"Наші не мають права програти": Ребров зберігав спокій, Забарний і Ко знехтували журналістами – ЕКСКЛЮЗИВ із Кракова
Катерина Бондаренко побувала на матчі четвертого туру кваліфікації ЧС-2026 Україна – Азербайджан (2:1). Що відчула і побачила журналістка "Футбол 24" – у підсумковому репортажі.
Стадіон у Кракові аншлагу не дочекався / Фото Катерини Бондаренко
Я приїхала до Кракова ще сьомого жовтня. До гри залишався майже тиждень – і цього часу вистачило, щоб зрозуміти ритм міста, відчути його осінній настрій і перевірити, чи є в повітрі щось схоже на ажіотаж перед матчем збірної України.
У місті майже щодня мрячив дрібний дощ – прохолодний, затяжний і трохи виснажливий. Така погода не створювала комфорту, а радше накладала легку втому на місто, роблячи Краків повільним і мовчазним. Водночас для українських гравців після вітряної Ісландії така температура та м’який дощ здавалися майже подарунком – принаймні кліматичним полегшенням перед черговим важливим поєдинком.
Україна їхала на цю гру після перемоги над Ісландією – виїзної, бойової, вимученої, але такої потрібної. Здавалося, саме вона мала б підняти хвилю інтересу, проте ажіотажу не було. Навіть за день до гри, а також у день матчу – і вже під час самої зустрічі – на офіційному сайті залишалося чимало квитків.
Лише 12 жовтня, у день відкритого тренування та передматчевої прес-конференції збірної, небо нарешті прояснилося. Хмари розійшлися – так, ніби навіть Краків розумів: сьогодні має бути світло. Сонце пробилося крізь хмари, неначе саме нагадало, що настав час футболу.
Після перемоги над Ісландією, 10 жовтня, Сергій Ребров зробив заяву, яку вболівальники сприйняли по-різному.
"Ми всі підтримуємо Збройні сили, але зараз зовсім інша історія з національною збірною. Якщо якась втрата очок – то все. Таке зараз суспільство", – сказав він тоді.
Йшлося не про критику, а про відчуття дистанції між командою і публікою. І вже 12 жовтня, напередодні другого матчу – проти Азербайджану – головний тренер разом із Іллею Забарним під час прес-конференції закликав журналістів допомогти заохотити вболівальників прийти на трибуни.
Спокійно, без пафосу – радше із закликом до спільної роботи, адже саме медіа, здавалося б, допомагають формувати довіру й інтерес до збірної.
13 жовтня, день матчу, теж минув без дощу – вдруге за тиждень. Осінній Краків ніби сам очистився перед грою.
Я вийшла з готелю о шостій вечора, коли матч мав розпочатися о 20:45 за місцевим часом. Хотілося побачити, як місто реагує на футбол – чи змінився його ритм у день гри. Та центр Кракова залишався спокійним: туристи прогулювалися площею, кав’ярні працювали у звичному темпі, на вітринах уже з’явилися гарбузи й декорації – місто готувалося до Геловіну. І лише один чоловік, який жонглював м’ячем просто на вулиці, нагадував, що сьогодні для когось це все ж футбольний день.
Лише ближче до восьмої вечора, коли я дісталася стадіону, усе нарешті ожило: фан-зона, прапори, пісні, українська мова навколо – немов це маленька територія дому, вирізана посеред польського міста.
Біля фаншопу я мимоволі підслухала розмову кількох уболівальників: "Після такої гри з Ісландією сьогодні наші не мають права програти". У цих словах було щось звичне – вимогливість, змішана з вірою, якої останнім часом збірна потребує найбільше.
Зайнявши своє місце в зоні для медіа, я одразу помітила великий банер на трибуні – "Завжди разом. Дякуємо за гостинність". Українська й польська руки в одному рукостисканні – проста, але сильна метафора. Він став візуальним центром вечора, нагадуванням про те, що Польща вже не перший рік дає нашій збірній можливість грати вдома – далеко від дому.
Україна почала потужно. До середини першого тайму команда Реброва створила кілька гольових нагод і тримала гру під контролем. Швидкий рух м’яча, короткі передачі, вертикальні ривки – Азербайджану було складно витримувати темп.
Трибуни гуділи: "Червону руту" змінювало "Путін – х*йло", а свист накривав кожну контратаку суперника. Хоча арена так і не заповнилася повністю, атмосфера залишалася вибуховою.
Коли після чергових нереалізованих моментів Ілля Забарний звернувся до фанів жестом – "ще гучніше!" – хвиля підтримки піднялася, і за кілька хвилин вибухнула голом Олексія Гуцуляка. Його забитий м’яч у складі збірної став кульмінацією першої половини тайму.
до речі
Та наприкінці – холодний душ. Азербайджан зрівняв у компенсований час, використавши момент після подачі з флангу. Коли суддя показав на центр поля, трибуни на кілька секунд стихли. Лише кілька десятків голосів із азербайджанського сектора спробували перекричати українське море – без шансів.
Після перерви Україна зберегла контроль над грою, не дозволяючи супернику вибудувати власний темп. З перших хвилин другого тайму команда діяла зібрано, компактно, не опускаючи інтенсивності пресингу. На флангах Волошин і Гуцуляк продовжували створювати ширину, а Маліновський раз по раз загострював через центр.
Уже на старті другої половини Ребров зробив першу заміну – Коноплю через ушкодження змінив Михайліченко. Ротація не знизила темп, навпаки – дала команді більше свіжості в крайніх зонах.
Збірна продовжувала методично тиснути, змушуючи Азербайджан захищатися все нижче.
І ось на 64-й хвилині цей натиск втілився у результат.
Волошин, один із найактивніших гравців вечора, змістився з флангу в центр і навісив у штрафний. Гуцуляк, який встиг зорієнтуватися, головою скинув м’яч під удар Руслану Маліновському – і той пробив точно в нижній кут, 2:1.
до речі
Гол вийшов показовим – у ньому було все, чого вимагав Ребров: швидкість рішень, взаєморозуміння та холоднокровність у вирішальний момент.
Після цього команда не сіла в оборону, а продовжила контролювати гру через володіння. Ротація дала про себе знати – у кінцівці матчу Ребров провів ще дві вимушені заміни. Поле залишили Ярмолюк, який лише нещодавно відновився після ушкодження, та Гуцуляк, автор першого м’яча.
"Конопля з травмою. І заміна Ярмолюка – травма. Заміна Гуцуляка – те саме: втома, травма. Через два дні дуже важко грати. Єгор відновився, але, на жаль, на 90 хвилин його не вистачило", – пояснив після матчу Ребров.
Наприкінці гри темп уже знизився, але контроль над м’ячем залишався за Україною. Гравці грамотно розтягували суперника, переводили гру на фланги, намагаючись зняти напругу з оборони. Азербайджан рідко переходив половину поля, натомість "синьо-жовті" діяли виважено – без хаосу, але з відчуттям, що третій гол може з’явитися будь-якої миті.
І він майже з’явився. У компенсований час після активної дії Волошина м’яч знову опинився у воротах суперника – трибуни вибухнули, але радість тривала лічені секунди. Арбітр після перегляду VAR скасував взяття воріт, зафіксувавши фол у попередньому епізоді.
Ребров, який стояв біля технічної зони, лише розвів руками – не сперечався, не емоціонував. Команда зосередилася на головному – довести матч до кінця.
Останні хвилини минули під контролем українців: короткі паси, утримання м’яча, чітка дисципліна позицій. І коли пролунав фінальний свисток, рахунок 2:1 виглядав не просто як перемога – радше як підтвердження зрілості.
"Ми гарно відпрацювали другий тайм. Біля наших воріт майже не було моментів. Не має значення, у кого ініціатива – головне результат. Азербайджан добре оборонявся, але ми домоглися свого", – підсумував Ребров.
Для збірної це були не просто три очки – це був крок до стабільності. Після складного виїзду в Ісландію, після критики та розмов навколо команди – важливо було не лише виграти, а й показати, що перемога може бути спокійною, контрольованою, дорослою.
Здавалося, вечір у Кракові мав завершитися саме на такій ноті – із полегшенням, вірою і відчуттям руху вперед.
Та вже за кілька хвилин після фінального свистка фокус змістився з поля до флеш-зони – туди, де журналісти чекали гравців збірної.
Після матчу у змішаній зоні зібралися представники українських медіа, багато з яких долали складні маршрути, зокрема повертались з Ісландії, вистоювали черги на кордонах і тижні у відрядженнях, щоб показати збірну людям – не тільки рахунок, а й емоції, живу історію команди. В умовах війни, коли ресурси і можливості обмежені, така присутність – не формальність, а внесок у підтримку українського футболу, який продовжує жити всупереч усьому.
І саме тому те, що сталося далі, дивувало особливо. Адже це був вечір перемоги.
Більшість футболістів прошмигнули повз мікрофони і не зупинилися. Без коментарів пройшли, зокрема, Миколенко, Гуцуляк, Забарний і Довбик. Відповіли швидко та назагал лише четверо – Маліновський, Ярмолюк, Очеретько та Бондар.
Флеш-зона на арені в Кракові була поділена перегородкою між виходами команд. Гравці збірної України мали пройти повз журналістів, однак свідомо обрали інший напрямок – через дальні двері, за стінкою. Для когось – дрібниця, для тих, хто працює з комунікацією у спорті, – закономірність, яка повторюється не вперше.
Подібна ситуація викликає запитання не до результату, а до процесу. Адже після матчів такого рівня короткий коментар – це не формальність, а частина професійного стандарту. У провідних європейських збірних гравці спілкуються зі ЗМІ регулярно, розуміючи, що це – продовження гри за межами поля.
Загалом у зарубіжних клубах і збірних – це базова практика: там не дозволяють собі ігнорувати чи зневажати медіа. Бо повага до журналістів – це повага до вболівальників, які через ці слова відчувають команду ближче. І дивно, що наші легіонери, які роками грають у топ-чемпіонатах, здавалось би, мали б привнести цю культуру у збірну. Та ні – вони її чудово засвоїли, і за кордоном не дозволять собі пройти повз іноземного журналіста, але при цьому без жодних вагань зроблять це повз своїх, українських.
Саме тому питання не лише в організації, а й у культурі спілкування. Бо якісний діалог між гравцями, журналістами та вболівальниками формує довіру – те, чого наш футбол зараз потребує не менше, ніж перемог. Адже справжня єдність починається не зі слів на банері, а з простого розуміння: усі, хто працює задля цієї гри – на полі, за мікрофоном чи на трибунах, – грають в одній команді.
