"Вибухнув Іл-76 із нашими десантниками, ми зірвалися на ноги": він покинув окупований Луганськ, а футбол замінив наукою
Після закінчення ігрової кар’єри він не став тренером і не зайнявся бізнесом. Інтерв’ю "Футбол 24", яке зруйнує кілька стереотипів.
Ілля та Сергій Галюза / Facebook
У 90-х в нашому футболі заправляли брати Капанадзе. Зараз на слуху Артем і Денис Фаворови. А поміж цих двох епох вклинилися брати Галюза.
Ілля Галюза здобув реноме якісного, стабільного півзахисника, виступаючи за Чорноморець, Таврію, литовський Шауляй та ряд білоруських клубів, і удостоювався капітанської пов’язки навіть у луганській Зорі.
до речі
Сергій Галюза – на 2 роки молодший. Його стихія – центр оборони. Хтозна, яких висот досягнув би Галюза-молодший, проте постійні травми не дозволили захисникові стрибнути вище Першої ліги України, а також елітних дивізіонів Білорусі, Литви та Молдови, куди його заносила доля.
Завершивши кар’єру, Сергій повернувся додому і зайнявся…науковою діяльністю. Але зовсім скоро йому довелося збирати сім’ю, хапати валізи і поспіхом покидати Луганськ – у рідне місто прийшла війна. "Щодня ставало все небезпечніше. У житлові квартали прилітали і міни, і снаряди", – пригадує Галюза.
"Закінчив з футболом, захистив дисертацію…"
– Ви сказали, що вам можна телефонувати у будь-який день після 13:00. Чому саме після першої години дня?
– До того часу встигаю трохи розгребти всіляких справ, які зранку починаю робити (Усміхається).
– Ви – завідувач кафедри фізичного виховання Одеської національної академії зв’язку. Наукова нива після футбольної кар’єри – це дуже крутий поворот, чи не так?
– Нам із братом батьки ще змалку пояснювали, що потрібно не тільки займатися спортом, а й розвиватися всебічно, добре навчатися. Ілля закінчив школу із золотою медаллю. Я також сумлінно гриз граніт науки. Брат поступив у Харківський економічний інститут, а я – до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Паралельно розпочали професіональну футбольну кар’єру. Декан порекомендував мені піти в магістратуру, я дослухався.
до речі
Тож коли вже закінчував із професіональним футболом, мав розмову із професором, доктором наук Максименком, який, як і мої батьки, порадив продовжити навчання в аспірантурі. Захистив дисертацію влітку 2013-го – ще у Луганську. Брат також пішов до аспірантури – економічна тематика на прикладі футбольного клубу. Коли грав у Таврії, зібрав багато інформації, яка йому потім знадобилася.
– Раніше – виїзди, заїзди, тренувальні збори, зараз – життя у статиці, стіни аудиторій, "Сергій Сергійович" від студентів. Складно було перебудуватись?
– Спершу було незвично чути звертання "Сергій Сергійович". Я навіть зараз прошу їх називати мене просто Сергієм. Та все ж субординація зберігається. А футбольні переїзди допомогли мені легше адаптуватися до нового місця проживання. Адже, як ви знаєте, у 2014-му я з дружиною та дітьми вимушено виїхав із Луганська. Виступи у різних клубах, містах та країнах полегшили освоєння на новому-старому місці. "Старому", бо колись вже грав тут за Чорноморець-2 і Дністер (Овідіополь), який базувався в Одесі.
"У збірну не поїхав через запалення легень"
– З чого розпочиналася ваша футбольна кар’єра?
– Перший професіональний контракт підписав у 1997 році. З дитинства виступав у центрі захисту, іноді переходив на позицію опорного півзахисника. Рівнявся на пару Головко – Ващук, з іноземних майстрів імпонували Куман, Мальдіні. Але я доволі спокійно ставлюся до своєї кар’єри у футболі – зірок із неба не хапав. Відіграв у Першій та Другій лігах України, а також у Вищих лігах Білорусі, Литви, Молдови.
Завжди намагався брати приклад із свого брата, старшого на 2 роки. Він був для мене зразком професіоналізму. Ілля дебютував за Зорю у 1996-му, коли йому було 16 років. Я ж свої перші матчі відіграв за клуб Авангард-Індустрія у Першій лізі.
– Хороша школа!
– У Зорі для мене й інших молодих хлопців, випускників СДЮШОР, не було місця, тому нас віддали в Авангард на правах оренди. Команда перебувала внизу турнірної таблиці. Нам надавали ігрову практику, не ставлячи якихось надзавдань. Цікавий і важливий досвід було здобуто.
– В Авангарді ви отримали важку травму – розрив зв’язок. Наслідки відчувалися упродовж всієї кар’єри?
– Знаєте, саме через травми я, можливо, не розкрився на хорошому рівні. Спершу мене викликали навіть у юнацьку збірну України. Але на студентському турнірі отримав посттравматичне запалення легень, і до лав збірної не поїхав.
У Зорі – те саме. Тільки-но зіграв матч в основі при тренері Єлисєєві, буквально через тиждень у двосторонці "зламали" на базі у Щасті. І так – постійно. Можливо, щось робив неправильно, зокрема – відновлювальні процедури після навантажень. Недостатньо розвивав гнучкість. Сукупно це вилилося у велику кількість травм. Зараз, коли займаюся наукою, все це усвідомлюю.
– У Зорі ви перетнулися із граючим тренером Сергієм Погодіним, який прославився тим, що виступаючи за іспанську Меріду, провів на полі 17 хвилин, маючи у пасиві два "гірчичники". Стосунки у вас не склалися?
– Все було дуже просто. Я упродовж місяця відновлювався від травми. За цей час у команду прийшов Погодін і привів із собою 11-12 футболістів. Відновившись, я поїхав на базу – знайомитися із новим тренером. "Розумієш, – сказав він мені. – Я сам граю захисника, у мене вже укомплектована команда. Місця у складі для тебе не бачу". Все просто і зрозуміло (Усміхається). Погодін мені чесно і прямо сказав, тож які тут могли бути суперечки? Звісно, він міг дочекатися, поки я зможу проявити себе, але прийняв інше рішення. Я взяв курс на Одесу, куди трохи раніше вже вирушив мій брат і став гравцем основного складу Чорноморця.
"Брата визнали найкращим легіонером"
– Дніпро-Трансмаш – перший клуб у вашій кар’єрі, який виступав в елітному дивізіоні. Яким був чемпіонат Білорусі середини "нульових"?
– У Вищій лізі виступали кілька міцних команд. А всі, хто перебував у середині таблиці і нижче, не дуже відрізнялися від клубів нашої Другої ліги. У Дніпрі ми з братом одразу стали гравцями основного складу, ослабленого відходом восьми провідних виконавців. Але тут були наші співвітчизники – Антон Хромих, Саша Пищур… Команду вже поквапилися списати з рахунків, проте ми швидко зігралися і зуміли здивувати скептиків.
Цікава історія, як ми туди потрапили. Спершу їхали на перегляд в іншу білоруську команду, але там не зійшлися у грошах, адже за мене ще належало сплатити Чорноморцеві. На той момент у мінському манежі місцеве Динамо проводило товариський матч із Дніпром-Трансмаш. Наш батько підійшов до головного тренера дніпрян: "Ось є хлопці. Якщо маєте можливість, перегляньте їх".
Нам швиденько видали форму, сидимо на заміні, команда поступається – 0:1. Брата випустили на другий тайм, мене – трохи пізніше. Гра налагодилася, Дніпро зрівняв рахунок і втримав нічию 1:1. Це стало сенсацією, адже мінське Динамо у той час було головним грандом чемпіонату. Керівник команди із Могильова підійшов до нас одразу після матчу: "Ми забираємо цих хлопців".
– Вадим Мілько, який виступав за білоруські клуби трохи пізніше, розповідав нам, що на деяких стадіонах було ніде у туалет сходити. Це правда?
– Це, мабуть, певне перебільшення. Особисто я не пригадую таких інфраструктурних траблів, про які розповідає колега (Усміхається). Хоча, безперечно, після Зорі та Чорноморця, які мали свої бази та інфраструктуру хорошого рівня, у Білорусі все було простішим.
– У Білорусі та литовському Шауляї ви грали пліч-о-пліч із братом. Уболівальники вас не плутали?
– Ми дещо схожі, але ж грали на різних позиціях та й антропометрія у нас різна (Усміхається). Такі ситуації іноді виникали за межами поля – до мене могли звернутися "Ілля", проте одразу розуміли свою помилку і виправлялися.
Ілля Галюза у Таврії
У Литві також був цікавий досвід. Приїхали туди, одразу закріпилися в основі. Брат видав прекрасний сезон, ставши головним асистентом чемпіонату і посівши друге місце у бомбардирському заліку після Сергія Кузнєцова. Зрештою, Іллю визнали найкращим легіонером литовської першості.
до речі
Від України та Білорусі цей чемпіонат відрізнявся своїм європейським підходом. При підготовці до матчів не було ніяких заїздів на базу. Гравцям надавалося більше свободи з розрахунком на їхній професіоналізм.
– Чим займається Ілля після закінчення кар’єри?
– Із серпня він тренує команду СДЮШОР Чорноморець 2007 року народження. Після закінчення кар’єри брат взяв невелику паузу, потім тренував у школі могильовського Дніпра. Із вихованцями 2002 року народження, попри вкрай песимістичні прогнози, потрапив у четвірку найкращих команд Білорусі. Це стало дуже приємною несподіванкою.
"Навіть Ювентус займався брудними іграми"
– У вашому досьє вистачало клубів із Першої та Другої ліги: Кримтеплиця, Прикарпаття, Севастополь, Суми, Дністер… Останніми роками у нашій трясовині не бракувало скандалів, пов’язаних із договірними матчами, тоталізатором тощо. Ви із таким стикалися на практиці?
– Я також звернув увагу на ці інциденти. Думаю, нічого собі! Був дуже здивований, тому що особисто я ніколи не брав участі у цьому. Для мене це стало прикрою несподіванкою, адже із багатьма людьми грав, добре їх знаю. Хтось брав у цьому участь, хтось ні. Зараз ці темні сторони футболу повідкривалися для загалу…
– Що спонукає наших футболістів грати у брудні ігри?
– Тут одна відповідь – гроші.
– Грошей зараз настільки мало, що доводиться якось виживати?
– Я вважаю, що матчі із заздалегідь відомими результатами завжди були і, мабуть, будуть надалі. Зрештою, Перша чи Друга ліги не повинні особливо дивувати. Таке ж відбувалося в Італії та інших країнах, навіть на більш високому рівні. Гроші вирішують чимало, і всюди трапляються люди, які не можуть встояти перед спокусами. Грошей багато не буває…
– А потім ми дивуємося, що трибуни порожні. Можливо, вболівальники просто не хочуть ставати учасниками театральних постановок?
– Думаю, не через це у нас порожні трибуни. Знаєте, якщо спектакль хороший, жоден глядач нічого не запідозрить. Це доводять приклади з інших країн. От хто міг подумати, що таким свого часу займався навіть Ювентус?
до речі
У нас є багато інших причин, через які, на жаль, вкрай мало вболівальників на трибунах. Коли я переїхав із Луганська до Одеси, то навіть не думав про якісь розваги. А футбол – це ж розвага, дозвілля. Тому війна – першочергова причина. Після цього можна підіймати питання незадовільної роботи наших клубів із своїми вболівальниками. Переважна більшість українських клубів досі не розуміють, навіщо це робити. Плюс – у нас є команди, які позбавлені можливості виступати у рідних містах. Все це призводить до мінімального глядацького інтересу.
"У Таврії новачки перегризали один одному горлянку"
– У своїй кар’єрі ви перетнулися із кількома відомими тренерами. Наприклад, не зуміли пройти перегляд у Михайла Фоменка і він не взяв вас у Таврію…
– Було таке. Те, що розповідають про Михайла Івановича, правда – він дуже вимогливий, дисциплінований. Вимагає від футболістів 100-відсоткової віддачі і на матчах, і на тренуваннях. Для мене стало несподіванкою, що під час тренувань на зборах велася відеозйомка. Згодом касета лягала на стіл Фоменка – щоб наставник нічого не прогавив. Вся картина командної роботи – наче на долоні. Акцент робився на фізичну підготовку, тому навантаження були серйозними.
до речі
На перегляд у Таврію я приїхав під час зимових зборів, які відбувалися в Алушті. Паралельно туди приїхали 20 (а може й більше) новачків. Вони займались та грали спаринги окремо від основного складу – перегризали один одному горлянку, щоб потрапити в "основу" (Усміхається). Зрештою, 11 найкращих претендентів звели у спарингу з першою командою Таврії. Серед щасливчиків опинився і я, але вже на 10-ій хвилині надірвав задню поверхню стегна і продовжити не зміг… Цікаво, що Ілля, також новачок, проявив себе настільки, що у цьому спарингу грав вже за основну команду.
– Це правда, що в іншого тренера – Олександра Косевича – ви виконували бігову роботу при "мінус 20"?
– Якщо тренер каже, що не холодно, то ми всі розуміємо – "не холодно" (Усміхається). Були збори на базі в Кременній – бігали кроси, фартлеки, тести здавали.
– Як м’язи реагували на таку температуру?
– Людина пристосовується до всього. А професіональний спортсмен готує своє тіло, організм з дитинства. Тому адаптуєшся – і все нормально.
– У Білорусі ви познайомилися із Леонідом Кучуком. Чи погодитеся, що максимально розкрити свій талант цьому тренеру перешкоджає постійна зміна клубів? Не пригадую, щоб він десь затримався довше одного року…
– Ми дійсно знайомі дуже давно. До Білорусі ми з братом їхали у клуб Локомотив (Мінськ), старшим тренером якого був тоді Кучук, головним тренером – Юревич, а Олег Кононов якраз закінчував грати і розпочинав тренерську кар’єру. Тренувальним процесом керував саме Кучук – дуже гарний фахівець тактичної гри і фізпідготовки.
Ми пробули з ними на зборах близько двох тижнів. Спершу я не розумів, чому так мало бігаємо. Деякі вправи були для мене в новинку, тож побоювався, що цього виявиться замало для оптимальних фізичних кондицій. Але тривога виявилася марною – підготовка Кучука призвела до чудових результатів.
Чому він так швидко змінює клуби? Не знаю. Але я завжди з величезним інтересом стежу за роботою як Кучука, так і Кононова. Востаннє ми бачилися понад 10 років тому – в Молдові, коли я виступав у Дачії, а Кучук тренував Шериф. Поспілкувалися, пригадали наш білоруський етап кар’єри. Людські якості Кучука – також на рівні. Хочеться, щоб він попрацював ще в якомусь українському клубі – це буде позитивом для всього нашого футболу.
"Стрілянина, блокпости, озброєні люди"
– Луганськ-2014. Пригадайте день, коли війна увійшла у ваше життя і ви зрозуміли: від сьогодні вже не буде так, як було вчора…
– Дуже важке для мене запитання, особисте… Це ніч, коли було збито Іл-76 із нашими десантниками (14 червня 2014 року, о 00:50, російські диверсанти ПВК Вагнера збили український військово-транспортний літак, який заходив на посадку у Луганському аеропорту. Загинули 40 десантників та 9 членів екіпажу, - Футбол 24). Від вибуху літака ми з дружиною здригнулися і зірвалися на ноги. Близько першої ночі це сталося.
– Ви чітко почули вибух?
– Звісно. Жахливе гуркотіння тривало декілька секунд, а ми не розуміли, що трапилось. А до цієї трагедії також всіляке було – і стрілянина, і блокпости, і озброєні люди. Жахливі, страшні спогади. Після загибелі літака із нашими десантниками прийшло усвідомлення, що жахіття триватиме, а наслідки будуть катастрофічними.
Із сім’єю вирішили виїхати з міста, де щодня ставало все небезпечніше. У житлові квартали прилітали і міни, і снаряди. Спершу сподівалися, що виїжджаємо лише на певний період, що ситуація якось вирішиться і все буде добре. Але життя показало, що ми всі помилялися…
– Cправді, сьогоднішній ранок розпочався із безпрецедентного за останній час обстрілу українських позицій, хоча нам намагалися втовкмачити про "бажання миру в очах Путіна". Когнітивний дисонанс, погодьтеся…
– Так, на превеликий жаль у нас і зараз є загиблі та поранені воїни. Це дуже важко, я навіть не знаю, що сказати. З цієї агресії нашого сусіда, яка затягнулася, потрібно виходити. Люди, які мають здоровий глузд, це розуміють. А от як виходити – це вже важке питання. Я сподіваюся, що наша влада має план, який призведе до мирного врегулювання.
– Чи багато друзів ви втратили через ідейні розбіжності?
– Знаєте, є такі і серед друзів, і навіть серед родичів – деякі з них мешкають у Росії. У кожного вимальовується своя правда з екранів телебачення. З тієї пропаганди, яку вони бачать. Дуже важко отримати правильну картинку, сидячи в Росії або перебуваючи у місцях, не підконтрольних українській владі. Як вони можуть отримати об’єктивну інформацію, якщо наше телебачення там закодоване?
до речі
Важко давати їм оцінку. Є багато різних життєвих ситуацій. Не потрібно усіх стригти під один гребінець – це однозначно. Звісно, є злочинці та вбивці – це одне. А коли люди, чогось не розуміючи, дотримуються іншої точки зору, – це ще не безнадійний випадок. Їм потрібно доносити інформацію з українського боку і всього цивілізованого світу.
– Ви розмовляєте і ведете соцмережі українською мовою. Це – принципове рішення?
– Поки що я не вельми задоволений своїм рівнем володіння українською мовою і намагаюся розвиватись. Звичною мовою для мене була російська, Луганськ – здебільшого російськомовне місто. Але коли почав працювати у сфері освіти, зіткнувся з українською – державною офіційною мовою. Документація велася українською, і ні в кого не виникало якихось зайвих запитань чи проблем.
Я вважаю, що знати державну мову – потрібно, а знати декілька мов – ще краще. Маленька робота над собою приводить до помітних результатів. Людина розвивається інтелектуально і так далі. Ніколи раніше мова не ставала проблемою. Якщо у Донецьку чи Луганську хтось не міг заповнити документи українською, йому допомагали або навіть приймали російський варіант. А те, що зараз кажуть, мовляв, до загострення призвело "мовне питання" – це все вигадки і спеціальна пропаганда тих, хто працює проти України.
– У Twitter ви часто ретвітили дописи сторінки Петра Порошенка. За що цінуєте попереднього Президента України?
– Так, намагаюся бути активним у соцмережах. Зараз більше використовую Facebook, хоча колись цінував ВКонтакте за зручність. Щодо влади намагаюся завжди займати критичну позицію. Але якщо є реальні досягнення, то варто це відзначати. У Порошенка були успіхи, перелічувати не стану, бо про них й так всі знають. Як і про те, що виникали недоречні ситуації. Зараз є нова влада: позитивні та негативні речі її діяльності також потрібно обговорювати. Ось це і є гласність. Влада повинна бути підконтрольною своєму народові.
"Після Луганська було важко сприймати святкові салюти"
– Три головні досягнення теперішньої влади. Які вони?
– Зараз триває діджиталізація державних послуг. Це, щоправда, досягнення попередньої влади, але й сьогодні цьому приділяється багато уваги. Раніше громадянам доводилося оббивати пороги чиновників, сплачувати якісь гроші, або ж відверто брати участь у корупційних елементах. Зараз все перейшло в інтернет, і це дуже добре. Наприклад, тепер зручно відкривати або закривати ФОП. Раніше було не так, я переконався на власному досвіді. Ще одне досягнення влади – у них велика підтримка.
– Але ця підтримка неухильно зменшується, як засвідчують свіжі рейтинги.
– Коли Зеленський обирався – у нього був величезний відсоток підтримки. Це теж досягнення, я вважаю. Ну а третій здобуток важко назвати. Потрібно сісти і проаналізувати все те, що відбулося за останній рік.
– Якщо ми програємо міжнародний дипломатичний фронт і втратимо підтримку західних партнерів, які "втомилися" від війни, внутрішні реформи вже не матимуть значення?
– Про те, що, мовляв, наші партнери "втомилися", ті чи інші політики говорять упродовж останніх п’яти років. Я вважаю, що такого песимістичного сценарію не станеться – Захід не відмовиться від України. Навіть те, що ми дізнаємося з інтернету, – це лише невелика частина інформації, яка нам скидається. Хочу сподіватися, що влада докладе максимальних зусиль, аби Україна ставала кращою, сильнішою державою.
– Чому переважна більшість українських футболістів абстрагується від соціально-політичних проблем? Фраза "футбол вне политики" вже набила оскому…
– Ось вам приклад. Вчителька роздала учням аркуші паперу і звеліла перегорнути. На зворотньому боці вони побачили чорну крапку. "А тепер напишіть, що ви бачите". Переглянувши їхні відповіді, вчителька підсумувала: "Ви всі описали чорну крапку. Але ніхто не написав про великий білий аркуш".
до речі
Ви дивитеся на цю чорну крапку. А я бачу багатьох людей – і спортсменів, і представників шоу-бізнесу, які підтримують українських воїнів. Безперечно, є й такі випадки, коли люди відмовляються бачити і усвідомлювати те, що відбувається в Україні.
Радянський Союз розпався 30 років тому. Там існувала дуже потужна машина виховання. Жовтенята, піонери, комсомольці, пропаганда і так далі. Зараз Україні якраз не вистачає патріотичного виховання. Радянське прибрали, але натомість не запропонували нічого. Найголовніше запитання: що для вас – Батьківщина?
Коли я виходив на поле у складі юнацької збірної України, звучав державний Гімн – мене це зворушувало, мурашки бігали спиною. Це відчуття залишається на все життя. Тож необхідно кожному розуміти: що таке Батьківщина, що таке самостійна Україна. Але, на жаль, залишились люди, які вважають, що в СРСР жилося краще – вони вперто не хочуть помічати агресії від північного сусіда.
– Коли окуповані території знову стануть українськими – ментально, а не юридично?
– Знаєте, коли ми тільки виїхали з Луганська, мені було важко сприймати святкові салюти. Я не розумів: у нас, на сході, справжній жах, війна, а в Одесі – веселощі. Але потім настає розуміння того, що життя триває. У нас – велика країна. Ми не зможемо жити і працювати, якщо постійно перебуватимемо під тиском негативу. Яскравий приклад – Ізраїль. Щодо них – постійна агресія від сусідів, але вони продовжують розвиватися, не забуваючи при цьому залишатися напоготові, щоб себе захистити.
Щодо прогнозів… Дуже хочу, щоб це відбулося вже завтра. Розумієте? Я впевнений, що всередині країни ми налагодимо між собою стосунки. Лише б зовні нам не перешкоджали.
