"Якщо будеш волати, то…" – і дістає ніж": Співаковський про пограбування, Буряка і Гусейнова в лазні, шок Руді Феллера
Перша частина інтерв’ю "Футбол 24" з Михайлом Співаковським. Автор та ведучий проекту "ТаТоТаке" детально згадує період свого дитинства і юності. Звідки береться його любов до футболу, театру, музики? Як потрапив у провідні спортивні медіа країни? І які пригоди пережив на колоритних вулицях Одеси 90-х та 2000-х?
Михайло Співаковський / Facebook
"Я топив піч, спав біля неї на розкладачці"
– Ми довго планували нашу розмову, яка кілька разів відкладалася з різних причин. А тоді настав лютий лютневий блекаут. Що для тебе було найважче в цьому періоді і створювало найбільший дискомфорт?
– Скажу чесно – взагалі не хочу говорити про якийсь дискомфорт для себе. Є люди, яким набагато важче і які перебувають в набагато важчих умовах. Серйозно говорити, що ти 2-3 години повинен пробути з мінімумом світла – не тема для розмови.
Ми у нашому театрі "Чорний квадрат" з 2014 року після кожної вистави перераховуємо гроші: тоді – на медичні потреби ЗСУ в зоні АТО, зараз – на будь-які потреби ЗСУ. Нам постійно надходять запити від різних підрозділів. Люди просять не тільки полагодити автівку, а й просять елементарні речі – генератори, такмед, сухий душ. Коли після вистави звертаєшся до глядача з проханням задонатити додатково, просто автоматично уявляєш собі, як цим людям зараз там…
Інтерв'ю Михайла Співаковського у відеоформаті
Я для себе зрозумів, що людина – це така істота, яка може прилаштуватися і звикнути абсолютно до всього. Коли вперше ідеш у бомбосховище, ти в шоці. Бачиш зачинені магазини, люди у паніці на вулицях. Це шок, але звикаєш.
Дорога мені людина через свої зв’язки попереджала днів за 5-7 до початку вторгнення, що треба їхати. Але не міг себе змусити, допоки ця людина не попросила мене привезти її подругу і домашніх тварин. Я сів за кермо о п’ятій ранку і ми поїхали на захід України. Проїхали один населений пункт за дві години до того, як його рознесло. Проїхали міст на Житомир за три хвилини до того, як його рознесло. Ти не можеш у перший момент повірити, що це з тобою відбувається.
Коли здійснив свою місію, приїхав в Івано-Франківськ і не знав, куди йти. Пішов до будинку мого хорошого друга з театру Слави Ніканорова. Його тато – художник, у них будинок-майстерня і там була температура п’ять градусів. Я залишився, топив піч упродовж першого тижня, спав біля неї на розкладачці. А за два тижні це стало для мене абсолютно нормальним, мені стало комфортно. Тобто, звикаєш до всього.
У волонтерському центрі
Ніколи не думав, що можна жити в місті, меншому за Одесу або Київ. Але 2,5 місяці провів в Івано-Франківську, ми працювали у волонтерському центрі в Драмтеатрі з дітьми із сімей біженців. Грали в різні ігри, робили акторські вправи, я дістав три настільні хокеї. Коли від’їжджали, вони всі плакали. Це було зовсім інше життя, але ти до нього все одно прилаштувався.
Пам’ятаю, як поїхав з першою волонтерською місією в Трускавець. Це якраз пік активних воєнних дій, коли захоплюють регіони. Я приїжджаю, а люди просто ходять містом, ніби взагалі немає війни, усміхаються, з дітьми. Стільки було шоку, який вибив тебе із зони комфорту в перші тижні війни, що зараз скаржитися на якісь проблеми, як мінімум, цинічно.
– Чи можна звикнути до ситуації, коли чергової ночі в Telegram прилітає звістка "Київ – спуск балістики"?
– Я вважаю, що можна. Чесно, у мене іноді не вистачає сили навіть зібратися. Маю такий рибальський стілець – ставив його у тамбур, одягав пуховик і сидів там. Хіба коли дитина приїжджала до мене на 12 днів – усе було дуже серйозно. Ми клали його у ванну або виносили зі собою, а він зранку навіть не пам’ятав, що щось було. Показували йому фотки: "Ось де ти спав цієї ночі".
Я б хотів бути таким, як він, у цьому сенсі. Але, чесно кажучи, недалеко пішов, бо максимум, зазвичай, на що мене вистачає, це перекотитися на інший бік ліжка – на 40 сантиметрів далі від вікна. Хоча раціо мені підказує: "Чувак, що ти робиш? Це смішно" (Усміхається). Не робіть так!
– А чи можна коли-небудь пробачити росіян за це?
– Суперпростий приклад. Днями я спілкувався зі своїми партнерами по збірній України з настільного хокею. Це переважно мої учні – хлопцям по 20-25 років. Колись ми дуже часто їздили на міжнародні турніри і, в принципі, у нас були хороші стосунки з російськими гравцями. Це тягнулося ще з 90-х. Там траплялися неадеквати, яким я не тиснув руку перед матчами (і після) через те, що вони собі дозволяли імперські пости на спільній гостьовій сторінці.
Був абсолютно заклятий ворог, який приїжджав в Україну, його приймали, годували, надавали дах над головою, а він потім писав про "ущербну ментальність української нації". Повна маячня. Пам’ятаю, запропонував йому публічно вибачитись – він не вибачився. Після цього кожен матч проти нього перетворювався на зарубу. Це був 2017-18 рік, у принципі, вже почалося. Матч міг нічого не вирішувати в турнірному плані, але для мене ставав найважливішим за день. Слава Богу, я зазвичай у нього вигравав. Пам’ятаю, як хором йому кричали "Слава Україні!"
Так, неадеквати траплялися, але в цілому стосунки були нормальні. Багато росіян із повагою ставилися до мене особисто, запрошували коментувати вирішальні стадії крупних турнірів. Коли був чемпіонат світу в Росії – я коментував півфінал і фінал. Але зараз у мене всі контакти втрачені. Кілька людей писали – у мене немає сили відповісти, навіть якщо ця людина нормальна. Не можу себе змусити. І точно знаю, що у міжнародній федерації є люди, які б хотіли повернути Росію в тусовку.
Кажу своїм хлопцям: "Уявіть, що рано чи пізно, коли це все закінчиться, їх же повернуть – це 100%". Вони відповідають: "Ми собі цього не уявляємо". Ми з ними грали два чи три фінали чемпіонатів світу та Європи. Тепер не уявляємо, як це буде – стоять п’ять українських хлопців і п’ять чуваків з оркостану. Справа не в тому, щоб тиснути руку – цього можна не робити. Сам факт перебування в спільному приміщенні – я не знаю, як це буде виглядати. Навіть людям недотичним, які просто пишуть в особисті: "Михайле, не подумайте, я не зетник. Я проти цього всього" – не виникає жодного бажання відповідати.
– А такі є?
– Такі є. Ми дійсно з певними людьми підтримували стосунки. З їхнього боку завжди була повага. Якось я приїхав на турнір – Кубок Москви, у мене тоді якраз народилася дитина. Вийшов у плей-офф, а там довелося грати проти хлопця із Санкт-Петербурга. Він був на той момент чвертьфіналістом чемпіонату світу – це дуже круто. У рейтингу перебував набагато вище, ніж я. Герман Фокін його звали.
Перед початком турніру привселюдно робить пропозицію своїй дівчині – двісті гравців, організатори… І от мені з ним грати, а я на той момент не виграв у нього жодного матчу в кар’єрі. Були заруби, але я весь час програвав 3:4, 0:2... Попереду – серія до чотирьох перемог. У мене нуль перемог, а треба виграти аж чотири матчі із умовно семи.
Виходжу з роздягальні готуватися, а він стоїть зі своєю дівчиною. "Михайле, я перепрошую. Вона хотіла б взяти у вас автограф, сфотографуватися". Я кажу: "Герман, з якого ляду? У порівнянні зі мною ти набагато більша зірка". Фокін: "Вона вас бачила у серіалі "Мажор". А я в душі не вигрібаю, про що йдеться. Як говорила одна акторка: "Гроші прожрані, а ганьба залишилась" (Усміхається).
То був 2013 рік. Цекало (російський продюсер, – Футбол 24) дотичний до України, вони в Києві знімали цей серіал. Я там грав лікаря швидкої допомоги – роль на хвилину. Виявилось, що це суперпопулярний серіал, і вся ця молодіжна туса його дивиться. Тож ми сфоткалися. Починаємо хокейну серію.
Я програю два матчі просто вщент. Але в якийсь момент бачу периферійним зором, що вона отак сидить біля поляни і замість того, щоб на нього дивитися, дивиться на мене. Розумію, що і він це бачить. Неймовірним чином у серії стався злам – я виграв чотири матчі поспіль, пройшов у наступний раунд, де поступився майбутньому чемпіону світу. Ця історія про те, що стосунки були дуже теплі. Але зараз їх немає.
"Чувак гомерично реготав усі дві хвилини. Потім каже: "Взагалі, вас за таке треба підвісити за яйця до стелі"
– Що у твоєму житті з’явилося першим – музика, футбол чи кіно?
– Музика завжди була десь навколо… Якщо ми говоримо про певне перенасичення футболом, яке 100 відсотків є у моєму випадку, то в мене там усе випалено. Побіжно, підсвідомо симпатизую Чорноморцю, але не до такого стану, щоб нервувати у дні матчів. Мабуть, усе тому, що футбол прийшов у моє життя дуже рано.
Пам’ятаю, що з трьох років через решіточку свого дитячого ліжка дивився разом із татом "Футбольное обозрение". А у п’ять років батько взяв мене на стадіон ЧМП. Це був матч Кубка УЄФА Чорноморець – Вердер. Чорноморець виграв 2:1, а я ще не розумів рівень суперника. Іронія в тому, що Вердер, очолюваний Отто Рехагелем, був на першому місці в Бундеслізі. Чорноморець під керівництвом Віктора Прокопенка був на шістнадцятому, останньому місці у чемпіонаті СССР. Але виграли 2:1 тут, у Бремені поступилися 2:3 і пройшли далі. А потім ще з Реалом боролися – 1:2, 0:0. В Одесі могли забивати переможний м’яч.
Минає 15 років. Стиковий матч Україна – Німеччина, Лобановський тоді був тренером. Я підіймався на прес-конференцію разом із Руді Феллером (а він грав у тому Вердері). Нам підійматися три чи чотири поверхи ліфтом, і я йому кажу: "I'm from Odessa. Maybe you remember Chornomorets?" Він такий: "Oh f*ck!" Мовляв, нащо ти мені це нагадуєш? (Усміхається) Я зрозумів, що він це пам’ятає, бо для них поразка стала абсолютним шоком.
"Футбол прийшов у моє життя дуже рано"
У шість років, коли відбувався чемпіонат світу, я пам’ятаю повністю все. Була така газета "Вечірня Одеса", редакція проводила конкурс із трьома запитаннями. Я із трьох запитань вгадав результат матчу СССР – Франція (1:1). А тато мій зробив неймовірний прогноз. Поряд із цим прогнозом можна поставити тільки прогноз батька Андрія Русола, коли той вгадав, що його син заб’є перший гол України на чемпіонатах світу (коефіцієнт був щось 1 до 64). Мій же тато передбачив, що перший м’яч СССР заб’є Павло Яковенко.
Отож я пам’ятаю матчі, коментар Коте Махарадзе. У садочку мене поставили в куток за щось. Якраз по телевізору йшов матч і вихователька сказала, що я можу повертатися тільки коли наші забивають гол. А наші забили угорцям цілих шість голів. Перший – на другій хвилині, а другий – на четвертій. Тож мій перший великий турнір – це 1986 рік. Багато хто думає, що я брешу або перебільшую, коли кажу, що реально все це пам’ятаю. А я дуже добре пам’ятаю.
– І поразку від Бельгії також?
– Звичайно. Пам’ятаю навіть момент, коли дізнався, що наші програли 3:4. Матч був уночі, його не показували у прямому ефірі. Я йшов від зупинки додому з татом чи бабусею і почув, як люди на лавочці говорили, що по радіо передали – наші програли. Ніхто не міг повірити в це. Ми потім дивилися матч у повторі, всі знали, що рахунок 3:4, але до кінця не розуміли, як таке може статися. Це була реальна драма для усіх. Потім пішли легенди, що нам два чи три голи забили з офсайдів. Зараз уже є враження, що максимум один – і то не факт.
У плані музики в мене немає жодної діяльності. Можу просто вдома взяти гітару, коли є натхнення, виконати стару пісню і викласти в Instagram зі 41-го дубля якийсь маленький шматочок. Це більше психологічна робота над своїми блоками і зажимами. Бо до того, як потрапив у дитячу студію театральну (і перші роки там), я був жахливо "дерев’яний", не міг нормально рухатися, для мене це був стрес неймовірний. Слуху не мав абсолютно взагалі. Я й зараз не всюди можу влучити в ноту, але тоді то був кошмар. Тож працюю над собою "на подолання".
– Розкажи про своїх батьків. Чим вони займалися? Від батька ти, мабуть, взяв любов до футболу, а від матері?
– Раніше б написали, що я зростав в інтелігентно-пролетарській родині з усіма злетами та падіннями. Мої батьки працювали на відомих в Одесі заводах "Пресмаш" і "Епсілон". Мама народилася у Львові, де мій дідусь певний період після війни працював на Львівській кіностудії. Є навіть знаменита сімейна історія, що актор Павло Кадочніков, який грав у фільмі "Подвиг розвідника" – дуже відоме радянське пропагандистське, напевно, кіно (я не дивився) – позичив у нього 100 карбованців і не віддав (Усміхається).
Михайло і його батьки
Завдяки мамі у моє життя прийшов театр. Це було дуже випадково, але зараз розумію, що випадок – друге ім’я Бога. Я перейшов у нову школу теж завдяки мамі – її не влаштовував рівень освіти у першій школі. А коли батьків не влаштовує рівень освіти – вони, як я жартую, псують вам дитинство. Опинився у дуже "напонтованій" одеській гімназії (ніяких претензій, дуже вдячний усім вчителям). Для мене це був стрес.
Відбувалася якась вечірка у мого однокласника Стасіка, я сидів у найвіддаленішому кутку. Їм було по 11 років, мені – 10. І тут з’явилася літня жінка в сарі, довге сиве волосся. Вона увійшла, усіх роздивляючись, і раптом побачила мене. У неї запалали очі і вона сказала: "ТИ!" – "Я?" – "ТИ! Іди зі мною". Я, як Рокфор на сир, пішов за нею. Заходимо у невеличку кімнату, там якісь лампади, напівтемрява. Вона мені дає аркуш і каже: "Читай за Майкла". Дивлюся, а там сценарій мюзиклу "Мері Поппінс". Ну, я прочитав. Вона: "Ти той, кого я весь цей час шукала. Приходь у такий-то день, 11:00, до філармонії. У нас буде репетиція".
Я не збирався взагалі нікуди йти. Але розповів мамі. У день перед тим ми пішли в гості, де залишились на ночівлю. Зранку я роблю вигляд, що мені нікуди не треба, сподіваючись, що мама просто забуде. Вже 10:03, а туди їхати годину. Мама: "Чому ти ще не одягнувся? Сходи один раз". Поїхав. Заходжу – сидять 40-50 дітей від 6 до 17 років.
Точно пам’ятаю момент, коли зрозумів, що маю тут залишитися. Там була дівчина, яка грала роль Мері Поппінс – Ірочка Поліщук, а зараз Ірина Ковальська, прима одеської музкомедії. Тетяна Лазарівна – так звали нашу керівницю – каже: "Іро, заспівай нам пісню "Цветные сны". А хормейстра немає, нікому підіграти. "Та співай а капела". Ця Іра встає і починає співати: "Все что было много лет назад…". Мене просто прибило нафіг, повністю, тотально. Я сидів із відвислою щелепою. Мистецтво цілковито мене в той момент вбило.
Та сама керівниця театральної студії
А музика увійшла в моє життя по дотичній до цієї історії… Минуло років чотири, ми знайшли оголошення про те, що на Одеській кіностудії йде набір у якийсь глобальний проект. Там мали зніматися – увага! – Стефанія Сандреллі і Клаудія Кардінале. Їм було по 45-50 років, але це неймовірні зірки. А ще Зіновій Гердт та інші радянські світила. Фільм мав називатися "Круїз. Історія кохання". Шукали хлопчиків 14-15 років.
Тож ми з моїм другом Костею пішли на цю кіностудію. У нас була співбесіда з режисером Абрамовим. Він сказав: "Є завдання для вас. Ви маєте вивчити будь-яку англійську пісню, прийти і показати мені номер, як ви її співаєте і водночас роздягаєтесь". Якщо б мені зараз таке хтось сказав – я би подумав, що це пранк. А тоді ми дуже відповідально до цього поставилися.
Що робити? Я Ace of Base слухав по "Музичній пошті". Ще дивився "Пісню року", знав Рафаеллу Кару, може Сабріну бачив раз у житті по телевізору. Знайшов якийсь вірш Редьярда Кіплінга – думаю, вивчимо під якусь мелодію. Приходить мій друг наступного дня: "Слухай, я таку прикольну пісню почув. Називається "Help". Давай її вивчимо". Він врубає Beatles – Help, 1965 рік.
Пафос пісні дуже ліг у наш стан. По-перше, ми реально виглядали як люди, котрі просять допомоги у цій ситуації. По-друге, начепили на себе все лахміття, яке було у бабусиній шафі. Прийшли до чувака, не можу повірити, що ми це робили, але співали реально. Він: "Help!", я: "I need somebody!" І щось починаємо знімати з себе. Чувак гомерично реготав усі дві хвилини. Потім каже: "Взагалі, вас за таке треба підвісити за яйця до стелі. Але це, насправді, прикольно".
"Ти мені сподобався, – сказав тет-а-тет. – Я хочу тебе взяти на роль Міккі. Але проблема в тому, що головний претендент – Родіон Газманов". А це син – не хочу говорити кого. "Не обіцяю, що ти отримаєш роль, – продовжує він. – Але я вам зроблю номер – просто вийдете на палубу і будете це співати". Потім проект якось загнувся. Його відзняли років за два. Там дійсно був Родіон Газманов, там дійсно була якась з італійських акторок, там було все без нас. Але те, що я виніс із цієї історії – своє неймовірне кохання, повагу і музичний камертон у вигляді Beatles.
З Коліном Бланстоуном, вокалістом The Zombies
У мене є Beatles і є музика тих часів. Переслухавши Beatles, почав збирати диски усіх груп того часу. Витрачав останні гроші. Пам’ятаю, приїхав в Італію на матч Парма – Кривбас, мав зі собою 20 чи 25 баксів, тож пішов купив альбом групи Zombies – Odyssey & Oracle. А у 2008-му потрапив на їхній живий концерт у Києві. Перед виступом побував на прес-конференції, де, мабуть, єдиний знав – хто ці люди, що вони співали, яка їхня біографія. Сфоткався з ними усіма. Один із найщасливіших днів мого життя. Тобто є база, а потім починаєш вивчати різні епохи музики, розуміючи, що все це впирається корінням у 60-ті.
"Я б потанцював з тобою"
– Перше інтерв’ю у своїй кар’єрі ти записав із легендарним Тімерланом Гусейновим. Як це було?
– У 1997 році я почав працювати в газеті "Спортивное Обозрение Футбол Плюс". Коли прийшов, там була драматична ситуація з кадрами, тож мене одразу взяли футбольним оглядачем. Заступник редактора каже: "У понеділок поїдеш на базу Чорноморця – будемо тебе презентувати команді". Абсолютний шок. Мені 17 років тільки виповнилося. Слава Богу, цього не сталося, але з наступного тижня я реально почав писати у головному спортивному виданні Одеси "полоси" зі звітами матчів. Якось намагався це перечитати – мені стало дуже погано. То була максимальна графоманія.
Пізніше довелося вчитись брати інтерв’ю. Тімерлан Гусейнов – напевно, найскладніше завдання з усіх. Він сам по собі інтроверт, людина дуже закрита, небагатослівна. Я підійшов після матчу, у мене все тремтіло, але якось вичавив зі себе: "Тімерлан, я з газети. Хотів би взяти у вас інтерв’ю". Він теж вичавив: "Приходь завтра на базу".
Я прийшов на базу. Деякий час не міг увійти – соромився. Зрештою, заходжу. За входом маленький будиночок – лазня. Там стоїть Леонід Буряк у рушнику. Окрім рушника на ньому нічого не було. Тут я вже абсолютно зніяковів. Обережно сів на лавочку. На ганок цієї баньки виходить Тімерлан – бачить мене, підходить. З його шикарної шевелюри стікає вода. Він у спортивних трусах і може у якихось в’єтнамках.
Починаємо. Я з блокнотиком, у мене там усі запитання. Розмова не ллється, усе з неймовірним скрипом. Ледь не пасатижами витягував з нього відповіді. Був тільки один момент, коли він дуже щиро відповів і я запам’ятав на все життя. Наприкінці була анкета, запитую: "Улюблена ваша страва?" І він такий: "О-о-о, пельмени я люблю" (Усміхається). То був момент нашої максимальної синергії, коннекту.
Потім, після матчу, підходжу знову: "Хочу показати вам інтерв’ю. Бажаєте його прочитати?" Він: "Навіщо? Воно все одно ніде не вийде". Воно таки вийшло в цій газеті, а згодом я його ще відправив у київську "Спортивну газету" і навіть переклав українською мовою. Сидів дві ночі над перекладом. Пізніше у якихось екстремальних ситуаціях він давав мені коментарі. У принципі, до Тімерлана Рустамовича – повна повага. Він – хороша людина, просто дійсно дуже закрита.
– Він досі живе в Одесі чи десь під Одесою?
– У ті часи Гусейнов мешкав там, де і я – у мікрорайоні Таїрова. Я дуже часто, коли йшов на зупинку, бачив, як він прямує до клубного автобуса Чорноморця. Наші домівки були на відстані п’яти хвилин ходьби. Звичайна дев’ятиповерхівка. Так було раніше, принаймні.
– Жила в Одесі й інша легендарна персона – рекетир Віктор Кулівар "Карабас"…
– Я, звісно, чув про нього. Його вбили. Але гучніша історія з вбивством Аркадія Табачника, який був президентом і власником команди БІПА-Мода. Його вбили під час пробіжки біля так званого Тещиного моста. Щодо пана "Карабаса" було багато чуток – хто причетний до цього. Казали, що він не зміг знайти спільну мову з тодішньою владою в Одесі. Не можу коментувати фахово, бо був дуже далеким від цього. Але коли це сталося, все місто гуділо: "Вбили Карабаса, вбили Карабаса…"
– Твій світ зовсім не перетинався з криміналом?
– Не думаю, що з цього інтерв’ю можна побудувати фабулу для продовження пригод Мішки Япончика (Усміхається). Щодня десь із класу шостого у мене був щільний графік: театральна студія, три роки займався тенісом, за шкільну команду грав у "Що? Де? Коли?". Кожен день був настільки розписаний, що я зранку їхав і достатньо пізно повертався додому. Пересувався містом самостійно з дуже малих років. На щастя, якось мене особливо нічого не зачепило.
Але була одна травматична історія, яку я ніколи не розповідав. Мене намагалися двічі або тричі взяти на гоп-стоп, один раз – результативно. Спершу – прямо на Дерибасівській, у центрі міста, посеред білого дня. Було багато людей, я влаштував кіпіш і чувак просто відклеївся від мене.
А дуже неприємна історія сталася, коли я йшов на репетицію у Будинок офіцерів. Був такий театр, який називався "Блакитні дороги" чи щось таке, дивна назва. Це неподалік вокзалу. Вісімнадцять років мені тоді було. Я мав маленький плеєр Sony, який купив за гонорари. На плеєрі була кнопка із додатковим басом. Вставляв касету групи Sex Pistols – The Great Rock'n'Roll Swindle, додавав басу, йшов і слухав. Перебував у своєму всесвіті.
Співаковський епохи результативного гоп-стопу
Підходить до мене чувак і починає якусь розмову. Я так ввічливо відповідаю. І просто в один момент він каже: "А зараз ти віддаєш мені цю штуку. Якщо будеш тут волати, то…" – і дістає ніж. Ситуація – супернеприємна. Я вже майже дійшов до театру. Пам’ятаю, був один момент, коли, ймовірно, можна було щось зробити. Йшла людина в цей театр, привіталася зі мною, і я міг, напевно, щось сказати, але не знайшов у собі сміливості.
Закінчилося тим, що я навіть не пригадую, чи дістав звідти касету. Просто віддав йому цей плеєр. Точно пам’ятаю, що то був день відкриття чемпіонату світу-1998. Грали Бразилія – Шотландія. У жахливому стані просто сів на тролейбус і поїхав додому. Цей плеєр не коштував усіх грошей світу, але сам факт того, що сталося, приниження – на мене дуже вплинув. Наступного дня із відкладених грошей знову купив собі такий самий плеєр в одеському ЦУМі, але ця історія закарбувалася в пам’яті.
Найцікавіше, що є продовження! Минув певний період. Я вже був трішечки відомий в Одесі, бо ходив на всі змагання, писав про них. Знову йшов у тому самому районі, бо там розташовувався стадіон СКА, у залі якого грали всі наші волейбольні та футзальні команди. Прямував на гру Дженестри або Локомотива і приблизно в тому ж місці до мене підходить той самий чувак. А з іншого боку йде одеський вболівальник Вітя. Він ще так прикольно розмовляв: "Мі-мі-мішенька, при-привіт!" Я тисну йому руку. І цей збоку: "Добрий день". Я його впізнаю і відповідаю: "З вами ми вже десь бачились і більше не хотілось би". Він оцінив контекст і пішов.
Я та мої друзі – ми були інтелігентними, нечасто у якісь історії потрапляли. Трапився випадок на фестивалі Ганькевича – рок-музиканта, який, на жаль, рано пішов із життя. Кожного року відбувався величезний концерт на Муніципальній площі, по факту – на Приморському бульварі. Приїжджав "Сплін" і всі ці групи. Ми з друзями туди пішли. А там – вся Одеса всіх прошарків.
І от ситуація. У мого друга з кишені випала одна гривня – тоді це були гроші! Якийсь чувак поряд із гоповитої компанії бере собі цю гривню в кишеню. "Ей, – кажу йому, – поверни гроші моєму другу". Чувак такий: "Які гроші?" – "Ти взяв тільки що карбованець у нього". – "Може взяв, а може не взяв". І дивиться так на мене. Я підіймаюся і думаю: "А що далі робити, власне кажучи?" Я не знаю, що далі робити. Битися? Ми ніколи цим не займалися. І така ситуація, що треба щось робити, а що робити – незрозуміло. Мої друзі теж так дивляться. Ну, карбованець шкода, але й ми сюди не за цим прийшли.
Минає хвилин десять і починається масова бійка. Ці чуваки когось гамселять, їх хтось гамселить. Ми такі: "О, карбованець – ще не найгірше, що з нами могло сьогодні статися" (Усміхається).
А ще був період, коли мені виповнилося 22-23 роки. Ми їздили у Черьомушки, такий район в Одесі, де функціонував караоке-бар "Золотий фазан". Там завжди були якісь компанії, "Владимирский централ", "Ану давай-ка, брат, налей". Ми мали фішку, яка спрацьовувала завжди. Іноді я, а частіше мій друг Артем Петросян замовляв Сінатру – My Way. Сказати, що ми суперспівали – точно ні. Але це був той випадок, коли люди співають душею. Артем так вкладався у кожну ноту! Всі ці компашки кривилися, а коли він брав останню ноту – тягнув її секунд 20. Після цього найчастіше вони розплачувалися і йшли, а ми залишалися самі. Та у мене завжди було підсвідоме відчуття, що одного разу виникне конфлікт.
І ось ми сидимо за столом з нашими подругами. Я приїжджав із Києва, збирав усіх своїх друзів, набивалася повна машина, працював у них "на розвозці" (Усміхається). В одну з дівчат я був шалено закоханий упродовж кількох років. Було розуміння, що нічого не вийде, бо я надто потужно вліз у френд-зону – вже ніяких шансів вилізти. У якийсь момент почав її знайомити з усіма своїми друзями – просто хотів, щоб вона була щаслива.
Отож, сидимо, і підходить якийсь чувак з тієї компанії, яка "Владимирский централ" і так далі. "А можно пригласить даму на танец?" Мені не треба було дивитися на дівчат, щоб зрозуміти: вони не хочуть. "Дякуємо, ми не танцюємо", – відповідають. Він проявляє наполегливість: "А чому не танцюєте? Ммм?" Розумію – це такий момент, коли потрібно якось захистити. Кажу: "Слухайте, тут тільки ми танцюємо. Дами у нас не танцюють". Чувак так дивиться на мене: "Тобто ти танцюєш?" – "Чому вас це цікавить? Ви хочете зі мною потанцювати?" Він: "Я б потанцював з тобою".
І видно, що це не "та сама тема", про яку хтось думає, а просто якась шняга незрозуміла. Зберігаю самоконтроль: "Залюбки, давайте потанцюємо". Ми йдемо, там якийсь медляк. Для мене це – акторська вправа, а чувак дуже був злий. Починаємо танцювати і посміхаємося один одному посмішкою на межі. Він стискає мою руку щосили – чувак років 35-40. І я йому стискаю руку. З приклеєними посмішками ми хвилинки півтора повальсували і все. Побачив, що ця дівчина з вдячністю на мене подивилася. Для мене цього було достатньо.
"Там були наркомани, сутенери, хто завгодно. На деяких фотках стояли хрести – людини вже немає, її прибрали, ліквідували"
– У 1998-му тебе запрошують до газети "Команда" – це топ-рівень на той час. Чи почувався ти суперзіркою і якими були зарплати у провідному спортивному медіа країни?
– Я не можу сказати, що мене хтось запрошував у "Команду". Просто почав надсилати їм якісь матеріальчики, інтерв’ю. В Одесі була газета, її бачили в Києві, ми якось приїхали познайомитися. Нам сказали: "Хлопці – топ. Надсилайте все, що можна". І я це робив. У мене був ритуал: щодня дорогою в університет на пари я купував у кіоску "Команду" та "Спорт-Експрес". Для мене було важливо, щоб кожного дня друкувалися хоча б маленькі мої замітки.
Були резиденти, які мали право першої ночі на написання звітів Чорноморця, баскетбольних клубів. Потім футбольну частину віддали мені, хоча тривалий час я був більше експертом з баскетболу. Писав про одеські команди, брав інтерв’ю в тренерів збірних, кілька разів записував Майка Фрателло. Обсяг ексклюзиву, який я робив, – величезний. Надсилав у редакцію ще навіть факсом, іноді по телефону надиктовував, як це було з донецьким виданням "Спортарена".
Заробіток? В одеській газеті, де я працював перші півтора року, ми не отримували зарплату взагалі. Просто писали на голому ентузіазмі. Один раз мені дали 50 доларів – я був у шоці. Потім брав кількістю – було видання "Коммерсант юга", яке мало додаток "Баскетбол юга". Щотижня його повністю наповнював – чотири "полоси". Працював у "Команді", надсилав новинки у "Спорт-Експрес". Раз на рік заїжджав у Москву забирати гонорар. А гроші з "Команди" найчастіше приходили поштовим переказом, як і зі "Спортарени".
Коли я переїжджав у Київ, то вже був головним редактором одеського "Время спорта". У хороші місяці, а ще ж працював репортером на одеському телебаченні, де мав оклад 100-120 баксів, з усіх джерел набігало в сумі 200-250 доларів.
Тож коли надійшла пропозиція від Едуарда Липовецького переїхати у "Спорт-Експрес", він так і сказав: "Я тобі зроблю пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися". І я подумав: треба це робити. Мені було майже 25. Ухвалив рішення, про яке абсолютно не шкодую. Розумів, що в Одесі вище певного рівня не піднімешся. Певний час працював ще й у прес-службі Чорноморця. Це теж було таке собі "задоволення". Йдеш раз на місяць в Імексбанк, сидиш і чекаєш увесь день – вийде до тебе людина з грошима, чи ні. Принизливе марнування часу. А "Спорт-Експрес" – це був інший рівень.
Едуард Липовецький
– Розкажи, як ти вже в статусі автора "Спорт-Експресу" влетів на "Мазді" у пригоду з чуваком, який був озброєний…
– Тарантинівська ситуація. Я приїхав в Одесу, зустрівся зі своєю дівчиною. Прийшов мій друг Женя – ми з ним якраз починали грати в музичній групі "Помилка Нострадамуса". Їдемо центром міста і бачу, що ліворуч, перпендикулярно, з провулку вилітає велика машина – Toyota Prado. Розумію: якщо почну гальмувати, то він може у мене влетіти. У мене тоді такий темперамент був – все ж я був молодшим, між зробити швидше і зробити повільніше завжди обирав перший варіант. Щоб випередити його, тисну на газ. А він реально не скидає швидкості. Виходить, що зі своєї позиції я уникнув ДТП, а з його позиції – напевно, "підрізав". З крутими хлопцями так не можна.
– Але ти, навчений гірким досвідом гоп-стопу, вирішуєш не зупинятися?
– Я про гоп-стоп найменше думав у цей момент. Ольгіївський узвіз, ми маємо їхати по крутій траєкторії вниз – до вулиці Фрунзе (зараз Балківська). Мчу по узвозу на хорошій швидкості, а він починає мені фігачити дальнім світлом. Вже напівтемрява. Щоб не ескалювати ситуацію, я трішечки пригальмовую. "Тойота" мене об’їжджає і стає напереріз – класика. Пам’ятаю, я не заглушив мотор – це виявилося дуже важливим для всього, що сталося потім.
Сидимо, всі мовчать. Незрозуміло, чим це закінчиться. А ми в крайній лівій смузі – односторонка, ліворуч бордюр, а праворуч машини. Далі все – як у дурному кіно. Відчиняються двері цієї "Тойоти". Вибігає хлопець. Причому, він так це зробив – я б зняв його у фільмі! Зістрибує з "Прадо", у нього світле волосся, спортивна куртка, кепка. І він просто тупо підходить до "Мазди", дістає ствол і націлює на лобовуху.
Мовчання у салоні стало матеріальним, як солодка вата (Усміхається). Сидимо в повному шоці. Хлопець підходить до дверей водія і показує мені стволом – давай, виходь. Усвідомлюю: якщо я зараз вийду, то людина зі стволом змусить мене робити все що завгодно.
– Або коліна прострелить, наприклад…
– Ну, не знаю. Показую йому, що зараз вийду. На автоматі, хоча коробка була механічною, намагаюся начебто заглушити машину. А насправді витискаю з нейтралки другу передачу, газую, стрибаю на бордюр ліворуч, бо немає інших шляхів, і вжух-х – вилітаю! А він перед тим дістав телефон – мабуть хотів записати номер чи когось набрати. Ще намагався навздогін вдарити ногою по багажнику – промахується, падає на спину. Бачу у лівому дзеркалі, як встає і кидається до своєї "Тойоти".
На задньому сидінні – воскові фігури мадам Тюссо. Я заїжджаю у якийсь райончик, починаю там петляти, максимально збиваю сліди. У моїй голові він десь їде за мною. Через якісь двори я довіз дівчину, потім висадив свого друга. Повертаюся додому незвичною дорогою.
Ситуація така: у мене автобус о 5:30 ранку, а моїм батькам залишатися з цією машиною. Тому ми просто пішли в ментовку, написали заяву. Нам показували картотеку, щоб я впізнав цього чувака. Звісно, я нікого не знайшов – там були наркомани, сутенери, хто завгодно. На деяких фотках стояли хрести – людини вже немає, її прибрали, ліквідували.
Ще десь тиждень мене підтрушувало. Минає 2-3 тижні. Мій друг Женя, який працював у порту, пише мені в ICQ ("аську"!): "Я сьогодні бачив нашого обідчіка". – "Кого?" – "Ну цього чувака, коротше. Це водій директора порту". Наскільки я розумію, там була якась наркоманська історія – чувак вдаряв по цій темі. Напевно, він перебував трішечки під впливом препаратів, бо нормальна людина так не робить. Запам’яталося на все життя.
*Далі буде.
**Усі фото надані Михайлом Співаковським або взяті з його Facebook
