"Вдячний долі за дружбу із Блохіним". Чому Микола Павлов пише книгу, коли спробував алкоголь і як став капітаном "Дніпра"
Перша частина відвертого інтерв’ю "Футбол 24" із колишнім наставником "Дніпра", "Динамо", "Іллічівця" та "Ворскли", який нещодавно оголосив про закінчення тренерської кар’єри.
Микола Павлов
Микола Петрович – нарозхват. Після новини "Футбол 24" про те, що Павлов більше не планує повертатися на тренерську лаву, 62-річний спеціаліст роздав немало інтерв’ю. Ми – туди ж. На запрошення до розмови він реагує з ентузіазмом, проте висуває одну вимогу: "Постарайся, рідний, із запитаннями. Не хочу вкотре відповідати одне й те саме".
"Якби не військові події на Донбасі – ще б попрацював"
– Останніми днями журналісти не дають вам спокою. Бачу, ви втомилися від запитань, які, напевно, часто повторюються…
– Чесно кажучи, не очікував, що буде такий потік телефонних дзвінків. Головне запитання, яким всі переймаються, – що це за моє рішення таке. У 2-3 інтерв’ю я вже відповів, чому закінчив. Повторю: давно знав, що "Іллічівець" – моя остання команда. Щоправда, сподівався попрацювати з нею 5 років. Якби не ці військові події на Донбасі – ще б потрудився.
– Які запитання вас дратують або веселять?
– Та поки що всі запитання – нормальні (Усміхається). Я і на радіо вже побував, і з багатьма по телефону поспілкувався – дехто вперше мені телефонував, з нових видань.
– Колега Євген Гресь все ж сподівається, що ви повернетеся до улюбленого ремесла. Які аргументи здатні вас переконати?
– Я думаю, що тренером у команду майстрів я нескоро повернуся. У найближчі 30 років не збираюся (Усміхається). Це так, в якості жарту. Я в Києві живу, мені тут комфортно. Хтось починає дитячим тренером, а закінчує в команді майстрів Прем’єр-ліги. А я – навпаки – хотів би закінчити у дитячому футболі. Але не в ролі тренера – для дітлахів не вистачило б терпіння. Натомість збоку міг би підказати, знаючи, що потрібно тренерам дорослих команд, і якими у ці команди мають приходити молоді футболісти.
Ну й інфраструктуру хочеться створити відповідну. З того часу, як я поїхав з Лівого берега, Червоного Хутора, так нічого й не збудували. Був "Схід", тепер незрозуміло, кому він належить. Стадіон Рембази, на щастя, знаю, кому належить. Зараз збираємося його відновлювати. І в парку Партизанської Слави зацікавив нас об’єкт. Вільної землі на Лівому березі немає. Якщо б нам запропонували кілька гектарів біля метро, щоб діти могли спокійно добиратися, то я б знайшов людей, які можуть долучитися до проекту. Над цим зараз думаю, вирішую, проводжу зустрічі.
– Після того, як ви покинули "Іллічівець" у 2015-му, довелося відхиляти пропозиції інших клубів. Що це за клуби були? Хоча б натякніть…
– Це були клуби з України, Росії, Білорусі і Казахстану. Загалом близько десяти варіантів.
– Завжди було цікаво, чи не хотілося вам попрацювати закордоном?
– Я не беру до уваги Росію, Білорусь, Казахстан – ті країни, де розмовляють російською. А в іншому закордонні – ні, ніколи. У мене проблеми з іноземними мовами, а працювати з перекладачем я категорично проти. Не уявляю, як можна так тренувати. У крайньому випадку, виховати футболіста із перекладачем – неможливо. Я в цьому впевнений на 100 відсотків. А якщо працювати з футболістами, які все вміють, – то й перекладач не потрібний.
– Знаю, що ви працюєте над автобіографічною книгою. На чому робите акцент?
– Я співпрацюю із двома молодими журналістами. Сказав їм одразу: "Хочу, щоб ви мене запитували про те, що цікавить людей вашого віку, ваших батьків і ваших дітей". Кожна зустріч триває по 5-6 годин. Я приймаю їх у себе вдома – щоб нам ніхто не перешкоджав. Розмовляємо про дитинство, мою ігрову кар’єру, життєві принципи, роботу з молоддю, команди, які я очолював, Вищу школу тренерів, де я навчався. Хочу згадати про своїх друзів, про футболістів, з якими грав. Про непорозуміння з футболістами також буде – можу по прізвищах їх назвати. Про деяких колег із тренерського штабу, в яких я розчарувався. І про тих людей, які були зі мною в останні 7,5 років. Шкодую, що ці колеги не трапилися мені раніше – я б тоді, напевно, досягнув набагато більшого.
– Я так розумію, це книга – на кілька томів?
– Ми постараємося вкластись в один том (Сміється). Ця книга не розрахована на широке розповсюдження. Такий собі подарунковий варіант. Всі витрати з написання книги, зокрема гонорар для помічників, я беру на себе. Даруватиму примірники своїм друзям. Сподіваюся, у мене їх багато.
"Полюбляв індійські фільми. Я – сентиментальна людина"
– Про вас дуже тепло відгукнувся Роман Безус: "Я вдячний за все, такого тренера у мене більше не було". Що відчуває сам тренер, коли отримує на свою адресу такі слова?
– Мені дуже приємно. Донька розповіла, що під його словами підписалися ще багато футболістів, які колись перетиналися зі мною. І в "Дніпрі", і в Полтаві у нас була хороша атмосфера, але я підопічним категорично забороняв хвалити мене в пресі. "Хлопці, – казав їм. – Ви не повинні відзначати головного тренера. Я знаю, що роблю правильно, а що неправильно – сам собі суддя. Коли хвалять тренера, отже він у чомусь йде на поступки, на чомусь не наполягає. Тренер повинен бути вимогливим. А от коли я закінчу, мені буде приємно почути на свою адресу хороші слова".
Безус, напевно, пам’ятав про це. Хоча міг ображатися на мене до кінця життя. Я його не випустив на заміну у півфіналі Кубка України з "Металістом". І у фіналі Безус також не зіграв. У день матчу в Романа була зайва вага – 300-400, максимум 500 грамів. На його позицію поставив Локтіонова. Локтіонов став майстром спорту. Але зараз про нього ніхто не чує, а Безус на виду і досі залишається перспективним хлопцем.
– З віком ви стали сентиментальнішим?
– Дивлюся по телевізору тільки мелодрами і драми. Фантастику не дивлюся (Усміхається). А раніше полюбляв індійські фільми дивитися. Я дуже сентиментальна людина.
– Складалося враження, що в усіх клубах вам вдавалося створити прекрасну атмосферу. Але ви краще знаєте – так це, чи ні. Можливо, були винятки?
– Коли відчуваю, що у мене щось не вдається, одразу з такого колективу йду. Пригадаю один випадок. Пам’ятаєте, як я у Маріуполі пішов з футболу на три роки? Нерви були на межі, не витримав. Перед тим ми потрапили в єврокубки, команда підсилилася великою кількістю гравців. Адже я поставив питання ребром: або запрошуємо футболістів, яких вистачає в інших командах Донецької області, або я йду у відставку. Володимир Семенович Бойко пішов назустріч – в "Іллічівець" приїхали Нікітін, Яксманицький, Глевецкас, Шищенко, Закарлюка, Гай, Цихмейструк…Результат був більш-менш, ми його дали зразу. Але в колективі я не побачив ніякої перспективи.
Відчувши щось нехороше, викликав до себе капітана Сергія Дірявку: "Серьожа, твоя думка щодо приходу нових футболістів". А він мені відповів: "Як футболісти – вони дуже хороші. Але колектив кращим від цього не став". Тобто, капітан лише підтвердив лихі передчуття. Дірявка, який згодом став моїм помічником, вже в той час велике значення надавав створенню міцного колективу.
– Кілька ваших тренерських заповідей для успішної роботи із колективом…
– Я завжди на перше місце ставив людські відносини. Щодо своїх колег – тренерів, адміністраторів, лікарів – любив казати: "Якщо я бачу, що сильний професіонал, але як людина – не дуже: гнилий, хитрий, підлий, слизький, я краще з ним розпрощаюсь. Натомість візьму на роботу порядну людину, а потім зроблю її професіоналом". Гнилих людей можна тримати у суперклубах, де важливий результат, а не людські стосунки.
Молодих хлопців я навчав: найбільший гріх – це невдячність; молодість вам дана для того, щоб забезпечити старість; правильні рішення добре приймати тоді, коли не думаєш про хліб насущний. Тобто, я їх готував до життя після того, як вони закінчать із футболом. А ще казав: добро не розуміє той, хто його не робить для інших.
Таким чином створювався міцний колектив. Тим паче, в останні 7,5 років моїм помічником був Іван Дмитрович Балан. Про кращого асистента годі було мріяти. Він багато років працював головним тренером, а, ставши помічником, знав, що потрібно робити. Плюс – людські якості ніколи б не дозволили йому прийти на живе місце, підсидіти.
"Гравцем київського "Динамо" ти зобов'язаний бути"
– Яким було ваше дитинство у Києві? Вулиця, м’яч, хуліганські витівки?
– Так, я через все це пройшов. Мав лише один недолік між своїми ровесниками – надто пізно спробував алкоголь (Усміхається). Я був маленького зросту, тож мене годували риб’ячим жиром, сметаною. Брат прив’язував мене за руки до турніка, щоб я висів – десь прочитав, що це сприяє росту.
– Пригадайте перший досвід знайомства з алкоголем…
– Це було вже тоді, коли потрапив у Брест, в команду майстрів "Динамо". Приїхали хлопці із "дубля" мінського "Динамо" в оренду, як модно зараз казати. Вони вже багато чого вміли і мене просвітили трішки (Усміхається). Випив з ними кілька разів, а потім ще довго не міг дивитися на алкоголь.
– Яку науку, отриману від батьків, ви пронесли крізь все життя?
– Я із простої сім’ї. Батько мав лише 4 класи, працював будівельником. Мати закінчила технікум і пішла на м’ясокомбінат. Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора – у Союзі це була одна із найвищих нагород. Тато навчив мене одного – найголовнішого. "Синок, завжди тримайся людей, які багато будують, – казав він. – Уникай тих, хто руйнує". Починаючи з "Дніпра", де я зустрів Івана Куліченка, колишнього мера, у мене так і було. Куліченко закінчив будівельний інститут і дуже багато споруджував. Добре знайомий із Ахметовим, який також немало побудував. Мав щастя перетнутися з Олександром Ярославським. Бачите, завдяки своєму батькові я завжди тягнувся до людей, які щось створюють.
– Чи мріяли про кар’єру в київському "Динамо"?
– Я здавна веду щоденник. Коли ще навчався у школі, то записав туди таку фразу: "Футболістом збірної СРСР ти можеш і не стати, але гравцем київського "Динамо" бути зобов’язаний". Проблема полягала в тому, що я жив на Червоному Хуторі – до "Динамо" було дуже далеко. На таку відстань мене у 2-3 класі ніхто не відпускав, а батьки ніколи не мали власного авто.
– При невисокому зрості вам доводилося грати у центрі захисту. Як?
– Вперше мене на цю позицію поставив Едуард Малофєєв. Коли грали із "Шахтарем", проти Віталія Старухіна діяв не Валера Шавейко, який вищий від мене на півголови, а я. Напевно тому, що я занадто відповідальним був. З місця стрибав на 2,70-2,80 м. Зрештою, не все вирішує зріст. Достатньо раніше вистрибнути, прочитати ситуацію. Як то кажуть: пізно лікувати травму, коли її вже отримав – профілактику травм потрібно робити заздалегідь. Так і в ігрових епізодах. Згадайте Реброва – він маленького зросту, але також дуже добре грав головою. У Полтаві в мене був Олег Бараннік. Так ось Бараннік головою грав навіть краще, ніж Вася Сачко.
– Ви пригадали Старухіна. Проти кого з форвардів вам було найважче? Можливо, Блохін?
– О-о-о, я часто грав проти Блохіна. З ним було надзвичайно важко – швидкий, різкий. Коли грав проти "Динамо", навіть не міг мріяти про те, що згодом товаришуватиму із Блохіним, житиму поруч на Осокорках. Вдячний долі, що мені так поталанило.
– Коли приїжджали на Кавказ, потрапляли в екстремальні ситуації?
– Пригадую, грали на полі "Торпедо" (Кутаїсі). На останніх хвилинах Краковський парирував пенальті, призначений в наші ворота. Потім сиділи в роздягальні упродовж кількох годин – нас звідти не випускали (Усміхається). "Торпедо" в тому сезоні боролося за виживання, а ми – за медалі. Потім "Дніпро" поїхав у Єреван і там переміг. Також довелося непросто. Ці два моменти дуже добре пам’ятаю.
А от коли я приїжджав разом із мінським "Динамо", то мешкав в одному номері із Юрою Пудишевим. Він щоразу приносив у готель вино. І перед матчем, і в день матчу Пудишев випивав по стаканчику. Знімав пробу (Усміхається).
– Хто ще з ваших партнерів полюбляв зловживати?
– Мені якось незручно про це згадувати. Можу розповісти хіба про Сашу Прокопенка із мінського "Динамо", якого, на жаль, вже немає серед живих. Він від природи був заїкою. Але коли випивав – розмовляв нормально.
– Як ви стали капітаном "Дніпра"?
– Коли я прийшов у "Дніпро", капітаном був Саша Погорєлов, а заступником – Устимчик. А потім ні один, ні інший не потрапляли в склад, тож керівництво призначило капітаном мене. Перед стартом наступного сезону викликають Ємець із Жиздиком і кажуть: "Коля, ти продовжуватимеш носити капітанську пов’язку". "А як же голосування?" Вони: "Коля, бл*, у нас такі футболісти, що виберуть того, хто їм не потрібний. Має бути капітан, який потрібен і їм, і нам" (Регоче).
– А часто цей тандем вживав міцне слівце?
– Звичайно. Практично постійно. Коли вже навчався у Вищій школі тренерів, часто зустрічався із Геннадієм Афанасійовичем Жиздиком. Ємця в той час "пішли", "Дніпро" очолив Кучеревський. Зі слів Жиздика я знаю, що відбулося в команді, хто кого і як прибирав, але розповідати про це не буду.
Коли я приїжджав у Дніпропетровськ – ми проводили багато часу разом. А коли він приїжджав у Москву, то заздалегідь мені телефонував. Я зустрічав його на вокзалі. Ми брали таксі і прямували у готель, а перед тим заїжджали в "Інтурист" йому по цигарки. Він курив Marlboro, Camel, а вони продавалися лише у перекупників. У готелі я допомагав Жиздику переодягнутися – в нього ж не було однієї руки. Словом, за бесідами ми проводили день-два. Це були єдині випадки, коли я прогулював заняття у ВШТ. Перед від’їздом із Москви він давав мені гроші – відмовити йому було нереально. З глибокою вдячністю до цієї людини я житиму завжди.
Далі буде.
Яким Микола Павлов був у молодості: прощальний матч, фантастичний "Дніпро" і чемпіонство "Динамо"
