"Мусиш забути про вино, тут ти питимеш пиво": як Борусія Дортмунд знову стала великою
Володимир Войтюк пригадує воскресіння дортмундського гранда на початку 90-х і називає творців історичного успіху.
Борусія Дортмунд у зеніті слави / Скріншот
Одним із головних творців великої Борусії Дортмунд став менеджер Міхаель Маєр, адже саме він зробив дзвінок, який змінив історію не лише "чорно-жовтих", а й усього європейського футболу. Він народився неподалік від Дортмунда. Ходив у єзуїтську школу та згодом почав працювати аудитором, аж поки не захворів. Футболом. Міхаель став менеджером Кельна, з яким у 1983 році виграв Кубок Німеччини. У 1987-му він перейшов у Байєр. У Леверкузені Маєр теж досягнув успіху, вполювавши у 1988 році Кубок УЄФА. Проте надовго у чорно-червоній команді Міхаель не затримався і 1 грудня 1989 року підписав контракт із Борусією.
до речі
Маєр згадував: "Я познайомився з Оттмаром Хітцфельдом у 1988-му, коли працював у Байєрі. Тоді нам був потрібен новий тренер. Оттмар якраз вперше засвітився, він дуже добре працював зі скромним швейцарським Арау, з яким навіть брав Кубок Швейцарії. Майже ніхто у Німеччині не знав Хітцфельда, а ті, хто щось чув про цього тренера, гадали, що він – швейцарець. Коли я поспілкувався з Оттмаром, він мене вразив, і я зрозумів, що хочу, щоб він тренував нашу команду. Однак тоді на горизонті з’явилася фігура Рінуса Міхелса, який нещодавно привів збірну Нідерландів до золота чемпіонату Європи. Природно, що я підписав контракт із Генералом. Я тоді сказав Оттмару: "Я дуже перепрошую, але, якщо ми можемо підписати Міхелса, то мусимо це зробити. Однак я колись хотів би з тобою попрацювати. І сподіваюся, що такий день зрештою настане". Маєр як у воду дивився.
У 1991 році Міхаель переконав членів правління "чорно-жовтих" дати шанс тому, кого вони вважали ноунеймом. Хоча ті, хто виконав домашнє завдання, могли б довідатися, що на Оттмара звернули увагу у Швейцарії. І він там очолював вже не скромний Арау, а сам Грассхоппер, з яким виграв два чемпіонства та стільки ж кубків. Отримавши "так" від керівництва, Маєр знову набрав тренера. "Коли Хітцфельд підняв слухавку та почув мій голос, то відповів: "Чудово, я давно чекав вашого дзвінка", – згадував менеджер.
Не дивно, що у Німеччині практично ніхто не знав Оттмара, адже Швейцарія давно стала його другою домівкою. Через славу тренера якось забулося, що Хітцфельд був грізним форвардом. Виступаючи за Штутгарт у другій Бундеслізі, він став одним із ключових елементів вбивчого нападу швабів, що увійшов в історію, як "атака 100 голів" (у сезоні 1976/77 Штутгарт віддомінував у другому дивізіоні, закінчивши чемпіонат з вражаючою різницею м’ячів 100-36). Тринадцятого травня 1977 року Оттмар відвантажив 6 голів у ворота клубу Ян Регенсбург. Тоді він встановив рекорд другої Бундесліги, який досі залишається не побитим. У наступному сезоні Хітцфельд допоможе швабам не просто закріпитися у еліті, а й взяти четверте місце (дебютантам забракне лише одного очка, щоб вигризти бронзу). Але потім Оттмар вирушить у тринадцятирічний вояж Швейцарією, де завершить кар’єру футболіста та почне здобувати перші тріумфи у якості тренера.
Маєр одразу запитав думку Хітцфельда про форварда Стефана Шапюїзу. Коуч сказав Міхаелю те, що він хотів почути: "Я гадаю, що Стефана треба брати. Його чекає велике майбутнє". Одразу після цієї розмови Маєр дав зелене світло трансферу 21-річного форварда. Хітцфельд та Шапюїза стали символами великої Борусії 90-х. Вболівальники "чорно-жовтих" поважали тренера за те, що він завжди був людяним і справедливим. У одній із фанатських пісень його навіть охрестили "найкращою людиною у світі". Швейцарського форварда ж цінували за скромність та вірність клубним кольорам. Шапюїза завжди відкидав спокусливі пропозиції закордонних грандів та залишався на Вестфаленштадіоні. Він покине Німеччину лише у 1999 році в статусі найкращого іноземного снайпера в історії Бундесліги. До того ж, Стефан покине Дортмунд не заради великих грошей, він просто повернеться додому.
Якщо ви думаєте, що після приходу Оттмара Борусія одразу помчала, то це не зовсім так. Хітцфельд потребував часу, щоб адаптуватися у Німеччині. Так, він навіть якось жартома згадував, що під час першої зустрічі з Маєром у Дортмунді, менеджер сказав йому: "Тепер ти мусиш забути про вино. Тут не – Швейцарія. У Німеччині ти питимеш пиво". Але були і набагато більші проблеми, аніж перехід на пінний напій. За перші 10 турів сезону 1991/92 Борусія примудрилася тричі розгромно програти. Ганзі – 1:5, Шальке 2:5 та Кайзерслаутерну – 0:4. Природно, що тоді на тренера спустили всіх собак. Найбільше ж Хітцфельду дісталося за поразку у Рурському дербі.
Улі Гессе у своїй монументальній праці "Борусія Дортмунд. Сила Жовтої стіни" так згадує ті часи: "Якось я зустрівся з Хітцфельдом у 2013-му та розповів йому про події більш ніж 20-річної давнини.
– Раніше я завжди ходив на матчі з шарфом Борусії, але перестав це робити у серпні 1991 року.
– Чому? Що трапилося?, – з посмішкою на вустах запитав Оттмар. Мені видавалося, що він чудово розумів, куди я хилив.
– Тому що ми мали нового тренера, якогось невідомого швейцарця. Одним з його перших матчів стало дербі з Шальке, котре ми програли в одні ворота – 2:5. Я був настільки злим, що вирішив більше ніколи не носити клубну символіку.
– Я розумію твій біль, але мені ніхто не сказав, що це дербі і наскільки важливим є протистояння з Шальке. Я купу років мешкав у Швейцарії і не мав зеленого поняття про Дортмунд. Маєр сказав мені про пиво, а про те, що Шальке не можна програвати, чомусь забув розповісти, – парирував Хітцфельд".
Наприкінці серпня Борусія йшла лише десятою і могла "похизуватися" другою найбільш дірявою обороною Бундесліги. Далі – більше. У Кубку "чорно-жовті" вдома вигравали у Ганновера 2:0 і примудрилися розтринькати цей гандикап та згоріти 2:3 друголіговому клубу. Хітцфельд мусив щось зробити. І він миттєво відреагував. Оттмар вважав позицію голкіпера ахіллесовою п’ятою команди і тому вирішив посадити на лаву запасних Вольфганга де Бера, який був першим номером BVB з 1983-го. Тренер зробив ставку на 20-річного уродженця Дортмунда Штефана Клоса, пояснивши це тим, що у нього гратимуть ті футболісти, яким він довіряє. Віра у своїх гравців повністю виправдалася. Борусія нарешті помчала. Особливо ефектною видалася перемога над Баварією. "Чорно-жовті" розтрощили рекордмайстер – 3:0. За наступні вісім місяців Дортмунд програє лише двічі. Після двадцятого туру команда очолила турнірну таблицю разом з Айнтрахтом та Штутгартом. А вже через тиждень вирвалася вперед у чемпіонських перегонах.
Тоді весь Дортмунд обожнював Борусію, адже за неї виступали свої хлопці: Цорк та Клос, а також такі трудівники, як півзахисник Кнут Рейнгардт, кожен контакт якого з м’ячем трибуни Вестфаленштадіона зустрічали криком "Кнууут". Важко сказати, скільки фанатів "чорно-жовтих" вирушило на заключний тур чемпіонату до Дуйсбурга. Але тоді на стадіоні був аншлаг. І, мабуть, дві третини вболівальників, як це не парадоксально, підтримували гостей. Ще 30 тисяч фанатів підтримували BVB, спостерігаючи за перипетіями матчу на гігантському екрані, встановленому у центрі Дортмунда. Вболівальники вірили у чемпіонство. Хоча шанси "чорно-жовтих" на титул видавалися мінімальними. Айнтрахт, Штутгарт та Борусія мали по 50 очок, але додатковий показник – різниця м’ячів – була найгіршою саме у команди Хітцфельда. Франкфуртці мали +36, шваби +29, а Дортмунд лише +18 (тут "чорно-жовтим" вилізли боком розгромні поразки на старті сезону).
Цікаво, що усі претенденти на титул у заключному турі грали на виїзді. Отже, для чемпіонства BVB потрібно було сподіватися на втрату очок обома конкурентами. І цей, на перший погляд, малореальний сценарій реалізовувався майже до завершення цього вражаючого трилера. На 9-й хвилині гол Шапюїзи дав лідерство "чорно-жовтим", а Штутгарт та Айнтрахт горіли у Леверкузені та Ростоку. Невдовзі фаворити відновили статус-кво. Але нічия для них була рівноцінною поразці. На 80-й хвилині форвард Айнтрахта Лотар Зіппель забиває гол у ворота Ганзи і приносить титул франкфуртцям. Так видавалося кілька секунд. Проте суддя скасував цей м’яч на вагу золота, зафіксувавши офсайд. У Леверкузені Маттіас Заммер, який тоді захищав кольори Штутгарта, не витримав напруги та був вилучений за суперечки з арбітром. Видалося, що цим захисник поставив хрест на чемпіонських амбіціях швабів. Але на 86-й хвилині Гвідо Бухвальд забиває гол, який для Штутгарта, що грав у меншості, став золотим. Шваби святкують, а Дортмунду довелося задовольнитися сріблом.
Хітцфельд та гравці Борусії були вкрай розчаровані, адже їх від титулу відділяли лише 4 хвилини. На щастя, спустошення тривало недовго. Одразу після фінального свистка фанати Дортмунда вибігли на поле та почали носити футболістів на руках. "Навіть якщо ми не можемо назвати себе чемпіонами, то наші вболівальники можуть", – зауважив розчулений Хітцфельд. "Це, безсумнівно, історичний день", – додав президент Герд Нібаум. Друге місце у тому сезоні стало ключовим фактором того, що Борусія згодом знову стане головним конкурентом для Баварії. Щоправда, тепер це буде не менхенгладбахська, як у 70-х, а дортмундська. Сезон 1991/92 cтав для мюнхенців кошмарним сном. Баварія фінішувала лише десятою і могла тільки мріяти про єврокубки.
А ось Борусія скористалася тим, що тоді телекомпанії почали платити астрономічні суми за трансляції. У Німеччині якраз запровадили оригінальну схему, згідно з якою всі гроші за виступи у Кубку УЄФА йшли у загальний пул. І після кожного туру ділилися між тими командами Бундесліги, котрі залишалися у грі. У першому раунді "чорно-жовті" не помітили мальтійську Флоріану – 8:2 за підсумками двох матчів. Селтік створив набагато більше проблем Борусії. Лише під завісу домашнього матчу Шапюїза вирвав перемогу. А ось на виїзді вже на 13-й хвилині скоти відновили паритет. Але у другій половині гри Дортмунд проявив свій німецький характер та двічі вразив ворота "кельтів". У третьому раунді в жорстокій зарубі "чорно-жовті" здолали Сарагосу 4:3. Відтепер Дортмунд залишився єдиним німецьким клубом у Кубку УЄФА і усі гроші від трансляцій капали в касу Борусії.
У чвертьфіналі Хітцфельда і Ко чекала Рома. Вдома "вовки" виявилися сильнішими. Єдиний гол на рахунку Сініші Міхайловіча. А ось на Вестфаленштадіоні Борусія вкотре взяла своє. М’ячі Шульца та Зіппеля вгамували "вовків". У півфіналі дортмундці схрестили шпаги з надпотужним тоді Осером. У домашній грі німці здобули комфортну перемогу 2:0. Але цього виявилося замало. Вже на 72-й хвилині матчу-відповіді французи відновили паритет у протистоянні. Зрештою сильнішого виявила лише серія пенальті. Команди пробивали майже ідеально. Після перших 10 пострілів рахунок у серії був 5:5. Далі до м’яча підійшов Міхаель Румменігге та не схибив. Настала черга Мае. І Клос впорався з ударом Стефана.
У фіналі дортмундці налетіли на великий і жахливий Ювентус. У матчі за титул BVB нічого не змогла протиставити італійцям. Хоча починалося все для німців, як у казці. Румменігге забив вже на 2-й хвилині. Але на перший укол "чорно-жовтих" "б’янконері" відповіли трьома голами. У матчі-відповіді (тоді у фіналі КУЄФА грали два поєдинки) "Стара синьйора" розтрощила хлопців Хітцфельда 3:0. Цікаво, що вишеньку на італійському торті поставив Андреас Меллер, який згодом стане одним із головних ковалів успіху Борусії.
Попри поразку у фіналі, керівництво BVB не збиралося посипати голову попелом. Адже Борусія завдяки вдалому європолюванню заробила неймовірні 25 мільйонів марок і тепер могла собі дозволити інвестувати у вже сформованих гравців, а не вкладати у рідних зірочок та чекати, поки вони засяють. "Чорно-жовті" хотіли результату вже і негайно, тому вийшли на трансферний ринок. У першу чергу Дортмунд сконцентрувався на поверненні німців, які колись полетіли за довгою італійською лірою. Першою ластівкою у 1992 році став захисник Ювентуса Штефан Ройтер, за якого дали 3 мільйони німецьких марок (він носитиме чорно-жовті кольори аж до 2004-го).
У січні 1993 року дортмундці придбали Маттіаса Заммера. Захисник був гравцем основи Інтера, але йому не подобалося життя в Італії, тому "нерадзуррі" та "чорно-жовті" сторгувалися на 8,5 мільйонах марок. Ця покупка стала рекордною в історії німецького футболу. Вже влітку 1993-го це досягнення перекрили. Ви, мабуть, здогадалися, що новий рекорд встановлять ті ж дортмундці, котрі не пошкодували 9,5 мільйонів марок за форварда Лаціо Карла-Хайнца Рідле. Це вже почали працювати грошенята, які наші герої заробили в КУЄФА. Ще через рік у Дортмунд перейде Андреас Меллер та його партнер по Юве Жуліо Сезар. Влітку 1994 року Борусія витратила 13,5 мільйонів німецьких марок, на мільйон більше, ніж Баварія. BVB доводила, що прийшла всерйоз і надовго.
Варто зазначити, що такі трансфери викликали певне занепокоєння у Маєра. Ось як про це пише Улі Гессе: "Перед підписанням Меллера ми сумнівалися, чи припаде цей перехід до душі фанатам, адже у 1990 році він покинув нашу команду не зовсім красиво. Але лідери вболівальників вирішили забути старі образи та сконцентруватися на результаті: "Якщо ви зможете повернути усіх цих гравців, то зробіть це у будь-який спосіб. Вже давно пора виграти той бісовий титул (востаннє Борусія брала чемпіонство ще до створення Бундесліги у 1963 році)". Мені найбільше запам’ятався такий діалог із фанатом: "Я припускаю, що з Рідле чи без нього я буду безробітним. Тож у такому випадку, я волію бути безробітним з ним у нашому складі", – згадував менеджер Борусії.
Також у тому історичному сезоні в основі пропишеться клубний вихованець, який через кілька років заб’є один із найважливіших голів в історії BVB – Ларс Ріккен. Після двох четвертих місць у попередніх чемпіонатах, "чорно-жовті" пішли ва-банк у першості 1994/95 років. Cпершу видавалося, що ніщо не зможе зупинити ідеально відлагоджену машину Хітцфельда. Борусія захопила лідерство у сьомому турі і сиділа на троні до 29-го, поки не згоріла у Бремені Вердеру 1:3. Завдяки цьому тріумфу "музики" очолили турнірну таблицю. Оттмар був дуже розчарований, адже розумів, що саме його команда найбільше заслужила на титул. Але команду наче хтось прокляв. Ледь не усі лідери BVB встигли побувати у лазареті. На фініші чемпіонату нічого не змінилося. Тому у ключових матчах сезону Борусія робила ставку в атаці на юних Ріккена і Танко.
І тут допомога "чорно-жовтим" прийшла звідти, звідки вони аж ніяк не чекали. Борусії б не бачити титулу, мов своїх вух, якби не її головні вороги. За три тури до кінця Шальке здолав Вердер, чим миттєво скористався Дортмунд, скоротивши відрив від команди Рехагеля до одного очка. До останнього туру контендери не помилялися. На заключну гру сезону Вердер їхав до Баварії, а Борусія вдома приймала Гамбург. Вперше в історії фанати "чорно-жовтих" молилися про перемогу "ротен". Перед матчем з Вердером Томас Хельмер, захисник Баварії, дав інтерв’ю, яке зарядило фанатів Борусії оптимізмом: "Я думаю, що титул візьме Борусія. Ми хочемо зробити прощальний подарунок тренеру Джованні Трапаттоні, який, на жаль, нас покидає. До того ж, у нас із Бременом останнім часом були вкрай непрості відносини. Тож ми не змарнуємо нагоду підкласти їм свиню".
Усі 42 800 місць Вестфаленштадіона на ключовому матчі сезону були заповнені. До того ж, на дортмундському ринку влаштували трансляцію для 50 тисяч людей. Саме тому Норберт Дікель, диктор на стадіоні Борусії, сказав, що "сьогодні на трибунах присутні 92 800 глядачів". Однак не всі спостерігали за подіями на полі. Між лавами запасних та південною трибуною двоє працівників BVB мали важливу місію. Вони прикипіли до крихітних екранів телевізорів, спостерігаючи за перебігом подій у Мюнхені. Вже на 8-й хвилині Вестфаленштадіон вибухнув. Це Меллер ударом зі штрафного поклав красеня у ворота Габмурга. Тепер фанати Дортмунда з нетерпінням чекали звісток із Мюнхена і вони не забарилися. На 14-й хвилині Циге відкрив рахунок у матчі. Чоловіки біля маленьких телевізорів в ейфорії підняли руки та обійнялися. Ще ніколи у Дортмунді гол Баварії не викликав такої радості. На 28-й хвилині Ларс Ріккен вкотре виправдав віру у нього та збільшив перевагу "чорно-жовтих". Після цього усі думки дортмундців повністю переключилися на Мюнхен. Чи зможе Вердер зробити камбек?
Хельмер не брехав, коли казав, що команда зробить подарунок Трапаттоні. "Ротен" билися так, ніби це вони змагалися за срібну салатницю, а не "музики". Олівер Кан у вражаючому стрибку витягнув мертвий удар Баслера зі штрафного, після чого боляче зіткнувся зі штангою. Коли секундна стрілка зробила 38-й повний оберт, хмари трішки затягнули горизонт "чорно-жовтих". Баслер зрештою пробив Кана ударом з пенальті. Однак музика Бремена недовго грала, вже за 2 хвилини Циклер знову вивів Баварію вперед. А за 12 хвилин до кінця матчу Александр запалив трійку на табло, після чого у Дортмунді розпочалося справжнє божевілля.
Хітцфельд, який ніколи не любив лізти поперед батька в пекло, чудово розумів, що Вердер вже не здолає Баварію і 32-річне прокляття нарешті подолано. Незадовго до фінального свистка десятки поліцейських почали оточувати поле, щоб не допустити фанатів на газон. Але, звісно, що у них нічого не вийшло. Коли арбітр закінчив поєдинок, Вестфаленштадіон затопило людське море. Через кілька хвилин Міхаель Цорк тріумфально підняв срібну салатницю та, не стримуючи сліз, сказав журналістам: "Я з дитинства мріяв, що колись зможу це зробити. Зізнаюся, що після гіркого 1992 року я подумав, що ми вже ніколи не візьмемо цей клятий трофей. Добре, що я помилився. Цей сезон вінчає мою кар’єру". Капітан Дортмунда взяв кількасекундну паузу, а потім додав: "Поки що".
Цорк не помилився, коли зробив це маленьке уточнення. Через два роки він триматиме набагато цінніший трофей, аніж срібну салатницю.
Далі буде…
