"Із Ростова приїхали "казаки" з автоматами": екс-кіпер Зорі став віце-чемпіоном світу і пояснює, що таке сокка
Любомир Кузьмяк поспілкувався із Святославом Марканичем, голкіпером-героєм збірної України зі сокки.
Святослав Марканич та Олександр Зінченко / Фото надане героєм інтерв'ю
На початку червня у німецькому Ессені відбувся чемпіонат світу із сокки. Чимало українців ледь не вперше почули про цей споріднений з футболом вид спорту. А все завдяки чудовому виступу синьо-жовтої команди, яка пробилася до фіналу турніру та лише у серії булітів програла казахам.
Сокка – один із різновидів міні-футболу зі своїми особливостями: по 6 гравців у командах та два тайми тривалістю 20 хвилин. Одним із героїв того чемпіонату став голкіпер збірної України Святослав Марканич. У минулому він грав у футбол, виступав за алчевську Сталь, луганську Зорю та київський ЦСКА, проте саме у Німеччині продемонстрував свої найкращі навички та видав, можливо, головний матч у житті.
У розмові з Футбол 24 Святослав розповідає не лише про екзотичну сокку, а й про дитинство у Ровеньках, прощання з мрією у 26 та повернення українського Донбасу.
"Друзі з передової писали, що вмикають трансляції"
– Ми вірили у те, що можемо стати чемпіонами світу, – розпочинає розмову Святослав. – Їхали у Німеччину саме з такою метою і були дуже близькими до цілі. На жаль, поступилися у фіналі. Сам турнір видався надзвичайно емоційним. Наші вболівальники на трибунах заряджали емоціями. Також чув, що в Україні люди стежили за нашими виступами. Мої друзі з передової писали, що за можливості вмикають трансляції. Це надихало.
– Той випадок, коли результати та сам спорт мають другорядне значення?
– Насправді це навіть важливіше, ніж наші срібні медалі. Єднання з вболівальниками, увага іноземних країн… Коли у нас виникла пауза між матчами, ми навіть змогли з'їздити на мітинг у Дортмунд – хотіли привернути увагу світу до підриву Каховської ГЕС. Я розмовляв з нашими людьми, які мешкають у Німеччині. Це ковток свіжого повітря, вони дуже хочуть повернутися додому. Також спілкувалися з українцями, які мешкають там 15-20 років. Вони теж занурені у війну, збирають допомогу цивільним та ЗСУ.
– Із місцевими спілкувалися?
– Не скажу, що багато говорив з німцями, але особливе ставлення відчувалося. Ми ж не якась футбольна топ-збірна чи зірки, щоб до нас була прикута велика увага. Та завдяки нашому прапору і тому факту, що ми з України – кожен відчував турботу та добре ставлення.
– Двічі у поєдинках нашої команди долю переможця вирішували буліти. Якщо у чвертьфіналі Україна перемогла Бразилію, то у фіналі нам не пощастило. Вам, як воротарю, подобається така альтернатива післяматчевій серії пенальті?
– Відверто кажучи, ми не надто тренували саме цей компонент. Буліти – річ для мене не нова, однак якогось секрету чи спеціальної техніки я не маю. Намагався працювати по м’ячу та по гравцях. Важливо прочитати їхні рухи. Якби Україна виграла вирішальний матч, то я б сказав, що обожнюю буліти. А так – лише 50 на 50.
– Коли ми виграли у бразильців, партнери ще довго не могли спіймати вас, бігаючи по майданчику.
– Це найемоційніший момент, який я коли-небудь переживав у спорті. Ми перемогли чинних чемпіонів світу, на трибунах було багато українців, наших прапорів, відчувалося єднання. Цей зв'язок об’єднував гравців, тренерів, керівників делегації, кожного вболівальника на трибунах. Це було щось нереальне!
– Мабуть, вам доводилося читати коментарі людей, які вперше почули про сокку. Як ставитеся до твердження "мужики під 40 із пивними животами бігають за м’ячем?"
– Сокка в Україні не є найпопулярнішим видом спорту, але чимало людей нею цікавляться. Пивні животи? Я готовий посперечатися. Умовно візьмемо вісімку найсильніших команд на цьому чемпіонаті. Там не було випадкових людей, немало на професійному рівні у футбол грали. Погляньте на бразильців – вони і тактично підготовлені. Щодо нашої збірної, то частково нас можна називати аматорами – ми не маємо контрактів зі своїми клубами. Утім це зовсім не той випадок, коли дядьки після роботи бігають у задоволення. Це стабільні тренування, режим, правильна підготовка та чітка організація. До фіналу чемпіонату світу так просто не дійдеш.
– Ви та Дмитро Подколзін грали на професійному рівні. Хто ще із наших збірників має такий досвід?
– Більшість прийшли із футзалу – декілька хлопців виступало на рівні Екстра-ліги. У футбол на професійному рівні також грав Микола Кодацький, який був у структурі луганської Зорі. Для мене ж усе почалося у 2018-му, коли я взяв участь у турнірі Маракана-ліга, що відбувався у київському Гідропарку. Згодом загорівся цим ще більше, отримав виклик до збірної – так і закрутилося.
"Отримав струс мозку, тому запросили молодого Дениса Бойка"
– Із футболом ви закінчили у 26. Так серйозно травмували спину?
– Рік витратив на відновлення. Поспішав, адже хотів якомога швидше повернутися, до того ж не мав поруч людини, яка могла б підказати. Починаю працювати, минає тиждень і я знову вилітаю на два місяці. І так кілька разів. Увесь цей час я обдумував майбутнє, зважував всі фактори. Хоч мені було лише 26, а для воротаря це доволі юний вік, я вирішив піти зі спорту. Розумів, що після травми дорости до рівня УПЛ буде важко, а мучити себе не хотів. Чи правильно я зробив? Не шкодую про це.
– Ваш воротарський вибір був свідомим?
– Ніколи не хотів грати у полі. Мені було 4 роки, я побачив по телевізору якийсь матч, вже й забув, який саме, і захопився грою воротаря. Згодом записався на футбол і там дістав ще більше можливостей. У дитинстві я конкурентів не мав – звичайно, що у ворота ніхто не хотів ставати.
– Щодо вашого місця народження існують різні дані. Луганськ чи Ровеньки?
– Я з'явився на світ у пологовому будинку в Луганську, але зростав у Ровеньках. Усе дитинство минуло у спорті, хоча деяких друзів дитинства вже, на жаль, немає. Спокус у дворах було багато. Трагічно, коли діти потрапляли у погані ситуації. "Якщо ти не з нами, то проти нас", – ця філософія негативно діяла навіть на тих, хто намагався уникнути наркотиків та інших спокус. У випадку зі мною усі знали, що я повністю занурений у футбол, і не намагалися переконати, що варто займатися дурницями.
– Захоплення футболом у дворі переросло у вступ до Луганського спортінтернату.
– Ще коли я навчався в 11-му класі, тренер сєверодонецького Хіміка Микола Курінний почав залучати мене до матчів чемпіонату Луганської області. То була хороша школа, адже кілька команд невдовзі заявилися звідти у Другу лігу. Кілька років я провів у луганській команді ФКЛ Інтер, а тоді потрапив до Анатолія Волобуєва в Алчевськ. Я багато переймав у легіонерів Сталі, це була моя перша професійна команда. Окремо відзначу тренера. Анатолій Волобуєв – сильний фахівець. З ним я починав професійну кар'єру, а потім і закінчив у Зорі.
– У вашій біографії ще був київський ЦСКА.
– Так, тоді команду тренував Сергій Ревут. У ЦСКА я отримав струс мозку, тому з Динамо запросили молодого кіпера Дениса Бойка. Він тільки починав феєрити. Ще одна зірка тієї команди, щоправда, вже сформована – Ігор Костюк. Це майстер. Людина закінчувала, але як виглядала! У кожній грі показував рівень: техніка, інтелект, правильний менталітет.
– Окрема історія у вашій кар’єрі – це Зоря. Після виступів за аматорські клуби Луганщини ви нарешті могли запалити. Що не склалося?
– Я відновився після того струсу, став вільним агентом. У Зорі травмувався Андрій Тлумак, тож мене взяли у якості дублера Андрія Комарицького. Неодноразово я потрапляв у заявку на матчі УПЛ, проте так і не дебютував. Зоря подобалася колективом та потужними гравцями: Каменюка, Джихані… До речі, Паріт з Албанії мені дотепер пише. Він постійно підтримує Україну і згадує час у Луганську з позитивом.
– Чи був такий момент, коли ви перебували особливо близько до дебюту?
– Воротарська позиція має специфіку. Грати може лише один. Якщо ти дублер, то чекаєш тільки на форс-мажор колеги. У моєму випадку велися розмови про вихід на матч з Металістом у 2008-му, однак Комарицький відновився після травми. Тож за грою Жажі Коелью та компанії довелося дивитися з лави запасних.
"Окупація Донбасу? Людей вичавлювали звідти"
– 2014 рік, початок війни. Де ви зустріли російське вторгнення на Донбас?
– Я перебував у Ровеньках і на власні очі бачив тих виродків, які прийшли на нашу землю. Так співпало, що з футболом я попрощався, грав за аматорів та готувався започаткувати власний бізнес. Відкрив кафе, попрацював буквально тиждень і все…
– Ваше оточення змінило свою позицію після приходу окупантів?
– На жаль, серед знайомих побутували різні погляди. Хоча стійких сепарів не було. У квітні 2014-го ми з друзями провели у Ровеньках автопробіг з українськими прапорами, зібралося багато людей. Ввечері телефонує знайомий, а я якраз спілкуюся зі своїм другом, який нині у ЗСУ, а тоді в "Айдар" пішов. Так от той знайомий попередив, що з Ростова приїхали якісь "казаки" з автоматами і шукають нас. Мовляв, слід бути уважним. Тобто людей вичавлювали звідти. Знаю випадки, коли мешканці Донбасу вішали українські прапори на балкони і до них одразу приходили люди зі зброєю. Підтримки від наших силовиків просто не відчували.
– У вас на руках була маленька дитина. Ви усвідомлювали, що треба їхати звідти з міркувань безпеки?
– Я розумів, що у мене там немає майбутнього.
– Зараз на окупованих територіях залишаються ваші знайомі?
– Фактично ні. Але запевняю вас – у Ровеньках навіть після 9 років окупації вистачає людей, які чекають на прихід України. Я теж вірю, що Ровеньки повернуться додому. Як і Мелітополь, де я теж грав. На кожному матчі Олкома збиралося по 4 тисячі глядачів. Як для Другої ліги, це дуже пристойно. Знаю, що мелітопольці також з нетерпінням чекають на деокупацію.
– Попри те, що ви переїхали до Києва, через певний час повернулися додому у Ровеньки.
– Разом із дитиною та дружиною ми виїхали до Києва. Однак у Ровеньках залишалися мої батьки. Я теж планував їх забрати. Через сімейні обставини оперативно цього зробити не зміг. Поїхав додому і завис на кілька місяців. Протягом цього часу грав у футбол за команду рідного міста, щоб з глузду не з’їхати у цій обстановці. Моя позиція ніколи не змінювалася – завжди на цьому наголошував. Донбас – це Україна.
– Життя в окупації майже знищило той регіон?
– Росія довела до ручки Ровеньки та увесь наш район. Наведу лише прості цифри щодо шахт, які у тих краях забезпечують роботою більшість населення. Десять років тому зарплатня у шахтарів була хорошою – від тисячі до чотирьох тисяч доларів. До 2014 року у Ровеньках функціонувало 14 копалень, а зараз – лише одна. На додачу Ровеньки вимирають, міста майже немає. Дуже сподіваюся, що Україна туди повернеться і життя знову налагодиться.
