"У Динамо сказали, що я "як усі": Хомченовський про виклик у збірну України, сієсту в Сегунді і медалі з Кривбасом
Інтерв'ю "Футбол 24" з колишнім хавбеком Зорі, Кривбасу, Ягеллонії і навіть іспанської Понферрадіни. А ще в активі Дмитра Хомченовського – чотири матчі за національну збірну України.
Дмитро Хомченовський / Instagram
Від перших кроків в Олімпіку – до дебюту за збірну України. Від юнацьких надій і невдачі на перегляді в Динамо – до матчів у чемпіонатах Іспанії та Польщі. Дмитро Хомченовський – футболіст, чия кар’єра поєднала гучні трансфери, складні рішення і щиру любов до футболу.
Після другого етапу в Кривбасі він покинув клуб і готується до нового виклику. Футбол 24 зібрав його історію – чесну, без прикрас, такою, якою вона є.
"Мене взагалі не готували до того, щоб забрати в Олімпік"
– Ви – з Вугледара. У чому особливість зростання в маленькому місті? Як футбольна мрія стала вашою особистою?
– Особливість така ж, як у всіх маленьких містах. У нас було лише три школи, і тільки в одній із них – якісь спортивні заняття. Як і всі діти з мого міста, я спробував себе у всіх секціях, але, зрештою, зупинився на футболі. Саме з цього все й почалося.
– Як ви потрапили у структуру донецького Олімпіка? Які наставники або події тоді найбільше вплинули на вас?
– Спочатку був набір до академії Шахтаря – я намагався туди потрапити, але не вийшло. Згодом дізналися, що триває набір до академії Олімпіка. Я приїхав – і саме туди мене взяли. На все це дуже вплинув мій перший тренер: він скрізь їздив зі мною, намагався показати мене, щоб я мав шанс грати десь краще та розвиватися.
– У 17 років – дебют за Олімпік у Другій лізі. Як ви згадуєте той момент – страх, ейфорія, відповідальність?
– Я це памʼятаю, як зараз. Якщо чесно, мене взагалі не готували до того, щоб забрати в Олімпік. Уже за пів року до закінчення школи я почав виділятися, і після цього мене поступово почали підпускати до основної команди. Що стосується дебюту – думаю, тоді переважали страх і відповідальність. Адже я вперше потрапив у команду, де були футболісти, які вже багато пограли, у яких були сім’ї, діти.
– Як оцінюєте ігрові скіли президента клубу Владислава Гельзіна? Що найбільше запам’яталося з того періоду?
– Гельзін дуже любив футбол. Як я памʼятаю, його мрією було зіграти в УПЛ і забити там гол – що й сталося! Не скажу, що він був прямо на скілах, але добре розумів, що до чого. Пенальті пробивав упевнено – спокійно, без зайвих емоцій (Сміється).
– У відкритих джерелах згадується, що на одному з етапів ви перебували на перегляді в Динамо. Що це був за період? Чому не склалося з переходом і чи шкодували згодом?
– Так, було таке – навіть двічі. Перший раз – ще в академії Олімпіка, а другий – уже коли я грав в основному складі Олімпіка у Другій лізі. Це був період, коли відбувався юнацький чемпіонат Європи в Донецьку. Я тоді не підійшов, сказали, що я "як усі", тож немає сенсу брати. Але я ніколи не шкодував – як сталося, так і мало статися.
"У мене тоді не було грошей на бутси, і деякі хлопці купували їх мені або давали свої"
– Перехід до Кривбасу: як для юного хлопця з другого дивізіону це виглядало – виклик, мрія, тиск?
– Я спочатку приїхав у дубль. Все сталося так: мені сказали їхати – я поїхав. Тоді я взагалі нічого не вирішував сам, але був щасливий, що опинився там. Напевно, це була мрія – коли ти перебуваєш на базі з першою командою, яку раніше бачив тільки по телевізору.
– Ви досить швидко стали гравцем основи. Що далося найважче на старті у Премʼєр-лізі?
– Не сказав би, що одразу став гравцем основи, але коли це сталося – все відбулося настільки швидко, що я навіть не встиг зрозуміти, що до чого, й одразу почав грати. Я просто був щасливий.
– Якою ви зсередини пам’ятаєте атмосферу в тому Кривбасі? Який футбол сповідувала команда, хто був вашим лідером у роздягальні?
– Атмосфера була топовою. Усі мені допомагали. У мене тоді не було грошей на бутси, і деякі хлопці купували їх мені або давали свої на ігри. Так було з будь-якими питаннями. Що б я не попросив – допомагали, або ж самі бачили, що потрібно, й питали. Я на кожного дивився, як на лідера в роздягальні – це було для мене щось неймовірне на той момент.
"Збірна завжди привертає увагу до гравців"
– Тоді вас почала викликати молодіжна збірна України. Як це вплинуло на вашу впевненість?
– Я тоді дізнався про виклик після тренування. Ми їхали на базу, і в автобусі тренери мене з цим привітали. Я був, звісно, в шоці. Одразу розповів про це родині, друзям.
– Бути гравцем молодіжки – це більше про престиж, чи справжній крок до національної збірної?
– Я би поєднав усе це: і престиж, і крок до національної команди. Збірна завжди привертає увагу до гравців. Серед багатьох талановитих футболістів ти входиш до топ-23 – і це, безумовно, певний успіх.
– Ви були гравцем молодіжної збірної під керівництвом Павла Яковенка. Він – легендарна фігура українського футболу, знаний своїм вимогливим стилем. Як працювалося з ним? Який досвід винесли з того періоду – і чи був він для вас проривним?
– На той період у молодіжці ніхто не відчував жодного тиску. Усі були заряджені енергією, прагнули грати за збірну й рости. У кожного було чому повчитись – і Павло Яковенко нам у цьому дуже допомагав.
"Перед Кривбасом я вже намагався потрапити до Зорі, але тоді не підійшов"
– Коли стало зрозуміло, що Кривбас більше не зможе існувати, як це було – емоційно, кар’єрно?
– Я тоді відіграв перше коло, а під кінець отримав травму, поїхав додому і вже не повернувся до Кривого Рогу. Звісно, потім було сумно, що такий великий клуб припинив існування, тим паче я був частиною цієї історії. Хай і недовго, але був.
– Як відбувався ваш перехід у Зорю? Що вас переконало, що саме цей клуб – правильний вибір?
– Перед Кривбасом я вже намагався потрапити до Зорі, але тоді не підійшов. І от вдруге – поїхав на збори, і цього разу підписав контракт. На той момент я вже трохи відчув, що таке дорослий футбол, і якщо команда дійсно хоче тебе бачити в себе – про яке ще переконання може йти мова? Навіть не сумнівався.
"Підходив, просив більше, а мені казали: "Йди поїж, потім "сієста" – відпочинь"
– Ви пішли за кордон, у Сегунду, що нечасто трапляється з українськими гравцями. Як виник варіант із Понферрадіною?
– Так, згоден – нечасто трапляється, але я цього хотів. Ми тоді грали кваліфікацію Ліги Європи, я побачив, як усе там відбувається, і сам захотів опинитись у такому середовищі. Пропозиція виникла через агента, точно вже не згадаю. Були й інші варіанти, але зупинився саме на Понферрадіні.
– Ви розірвали контракт із Зорею заради цього переходу. Що підштовхнуло на такий крок?
– Із Зорею усе вдалося швидко вирішити – я чітко сказав, що хочу цього, і клуб пішов мені назустріч. Відпустили грати в Іспанію.
– Що виявилося найскладнішим в Іспанії: стиль футболу, побут, мова, ментальність?
– Звісно, найбільшим бар’єром стала мова. Але ще більше – стиль гри. Я приїхав туди витривалий, звиклий до навантажень, а там – усе навпаки. Можливо, це специфіка саме тієї команди, але я реально відчував, що на тренуваннях отримую замало. Підходив, просив більше, а мені казали: "Йди поїж, потім "сієста" – відпочинь".
"Щодо Романчукa… Тут я не згоден. Не розумію, чому зрадник. Це його вибір, його бажання"
– Після Іспанії – Польща. Чим вас привабила Ягеллонія?
– Ягеллонія одразу сподобалась. Після матчу в Польщі відбулася зустріч із президентом клубу – він спеціально приїхав у Варшаву задля розмови. Все склалося дуже добре. До того ж, у команді був українець – після Іспанії це був великий плюс.
– Ви непогано влилися у команду в першому сезоні, а потім грали все менше. Що змінилося – конкуренція, тренерські рішення чи щось внутрішнє?
– Я був там щасливий – навіть коли не грав. Так буває: ми посіли друге місце в чемпіонаті, тренер пішов, а новий мав трохи інші погляди. Тому з ним співпраця не склалася.
– У Ягеллонії ви грали разом із зрадником Тарасом Романчуком. Як ви сприймали його вибір тоді – і як дивитесь на це зараз, в умовах війни?
– Щодо Романчукa… Тут я не згоден. Не розумію, чому зрадник – це його вибір, його бажання. Я знав, що він готується здавати іспити й подавати на громадянство. Що вже про це зараз говорити – це вже сталося. Думаю, він усе розуміє і йому також боляче дивитися на те, що відбувається.
"Люблю Зорю всією душею, тому не хочу виокремлювати якийсь один період – для мене весь цей шлях важливий"
– Після закордонного досвіду ви знову повернулись у Зорю. Як змінилася команда й ваша роль у ній порівняно з першим періодом?
– Звичайно, одразу відчув, що я вдома – ще з перших днів. Команда за ці роки, звісно, змінилася, але персонал і люди, з якими я працював раніше, залишилися. Тому повернутися було дуже легко. Атмосфера всередині команди, її дух – усе залишилось на тому ж рівні.
– Який сезон у Зорі вважаєте для себе найсильнішим? Чому?
– Для мене кожен сезон був особливим. Ми завжди намагалися вигравати, боротися. Я ціную кожну мить, проведену у цьому клубі. Люблю Зорю всією душею, тому не хочу виокремлювати якийсь один період – для мене весь цей шлях важливий.
"Побачив футболку збірної з власним прізвищем – навіть фото швиденько зробив"
– Ви викликались до національної збірної. Як дізнались про перший виклик і як минули перші дні у таборі команди?
– Щодо виклику мені подзвонив Максим Ігорович Білий і привітав із цим. Я одразу не повірив і сказав: "Та що ти мелеш?" (Сміється). А потім уже від усіх дізнався, що це правда. Це було схоже на мій перший перехід у Кривбас – я дуже хвилювався тоді.
– Що для вас означало вдягти футболку збірної? Чи була надія, що зможете закріпитися?
– Це було щось неймовірне. Коли зайшов у роздягальню й побачив футболку збірної з власним прізвищем – поки ніхто не помітив, навіть фото швиденько зробив (Усміхається). Я тоді, чесно кажучи, ні про що не думав. Інколи навіть не міг повірити в те, що відбувається.
"Доклався до великої справи, щоб про Кривбас знову заговорили"
– Як сталося ваше повернення у Кривбас після стількох років? Чому погодилися?
– У Зорі закінчився контракт, і клуб вирішив не продовжувати співпрацю. І саме в цей момент Кривбас очолив Юрій Миколайович Вернидуб. Так усе й склалося: спочатку мені зателефонував спортивний директор клубу, потім я поговорив із Вернидубом – і вже за тиждень поїхав у розташування команди. Я не міг не погодитися на це.
– Як змінився клуб – інфраструктурно, ментально, спортивно?
– Звісно, з моменту мого першого періоду в клубі все кардинально змінилося. Тоді команда базувалась і тренувалась на базі "Каскад", а зараз клуб має все для прогресу – академію, сучасну інфраструктуру, якісні поля, стадіон.
– Якою була ваша роль у команді – лідер, наставник для молодших, опора на полі?
– Коли я прийшов, у команді вже були досвідчені хлопці, які грали в УПЛ, тому був одним із них. Разом зі мною прийшов і Віталій Вернидуб – теж велика постать. Я б, мабуть, більше йому віддав статус лідера, але на мені також лежала велика відповідальність – як на полі, так і за його межами.
– У 2023-му ви з командою вибороли медалі та єврокубкову путівку. Що для вас означав цей успіх у контексті всього пройденого?
– Знаєте, коли команда виходить в УПЛ після стількох років, після всіх проблем, а вже на другий рік здобуває медалі й путівку до єврокубків – ти розумієш, що недарма повернувся. Що доклався до великої справи, щоб про Кривбас знову заговорили.
"Варіанти є, але поки що не ті, які хотілося б бачити"
– Як ви сприйняли завершення контракту з Кривбасом? Чи був внутрішній план, як діяти далі?
– Та, звичайно, я сприйняв це спокійно. Тут немає нічого особливого – я багато чого бачив у футболі, і не раз проходив через подібне. Це звичайні робочі моменти.
– Ви активно тренуєтесь – чи є варіанти? Що шукаєте в новому клубі – амбіції, стабільність, проєкт?
– Звісно, я продовжую тренуватись, відчуваю в собі сили та бажання ще пограти. Варіанти є, але поки що не ті, які хотілося б бачити, тому наразі в пошуку. Шукаю те, що підійде мені. Хочеться, щоб команда, в яку я перейду, прагнула розвиватися, мала амбіції та цілі. І водночас була стабільною – у такому середовищі футболіст сам починає викладатися ще більше, щоб досягнути спільної мети.
– Що б ви сказали собі 17-річному з висоти свого досвіду?
– Сказав би собі: "Думай про майбутнє вже зараз – і навчайся".
– Чи замислюєтесь уже про наступний етап – після кар’єри футболіста?
– Для мене футбол – це все життя. Тому навчаюсь всюди, де є можливість: проходжу тренерські курси, вивчаю спортивний менеджмент, покращую англійську мову.
