"Коли він забив, я схопився за голову": син – рекордсмен Карпат, батько – голос стадіону, а дядько – легенда Волині

Дві хвилини і сорок секунд – саме стільки часу знадобилося 19-річному Володимиру Антонюку, щоб увійти в історію львівських Карпат. Коли рахунок матчу з Кудрівкою сягнув 4:0, юнак дебютував за першу команду, замінивши Амбросія Чачуа. А вже за мить зняв павутинку з дальнього верхнього кута воріт гостей. Настільки швидко дебютанти "зелено-білих" ще не забивали!

Ба більше, наступного дня Антонюк вийшов у матчі дублерів – і також відзначився голом. Інтервал між обома подіями зайняв якихось 16 годин. Тим часом у Карпатах U-19 бігає його рідний брат, а батько працює диктором на стадіоні Україна. Власне, з Антонюком-старшим, главою футбольної династії, ми й поспілкувалися.

"Молодший син написав у нашому родинному чаті: "Заспокійся!"

– Пане Андрію, чи встигли вже впорядкувати думки та емоції після такого феєричного дебюту свого сина? Привітань багато отримали?

– Привітань насправді було мільйон! І телефоном, і в соціальних мережах. Такого ще не було у мене (Усміхається). Емоції почалися вже після того, як він вийшов на заміну. Було емоційне піднесення. А коли ще й забив – я схопився за голову! Думаю: "Хто це?! І як взагалі такі кострубаті м’ячі залітають?!"

– Красивий гол насправді, навісним ударом.

– Він – молодець. Майже два тижні тренувався з основною командою. Франсіско Фернандес підтягував його вже давненько. Ми думали, що, може, на Олександрію вийде. Але рахунок виявився хитким – не хотілося ризикувати молодими пацанами. А з Кудрівкою все вдалося. Тим паче, одразу після мого дня народження такий подарунок. Тому емоції переповнювали. До 1:30 ночі я те все читав, викладав. А наступного дня, не знаю, яким чином, поїхав ще в Бартатів (на матч Карпат U-21, – Футбол 24). І син знову забив.

– Яким ви побачили цей гол із дикторської кабіни стадіону Україна? Ракурс, все-таки, не зовсім оптимальний…

– Далеченько там насправді було – через усе поле. Мене Любчик страхує наш (Любомир Кузьмяк, прес-аташе Карпат, – Футбол 24), оперативно пише, хто забив. Насправді я навіть не бачив той момент удару. Повернувся, бо почув, як стадіон реве. Думаю, 5:0, нормально. І тут приходить повідомлення від Любомира: "Антонюк". ЯК??? Дві з половиною хвилини на полі! Швиденько передивився повтор – у нас трансляція із невеликою затримкою, щоб перестрахуватися, кого оголошувати. Дивлюсь – дійсно Антонюк.

Володимир Антонюк / Фото Євгена Кравса

– Що ви відчули в той момент? У мене склалося враження, що ви дали трохи волю емоціям.

– У мене немає такого, щоб я когось виокремлював. Коли Костенко забиває – тричі кричу "ЯН", а глядачі тричі відповідають "КОСТЕНКО". Так само було з Антонюком. Єдине – переживав, що люди не знають прізвища. Але, виявляється, знають.

– Та легендарне прізвище.

– Поки не для 58-го номера, хоча я сподіваюсь. Але добре, що знають і такого гравця.

– Син на вас дуже схожий.

– Так, там ДНК не треба робити (Усміхається).

– Що ви йому сказали, коли після матчу зустріли? Перші слова…

– Я його чекав пів години, бо вони ще бігали по полю. Дочекався, привітав, подякував за те, що він потішив мене. А син подякував у відповідь. Молодець – подякував і фанатам, і всім. Це Карпати – за традицією фанатам та Збройним силам дякують завжди.

Дотепер я вже, напевно, мільйон разів той гол переглянув. А привітання досі продовжують надходити. Родичі, друзі, знайомі – всі задоволені. Коли ж Володимир ще й забив за дубль, мій молодший син Юрій, який грає у Карпатах U-19, написав у нашому родинному чаті: "Заспокійся!" (Сміється)

Юрій Антонюк / Facebook

– Володя ще й увійшов в історію Карпат як автор найшвидшого гола серед дебютантів.

– Так. Попередній рекорд був у Вантуха – 5 з гаком хвилин. А син вклався у 2.40. Звичайно, окрилений цим досягненням. Тим паче, наступного дня вийшов із капітанською пов’язкою і забив свій перший гол ще й за "молодіжку". У меншого вже є за U-19 – Олександрії забивав. А Володя мовчав дотепер. Єдине – здається, отримав мікропошкодження, бо просив заморозку. Провів на полі трохи більше 50 хвилин.

"У них немає видатної техніки як у Ямаля. Вони просто дуже багато працюють"

– За Карпати – з пелюшок?

– Я взагалі-то з Луцька приїхав до Львова (Усміхається). Мій рідний дядько – колишній капітан Волині (Володимир Антонюк, – Футбол 24). Тож у мене тут трошки конфлікт інтересів. Переїхав у 2005 році, а тут інших варіантів нема, за кого вболівати. Як казав Кополовець – всігда. Якщо ви будете у мене питати за Карпати, я скажу, що у Львові тільки одна команда.

– А хто у Володі улюблений гравець Карпат?

– Думаю, він по своїй позиції дивиться. Там і Чачуа, і Ерікі. Головні ж його кумири – Роналду та Реал Мадрид.

– Ви змалечку плекали у своїх синів любов до футболу, брали їх на стадіон?

– Ми з автофанами часто їздили. У Володі енергії стільки, що не було її куди подіти. У якийсь момент дружина мені сказала: "Заведи його хоч кудись". І в шість років я завів сина на "Прогрес" до Ярослава Григоровича Кікотя, якого, на жаль, не можемо знайти досі. Думав, походить 2-3 роки на футбол і все, набридне. А виявилося – ні.

Династія Антонюків – початок / Facebook

Ще й молодший захотів – і пішов у Покрову, бо Кікоть його "Сметаною" називав, а він ображався. Тож одразу опинився у Віктора Йосиповича Крижановського. Шумський забрав Юру у ДЮСШ Карпати. Володя ж навпаки – перейшов у Покрову, де провів наступні дев’ять років.

– Швидко зрозуміли, що в хлопців є талант?

– У них немає видатної техніки як у Ямаля. Вони просто дуже багато працюють. Тренуються з повною віддачею. І це мусить якось компенсуватись. Хлопці роботящі, чесні, відверті. Часом один одному "пхають" після матчів. У них розбір поєдинків відбувається кожного дня.

– Втручаєтеся у ці дискусії?

– Я можу послухати, погодитись або ні, але зразу кажу: "У вас є головний тренер". Я на професійному рівні ніколи не грав, хіба на аматорському трохи бігав. Тому не маю права давати таких порад. Тим паче, у сучасному футболі. Я роблю свою роботу – на стадіоні, а вони роблять свою.

"Після Галатасарая я прийшов додому, взяв пляшку пива і пів години на неї дивився"

– Ви – популярний радіоведучий, вже багато років на слуху. Диктором на стадіоні теж чимало відпрацювали…

– Це – двадцятий сезон. З 2006 року.

– За яких обставин потрапили на цю роботу? Карпати оголошували якийсь конкурс?

– Це було міжсезоння. Попередній диктор звільнився чи щось таке, тож вони шукали людину. Тодішній директор радіо Ростик Ваврів з Ігорем Дедишиним спілкувався. Той запропонував: "Давай нам вашого новачка, спробуємо". Так і спробували, називається.

На радіо / Facebook

– Дуже багато епічних матчів за цей період бачила Україна. Особливий спогад маєте?

– Це, звичайно, Ліга Європи – Галатасарай і Борусія Дортмунд. Навіть важко обрати – який на першому, який на другому місці. Після Галатасарая я прийшов додому, взяв пляшку пива і, напевно, пів години на неї дивився. О пів на третю ночі було. Перебував під враженнями – такі великі матчі мені ще не траплялися. Це вже потім Євро-2012 відбулося. А тут – 40 тисяч вболівальників, неймовірна енергетика.

– Гол Худоб’яка / Федецького вам, напевно, добре було видно – забили в ті ворота, які під дикторською кабіною.

– Так, так. Чи зірвав голос? Ну, трошки покричав (Усміхається). Там увесь стадіон ревів. Мене, мабуть, взагалі не було чутно.

– А курйози у вашій роботі бувають?

– Та постійно! Якось замість "київський Арсенал" сказав "харківський Арсенал". Обмовки за Фрейдом.

– На когось орієнтуєтеся? Наприклад, на стадіоні Наполі публіку заводить знаменитий Даніеле Белліні…

– О, це світова легенда! Але орієнтирів, як таких, у мене немає. Стараюся нікого не копіювати. Зрештою, за 20 років вже виробилася своя манера. Єдине – у цьому сезоні ми відновили практику, коли я тричі оголошую ім’я, а вболівальники – прізвище. На жаль, зараз не така кількість глядачів, якої б хотілося. Але вони молодці. У клубі зробили все, щоб люди знали всіх футболістів. Якщо не знаєш – ми тобі папірчик видамо. Щоб коли диктор оголошує, ти міг прокричати прізвище.

– Крім Карпат, ви працювали і на збірній України?

– На збірній, на Шахтарі, на Русі. Мій перший матч національної команди – з австрійцями у 2011 році на Арені Львів. Єдина гра, яку пропустив, – з чехами. Тоді привезли диктора з Києва, а я бігав у пошуках квитка за 50 гривень.

– На якому з двох головних львівських стадіонів вам комфортніше та атмосферніше?

– Та я зовсім невибагливий. Мені всюди нормально і немає такого, щоб не хотілося йти на футбол. Бувають, звісно, моменти, коли футболів трохи забагато. Ось минулий тиждень виявився насиченим у мене, починаючи з вівторкового Шахтар – Динамо. Четвер – Карпати; п’ятниця – Шахтар; субота – вихідний, слава Богу, з нагоди дня народження; неділя – Куликів-Білка, сиділи дві години в очікуванні відбою тривоги; понеділок – Карпати; вівторок – дубль Карпат; середа – Карпати U-19, дербі з ФК Львів (Сміється).

Потім матиму паузу до суботи. Кажу ж: буває, що на м’яч дивитись вже не можеш, але мусиш відпрацювати на своєму рівні, без всякої розслабленості.

На футболі / Facebook

– Підготовка до поєдинку багато часу займає?

– Я просто готую собі список: судді, оголошення, хто битиме символічний удар. Ось і все. Статистику футболістів не вивчаю (Усміхається).

– Кажуть, озвучувати власні мрії – ризиковано. Та все ж, на якому рівні ви хотіли би побачити своїх синів?

– На найвищому, звичайно. Але з мріями своїми поводжуся обережно. Я мріяв побачити Володю і Юру в Карпатах – побачив. Потім мріяв, щоб дебютували – вони вийшли. Далі мріяв, щоб забили – вони забили. Тепер будемо потрохи рухатись далі. Головне, щоб без травм. Для кожного батька це найважливіше. Тим паче, Володька в дитинстві переламав собі все, що можна – і ногу, і ключицю. Думаю, з нього вже вистачить.