Інтерв’ю "Футбол 24" із Андрієм Глущенком, членом тренерського штабу Романа Григорчука, який днями попрощався із Астаною. У 90-2000-х Глущенко захищав ворота кількох клубів Вищої ліги, а із запорізьким Металургом писав єврокубкову історію.
"Керівництво Астани повелося солідно"
– Андрію Олександровичу, між Астаною та Одесою – понад 3 тисячі кілометрів. Повернення додому було важким?
– Літали маршрутом Одеса – Мінськ, Мінськ – Нур-Султан. До столиці Білорусі – 1 година 20 хвилин. Відбувалася швидка пересадка. Чотири години – і ми в Нур-Султані. Але цього разу повернення в Одесу виявилося тривалішим. Сім годин просиділи в мінському аеропорту. Довелося важко, але зараз усе гаразд – ми вдома, сім’я поруч. Що ще потрібно для щастя? (Усміхається).
– Два чемпіонські титули, Суперкубок Казахстану, виступи у груповому етапі Ліги Європи, перемога над МЮ… Здавалося б, чого ще хотіти? Але керівництво Астани відправило тренерський штаб Григорчука у відставку. Чому?
– Важко сказати. Це запитання потрібно ставити керівництву клубу. Ми з Романом Йосиповичем разом прийшли і разом пішли. Формулювання, написане на офіційному сайті Астани – "за згодою сторін" – повністю відповідає дійсності. Ці питання вирішував головний тренер. Від себе можу сказати, що у процесі розірвання контракту керівництво клубу повелося солідно та правильно. Ніяких претензій немає.
Навпаки – я вдячний за ці півтора роки. Мав можливість спокійно працювати і досягати хороших результатів. Ми двічі стали чемпіонами, двічі грали у групі Ліги Європи. Це неоціненний досвід для мене. Те, що відбулася відставка… Особисто я не можу сказати, що чимось розчарований.
– Розмови про відхід Григорчука велися ще, мабуть, від літа минулого року… Відставка не стала для вас несподіванкою?
– Не можу сказати, що це було несподіванкою. Але все вирішилося за останні 2-3 дні (розмова відбулася у вівторок, 14 січня, – Футбол 24). Знаєте, головному тренеру і його штабу завжди потрібно бути готовими до такої розв’язки. Валіза постійно повинна бути напоготові (Усміхається). Чи я шокований? Ні. Чи я безмежно радий? Також ні. Ставлюся до рішення клубу спокійно. Не сумніваюся, що у нашого тренерського штабу будуть ще кращі часи.
Григорчук може стати головним тренером збірної Азербайджану
Роботу потрібно оцінювати за результатом – вважаю, ми дали прекрасний результат. Так, у Лізі Європи результати виявилися не такими, яких би хотілося. Але давайте оцінювати причини об’єктивно – яка група нам випала, які футболісти у цих командах. І співставити з реаліями Астани, де в основній обоймі було лише 11-12 гравців. Виступати довелося у божевільному графіку – люди без ротації складу буквально вибивались із сил. Ліга Європи, вирішальні матчі за чемпіонство, тривалі перельоти… Вважаю, що тренерський штаб і вся команда дуже гідно вийшли із тієї ситуації.
– Підбиваючи підсумки роботи з Астаною, Григорчук виділив особливий для себе матч – проти БАТЕ у кваліфікації Ліги Європи. А як же перша в історії перемога українського тренерського штабу над Манчестер Юнайтед?
– За Романа Йосиповича не можу відповісти, але висловлю свою думку, чому БАТЕ. Цей матч став першим за увесь минулий рік, коли всі футболісти перебували в обоймі, були живими-здоровими. І Астана продемонструвала саме той футбол, до якого ми прагнули. Перемогли БАТЕ – 3:0, хоча могли закінчувати зі ще переконливішим рахунком.
А мені найбільше сподобалися два матчі проти Манчестера. Своїх підопічних голкіперів я жартома називав "однокласниками". Вперше у тренерській кар’єрі я працював із настільки віковими кіперами. Ненаду Ерічу – 37 років, Олександру Мокіну – 38. Мені імпонує англійська воротарська школа, і все, про що ми домовлялися, Еріч виконав – дуже гідно зіграв у двох поєдинках проти МЮ.
Він не тільки відбивав і чітко діяв на виходах, а й грамотно розпочинав атаки, грав ногами. Приємно було усвідомлювати, що ми можемо виглядати не гірше від голкіперів англійської Прем’єр-ліги. Я побачив плоди своєї роботи. Після матчу Еріча відзначив навіть Сульшер. Англія, Манчестер, Олд Траффорд – таке не забувається!
– Скільки годин ви провели в повітрі між Астаною та Манчестером?
– Годин вісім із дозаправкою. У чому тут специфічний момент. О дев’ятій годині вечора – гра, перед одинадцятою – завершили. У Казахстані в цей час – п’ята-шоста ранку. О сьомій-восьмій ранку ми вилетіли – додому дісталися увечері. А через день – гра чемпіонату проти Жетису. Ставлять матч на 16:00. На термометрі – плюс 32. Ми вели у рахунку, але в підсумку поступилися – 1:2…
Повертаючись до теми Манчестера, скажу, що мене дуже вразив легендарний стадіон МЮ. Ну і саме місто сподобалось, хоча його не порівняти з Одесою (Усміхається). Населення – тисяч 500, але на домашніх матчах двох місцевих суперклубів справжній биток. Прекрасна інфраструктура, футбольні традиції. Дивишся на все це і стає сумно. Коли ж у нашу країну прийде таке щастя?
"Із Григорчуком розмовляємо про політику"
– Головні плюси та мінуси чемпіонату Казахстану. Що можете виділити?
– Мінус – це інфраструктура. Часто доводилося грати на штучних полях, що, зрештою, продиктоване кліматичними умовами. Казахстан – не найкраще місце для натуральних газонів. Проте вважаю, що така величезна і багата країна все ж може розвиватися і розбудовувати хорошу інфраструктуру.
Здивувало, що на матчі приходить мало вболівальників. У нас на Динамо і Шахтар йдуть завжди – я вже мовчу про період до 2014-го, коли такі поєдинки стабільно збирали биток. А ось у Казахстані на чемпіона приходить мізерна кількість глядачів. Звичайно, матчі Астани у єврокубках – питань немає, народ іде. Потрібно якось заманювати їх на чемпіонат. Для цього потрібні нехай і невеликі, але сучасні стадіони. Сам чемпіонат – достатньо цікавий. Прохідних ігор там немає. Ось це – великий плюс.
– "Не тренував топ-клуби, але готовий до цієї роботи", – зізнався Григорчук нещодавно. Ви також готові?
– Я? У топ-клубі? Звісно, що готовий (Усміхається). Якщо Роман Йосипович готовий, то я – аналогічно. Але ми тільки сьогодні прилетіли, тому зараз потрібно насолодитися моментом. Що буде далі – побачимо. Є головний тренер, він вирішуватиме – що, як і куди. Я його підтримаю, як і завжди. А своє найближче майбутнє більше пов’язую із сім’єю, ніж із топ-клубом (Сміється).
– За які якості ви цінуєте Григорчука? Що вам імпонує у його методах, характері?
– Він – справедливий. Вміє розмовляти із людьми. Дуже сильний у тренерському ремеслі. Я колись давав інтерв’ю, де сказав, що після його установки готовий виходити і грати хоч у тапочках. Всю інформацію розкладає по поличках. Після цього кожен чітко знає, що робити у тій чи іншій ситуації. Якщо людина чесна і справедлива, мені цього цілком достатньо, щоб з нею разом йти далі.
– На які теми ви розмовляєте або дискутуєте, окрім футболу?
– Вільного часу у нас не так багато. Звичайно, що футбол – на першому місці. Обговорювали не тільки чемпіонат Казахстану, але й матчі УПЛ, англійської Прем’єр-ліги. Вважаю, нам не соромно рівнятися на Ман Сіті та Ліверпуль. А ще не оминаємо тему політики. Все-таки, ми – українці, душа болить за державу. Сім’я, побут – нормальне спілкування, як у всіх. Але у ньому – 70 відсотків футболу.
– "Григорчука – у київське Динамо!". Як реагує Роман Йосипович, коли чує або читає такі коментарі?
– Те, що він це читає, я не маю сумніву. Але скажу вам чесно: ні разу ця тема не була піднятою у розмові між нами. Який сенс обговорювати плітки? Якби була конкретна пропозиція – це вже інша справа.
– Два роки тому писали, що ви можете очолити одеський Чорноморець. Правда чи вигадка?
– Неправда. Я це також читав, посміявся. Потім телефонували із запитаннями – що і як? "Якщо пишуть, – відповідаю. – То напевно треба йти і приймати цю команду" (Усміхається). Прокинувся тренером воротарів, ще не доїхав до стадіону, а вже – головний тренер. Повеселили!
– Амбіцій потренувати сольно ще не відчуваєте?
– Можливо і був такий період. Але зараз мені подобається займатись тим, чим займаюсь. Я люблю вовтузитись із воротарями – пройшов уже всі етапи. Тренував молодих (Коваль, Безрук), трохи досвідченіших (Безотосний, Паст), а тепер займався в Астані абсолютно зрілими кіперами. Різна психологія, фізіологія. Набув чималого досвіду. Маю відчуття, що перебуваю на своєму місці.
"Хуліганам із Лідса дали бій"
– У дитинстві вашим кумиром був форвард Олег Блохін, ви грали у гандбол, але опинилися у футбольних воротах. Як так сталося?
– Я виростав в епоху кінця 70-х – початку 80-х. Тому вболівав за Динамо, а кумиром був Блохін – тут без варіантів. На турнірах "Шкіряного м’яча” я бігав у нападі. Але одного разу випадково потрапив у ворота – сподобалося.
До восьмого класу паралельно займався гандболом – виступав на позиції розігруючого. Вважаю, голкіпер повинен грати в усі види спорту з м’ячем – волейбол, гандбол, баскетбол тощо… Пригадую, у запорізькому Металурзі відбивав м’ячі ногами так часто, що мене прозвали "гандбольним воротарем" (Усміхається).
– На початку кар’єри – у запорізькому Торпедо – ви перетнулися із легендарним тренером Євгеном Лемешком. Про нього розповідають десятки неповторних історій – розкажіть і ви…
– Євгенові Пилиповичу я вдячний за путівку в дорослий футбол. Його поважали усі, хтось навіть побоювався. Лемешко був сильним психологом. Я потрапив у Торпедо 18-річним пацаном, але Пилипович приділяв мені багато уваги – цікавився, як справи у сім’ї, як моє самопочуття, де я навчався… Ось так – по-батьківськи, тепло. Людські якості Лемешка були на найвищому рівні, не кажучи вже про тренерські таланти.
– Згодом ви опинилися у кропивницькій Зірці. Ця команда видала воістину унікальний сезон 1999/00, коли у 30 турах Вищої ліги набрала 9 очок (без жодної перемоги), зате дійшла до півфіналу Кубка України…
– До 1/2 фіналу ми виходили двічі поспіль. У чвертьфіналі того сезону вибили навіть донецький Шахтар у серії пенальті. Пригадую, один з наших гравців на радощах підбіг до кутового прапорця і хотів, розмахуючи ним, пробігтися усім Кіровоградом. Смикає за жердину, а вона не виймається – прибита до газону цвяхами, щоб ніхто не поцупив (Сміється). Часи були іншими.
Команда, створена Олександром Іщенком, мала хороший бійцівський характер. Шкода, що все закінчилося вильотом у Першу лігу через проблеми з фінансуванням.
– У тому матчі з "гірниками" ви взяли пенальті від Сергія Ковальова та юного Тимощука. Пригадуєте?
– Так. Але воротарі завжди краще пам’ятають курйозні голи, яких напропускали. І я – не виняток. Грали з Ворсклою, м’яч влучив у грудку – я пролетів повз нього, програли 0:2. Від помилок ніхто не застрахований.
– Хто із зірок атаки створював вам найбільше клопоту?
– Якщо не брати до уваги Динамо та Шахтар (хоча у складі "гірників" вже виділю Олега Матвєєва), першими на думку спадають Сергій Чуйченко і Сергій Мізін. Бувало, що мені пристойно діставалося (Усміхається).
– Про двоматчеве протистояння запорізького Металурга з Лідсом у кваліфікації Кубка УЄФА 2002/03 можна робити окреме інтерв’ю…
– Звичайно. Ці матчі – особливі у моїй кар’єрі. Я навіть проводжу прямі паралелі із осіннім поєдинком проти МЮ. І тоді, і тепер ми програли 0:1, причому пропустили практично на тих же хвилинах. Більше того, зіграли у той самий день – 19 вересня! Ось так – лише 17 років різниці.
Уявіть собі: Металург приїхав у гості до команди, яка роком раніше грала у півфіналі Ліги чемпіонів і йшла на третій сходинці Прем’єр-ліги. Їхали і думали собі: "Все, капут". Але перший тайм вистояли – 0:0. Після перерви Лідс заметушився, а ми відчули впевненість, мотивація просто зашкалювала.
"Лідс"-2001. Команда психів, наркоманів і геніїв
Могли навіть нічийку оформити, але пропустили дуже прикрий м’яч. Та й удома, при рахунку 1:0, ми влучили в стійку. Закінчили 1:1, сенсація була так близько! Шкода, що Запоріжжя не побачило того матчу – Лідс приймали у Дніпропетровську.
– У складі Лідса – суцільні легенди. Марк Відука, Лі Бойєр, Алан Сміт, Гаррі К’юелл… На їхніх обличчях ви читали розгубленість?
– В Англії – ні, але в Дніпропетровську – однозначно. Перед матчем ми з хлопцями домовилися: якщо когось із нас зачеплять – стояти горою. Лідс же вважався найбільш хуліганською командою Англії. І справді – ми не дали себе скривдити, діяли агресивно. Увесь Металург був одним цілим. Після фінального свистка англійці навіть запитували: "Хлопці, а скільки вам платять, що ви так вбиваєте?" (Усміхається).
– За вами закріпилося прізвисько "Бартез". Сприймали його нормально?
– У 2000-му я поголив голову і з того часу зачіска не змінюється. Бартез мені імпонував, як голкіпер. Звичайно, подекуди він грав занадто авантюрно, що не перешкоджало йому вважатися топовим воротарем.
– Маєте двох синів. Читав, що вони також пішли у футбол…
– Пішли, але на початковому рівні зупинились. На дітях природа відпочиває, як то кажуть (Усміхається). У якийсь момент вони зрозуміли, що потрібно зайнятися чимось іншим. Сам я – з маленького містечка, у мене була мета і рвав до неї з усіх сил. А от у синів вже не було потреби щось комусь доводити. Старший син начебто подавав надії на позиції форварда, але чогось все-таки не вистачило.
– Якщо не помиляюся, у 2017-му дружина народила вам ще й доньку?
– Так! Майя Андріївна – батькова віддушина. Я завжди мріяв про синів, але донька – це неймовірно! Вдячний дружині і Богу, що подарували мені таке чудове дитя.
– Скільки маєте гарантованого часу для відпочинку у сімейному колі? Уявімо, що завтра вам зателефонує Роман Йосипович: "Збирайся, пора…"
– (Усміхається) Якщо скаже збирати валізи – будемо збирати валізи. Але завтра цього точно не станеться. Ми ж тільки прилетіли!
Герої 90-х. Ігор Шуховцев: "Я - бійцівський собака, який завжди гриз землю. І цим пишаюся"