"Зінченко має тут багато друзів, але знайшов час для мого сина": у Ман Сіті – "дорогою смерті" повз російські танки
Унікальна історія юного українського хавбека Артема Спориша, який крізь терни пробрався до зірок Манчестер Сіті. Сергій Тищенко вийшов на зв'язок з нашим талантом.
Артем Спориш та Ілкай Гюндоган / Фото зі сімейного архіву
Війна розкинула українців по всьому світу. Нікого не здивуєш українськими дітьми в академіях Італії, Іспанії та особливо Німеччини, Польщі, Чехії. А от в Англії наших легіонерів вкрай мало. Бюрократична складова та рівень місцевих академій стоять на заваді масовому притоку українців.
Артем Спориш – один із небагатьох, хто таки опинився в англійському футболі. Хлопець займається в академії Манчестер Сіті. Футбол 24 поспілкувався з мамою гравця, пані Риммою, та самим Артемом.
– Пані Риммо, розкажіть про себе.
– Я народилася в селищі Липова Долина. Мешкали зі сім'єю у Сумах. Маю старшу доньку та сина. Звичайна українська родина, яка жила спокійним життям до війни. Виховували дітей, працювали, будували плани на майбутнє. Потім довелося фактично з нуля розпочинати власне життя.
– Ваш син Артем займається футболом. Як почалося його захоплення цим видом спорту?
– Артем – 2009 року народження. У Сумах він займався футболом. У сім років, коли пішов до школи, його друзі та однокласники записалися у місцеву футбольну секцію Барса, яка була дуже популярною до війни у місті. Син заявив про бажання спробувати свої сили у футболі. Я була проти, бо мала дуже велику зайнятість, працювала у лікарні медсестрою-анестезіологом. Чоловік теж був зайнятий роботою. Можливості водити сина на футбол не було.
Наступного року, коли Артему виповнилося вісім років, він нас все-таки змусив завести його на футбол. Пройшов перегляд у Барсі. Справив хороше враження. Спочатку взяли його у третій склад. Через два місяці Артем вже був у першій команді. Добре себе проявляв. Склалися хороші відносини з тренерами. Хлопці їздили на різні змагання, турніри. Подружився із ровесниками. Справжня команда, де всі були один за одного.
– Як війна змінила ваше життя?
– Ми абсолютно не вірили у початок повномасштабної війни, не були готові до цього. Коли сталося вторгнення, рано-вранці почали бомбардувати місто. Ми стали збиратися. Потрібно було кудись втікати, адже поруч кордон із Росією. Вирішили поїхати до батьків у сільську місцевість. Це виявилося ще небезпечніше – потрапили в окупацію. Скрізь – військова техніка. Навіть біля нашого двору стояла. Було страшно, спали в одязі.
Сьомого березня на Суми скинули бомбу. Ми вирішили вибиратися. Коли їхали трасою, бачили розбиту техніку. Стояли танки. Не було відомо, чи хтось у них є. Чули, що багато машин розстрілювали. Ми телефонували знайомим, які знали ситуацію на трасі до Києва, бо там постійно їздила російська техніка. Доїхали на перехрестя до Полтавської області. Там стало трохи спокійніше. Почали думати, що робити далі.
Моя донька закінчувала одинадцятий клас. Ми подали документи у словацький університет. Коли почалася велика війна, зі Словаччини зателефонували та заявили про готовість прийняти нас, надати можливості для навчання. Ми спочатку відмовилися, бо хотіли, щоб сім'я була разом. Але, все-таки, я поїхала з дітьми до Словаччини – без чоловіка. Нас там зустріли, надали будинок. Донька вступала в університет. Я влаштувалася у лікарню. Двоє дітей – потрібні були кошти.
Артем не давав спокою з футболом, хоча у мене було багато клопотів із донькою та роботою. Ми жили у Банській Бистриці. Я подивилася, які там є клуби, і пішли в Дуклу. Його з радістю прийняли, дали йому бутси. Він одразу почав тренуватися та грати. Артем швидко адаптувався, став одним із лідерів.
У Словаччині футбол не дуже популярний. Там на першому місці хокей, зимові види спорту. Я бачила, що син може більше. У соцмережах вистачало інформації про молодих гравців у різних клубах. Я почала шукати варіант для Артема. Отримала підтримку в Англії. Нам дали позитивну відповідь. Для цього потрібно було знайти спонсорів – щоб отримати візу. Зрештою, до Англії приїхала тільки з Артемом. Донька у 16 років залишилася в іншій країні навчатися.
Знайомі зі Сум передали футбольне взуття і форму. Коли син взяв бутси, то витрусив із них частинки штучного газону. Поклав їх на серветку і на вікно та довго тримав: "Це ж із мого поля, зі Сум". Для нього це було важливо.
– Як відбувався перегляд в Ман Сіті?
– Нічого незвичного не було. Звичайний перегляд і тести. Артем зміг справити враження. Його залишили в команді Select. До нас дуже добре поставилися в англійському клубі. Йшли назустріч у всіх питаннях. Зараз син уже третій рік в академії Ман Сіті. Йому все подобається.
– Яка різниця між Ман Сіті та Ман Сіті Select?
– Вони працюють за однією методологією. Зрозуміло, що в головній академії рівень гравців вищий. Ті, хто перебувають у Select, – це друга команда. У них є шанс в будь-який момент піти на підвищення.
– Чим відрізняється методика роботи з молодими гравцями в Україні, Словаччині та Англії?
– В Англії академія та перша команда працюють на одній базі. Молоді футболісти кожного дня займаються з першою командою. Вони розуміють, що таке Ман Сіті. Це надихає та мотивує. У Ман Сіті немає великих очікувань перемог та успіхів. Тут результат стоїть не на першому місці. Головне – розвиток футболістів. Така атмосфера, наче друзі прийшли пограти у футбол. Тренери кажуть, як правильно робити, розбирають матчі. При цьому немає тиску, що потрібно перемагати у кожній грі. Напевно, що це – головна відмінність з українським футболом.
– Наскільки цікавилися футболом ви і ваш чоловік?
– Ніхто не цікавився. Я завжди була далекою від футболу. Чоловік також ніколи не мав стосунку.
– Як часто буваєте в Україні?
– Були торік зі сином. Цього року збиралися, але не поїхали, бо в Сумах небезпечно. Наше житло не постраждало, хоча поруч були прильоти. Багато загинуло людей. Особливо останнім часом.
– Артем адаптувався до життя в Англії?
– Так. Майже відразу. Для нього це не проблема. Він вельми комунікабельний. Ставлення дуже хороше. Якщо є якісь питання, то я можу підійти і попросити про допомогу. Коли тільки сюди приїхали, я була в захваті від умов у Сіті. Артем спокійніше сприйняв. Каже, не так я й хотів сюди потрапити.
– Чи є перспективи залишитися?
– Він тут третій рік. У Select групі, якщо дитина не має розвитку, то з нею прощаються. Артем стабільно грає, тренується. Не можу сказати нічого про те, що буде далі.
Українцям дуже складно підписати контракт з академією в Англії. Син також зарахований в команді Корінфіас Манчестер. Вони мають тренування раз у тиждень, а на вихідних грають. Всі, хто не є офіційно в академії, грають за інші команди. Також Артем виступає за шкільну команду. Іноді його запрошують у польську академію в Лідсі. Має дуже багато футболу.
– Академія Ман Сіті Select проводить матчі?
– Товариські. Виїздів немає. Тільки на базі клубу.
– Які головні ігрові чесноти сина?
– Грає обома ногами. Технічний. Дуже розумний на полі. Знає, де і коли йому опинитися, як зробити контратаку. Швидкий. Витривалий. Брав участь у кросі на три кілометри – пробіг за 11 хвилин.
– Якщо дитина талановита, чи реально розвиватися в таких містах, як Суми?
– Дуже складно. Є хороші тренери, але побутові умови залишають бажати кращого. Все тримається на ентузіазмі окремих людей. Ман Сіті подарував синові м'яч із автографами всіх гравців, торік вони виграли ЛЧ. Коли Артем приїжджав у Суми, то подарував цей м'яч своїй команді.
– Із Зінченком не порівнюють Артема?
– Мій син – великий його прихильник. Зінченко дізнався, що Артем за нього вболіває, і подарував квитки на гру Ман Сіті – Арсенал. Я Артему зателефонувала, він відразу прибіг зі школи. Був дуже щасливий, сидів біля гравців. Після матчу бачився зі Сашком. В Олександра залишилося багато друзів у Сіті, але він знайшов час для Артема. Поговорив із ним, підписав йому футболку.
– Чи вірите у перспективи свого сина?
– Я не те що вірю, я впевнена в цьому! Не дуже розуміюся у футболі, але відчуваю це. Я це чую від інших гравців, батьків, тренерів. Він мріє про збірну України. Дайте йому м'яч і він покаже свої якості. Дуже впевнений – неважливо, хто суперник.
– Як ви бачите своє майбутнє?
– Ніяк. Адаптувалися досить швидко. Я вже почала працювати. Для роботи медиком потрібно навчатися, а я не можу піти через сина. Ми постійно на тренуванні. Я працюю для того, щоб сплатити оренду, підтримую сина, транспорт, їжа. Якщо піду навчатися, це буде мінус для Артема. Він ще не такий великий, щоб бути самостійним.
До розмови підключається Артем Спориш.
– Артеме, що розповіси про себе?
– Почав займатися футболом у Сумах. Потім розпочалася війна. Ми з мамою та сестрою опинилися у Словаччині. Виступав за Дуклу. Там був основним гравцем своєї вікової категорії. Мама писала всім скаутам. Вирішили поїхати. Нам відповідав Якуб, скаут Ман Сіті. Він сказав, що можемо приїхати на перегляд. Спонсор допоміг отримати візу. Через пару днів я пішов на перегляд. Себе добре показав, тому залишили в Ман Сіті Select. Дали всю форму, пенал, щоденник. Вже третій сезон я в академії Ман Сіті.
– Яка вона – академія?
– Я живу в місті Стейлібрідж. Мені потрібно добиратися на автобусі, а потім трамваєм. На дорогу витрачаю годину. Академія розташовується перед містом. Там є понад десять полів – трав'яні та штучні. Всі умови для заняття футболом.
– Скільки тренувань на тиждень?
– Три.
– Наскільки тренування Ман Сіті відрізняються від інших команд, де ти був?
– У нас є розпорядок на кожен день. У понеділок тренуємо паси, довгі передачі, техніку. У середу – тактику, оборону, позиційну оборону. У четвер або п'ятницю – фітнес-тест, працюємо над "фізикою". Перед тренуванням о 7:30 ми приходимо в аудиторію. Тренер розповідає про зміст тренування, харчування, навчання у школі. В Англії всі розуміють, яким буде тренування.
– Розкажи про тренера.
– Його звати Янніс, він із Греції. Це ще молодий наставник. Йому 30 років.
– Яка у тебе позиція?
– Півзахисник. Можу грати атакувального півзахисника. Маю хороше бачення поля, дриблінг, добрі довгі та короткі паси. Є хороший удар, виконую стандарти.
– Як вчишся у школі?
– Я вже знаю добре мову. У школі важкувато, проте вчуся непогано.
– Часто перетинаєшся з гравцями першої команди Ман Сіті?
– У них в інший час тренування. Проте база – одна. Бачу інколи, коли вони їдуть додому. Бачив Гвардіолу, Вокера, де Брюйне, Гюндогана та Бернарду Сілву.
– А як часто буваєш на матчах першої команди?
– Буваю часто в ролі болбоя. Останні п'ять матчів відпрацював. Мені це подобається. Атмосфера на стадіоні чудова.
– Когось з українців бачив в Англії?
– Бачив Стаса Курташа. Тут мешкають його батьки. Він приїжджає час від часу. Але це гравець із системи Руха. Приходить ще Максим. Не знаю його прізвища. Він на рік молодший.
– Збірна України 2009 року вже збиралася восени. Чи мрієш про виклик?
– Так, мрію. Кожен гравець хоче виступати за свою країну.
