"Булгаков сказав розіграти пенальті – у Кройфа підглянув": легенда Карпат – душ у шахті, втеча Лендела і Дніпро-чемпіон
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віктором Рафальчуком, легендарним півзахисником львівських Карпат 80-х і початку 90-х.
Віктор Рафальчук у складі СКА Карпати (центр другого ряду) / Фото з архіву
У 80-х львів’яни ходили на Рафальчука. Хавбек із сімкою на спині для багатьох вболівальників був символом місцевого футболу. Рафа – так ніжно вони називали свого улюбленця. Такі як Віктор Рафальчук безумовно закохують у себе. Працьовитий на полі, з класною технікою і чудовим ударом з обидвох ніг.
"Він заграв би в основі будь-якої команди Вищої ліги", – казав про Рафальчука його молодший партнер Юрій Мокрицький. На жаль, Віктор Казимирович так і не спробував себе у тій Вищій лізі, якщо не враховувати двох хвилин у складі чемпіонського Дніпра-1988.
Більшість кар’єри Рафальчука минула у Львові. Він тричі приходив у Карпати в особливо важливі моменти і кожного разу був тим, на кого можна покластися. "Що для мене Карпати? Це щось таке… Рідне", – каже Віктор Казимирович.
"Щербей зробив пророцтво: "Ти ще будеш капітаном команди"
– Нещодавно ви пережили чергове хірургічне втручання через проблеми з серцем. Як почуваєтеся?
– Ой, здоров’я – то довга історія. Я навіть збився з ліку цих операцій. Все почалося 2021-го. Спочатку зробив шунтування. Після цього навіть працював, бігав, ходив до онука на тренування. А через три з половиною роки відчув, що щось не так. Почало паморочитися в голові, свідомість втрачав.
– Причину визначили?
– Судини поруч із серцем знову забилися. Довго діагностував, у чому справа. Поставив кардіостимулятор, а минулого року – два стенти. Як виявилося, один стент швидко забився. Знову ліг на операцію. Фінансово це все складно. Добре, що колись завдяки Степану Юрчишину Карпати допомогли. Та й зараз рідний клуб долучився матеріально. Вдячний за це Карпатам і всім людям, які мене не залишили у біді.
– З чим пов’язуєте такі проблеми зі здоров’ям?
– Якийсь фатальний рубіж перетнув у 59 років. До цього жодних проблем не відчував. А тепер ще й черевна аорта полетіла… Я вже думав, що це спадкові хвороби. Мій батько у шахті працював – 40 років віддав роботі. Не дивно, що мав силікоз через постійну роботу під землею і вдихання пилу. У мене судини слабкі. Навіть сьогодні мав перепади тиску: спочатку піднявся, потім різко опустився.
Віктор Рафальчук / Фото автора
– Ви родом із Соснівки – міста, відомого завдяки вугільній промисловості. Не бачили себе у ролі шахтаря?
– Я бував у шахті, але не у забої, під землю не спускався. Причина була набагато прозаїчніша – ходив туди митися в душ. У шахті функціонувала лазня, а вдома були проблеми з водою. Такі часи… Ось і увесь мій зв'язок із шахтою.
– Коли ви зрозуміли, що футбол стане справою вашого життя?
– Змалечку ганяв у парку за м’ячем в Соснівці. У дев’ятому класі я вже виступав за юнацьку команду. Ми грали у Бібрці, а той матч судив Ярослав Дмитрасевич. Після гри він запросив мене та одного мого партнера до Львова: "Приїжджайте завтра на тренування". Коли я закінчував школу, то Дмитрасевич вже працював у Карпатах – мене та ще чотирьох футболістів тренер підтягнув у дубль: Турянського, Завидовського, Щура і Дикого.
– Як ви почувалися у колективі зі старшими Юрчишиним, Щербеєм, Дубровним, Балем, Гуньком, Батичем?
– Із закарпатцем Василем Щербеєм я в номері мешкав. Пригадую, як він на своєму особливому суржику угорської та російської мов зробив пророцтво: "Ти ще будеш капітаном цієї команди". А взагалі, коли ти цих людей бачив тільки з трибун стадіону, а потім ділиш роздягальню, то це важко словами передати. У нас дубль був сильним, але основа – особливо. За столом сидів з ними і боявся подих зробити. Я ще Думанського із Броварським застав.
Юрчишин, Гунько, Рафальчук, Лихачов, Грещак, Риф'як / Фото ФК Карпати
– Якби не подальше об’єднання Карпат і СКА, то Дмитрасевич міг зробити у Львові міцну команду?
– Ми можемо лише здогадуватися. Найгірше, що я опинився на роздоріжжі. Володимир Булгаков працював у Металісті – кликав до Харкова. Мені було 19 років – армію все одно треба було відбути, тому на переїзд не відважився. Як тільки я потрапив у цю армію, то вирватися звідти не міг. Через рік сказали підписувати контракт на п’ять років.
"Лендел зовсім не змінився – такий же мовчазний і закритий"
– Майже увесь час за СКА Карпати ви грали пліч-о-пліч з В’ячеславом Ленделом. Ваш дует називають чи не найсильнішим в історії команди. З чого почалася ваша дружба?
– Славік – не просто друг, він мій кум. Ми трохи схожі за характерами, проте Лендел – ще спокійніший та більш м’який. Я хоч міг із тренерами посперечатися… Лендел тримав все у собі, мало говорив. Та що там мало – я до останнього не знав, що він залишатиметься у США.
– Ви не здогадувалися?
– Ми мешкали разом на базі у Брюховичах. Я помітив, що він заглядав у англійський словник. Навіть у команді Лендела почали називати "Мігрантом". 1990-го ми вирушили у турне в США, гостювали у п’ятьох містах: Філадельфії, Клівленді, Детройті… Там у Славіка був давній товариш Льоня – у нього Лендел і залишився. Перед самим від’їздом у Нью-Арку Славік сказав, що до Львова з командою не летить.
– Після повернення додому вас нікуди не викликали?
– Ні, але я цього увесь час чекав. Думав, що розпитуватимуть, як Лендел залишився за кордоном. Усіх футболістів розподілили у сім’ї місцевих мешканців. Майже кожному з нас пропонували осісти у Штатах. Проте усі відмовилися. Зараз ми зі Славіком рідко спілкуємося. Востаннє він приїжджав до Львова 2019-го. Зовсім не змінився – такий же мовчазний і закритий.
– Одна з особливостей тієї команди – розіграш пенальті у вашому з Ленделом виконанні. Як народився цей оригінальний задум?
– Тренер Володимир Булгаков запропонував на тренуванні розіграти пенальті. Сказав, що я з Ленделом маю це зробити. Ми спробували і все вдалося. Невдовзі в офіційній грі ми підготували сюрприз Паміру з Душанбе. В Україні такого майже ніхто не робив. Зате у Нідерландах такий трюк Кройфу вдався – можливо, у нього Булгаков підглянув та запозичив цю ідею. Нас до розіграшу пенальті змусили обставини. Раніше Іван Гамалій схибив, потім Володя Сакалов. Так СКА Карпати почали шукати альтернативу.
СКА Карпати / Фото з архіву
– Хто завдавав фінальний удар?
– Я покотив, а Славік забив. Гравцям Паміру не сподобалося таке виконання – почали атакувати суддю. А той лише руки розвів – все чисто. У газеті наступного дня написали, що я пенальті не забив, а Ленделу зарахували гол. Та я не зважав на ці похибки. Головне, що м’яч опинився у сітці.
– Вдруге ви зробили це у матчі з Ротором?
– Ми розгромили їх 8:0. Спочатку я реалізував пенальті класично, а потім ми з Ленделом розіграли і забили ще раз. Пізніше у В’єтнамі в товариському матчі з кубинською командою спробували свій фокус. Свистка не було, я віддав пас, однак суддя попросив повторити. Зрештою, ми відмовилися від цього задуму, адже секретність та оригінальність зникла.
"Вірмени забігали у штрафний майданчик і падали"
– Вас називали особливим футболістом, адже ви били по воротах з обидвох ніг. Як оволоділи цією навичкою?
– Пенальті зазвичай виконував виключно правою. Але у грі використовував обидві. 1981-го я травмував праву ногу – надірвав гомілкостоп. Тому постійно м’яч брав під ліву ногу – так і навчився нею добре грати. Я діяв справа у півзахисті, зміщувався у центр і бив лівою. Навіть із 30 метрів забивав. 1985-го взагалі найкращим бомбардиром став – 16 голів забив.
– Наступного року СКА Карпати пробилися до чвертьфіналу Кубка СРСР, а у ході розіграшу ви забили два голи. Особливо пам’ятний, мабуть, другий.
– Жальгірісу? Ми програвали вдома 0:1, вболівальники вже потягнулися до виходу. В одній з останніх атак я лівою пробив метрів з 20-ти. Вацловас Юркус не дістав з-під перекладини. Литовці думками були в наступному етапі та ще й на потяг поспішали. Додатковий час завершили без голів, а далі – серія пенальті. Там я схибив, як і Володя Кухлевський.
– Проте СКА Карпати все одно пройшли далі.
– Перестріляли їх 4:3. Вийшли на київське Динамо і згоріли 0:4. Хтось не добіг, хтось не встиг – нас легко розібрали.
"Ти ще будеш капітаном цієї команди" / Фото з архіву
– Ваша команда мала доволі різношерстий колектив.
– На зборах по 40-50 футболістів тренувалися. Шаленство! Але більшість хорошого рівня. А скількох у нас забрали… Іван Яремчук тиждень провів – бац, і в Динамо затягнули. Ігор Пономарьов із Баку приїхав – так його ЦСКА забрав. Проте були й ті, хто затримувався на довше: Сашко Малишенко із Зорі, Володя Журавчак на фланзі давав якість, воротар Ельхан Расулов…
– Ваша команда двічі ставала бронзовою у Першій лізі. Відчували, що СКА Карпати стримують через наявність у лізі старшого "брата" – московського ЦСКА?
– Було таке. Вигадали цей ліміт нічиїх. А комічний пенальті з Котайком, який суддя Ліпатов призначив? Расулов його парирував, але з добиванням не впорався. Вірмени забігали у штрафний майданчик і просто падали в надії на пенальті. А що вболівальники на виїзних матчах на Кавказі робили? Могли посеред гри підійти до асистента арбітра і ножем пригрозити.
"Маркевич взяв у команду бонусом – я грав на одній нозі"
– У Вищій лізі ви все-таки зіграли, хоч і не зі СКА Карпати. Що вам завадило розкритися у Дніпрі: травми чи конкуренція?
– Обидві причини правильні. Дніпро став чемпіоном 1988-го. Я потрапив у команду на старті того сезону – пробитися в основу було складно. У Дніпро я приїхав із травмою. Мене підлікували, набрав форму. Двічі на заміну в чемпіонаті вийшов, ще раз у Кубку зіграв. Вважаю, що добре – закрив зіркового збірника Зеніта Миколу Ларіонова.
– Із Дніпром ви й за кордон поїздили.
– Найбільш незвичний досвід – похід у лазню в Німеччині. Зайшли з хлопцями, а там усі без рушників сидять. Ніяково почувалися… У Дніпрі був хороший колектив – я найбільше час проводив із земляками Вадимом Тищенком та Іваном Вишневським. Також непогано спілкувався з Едуардом Соном та Володею Багмутом. Спогади про вболівальників хороші – нас добре підтримували.
У Дніпрі / Фото з архіву
– Після сезону в Дніпрі ви опинилися на роздоріжжі?
– Мені пропонували залишатися, але ж у Львові Карпати відроджували. Кучеревський сказав: "Відпускаю лише у Карпати". Я так і зробив. Ажіотаж у місті був шаленим. Для Львова Карпати були улюбленою командою – відчувалося піднесення. Насправді й на СКА Карпати спочатку непогано ходили, однак з відродженням Карпат почалася нова сторінка в історії. Все було б добре, якби не моя травма у першому матчі.
– У Ленінграді?
– Так, ми обіграли місцеве Динамо, а я заробив пенальті. Грали у манежі, я вийшов віч-на-віч з воротарем, а захисник мене зрубав. Я ще за інерцією із кіпером зіткнувся. Ледь на ноги здійнявся. Але вилетів на певний період.
– У тих Карпатах було багато молоді.
– У нас був стабільний склад: Гула, Лаба, Леськів, Деркач – кожен понад сотню матчів за Карпати зіграв. Потім на зміну прийшла нова плеяда вихованців Дмитрасевича: Забранський, Шаран, Сич і Чижевський. Також Анатолій Мущинка розкрився у тій команді, а потім поїхав у Німеччину. Для Львова це знакові постаті.
– Ви теж їздили за кордон – у Польщу. А потім втретє у Карпати вас запросив Мирон Маркевич?
– Не зовсім. Мені було 32 роки, я вже й не думав про повернення на високий рівень. У польській Короні травмувався, проходив реабілітацію у Львові. Зустрівся випадково із Сашком Кулішевичем – той сказав, що поговорить з Маркевичем. Мене взяли у команду бонусом, я грав на одній нозі.
– Це не завадило вам в одному з перших матчів голом відзначитися.
– Буковині забив. Але у другому таймі мене збили і я невдало впав на ключицю. У підсумку фінал Кубка пропустив проти Динамо 30 травня. Дивився трансляцію вдома на милицях – то був якраз мій день народження. А до цього у матчі з Динамо в чемпіонаті дістав тріщину – Володя Шаран накладку зробив і я знову опинився поза грою.
Карпати у 1993-му / Фото з архіву
– Зате ви зіграли у єврокубках. Могли повірити, що після стількох травм і випадковостей на Шелбурн вийдете?
– Ніколи. Мене інше хвилює – чому Маркевич зняв мене у перерві першого поєдинку. Хлопці теж дивувалися і запитували, в чому справа. Якби ж я знав… В Ірландії мене у старт не поставили – лише на заміну вийшов. А я – не гравець другого тайму. Погано входив у гру. Коли поверталися в літаку, то коліно набрякло. Маркевич потім підійшов і сказав, що треба шукати нову команду.
– Із професійним футболом ви попрощалися у хмельницькому Поділлі.
– Коли я завершував у Поділлі під керівництвом Булгакова, то після кожного матчу отримував день-два відпочинку. Тренер розумів, що віковому футболісту з великою кількістю травм потрібен відпочинок. Набряки і біль у колінах знімав капустою. Приклав до коліна і вже не болить. Така вона – ціна футбольної кар’єри.
