Ірландці грали у відборі до ЧС за дві різні збірні проти самих себе – все почалося з сейвів воротаря у нудному матчі

Коріння розколу: від Белфаста до Дубліна

Спочатку на всьому острові була рівно одна керівна організація – Ірландська футбольна асоціація (IFA), заснована 1880 року в Белфасті. У ті часи Ірландія повністю входила до складу Великої Британії. Збірна, організована IFA, представляла весь острів, грала у Внутрішньому чемпіонаті Великої Британії та називалася просто "Ірландія" (Ireland).

Однак колискою та фінансовим центром ірландського футболу була промислова північ (Ольстер). Клуби з Дубліна та південних провінцій роками скаржилися на дискримінацію: майже всі матчі збірної проводилися в Белфасті, а в керівництві IFA переважали мешканці півночі – протестанти. Кубкові фінали та ключові зустрічі призначалися винятково на півночі.

Після Першої світової війни та Війни за незалежність Ірландії (1919-21) конфлікт досягнув піку. У 1921 році відбулося остаточне розмежування: південні клуби вийшли зі складу IFA і заснували в Дубліні власну структуру – Футбольну асоціацію Ірландії (FAI).

Причиною відокремлення став давно забутий і нудний півфінал Кубка Ірландії, що відбувся 5 березня 1921 року на стадіоні Віндзор Парк у Белфасті. У цьому матчі зіграли Гленавон і Шелбурн.

Це були неспокійні часи. Англо-ірландська війна, що розпочалася 1919 року, продовжувала вирувати. У рідному місті Шелбурна, Дубліні, діяла комендантська година; у Белфасті панувала не менша напруга. Все це не сприяло ефективному та безпроблемному проведенню спортивних змагань.

Шелбурн вирушив на північ у статусі чинного володаря Кубка: турнір 1920 року він виграв за незвичайних обставин, обігравши на шляху Гленавон, після того як двох інших півфіналістів – Белфаст Селтік і Гленторан – зняли зі змагань через заворушення. Однак рік по тому дублінці вважалися аутсайдерами, а фаворитом на вихід у фінал проти Гленторана або Брантвуда був Гленавон.

У підсумку дублінці вирішили "припаркувати автобус", і їхньої самовідданої гри в обороні вистачило для того, щоб домогтися перегравання. Під заголовком "Шелбурн створює сюрприз у півфіналі Кубка Ірландії" репортер Athletic News, який писав під псевдонімом Scribe, охарактеризував матч як "протистояння захисту Шелбурна та нападників Гленавона".

Журналіст також відзначив "видатну гру" воротаря Шелбурна Педді Волша, назвавши її "головною прикрасою матчу".

Репортер Freeman’s Journal дотримувався тієї ж думки: "Хоча Шелбурн навіть не думав про забиті м’ячі, якби не Волш, Гленавон здобув би велику перемогу". Можна сказати, що завдяки цій феноменальній грі Волш, сам того не усвідомлюючи, відіграв ключову роль у розколі ірландського футболу. Адже перегравання, здобуте його сейвами, надало вирішального імпульсу розколу, який насувався.

Оскільки перший матч відбувся на півночі (хоча й не в Лургані), за звичайних обставин слід було очікувати, що перегравання призначать у Дубліні, де роком раніше Шелбурн розгромив того самого суперника з рахунком 3:0. Однак IFA, яка залишалася найвищим футбольним органом на всьому острові, вирішила знову викликати обидві команди на свою північну базу 16 березня.

На захист асоціації варто сказати, що ситуація в країні була далекою від норми. Як писав Ніл Гарнхем у своїй книзі "Футбол і суспільство в дореволюційній Ірландії", Дублін був "містом у сум’ятті". Комендантська година там діяла "вже понад рік, а за два дні до запланованого повторного матчу мали стратити шістьох республіканських в’язнів. Аналогічні страти в Корку місяцем раніше призвели до вбивства шести солдатів у відповідь".

З іншого боку, на півдні переважала думка, що IFA протягом тривалого часу віддавала перевагу північним клубам – як під час виклику гравців до збірної, так і в питаннях фінансової допомоги.

Газета Belfast News-Letter не приховувала своїх симпатій: "Громадська думка категорично проти цього рішення. Була можливість відновити відносини між дублінськими та белфастськими клубами, але щойно з’явився шанс, його змарнували... Розкол – це велика трагедія, і це рішення явно не пішло на користь дорослому футболу".

Прапор Північної Ірландії

У такому контексті не дивно, що дублінські футбольні функціонери сприйняли рішення про перегравання вкрай негативно. Шелбурн відмовився знову їхати на північ, і перемогу присудили Гленавону. Клуб із Лургана в підсумку поступився у фіналі Гленторану з рахунком 0:2.

Першою реакцією LFA, яка представляла ірландську провінцію, де розташований Дублін, стало ухвалення резолюції, що засуджує "неспортивний вчинок Комітету з протестів та апеляцій IFA, який наказав Шелбурну переграти матч, що закінчився внічию, у Белфасті". У документі додавалося: "Ми вважаємо це рішення таким, що суперечить інтересам футболу".

Публікація звіту про це засідання в дублінській газеті Sport журналістом під псевдонімом Viator супроводжувалася попередженням: "Дублінські клуби серйозно замисляться над доцільністю розриву зв’язків із белфастською асоціацією наприкінці поточного сезону". Прогноз виявився пророчим. Менш ніж через три місяці в Моулсворт-холі ухвалили те саме історичне рішення, а 2 вересня 1921 року відбулося установче засідання Футбольної асоціації Ірландії (FAI).

Битва за назву: дві Ірландії

З цього моменту розпочався абсурд, що тривав майже три десятиліття: IFA (Белфаст) вважала себе єдиною законною спадкоємицею історичного футболу острова.

FAI (Дублін) також назвала свою збірну "Ірландія" (пізніше – Вільна Держава Ірландія, але в міжнародному вжитку все одно Ireland) і так само вважала, що має право заявляти уродженців як Дубліна, так і Белфаста. У результаті обидві асоціації проводили матчі під одним і тим самим ім’ям – Ireland.

Попри політичний поділ острова, з яким практично збігся розкол у футболі, стара IFA та щойно створена FAI спочатку не поділялися за суто географічним принципом. Як писала Athletic News: "Нова асоціація не має наміру обмежуватися Дубліном. Вони планують поширити свій вплив на всю Ірландію".

У липні 1921 року Ліга Фоллс із Західного Белфаста вирішила приєднатися до дублінської FAI. Газета Sport назвала це "ефектом вибуху бомби", зазначивши: "у IFA це сприйняли болісно, що й не дивно".

Через два роки після фатального півфіналу Кубка Ірландії, 17 березня 1923 року, команда Олтон Юнайтед із Ліги Фоллс вирушила до все ще напруженого Дубліна й виграла другий в історії фінал Кубка FAI на стадіоні Далімаунт Парк, сенсаційно здолавши Шелбурн із рахунком 1:0 на очах у 14 тисяч глядачів. Педді Волш знову стояв на воротах Шелбурна.

Цього разу голкіпер не став героєм матчу. Газета Dublin Evening Telegraph писала: "М’яч влетів у порожні ворота через дурне непорозуміння між Волшем і [захисником] Каваною, які зіткнулися один з одним".

Загалом Волш провів за Шелбурн понад 100 матчів у період з 1915/16 по 1927/28 роки, регулярно отримуючи похвалу за реакцію та сейви. Через кілька місяців після перемоги Олтон Юнайтед FAI прийняли до ФІФА, що остаточно закріпило розкол в ірландському футболі. Дублінська асоціація погодилася обмежити свою діяльність клубами з так званої Ірландської Вільної Держави (26 графств, за винятком Північної Ірландії), змінивши назву на Футбольну асоціацію Ірландської Вільної Держави.

Подвійні агенти: футболісти, які грали за дві збірні

Оскільки британські асоціації (включно з IFA Белфаста) у 1928 році вийшли з ФІФА через розбіжності щодо статусу аматорів, а FAI (Дублін) залишалася членом ФІФА, між ними тривалий час не було жодної координації.

Юридичної заборони на виступи за обидві команди не існувало. Футболіст, народжений у Дубліні чи Белфасті, міг у суботу виходити на поле у футболці IFA, а через місяць одягати форму FAI.

Прапор Ірландії

Кон Мартін був видатним універсалом – він грав як захисника, так і воротаря. На його рахунку 6 матчів за збірну IFA (Белфаст) і 30 матчів за збірну FAI (Дублін). Причому в 1949 році він грав за команду FAI, яка обіграла Англію на Гудісон Парк (2:0), а через кілька місяців виходив за IFA проти тієї ж Англії!

Джонні Кері був легендарним капітаном Манчестер Юнайтед. Він одночасно був капітаном збірної FAI (Дублін) і регулярно одягав капітанську пов’язку у збірній IFA (Белфаст). У 1947-му його визнали футболістом року в Англії, хоча він був ключовим гравцем одразу двох ірландських національних команд.

Пітер Догерті був зіркою північноірландського футболу. Він зіграв 16 матчів за IFA (Белфаст) і паралельно виступав за FAI (Дублін).

Відбір до ЧС-1950: пік хаосу

Кульмінацією фарсу став відбір до чемпіонату світу 1950 року в Бразилії. ФІФА вирішила допустити до турніру британські збірні, через що в одному відбірковому турнірі опинилися обидві Ірландії.

Відбірковий цикл до чемпіонату світу в Бразилії був поєднаний із розіграшем Домашнього чемпіонату Великої Британії 1949/50. Чотири британські збірні (Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія, яка виступала під егідою IFA) були об’єднані в одну відбіркову групу, причому ФІФА постановила, що дві найкращі команди цієї групи отримають путівки на чемпіонат світу. Одночасно з цим дублінська федерація (FAI) заявила свою власну команду до окремої відбіркової групи 4, куди також увійшли збірні Швеції та Фінляндії.

Чотири гравці з Республіки Ірландія – Кон Мартін, Деві Волш, Том Ахерн і Рег Раян – спочатку зіграли за збірну FAI (Дублін) у матчах проти Швеції та Фінляндії (причому Мартін забив три м’ячі, а Волш – один), а потім вирушили до Белфаста й зіграли за збірну IFA проти Шотландії та Уельсу в рамках Домашнього чемпіонату Великої Британії (який ФІФА зарахувала як відбіркову групу).

Склалася ситуація, коли футболісти фактично змагалися самі з собою за путівку на чемпіонат світу у двох різних відбіркових групах.

Втручання ФІФА

Після відбору 1950 року FAI подала офіційну скаргу до ФІФА. Терпіння керівництва світового футболу вичерпалося, і чиновники висунули ультиматум. По-перше, ФІФА суворо заборонила IFA (Белфаст) викликати футболістів, які народилися на території Республіки Ірландія, а FAI (Дублін) – заявляти уродженців Північної Ірландії. Порушення загрожувало дискваліфікацією.

По-друге, ФІФА офіційно постановила, що жодна з команд не має права називатися просто "Збірна Ірландії" (Ireland): команда з Белфаста зобов’язана була виступати під назвою Північна Ірландія (Northern Ireland). Команда з Дубліна отримала офіційну назву Республіка Ірландія (Republic of Ireland).

За матеріалами The Blizzard