29 червня, 20:00 за місцевим часом. Саме цього вечора юнацька збірна України розпочинала свій шлях на чемпіонаті Європи U-19. Першим суперником команди Дмитра Михайленка стала Хорватія – один із головних конкурентів у боротьбі за вихід із групи. До стартового свистка залишалося ще кілька годин, але знайомство з Бангором уже обіцяло чимало несподіванок.

Україна здійснила ефектний камбек проти Хорватії на старті Євро U-19 – гол+пас гравця Динамо, Домчак не відбив пенальті

Бангор зустрів зовсім не по-літньому. Лише +16, пронизливий вітер і дрібний дощ – саме такою була перша картина міста, де Україна відкривала свій турнірний шлях. Ще о 17:00 я вийшла з потяга після двогодинного переїзду з Ліверпуля й одразу відчула, наскільки різною може бути погода навіть у межах Великої Британії.

Невеликий Бангор, розташований на півночі Уельсу біля протоки Менай, більше відомий своїм університетом і близькістю до національного парку Ерірі, ніж великими футбольними подіями. Саме тому особливо цікаво бачити, як на кілька тижнів це спокійне місто стало одним із центрів юнацького чемпіонату Європи, приймаючи найкращі збірні континенту.

Втім, справжній сюрприз чекав ще дорогою до стадіону. Якщо в більшості міст викликати таксі – справа кількох секунд, то в Бангорі це майже квест. Звичних сервісів на кшталт Bolt тут просто немає, а про Uber місцеві жартують, мовляв, на все місто працює лише кілька автомобілів. Тож довелося буквально ловити машину біля вокзалу й просити водія підвезти до арени. На щастя, вже за десять хвилин попереду з’явився Bangor City Stadium.

Саме ця арена приймає всі матчі групи B, у якій зібралися Україна, Хорватія, Італія та Сербія. Крім того, тут відбудеться стиковий матч за останню європейську путівку на чемпіонат світу U-20. До 2024 року стадіон був відомий під назвою Nantporth, а після модернізації відповідно до вимог УЄФА отримав право приймати поєдинки фінальної частини Євро U-19. Арена вміщує трохи більше трьох тисяч глядачів, однак найбільше вражають не її масштаби, а компактність. Тут практично немає відстані між полем і трибунами, а подекуди складається враження, ніби ти перебуваєш не на міжнародному турнірі, а на домашньому матчі місцевої команди.

Втім, перше знайомство зі стадіоном залишило неоднозначні враження. Через центральний вхід, який веде просто до чаші арени, розташовані й роздягальні обох збірних. Саме тому перед початком матчу тут панував легкий хаос: стюарди раз-по-раз уточнювали, кого й куди потрібно пропустити. Як журналістка я пройшла без проблем, однак тим самим коридором спокійно користувалися й звичайні вболівальники, пояснюючи, що прямують до вбиральні, розташованої поруч. Для турніру під егідою УЄФА така організація виглядала щонайменше незвично.

До стадіону я приїхала майже за дві години до стартового свистка, аби без поспіху отримати акредитацію. І тут сталася ще одна історія, яку навряд чи очікуєш побачити на чемпіонаті Європи. Замість звичних стійок із акуратно розкладеними бейджами організатори винесли… великі мішки з перепустками. Працівники буквально перебирали їх вручну, намагаючись знайти потрібне прізвище. Не дивно, що моя акредитація десь загубилася. Зрештою мені видали бейдж на чуже ім’я, пообіцявши відшукати мій уже до наступного матчу.

Поки тривали останні приготування, атмосфера навколо стадіону поступово оживала. Навіть за двадцять хвилин до початку гри квитки ще можна було придбати без жодних проблем. Організатори відкрили не лише сидячі місця, а й стоячу зону за воротами – рішення, яке стало несподіванкою навіть для представників медіа.

Саме тут чекала ще одна несподіванка. Уперше за мою практику звичайні вболівальники стояли буквально за кілька метрів від фотографів, телеоператорів і журналістів. Перед початком матчу прес-офіцер навіть підійшов до нас і попередив:

– Якщо глядачі заважатимуть працювати, одразу повідомляйте.

Та хвилювання виявилися марними. Навпаки, найбільше фанатів цікавили не фотографи чи журналісти, а… друковані склади команд. Ледь я отримала аркуш формату А4, як майже щохвилини хтось підходив із проханням дозволити його сфотографувати, щоб легше орієнтуватися в складах і не пропустити жодного прізвища.

Українських уболівальників у Бангорі було небагато, але саме вони створювали атмосферу. На центральній трибуні майже не виявилось прапорів чи іншої символіки, зате підтримку наших було чути практично безперервно. Синьо-жовті прапори зосередилися за воротами, де поруч з українцями стояли навіть кілька англійців, які також вирішили підтримати нашу команду. Хорвати ж, попри доволі пристойну кількість глядачів, фактично залишилися без організованого фан-сектору – більшість присутніх були місцевими, які просто прийшли провести вечір на футболі.

Поруч зі стоячою зоною працював невеликий фудкорт. Спочатку здалося, що черги утворилися саме через бажання дивитися матч із-за воріт. Але дуже швидко стало зрозуміло: у прохолодний валлійський вечір люди значно більше хотіли гарячої кави чи чаю, ніж кращого ракурсу на поле.

Ще до виходу команд на розминку я встигла перекинутися кількома словами з прес-аташе збірної України.

– Бачу, наші сьогодні в гарному настрої, – кажу, спостерігаючи, як футболісти спілкуються між собою.

Він усміхнувся й коротко відповів:

– Хорвати теж.

Власне, першими на поле вийшли саме хорвати. Максимально зосереджені, із серйозними обличчями та майже без емоцій. Українці ж виглядали зовсім інакше. Посміхалися, жартували, хтось навіть підтанцьовував під музику зі стадіонних динаміків. Жодної скутості чи надмірного хвилювання перед стартом чемпіонату Європи не відчувалося.

Поки Дмитро Михайленко роздавав передматчеві коментарі журналістам, футболісти стояли невеликими групами. Закінчивши спілкування з медіа, наставник разом із тренерським штабом підійшов майже до кожної з них, обмінявшись із гравцями кількома словами. Найдовше затримався біля Богданова та Сороки. Тоді ще ніхто не знав, що вже за кілька годин саме Дмитро стане одним із головних героїв стартового матчу України на Євро.

Розминка минула без несподіванок. А рівно о 20:00 над Bangor City Stadium пролунав стартовий свисток, який відкрив для України чемпіонат Європи U-19.

Ще за кілька хвилин до цього команди вишикувалися не біля центрального кола, а просто вздовж бокової лінії – буквально за кілька метрів від уболівальників. Саме звідти пролунали державні гімни. Українські футболісти співали їх пліч-о-пліч із власними вболівальниками, які хоч і не заповнили трибуни чисельно, зате значно переважали всіх інших голосом.

Перші хвилини минули у рівній боротьбі. Україна намагалася контролювати м’яч, тоді як хорвати дедалі сміливіше піднімали лінію пресингу, змушуючи наших частіше грати під тиском. Саме в цей момент я працювала за воротами Назара Домчака, звідки матч відкривався зовсім по-іншому. Було добре чути, як воротар постійно керував обороною, підказував партнерам і не замовкав практично ні на секунду.

Не менш цікаво було спостерігати й за тим, що відбувалося поза межами поля. Стюарди раз-по-раз підходили до українських прапорів, уважно їх розглядали, фотографували та перевіряли символіку на відповідність регламенту УЄФА. Жодних претензій у підсумку не виникло, однак контроль відчувався протягом усього першого тайму.

Попри це, українські фанати не змовкали ні на хвилину. З-за воріт постійно долинало: "Україні потрібна перемога!", а трохи згодом – "Хлопці, ви зможете!". Саме ці вигуки супроводжували команду в непростий стартовий відрізок зустрічі.

Перший серйозний удар матч отримав на 21-й хвилині. Після порушення правил у штрафному майданчику арбітр без вагань призначив пенальті у ворота України. Перед ударом Назар Домчак уважно дивився супернику просто в очі і гучно повторював: "Look at me". Напрямок удару він справді вгадав і навіть був близьким до порятунку, однак кількох сантиметрів усе ж не вистачило – м’яч опинився у сітці.

Здавалося, хорвати отримали саме той сценарій, на який розраховували. Часто після такого молоді команди психологічно ламаються, починають поспішати й втрачати гру. Але цього вечора це було точно не про збірну України.

Вже за кілька хвилин після подачі з кутового Дмитро Богданов виграв повітря, а після рикошету від хорватського захисника м’яч усе ж перетнув лінію воріт. 1:1. Українці миттєво повернулися у гру й ніби остаточно скинули із себе стартове хвилювання.

До перерви рахунок більше не змінився, хоча напруга на полі лише зростала. Біля лав запасних емоцій не приховував ніхто: тренерський штаб постійно підказував, а футболісти відповідали максимальною самовіддачею в кожному епізоді.

Минуло лише кілька хвилин після поновлення гри, як правим флангом увірвався Люсін. Він прибрав захисника, пробив, воротар удар парирував, але атака не закінчилася. Першим на добиванні опинився Калюжний, який із гострого кута знайшов шпарину між голкіпером і ближньою стійкою. Саме цей гол став переломним – 2:1.

Після нього Україна вже не відпустила перевагу. Команда Дмитра Михайленка грала значно розкутіше, швидше працювала з м’ячем і дедалі частіше змушувала хорватів помилятися.

А остаточно зняв усі питання Люсін. На 57-й хвилині він отримав передачу неподалік штрафного майданчика, змістився під удар і потужно пробив у дальній кут. Голкіпер лише проводжав м’яч поглядом – 3:1. Якщо другий гол подарував Україні впевненість, то третій уже остаточно змусив повірити в перемогу.

Втім, хорвати рук не опустили. Саме в цей момент настав час Назара Домчака. Спершу він у красивому стрибку потягнув удар головою після навісу з правого флангу, а згодом ще раз урятував команду після гострого прострілу, коли форвард хорватів уже готувався святкувати гол. Зі свого місця за воротами ці епізоди виглядали особливо драматично – здалося, що м’яч ось-ось опиниться у сітці, але щоразу Домчак знаходив спосіб залишити Україну попереду.

Однак ближче до завершення зустрічі увага всього стадіону була прикута вже не до рахунку. Після одного з епізодів Кокодиняк самовіддано кинувся вибивати м’яч і після жорсткого стику залишився лежати на газоні, голосно кричачи від болю. Першим до партнера підбіг Милокост, за кілька секунд – Сорока. Уже за їхньою реакцією стало зрозуміло: ситуація серйозна.

Медики миттєво вибігли на поле й навіть жестами попросили підготувати ноші. На щастя, вони не знадобилися. Лікарі допомогли футболісту підвестися й буквально під руки вивели його за межі поля, адже самостійно він не міг зробити й кількох кроків – ноги не слухалися через сильний спазм. Ще близько семи хвилин Кокодиняку надавали допомогу просто біля бокової лінії. Лише згодом він, із льодом, закріпленим під гетрами, зміг повільно повернутися до лави запасних.

У ці хвилини за українця переживали всі без винятку. Стадіон, який ще мить тому жив грою, затих.

Коли Кокодиняк нарешті підвівся, трибуни знову вибухнули оваціями – цього разу вже на його адресу. Це був той момент, коли футбольне суперництво відійшло на другий план, поступившись звичайній людській підтримці.

Наприкінці зустрічі українці були ближчими до четвертого гола, ніж суперник до другого. Богданов наважився на дальній удар, і м’яч пролетів у кількох сантиметрах від стійки. Шкода, адже цей момент цілком міг стати красивою крапкою вечора.

Ще до фінального свистка з українського сектора почали лунати перші рядки Державного Гімну України. Їх швидко підхопили інші вболівальники, і останні секунди матчу пройшли під знайому кожному українцю мелодію. Коли арбітр зафіксував перемогу України.

Старт на чемпіонаті Європи вийшов саме таким, на який розраховувала команда Дмитра Михайленка. Пропущений м’яч не вибив українців із гри, навпаки – змусив діяти ще сміливіше. Вольова перемога 3:1 принесла не лише перші три очки, а й одноосібне лідерство в групі B після першого туру.

Після фінального свистка головний тренер українців визнав, що початок матчу виявився непростим. За його словами, у стартові хвилини команда виглядала дещо збентеженою, дозволивши хорватам контролювати м’яч і нав’язувати свій футбол. Водночас наставник відзначив характер своїх підопічних, які зуміли переламати хід зустрічі ще до перерви, а в другому таймі втілили в життя все те, над чим працювали на тренуваннях. Особливо символічно прозвучала й оцінка першого гола: Михайленко назвав його результатом домашньої заготовки після стандарту, тоді як два наступні м’ячі – проявом індивідуальної майстерності футболістів.

Втім, часу на святкування майже немає. Уже 2 липня Україна зіграє проти Сербії. Це буде не лише важливий матч у боротьбі за вихід із групи, а й поєдинок, який через політичний контекст між країнами неминуче приверне підвищену увагу. На полі ж на команду Дмитра Михайленка чекатиме суперник, який робить ставку на жорстку боротьбу, агресивний футбол і високу інтенсивність у кожному єдиноборстві. Якщо матч із Хорватією став для "синьо-жовтих" перевіркою на характер після пропущеного пенальті, то наступний поєдинок обіцяє стати випробуванням фізичної готовності, витримки та холоднокровності. Саме він може суттєво вплинути на розподіл місць у групі й наблизити одну з команд до омріяної путівки до півфіналу Євро U-19 та чемпіонату світу U-20.

Усі фото Катерини Бондаренко

Україна на Євро-2026: кому молитися і хто наші суперники – конкурент Сікана та 20-мільйонний гігант із Борнмута

"Хлопці, ви зможете!": як Домчак заклинав хорвата перед пенальті, травма налякала стадіон – ексклюзив з Уельсу