"У Донецьку не розуміли моїх жартів": записка у Стіні плачу, Пірло з Одеси і чартер у Тернопіль
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із захисником Шахтаря, Ниви Тернопіль та ряду інших клубів 90-х. Сергій Кочвар згадує забуту епоху.
Сергій Кочвар / Фото з архіву
Хочеш бачити наші футбольні новини частіше?
Він суттєво змінив своє життя і після завершення кар’єри футболіста взявся шукати себе у новій сфері. Протягом останніх 25 років Сергій Кочвар працює в енергетиці, проте йому є що згадати й про футбол: старт у рідній Одесі, трамплін у Тернополі та Кубок України з Шахтарем.
"Твоє серце врятував спорт"
– Пане Сергію, у вас нещодавно виникли проблеми із серцем. Вже все позаду?
– Дякую, це трапилося неочікувано. Я працюю в енергетичній сфері, і в процесі роботи ми проходимо спеціалізовані медичні огляди. Під час одного з них мені порадили звернути увагу на серце. Як виявилося, я мав робити операцію ще кілька років тому. Батьки мали аналогічні проблеми, тато два інфаркти переніс. Проте організм спортсмена витривалий і я загалом нормально почувався. Щоправда, лише до певного моменту.
– Скільки разів ви лягали під ніж?
– Двічі. Перша операція тривала п’ять з половиною годин, інша – трохи менше двох годин. Лікар сказав мені доступно: "Звичайна людина цього б не витримала. Твоє серце врятував спорт". Після операції мені довелося змінити напрямок роботи. Тобто я залишився на своїй посаді, однак перевівся у відділ з більш спокійною роботою, де я можу працювати з моїм діагнозом. Хоча вісім кілограмів втратив.
– Ви працюєте у сфері енергетики на рідній Одещині, котра зазнає значних руйнувань.
– Минула зима була, мабуть, найважчою. Якщо перший рік великої війни ми пережили загалом нормально, то згодом ворог змінив тактику. Вдень літали розвідувальні дрони, а ввечері наші об’єкти потерпали від атак. Від багатьох розподільчих підстанцій нічого живого не залишилося.
Сергій Кочвар на робочому місці
– Найважливіше у цій ситуації – люди, які роблять неможливе?
– Так і є. Наші фахівці вигадували такі механізми та технічні рішення, що не піддаються логіці та прогнозуванню. Значною мірою наша енергетика тримається на винахідливості людей. На жаль, техніка потім руйнується, але знову і знову відновлюється.
– Ви не берете участі у безпосередньому відновленні?
– Я знаю цих людей, утім працюю в іншому відділі. Проте ми часто перетинаємося у процесі роботи. Коли мені розповідають, яким чином енергетика функціонує навіть після цих руйнувань, я здивовано запитую: "А що, таке можливо?" Окрема тема – захисні споруди. Наші фахівці завжди вигадують щось нове. Це викликає виключно захоплення.
– Один із найскладніших моментів – це погодні умови?
– Мені довелося відчути це на собі у 2016-му та 2017-му, коли я працював у Білгород-Дністровському РЕМі. Проте тоді обстрілів не було, відтак, порівнювати навіть не варто. Складно пояснити, як це, коли ти працюєш в умовах 10-12 градусів нижче нуля. Потреба у відновленні енергетичних об’єктів була така велика, що деякі фахівці мали по одному чи двох вихідних на місяць. Шалений темп!
"Одеса втрачає душу"
– Одеса за час великої війни змінилася?
– Місто втратило найцінніше – людей. Значна частина корінного населення виїхала. А без нього Одеса вже не та. Не кожен може жити, коли протягом дня триває по сім повітряних тривог і під постійними обстрілами. Я б сказав, що місто втрачає душу.
– Одесити – люди з особливим колоритом?
– У всіх командах, де я грав, відчував особливе ставлення. У Донецьку та у Тернополі мене так і називали – одеситом. Мовляв, я маю специфічні погляди на життя. Гадаю, щось у цьому є.
– У футбол ви потрапили з фігурного катання?
– Таким було бажання моєї матері. То був 1974 рік – у СРСР любили фігурне катання, хокей і бокс. Із татом ми переглядали бокс, а мама хотіла, щоб я катався на ковзанах. Хоча я не одразу вийшов на лід. Перші шість місяців ми вчили хореографію. А лише потім я почав кататися.
– Чому футбол переміг?
– Мама змінила роботу, тож більше не могла мене водити на секцію. Я рік просидів вдома, а тоді батько запропонував спробувати себе у футболі. Так полюбив цю справу, що малим самостійно їздив на тролейбусі десять зупинок.
Сергій Кочвар з домашнім улюбленцем / Фото надане героєм
– Як ви почувалися у новій компанії?
– У секції займалися 30 дітей і я був найнижчим. У шостому класі це питання постало особливо гостро. Тренер сказав, що мене варто відрахувати: "Якщо не виростеш за літо, то у спецклас тебе не візьмемо". Я почав займатися, бігати, висіти на турніку. Це дало результат – за 7-8 клас я виріс на 14 сантиметрів.
– Ви настільки додали, що у юнацьку збірну Союзу виклик отримали?
– У 9-му класі – до збірної України, а через рік – до збірної СРСР. На той момент я вже мав 185 сантиметрів зросту.
"Коли 16-річний пацан тебе обігрує, то може впасти планка"
– Ви розпочинали у школі Чорноморця. Хто був вашим кумиром у першій команді?
– Володимир Плоскина. Чудовий футболіст, з яким я потім познайомився у дублі. Тоді я пізнав його як прекрасну людину. Інша важлива постать – Василь Іщак. Я й мріяти про спілкування з такими майстрами не міг. Просто постояти поруч із кумиром вже вважалося за щастя.
– У дублі з вами зростали майбутні зірки: Сергій Гусєв, Андрій Телесненко, Олександр Нікіфоров.
– Насамперед це заслуга наставника дубля – Семена Альтмана. У цього тренера заграли всі. Запитайте будь-кого з підопічних про Семена Йосиповича – почуєте тільки схвальні відгуки. Альтман мав підхід до кожного: когось міг посварити, декого хвалив. У дублі грали старші хлопці, які не проходили в основу. Так от Альтман навіть розумів, коли треба молодих захистити від старших.
– У вас виникала така потреба?
– Я поїхав на збори з основою Чорноморця у Сочі та Алушту. В одному з епізодів я ледь не залишився без обох ніг. Дивом встиг вивернутися. Не називатиму прізвища, але один старший футболіст стрибнув у шалений підкат. "Молодець, ти випірнув", – сказав мені потім воротар Віктор Гришко.
– Ви якось спровокували старшого партнера?
– Коли 16-річний пацан тебе обігрує, то може впасти планка. Не знаю як, але я спиною відчув, що треба підстрибувати. Підбив м’яч і втік від стрибка двома ногами ззаду.
"О 7:30 ми були на полі. Бігали у стилі лані"
– У 1987-му команду очолив Анатолій Полосін. Ви казали, що це тренер, який заклав фундамент на все життя.
– Анатолій Федорович працював за шаблонами Лобановського. Проте я замислився про це згодом. Коли я був молодим, то в мене були дві важливі справи: тренування і поїсти. Я приходив після заняття і просто лягав. Три тренування на день! На зборах у Леселідзе вже о 7:30 ми були на полі. Бігали у стилі лані – вистрибуєш високо і тягнеш коліно. І так через увесь стадіон. Якось поруч із нашим полем проходили грузинські футболісти. Вони дивувалися, що відбувається. "Це у нас така зарядка", – пояснювали ми.
– У матчах чемпіонату це дало вам перевагу?
– У першому колі ми винесли всіх. Потім мене забрали у СКА, а Чорноморець вийшов у Вищу лігу завдяки гандикапу, здобутому в першому колі.
– Був й інший бік медалі – деякі гравці через це передчасно кар'єру закінчили?
– Шестеро футболістів лягли на операцію – полетів опорно-руховий апарат. Для мене молодого це не було складно, та для старших – нестерпно. На першому тренуванні у Полосіна ми п’ять кілометрів бігли по асфальту в Аркадію. Потім на гаревому полі у Відраді займалися, а тоді поверталися назад.
– У СКА також вистачало якісних гравців. Насамперед усі відзначають Іллю Цимбаларя. А як щодо Василя Мокана?
– Мокан – це наче Пірло для нас. Людина відчувала гру. Василь міг стояти у центрі поля і бачити усіх партнерів навколо. "Ти не дивися на мене. Бачиш простір – біжи вперед. А м’яч прилетить перед тобою", – казав Мокан. І все так і ставалося. У тренувальному процесі Василь був дуже технічним, хоча йому бракувало жорсткості. Мокан грав у Польщі та Ізраїлі – там дуже схвально відгукувалися про нього.
– Він зник із радарів, хоча, кажуть, мешкає в Одесі.
– Ми давно не бачилися. Років вісім… Мені здавалося, що Василь міг досягти більшого.
"Не хотів їхати з Тернополя у Шахтар"
– З якими цікавими тренерами ви перетиналися після СКА?
– Михайло Дунець з Поділля. Працювали ми недовго, але це було незвично. Тепер його б називали спортивним директором. Він може створити футбольну структуру, знайти гравців. Дунець володів відчуттям і розумінням того, які саме футболісти потрібні команді. До того ж Михайло Михайлович знав, як зробити, щоб ці виконавці адаптувалися у колективі. Скажімо так, мотивувати і створювати комфорт він умів.
– Після Поділля ви поїхали у сусідню Ниву. Один із найбільш памʼятних матчів – проти Шахтаря, коли Олег Ящук оформив хет-трик. Як це трапилося?
– Цьому посприяли різні фактори. Почнемо з того, що збори ми провели у Швеції, де колись грав наш тренер Ігор Яворський. Там комфортно, затишно, не спекотно. Добре фізично підготувалися. До того ж Яворський сам чудово діяв у атаці, тому мав що передати Ящуку. А ще того дня удача була на нашому боці. Три атаки – три голи. Буває й таке.
"Бачиш простір – біжи вперед" / Фото з архіву
– Колектив у Тернополі був хорошим?
– Безумовно. Відмінне взаєморозуміння, жодної сварки. Нива – єдиний клуб, де преміальні видавали після гри. За увесь час у Тернополі президент Володимир Коваль не затримав виплати хоч на день. Не знаю, чи ще якісь клуби преміальні отримували у роздягальні після гри.
– Цікаво, що у першому турі сезону 1995/96 ви грали за Ниву проти Шахтаря, а вже у другому вийшли на поле у футболці "гірників". Події розвивалися стрімко?
– Ще до початку чемпіонату Шахтар був зацікавлений у мені. Після поєдинку в Донецьку я розмовляв із Равілем Сафіулліним, потім поспілкувався з Яворським. Насправді я не хотів їхати з Тернополя – мене все влаштовувало. Я любив місто, мене поважали вболівальники. Для чого шукати щось інше? Ігор Петрович сказав: "Якщо кличуть у такий клуб, то треба йти. Там же єврокубки будуть".
– Подіяло?
– Мене ще у СКА навчили – якщо старші радять, то їх треба слухати. Я повернувся у Тернопіль після гри, а за мною прилетів літак. Тим же рейсом вирушив також Михайло Старостяк, котрий за Прикарпаття грав. Він прибув у Тернопіль і ми полетіли разом у Донецьк.
– Удвох?
– Були ще три представники Шахтаря. Порожній аеропорт, охорона Коваля, і ми зі Старостяком. До Донецька я звикав довго. Там не розуміли моїх жартів. Прийшов якось у магазин, сказав, що ковбаса несвіжа. Продавщиця як глянула, як підняла тесак – я одразу все зрозумів (Сміється). Донецьк – місто велике, багато пилу… Але й троянд також багато. Безліч просто!
"У мене були такі очі, як у кішки, яка йде у туалет"
– Чого вам не вистачало у Донецьку?
– Моря. У нас в Одесі легкий бриз дмухнув – і вже відчуваєш свіжість. А там о третій ночі така спека, як удень. У Донецьку змінилася моя мова. Коли розмовляв з мамою по телефону, то вона помітила, що я почав "акати". Все ж три роки у Шахтарі я грав.
– За цей час ви здобули Кубок України і медалі.
– Цьому передувала незвична історія. Ми поїхали на збори в Ізраїль. Гуляли Єрусалимом, прийшли до Стіни плачу, я поклав записку з бажанням і забув. Лише влітку згадав про це. Нас було троє: я, Старостяк і Чихрадзе.
– Що ви там написали?
– "Хочу в цьому році здобути нагороди". Шахтар потім виграв срібло і завоював Кубок України.
Кочвар і Чихрадзе біля Стіни плачу / Фото надане героєм
– У фіналі проти Дніпра ви вийшли на початку другого тайму і мали непросте завдання – стримати Володимира Лютого.
– Старостяк травмувався, тож Ковальова змістили на фланг. Коли Валерій Яремченко випускав мене на заміну, то сказав, що я маю діяти лише позаду. Лютий – здоровань. Дуже непросто було в повітрі з ним. Справжня машина, яка приїхала з Німеччини. Кінцівка матчу видалася спекотною, однак ми втримали рахунок і перемогли 1:0.
– Разом із Шахтарем ви пограли у єврокубках. Базель, Брюгге – що запам'яталося?
– Найбільш пам’ятна гра – проти Лінфілда із Північної Ірландії. Все почалося ще у тунелі перед виходом на поле. Перепрошую за жорстке порівняння, але у мене були такі очі, як у кішки, яка йде у туалет. Я такого ще не бачив. Поки чекали виходу суддів із роздягальні, суперники так кричали! На нас показували, залякували, шуміли. На полі це продовжилося у вигляді конкретних дій. Памʼятаєш, як Пол Гаскойн когось хапав за яйця? У Північній Ірландії я відчув це на собі.
Кочвар, Поцхверія, Яксманицький, Старостяк / Фото надане героєм
– Основу Шахтаря середини 90-х складали місцеві хлопці. Як ви почувалися у колективі?
– На тренуваннях часто було гаряче. Пригадую, як перед самим від’їздом у Кривбас мені розпороли ногу – Сашко Коваль влетів добряче. Бутса пройшла крізь щитки – на нозі залишилися три дірки. Це свідчить про характер команди. Поговорили потім і розійшлися.
– Образи не залишилося?
– Ні. Я просто знаю, що футбол потім повертає усе погане. Якщо ти десь вчинив не по-людськи, то згодом футбольна карма тебе знайде. Тому грати у футбол треба чесно.
