"Забив гол, вклонився – дякував людям": виклик у збірну, загибель Баланчука, віра в Динамо – полтавський Баджо у ЗСУ
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віталієм Кобзарем, пам'ятним атакувальним хавбеком Ворскли та Оболоні 90-х – початку 2000-х.
Віталій Кобзар атакує ворота Динамо / Сайт уболівальників Ворскли
В Україну Віталій Кобзар приїхав у 21 рік, а через три роки дебютував у Вищій лізі. На той момент він виграв усі можливі титули у рідній Киргизії. Після періоду в Черкасах, 1996-го, Кобзар перебрався у Полтаву, де став легендою: допоміг Ворсклі у дебютному сезоні виграти бронзові медалі та відзначився першим історичним єврокубковим голом команди.
Нещодавно у медіа з’явилася інформація про те, що 53-річний екс-футболіст приєднався до лав Збройних Сил України. В інтерв’ю Футбол 24 Віталій Юрійович розповідає про життя в армії, ділиться секретом своїх особливих святкувань голів, зізнається, чому, попри виклик, не зіграв за збірну України та називає своє друге улюблене місто після Полтави.
"Вболіваю за Динамо Костюка"
– Яким було ваше життя до мобілізації в Збройні Сили України?
– Я мешкав у Черкасах, де очолював місцеву команду Карбон. Також тренував дітей.
– Як давно ви в ЗСУ?
– Пів року.
– Звикли до нового життя?
– Це було моє рішення. Тут дуже специфічне життя. Потрохи звикаю.
– Почуваєтеся на своєму місці?
– Нещодавно мені запропонували створити тут футбольну команду, яка братиме участь у спортивних заходах. Телефоную друзям, вони допомагають мені з формою, футбольною амуніцією. Тобто навіть в армії з футболом не розлучаюся.
– У якому підрозділі перебуваєте?
– У Головному центрі підготовки особового складу. Я – інструктор з фізичної підготовки.
Віталій Кобзар у ЗСУ
– У війську ви зустрічали вболівальників Ворскли?
– Коли громадськість дізналася про те, що я перебуваю в армії, то вболівальники Ворскли писали моїй доньці. Її чоловік, мій зять, був військовим і загинув у Гостомелі. Так от його побратими перебувають на зв’язку з донькою і запитували про мене.
– У вас є змога стежити за футболом? Чи хоча б за київським Динамо, яке очолює ваш колишній партнер Ігор Костюк?
– Ми з Ігорем товаришуємо. Не часто зідзвонюємося, але вітаємо одне одного зі святами. Якщо випадає нагода, то дивлюся матчі Динамо. Вболіваю за Ігоря та його команду.
"Частина мого дитинства минала у тролейбусі"
– Ви народилися у столиці Киргизії – місті Фрунзе, яке тепер називається Бішкеком. Що пригадуєте про своє дитинство?
– Головна асоціація – футбол. Змалечку мріяв стати футболістом і не розглядав інших варіантів. Фрунзе мого дитинства – затишне місто, одне з найбільш зелених у Середній Азії.
– Ваші батьки не мали стосунку до спорту?
– Жодного. Тато з мамою працювали у тролейбусному парку. Зайве й казати, що частина мого дитинства минала у тролейбусі. Як тільки мене забирали з садочка чи зі школи, я катався містом на тролейбусі з мамою.
– Судячи з прізвища, ваш рід походить з України.
– Мої батьки родом з Кіровоградщини. Після Другої світової війни чимало українців вирушили до Киргизії, Казахстану, Узбекистану – серед них і мої предки. Але батьки не розповідали про це багато та й я не випитував.
Зі сім'єю
– Завдяки футболу ви повернулися на землю ваших пращурів – 1994-го стали гравцем черкаського Дніпра. Вас запрошував туди екс-партнер Семен Осиновський?
– Разом з Осиновським ми грали за Алгу. Він розпочинав тренерську кар’єру в Черкасах і покликав мене у Дніпро. Осиновський був класним футболістом, а потім став хорошим організатором, підібрав чудовий колектив, з якого розпочали свій шлях багато відомих українських футболістів.
– Ви були лідером Алги, головним бомбардиром і ще юнаком виграли там усі можливі трофеї та стали найкращим гравцем Киргизії. Мабуть, вистачало варіантів більш серйозних, ніж представник Першої української ліги.
– Конкретики не було. Наш тренер Борис Подкоритов казав, що є інтерес від різних команд, проте Осиновський був найшвидшим. Зрештою, я ніколи про це не шкодував. Ще раніше, коли мене викликали в юнацьку збірну СРСР, я отримував запрошення у Харківський спортінтернат. Однак мій перехід не відбувся.
– В Алзі вам також довелося попрацювати з В’ячеславом Соловйовим, колишнім тренером київського Динамо на зламі 50-х та 60-х. Чим він запам’ятався?
– Жорсткістю. Дуже дисциплінований дядько. Командний устрій був дуже простим – Соловйов говорив, а ми виконували.
"Щасливий, що не завдав супернику серйозної травми"
– Після двох років у Черкасах ви вирушаєте у чортківський Кристал на Тернопільщину. Команда проводила свій найкращий сезон у Першій лізі.
– Фантастичне місто! У Чорткові чудові люди, які нас тепло підтримували на стадіоні. Мабуть, в плані атмосфери та спогадів це моє друге улюблене місто. Звичайно, що після Полтави. Осиновський поїхав тренувати у Чортків і взяв із собою мене та ще кількох хлопців. Тренер підібрав футболістів, котрі справді любили футбол. У нас не було жодних завдань, але ми отримували величезне задоволення від самого процесу.
– 1996-го вас запрошують у Полтаву. То була ініціатива головного тренера Ворскли Віктора Пожечевського?
– Не знаю усіх тонкощів переходу, проте відзначу колектив, який сформував Віктор Олександрович. У Полтаву, окрім мене, поїхали також Сашко Агарін та Василь Гречаний. Ми грали у простий футбол, у нас не було унікальної тактики, але на полі нам багато вдавалося. Бронза після виходу з Першої ліги – тому підтвердження.
– Подейкують, у Полтаві вас називали Роберто Баджо.
– (Сміється) Так, це правда.
– Як гадаєте – через стиль гри чи зачіску?
– Напевно, обидва фактори мали значення. Принаймні, я не ображався. У будь-якому разі я не намагався наслідувати Баджо. Однак прізвисько приклеїлося.
У грі за Оболонь
– Через кілька років, коли ви повернулися на полтавський стадіон у статусі гравця київської Оболоні, вболівальники зустріли вас оваціями.
– Таке не забувається. Пригадую, як фанати скандували моє ім’я, усі здійнялися на ноги. Дуже емоційний момент.
– У Вищій лізі ви дебютували у 24 роки. Дещо пізно?
– Звичайно. Якби потрапив сюди раніше… Але не скаржитимуся – дехто узагалі до Вищої ліги не добирається.
– Ваш стиль футболу – це, скоріше, про атаку та креатив. Однак два вилучення в елітному дивізіоні таки заробили. Пригадуєте їх?
– Ні, лише одну червону пам’ятаю. У матчі з кіровоградською Зіркою мене вилучив Сергій Татулян. Все справедливо. Наприкінці гри я жорстко зіграв проти суперника. Здається, проти Богдана Єсипа. Щасливий тільки, що не завдав опоненту серйозної травми.
"Лобановський запросив у збірну на матч проти Англії"
– Ваше ім’я насамперед пов’язане з Ворсклою. А з чим ви асоціюєте Ворсклу і Полтаву?
– Це футбольне місто і увесь мій футбольний світ. Керівники клубу робили все для нас, а ми намагалися віддячувати на полі. 1997-го, коли у дебютному сезоні ми здобули бронзу, високо підняли планку. І ця планка трималася донедавна.
– У складі Ворскли ви чимало забивали, а свої голи відзначали особливим святкуванням. Як воно народилося?
– Я адресував публіці щось на кшталт поклонів. Це був стан моєї душі – у такий спосіб я хотів висловити подяку вболівальникам за те, що вони приходять на стадіон і підтримують нас. Забив гол і вклонився – так дякував людям. Не знаю, звідки це пішло. Напевно, народилося спонтанно у моїй голові. Принаймні, я ні в кого не запозичував цю ідею.
– Ви відчували тепло від полтавських вболівальників у відповідь?
– Завжди і всюди. У місті, у магазині… Мені приємно, що я потрапив у історію Ворскли як футболіст, який забив перший гол у єврокубках. Той м’яч у Ризі у ворота Даугави 1997-го завжди пам’ятатиму.
– Кажуть, що після бронзового матчу на радощах ви жбурнули свої бутси вболівальникам на трибуни?
– Дійсно? А я ще потім шукав, куди зникли мої бутси Diadora (Усміхається). Чесно, це так давно було, що я й забув.
– Ви настільки яскраво виступали за Ворсклу, що навіть отримали виклик до національної збірної України.
– Так, Валерій Лобановський запросив мене на матч проти Англії. У клуб прийшов офіційний запит від ФФУ. Але тоді, мабуть, ніхто не знав, що я раніше виступав за збірну Киргизії. Тож шансів зіграти за збірну України не мав. Добре, що вчасно дізналися про це і не створили документальних проблем. Хоча в ігровому плані дуже приємно, коли тебе викликають у збірну України. Це визнання.
"Мені приємно, що я потрапив у історію Ворскли..."
– Вашими партнерами у Ворсклі були Сергій Баланчук та Олександр Гончар, які на війні віддали своє життя за Україну. Чи спілкувалися ви з ними після завершення кар’єри?
– Із Сергієм я був близьким. Ми постійно зідзвонювалися, зустрічалися у Києві, як тільки я туди приїжджав. Дуже прикро, що його не стало. Ми доволі схожі – спокійні та врівноважені. Принаймні, мені постійно кажуть, що я дуже спокійний і мовчазний.
– Потрапляння у ЗСУ вас не змінило?
– Ні, навпаки. Ще більше заглиблюєшся у багато процесів. Тут зовсім інший світ, не така атмосфера, як у звичному житті.
– У буденному житті, окрім футболу, ви захоплювалися приготуванням їжі. Це давно у минулому?
– Я б сказав, що став готувати ще краще (Усміхається).
– Ваш партнер з Оболоні Павло Кутас пішов у кулінарну сферу після футболу. Ви не мали на меті, наприклад, відкрити власний ресторан?
– Павло – красень! Суші крутить, займається цікавою діяльністю. Я полюбляю готувати, але виключно для себе і для рідних. Своєрідний метод відволіктися і розслабитися.
– Для вас бронза з Ворсклою 1997-го – найщасливіший момент у кар’єрі?
– Напевно, так. Якщо ж озиратися на усе життя, то найщасливіший момент полягає у тому, що я грав у футбол і дарував радість вболівальникам. Це найбільша цінність.
Усі фото – Сайт уболівальників Ворскли
