але і наставників українських клубів, де готуються багато футболістів.
Приїдеш в будь-яке селище Голландії, Франції, Німеччини – там обов'язково два або три стадіони з відмінними полями. А у нас – мама прийшла до дитини на заняття і побачила п'яного тренера.
Не люблю масних, вульгарних анекдотів.
Жах як не люблю скигліїв! Один ходить і ниє: "Не можу, Мефодійовичу, грати, вони мене по ногах б'ють". Що йому сказати? Це ж футбол. Запитую: "А ти б хотів, щоб по голові били? Попроси їх, і місце хрестиком відзнач".
Після невдалих ігор мені соромно виходити на вулицю. Соромно перед уболівальниками за себе і за всю команду. Таке відчуття, ніби я когось обдурив. Або пограбував.
Віктор Прокопенко сказав недавно, мовляв, не варто боятися валізи в передпокої, це звичайний атрибут тренерського життя. А мені ці валізи та баули за чотири десятки років так набридли...
Подумаєш, відставка. Такі повороти долі треба сприймати як належне. Когось звільняють, когось запрошують. У житті немає нічого смертельного. Крім самої смерті.
"Підкорити Еверест у домашніх тапочках". Правила життя сера Алекса Фергюсона
показати приховати