Людина, яка змусила ридати всю Бразилію – 1 помилка, 11 переломів, 50 років зневаги

"Я поплатився 40 роками за злочин, якого не скоював"

Моасір Барбоза

Кажуть, воротар – це пів команди. Заяложений вислів покликаний підкреслити виняткову роль цієї позиції, наділити її особливими чеснотами супергероя. Але й після поразки з голкіпера можуть спитати за половину, а то й за всю команду. Бразилець Моасір Барбоза став одним із найвідоміших мучеників в історії Кубка світу після події, яка відбулася 16 липня 1950 року і отримала назву "Мараканасо".

Щоправда, він не використав крихітний шанс уникнути такої долі. Зростаючи у багатодітній сім’ї в передмісті Сан-Паулу (мав аж десять братів та сестер!), Моасір потрапив на роботу у фармацевтичну компанію. Там функціонувала своя футбольна команда, де жвавий і пластичний юнак із задоволенням закріпився у лінії нападу.

Потім була Іпіранга – саме тут Барбоза кардинально змінив амплуа і став у ворота. Попри дуже скромний для цього ремесла зріст 170 сантиметрів, він проявив себе щонайкраще. Напрочуд стрибучий, вмів обирати позицію і прораховувати все наперед, безстрашно пірнав за м’ячем прямісінько у ноги суперників. Навіть заробив прізвисько "Гумова людина". Вже набагато пізніше, після завершення кар’єри, у Моасіра нарахують п’ять переломів правої руки і шість – лівої. Що вдієш – така ціна голкіперської слави. До того ж наш герой зневажав рукавички, відтак відбивав м’ячі голіруч.

На всю країну він прославився 1945-го, коли перейшов у Васку да Гама і одразу ж отримав прем’єрний виклик до національної збірної. Дебют за "селесао" видався провальним. У грудні Бразилія програла Аргентині 3:4, а Барбозу замінили ще по ходу матчу. Упродовж наступних трьох років двері в збірну були для нього зачинені.

Усе змінилося після клубного чемпіонату Південної Америки 1948-го, де Васку став чемпіоном, а Барбоза продемонстрував феноменальну реакцію проти Рівер Плейт, у складі якого грали Альфредо Ді Стефано, Анхель Лабруна та інші зірки. Флавіо Коста, який поєднував роботу у клубі та збірній, одразу ж запросив свого кіпера на Копа Амеріка-1949. Домашній форум виявився бенефісом Моасіра – він зіграв усі вісім матчів, а Бразилія взяла титул, рознісши у фіналі Парагвай (7:0).

Сумніватись у тому, що наступного року "селесао" приміряють ще й світову корону, міг хіба що божевільний. Господарі ЧС-1950 й справді розпочали переконливо, а у фінальному раунді сягнули свого піку: Швеція – 7:1, Іспанія – 6:1. У вирішальному турі залишалося всього лише не програти Уругваю, який відставав на одне очко.

Напередодні зустрічі на Маракані понеслися газетні тиражі із фотографіями збірної Бразилії та заголовками в стилі "Це чемпіони світу". Гравці отримали дарунки – золоті годинники із написом "Для чемпіонів світу". Навіть старий лис Жюль Ріме, який бачив у своєму житті все, включно з двома світовими війнами, наївно підготував до фіналу вітальну промову на честь бразильців. На "чарруа" він не ставив ні гроша.

Детально та живописно всю цю божевільну істерію, яка нагніталася до матчу, описав Володимир Войтюк. Але якщо коротко – Бразилія заколисала саму себе, натомість до межі роздраконила Уругвай із його капітаном Обдуліо Варелою. Двісті тисяч глядачів, які 16 липня переповнили чашу колізею, спочатку вибухнули в екстазі після гола Фріаси – "аж Данія здригнулась". А потім настав час плакати.

По-особливому могильна тиша запанувала над Мараканою після другого м’яча уругвайців. Гіджа пробив дуже хитро та несподівано. Натомість Моасір припустився помилки. Голкіпер взявся "читати" епізод, тож оголив ближній кут, готуючись перехоплювати подачу. Реакція ж на прямий удар була запізнілою. Цікаво, що Барбоза в перші секунди був переконаний – таки встиг парирувати м’яч. І лише смертельний штиль стадіону повернув його до гіркої реальності.

Бразилія вже не врятувалася, хоча до фінального свистка залишалось більше десяти хвилин. Двісті тисяч осіб розгублено розбрелися по навколишніх баржінью (маленьких барах) заливати горе. А друзі та сусіди Барбози не дочекалися його повернення з матчу за святковим столом – передчасно розійшлися, навіть не торкнувшись приготованих страв.

Голкіпер потрапив у жорстоку опалу не одразу. У 1953-му, наприклад, він ще з’їздив на Копа Амеріка, де зіграв один матч проти Еквадору і не пропустив. Однак того ж року мав нещастя зламати ногу, зіткнувшись із Зізінью, гравцем Ботафогу. Про потрапляння в заявку на ЧС-1954 довелося забути. Спогади про "Мараканасо" і усвідомлення того, що роман зі збірною, мабуть, закінчився назавжди, вганяли Барбозу в глибоку депресію. Єдиними, хто залишався на його боці, були фанати Васку да Гама. Вони частенько приходили підбадьорити травмованого кіпера.

Він ще виступатиме майже десять років – за Васку та кілька скромніших клубів. Проте під знамена "селесао" його й справді більше не запросили. Тільки завершивши з футболом, Моасір відчув, що таке справжня культура кенселінгу. Найбільшого болю йому завдав епізод із випадковою жінкою, яка, тицьнувши у нього зневажливо пальцем, звернулася до свого сина: "Поглянь – ця людина змусила ридати всю Бразилію".

Вчорашні приятелі і просто знайомі відвертали свої погляди та уникали будь-яких перетинів із Барбозою. Невдовзі нація отримала Пеле, Гаррінчу, три омріяні Кубки світу і безліч радісних приводів для гордості. А невдаху 1950-го викинули з життя, як зламану іграшку.

Вже й звик, змирився, прийняв сувору правду буття. Аж тут – черговий ніж у спину. У 1993-му, перед матчем Бразилія – Уругвай, старий воротар прагнув зустрітися із молодим колегою Клаудіо Таффарелом. Мабуть, йому просто хотілося хоч на мить знову відчути себе важливим. Але Карлос Альберто Паррейра, головний тренер збірної, почувши про Барбозу, наклав категоричну заборону: "Ніяких зустрічей із ним! Погана прикмета".

Остаточно підкосила Моасіра смерть коханої дружини Клотільди у 1997 році. Останні роки він доживав під наглядом прийомної доньки – рідних дітей Барбоза не мав. Журналіст, який не побоявся розшукати старого, почув сповідь: "У нас найсуворіше покарання для злочинців – 30 років обмеження волі. Я ж мотаю довічний строк". Сьомого квітня 2000-го Моасір Барбоза ціною останнього видиху став вільним назавжди.

"Барбоза – людина, яка в історії бразильського футболу найбільше постраждала від несправедливості, – писав історик Арманду Ногейра. – Видатний воротар, котрий творив дива. Гол Гіджі у фіналі Кубка світу став для нього прокляттям. І що більше я бачу критики на його адресу, то більше виправдовую його. Цей матч Бразилія програла ще до стартового свистка".