"Якщо поїдеш – автобус перевернемо": Кубок-1969 у Львові, навіси на Лемешка, втеча через вікно – спогади легенди Карпат
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Юрієм Бондаренком, захисником львівських Карпат 70-х.
Бондаренко і Данилюк / Фото з архіву
Всі інсайди про зірок збірної України.
Один із трьох карпатівців-володарів Кубка СРСР 1969-го Юрій Бондаренко давно уникає публічності. Його не побачиш на святкових заходах клубу з нагоди чергової річниці здобуття трофею, а на стадіоні Україна він був так давно, що й сам не пригадує, коли. Що вже казати про запити щодо інтерв’ю – вони чекали своєї черги роками.
Тому в здійсненність реальної зустрічі складно повірити одразу. Всі сумніви зникають, коли поруч із кав’ярнею у центрі Львова з’являється знайомий силует наймолодшого володаря Кубка Союзу у складі Карпат. Шостого жовтня йому виповнюється 77 років. І це чудова нагода, щоб розповісти, як Ернест Юст проводив теорію на більярдному столі, пригадати футбол з Олегом Базилевичем у лісі посеред дерев та знову пережити емоції фіналу Кубка СРСР-1969.
"Добре, що вікна захищені. Інакше ти б розбив їх своїми ударами"
– Я ледь вирвався з тією роботою, – починає розмову Юрій Васильович. – Раніше я відвідував ветеранські матчі, ходив на стадіон, але зараз складно ще й через здоров’я. Маю великі проблеми з кульшовими суглобами. Причому, з обома. Колись операцій не робив, а зараз вже пізно.
– За Карпатами стежите?
– Аякже. Усі матчі дивлюся по телевізору. Клуб мене забезпечив абонементом, однак я не буваю на Україні.
– Ви згадали про роботу. Вона у вас особлива – як ви розпочали страхову діяльність?
– Я добре навчався у школі – закінчив її зі срібною медаллю.
– Що завадило отримати відзнаку?
– Дві "четвірки" в табелі. Вже й не згадаю, з яких предметів. Проте я вступив до Інституту імені Івана Франка на економічний факультет, оскільки любив навчатися. Коли закінчив з футболом, то спочатку пішов вчителем фізкультури у школу. А потім знайомий лікар мого батька запропонував спробувати себе у страховій сфері. Вже 32 роки так працюю.
– Вам не складно з огляду на вік?
– Раніше я з понеділка по п’ятницю виходив на роботу, а зараз – лише раз на тиждень. Справ так багато, що ввечері з ніг валюся. Добре, що маю заміську дачу. Буває, вириваюся туди і відпочиваю на природі.
Юрій Бондаренко / Фото автора
– Ви народилися у Жовкві, що розташована між Львовом та польським кордоном. З чого почався ваш шлях у футболі?
– Мій тато працював бухгалтером. У 17 років повернувся з війни – потрапив під Мінськом на міну та втратив обидві ноги. До спорту він стосунку не мав, але підтримував моє прагнення стати футболістом. Я змалечку мав м’ячі вдома і часто виносив їх старшим хлопцям. Оскільки я мешкав навпроти школи, то встигав принести м’яч, а хлопці за час перерви грали ним у футбол.
– У Карпати ви потрапили ще школярем.
– Я виконував багато фізичної роботи. Тато на протезах не завжди міг дати собі раду, тому я виконував обов’язки по господарству: принести воду з криниці, допомогти мамі… У школі займався усіма можливими видами спорту. Вчитель фізкультури тільки казав: "Юрку, на вихід". І я їхав у Самбір, Золочів та інші містечка Львівщини. А потім ще 14-річним дебютував за дорослу футбольну команду в Жовкві. Один наш гравець на матч не з’явився, тож мені сказали переодягатися. Не завадило навіть те, що я бутсів не мав.
– Хтось з вами поділився?
– Дали старе взуття із цвяхами замість шипів. Вони забивалися молотком – такі гострі, що ноги роздерли до крові. Втім, я витримав два тайми. В одному з матчів мене побачили представники Карпат – тренери Борис Гончаров і Володимир Вараксін. Запросили до Львова, батько мене привіз на "Запорожці". Він подивився на вікна у тому спортзалі, затягнуті сіткою, і сказав: "Добре, що вони захищені. Інакше ти б розбив усі вікна своїми ударами". А я дійсно сильно бив. Ставив м’яч біля власних воріт і виносив аж до володінь суперника.
"Не встиг зняти мешти і стрибнув у ліжко. Лемешко запитав: "А ти чого в одязі?"
– Вам багато довелося пройти, перш ніж стати гравцем Карпат?
– Після виїзних матчів з дитячою командою особливо складно було добиратися до Жовкви. Повертався вночі, транспорт вже не курсував. Тож я сідав на автобус, який розвозив працівників місцевого заводу. Щоправда, їхав він тільки до Куликова, тому 10 кілометрів попри трасу мені треба було йти пішки. Частину дистанції я пробігав, потім знову сповільнював темп.
– В основу львів’ян вас запросив Євген Лемешко?
– Я закінчив навчання у школі, навіть влаштувався на роботу до свого хресного на склад. Взимку до мене прийшов мій дитячий тренер Володимир Вараксін: "Ходи на тренування до нас, Пилипович перегляне". Так і сталося – я прийшов на заняття, Лемешко вирішив з нами зіграти у полі. Поділив команди таким чином, що я до нього потрапив. Щойно я м’яч отримував, Євген Пилипович кричав: "Дай пас".
– Давали?
– Закидав на голову. Але він за позицією воротар. Що не подам, м’яч втрачаємо. "Хто тебе сюди привіз?" – кричав Лемешко. Я достроково закінчив гру, пробрався у роздягальню і, не миючись, втік звідти. Повернувся до роботи на склад. Лише через певний час завітав на гру команди Вараксіна, а він запропонував поїхати та зіграти за дубль Карпат у Червонограді.
Юрій Бондаренко / Фото з архіву
– Лемешко знову був присутній на грі?
– Так, проводив нам передматчеву установку. Я мав розпочинати у запасі. Оскільки то була гра проти Саратова, то Лихачов не мав права виходити на поле проти своїх. Лемешко скомандував: "Зіграєш замість зліва в обороні. А захисник Михайло Гівель піде вище по флангу". Ще перед поєдинком Роман Давид дав мені дієву пораду: "Лемешко любить, коли захисник жорстко діє. Прийми там когось з суперників".
– Ви так і зробили?
– На самому початку матчу. Як влетів у спину! Того саратовця одразу замінили. Інші гравці суперника навіть боялися до мене на фланг забігати. Лемешко підійшов до мене після гри, запитав, скільки я на складі отримую і запропонував: "Звільняйся. Від завтра Карпати тобі по 75 рублів платитимуть". Коли я розповів про це батькам вдома, то вони не повірили.
– Ваш партнер Орест Коцюмбас розповідав, що у Карпатах йому дуже допоміг досвідчений Юрій Басалик. Хто до вас найтепліше ставився?
– Кульчик і Владек – я завжди міг підійти за порадою до Кульчицького і Данилюка. Так склалося, що під час першої своєї поїздки за Карпати я знайшов дружину. Ми вирушили у турне до Одеси, Миколаєва і Жовтих Вод. Пригадую, як перед останнім матчем сиджу і дивлюся, як старші хлопці грають у карти. Габовда вишиває, віртуозно кидає. Раптом підходить Славік Кугайкевич і каже: "Йдемо до міста. Подивимося, що то за Жовті Води". Я дуже не хотів, але таки погодився.
Кульчицький з вазою, поруч – Бондаренко / Фото з архіву
– І як?
– На одній з вулиць зустріли двох дівчат. Ярослав каже: "Ти підходиш до лівої, а я – до правої". Гуляли ми аж до вечора. А на другий день у нас матч. Після нього автобус відвозив команду на залізничну станцію – десь о третій ночі. Карпати мешкали у гуртожитку, по чотири футболісти у кімнаті. Я жив з Кугайкевичем, Шидловським і Тишиком. Повернувся десь за північ, однак біля парадного входу до гуртожитку сидять Лемешко і адміністратор Ільченко.
– Як потрапити всередину?
– Тільки через вікно. Але ж воно закрите. Дивлюся – у кімнаті є наш аргентинець Петро Тишик.
– Відкрив?
– Спочатку не хотів, але потім погодився. Тільки-но я заліз, не встиг зняти мешти і стрибнув у ліжко, як двері відчинилися. Лемешко забіг до столу в центрі кімнати, розвернувся і питає: "А ти чого в одязі?" Виправдання у моїй голові виникло випадково, однак дуже вчасно: "Та тут мої родичі у Жовтих Водах мешкають. Затримали мене трохи".
– Згодом у вас таки з’явилися родичі у Жовтих Водах?
– Так, ми почали листуватися з тією дівчиною. Потім вона приїхала у Жовкву. Ось уже 56 років, як ми з Ларисою разом.
"Перед фіналом вирішили з Кульчицьким глянути на того Леніна"
– У Карпатах ви мали дуже сильних конкурентів – пару центральних захисників Поточняк – Сиров. Шансів ви отримували мало?
– Виграти конкуренцію нереально. Хоча траплялося, що ми грали на виїзді проти московського Торпедо зі Степаном Крупеєм у дуеті. Але це, скоріше, виняток з правил. Маю сказати, що ставлення старших хлопців було хорошим. З тим же Сировим у мене ніколи не було проблем. Вже коли за ветеранів їздили, то Валера не зміг поїхати до Німеччини. Тільки його жінка вирушила за кордон. Так Сиров лише мені доручив за нею стежити: "Юро, довіряю тобі найцінніше".
Юрій Бондаренко третій ліворуч / Фото з архіву
– Хто вважався головним жартівником роздягальні?
– Кожен міг щось утнути. Бувало, каміння у сумку запхають комусь. Або ще гірше – презерватив. Футболіст приїхав з виїзду, жінка розбирає сумку, а там такий сюрприз. Пригадую, як мене воротар Михайло Лупол здивував. Посперечалися з ним. "Віриш, що ногою до перекладини дострибну?" Я не повірив, а дарма. Кремезний на вигляд Лупол з легкістю це робив.
– Шлях у Кубку-1969 Карпати розпочали зі стадії 1/64 фіналу. Про перемогу в турнірі, звичайно ж, ніхто й не мріяв?
– Безумовно. У першому матчі ми розписали мирову з Азовцем у Жданові. Наступного дня – перегравання. Ернест Юст поставив мене замість травмованого гравця праворуч у захисті. Я ще тримав Антанаса Станкявічуса, котрий добряче біг. Зрештою, Карпати виграли 2:1. Це при тому, що ми мали заброньовані квитки на літак – Юст вирішив зачекати з поверненням до Львова, і ми своє взяли.
– Усі кажуть, що Юст вражав своїм спокоєм.
– Це правда – ніколи не нервувався. Мені запам’яталися його теоретичні заняття. Тактичної дошки тоді не було, тож він розбирав помилки команди на більярдному столі. Переміщував кулі – так доносив свою думку.
– На фінал до Москви ви їздили?
– Так, сидів на лаві запасних. До гри футболісти ростовського СКА, з якими ми мешкали в одному готелі, запевняли нас, що все закінчиться 5:0 на їхню користь. Якщо чесно, я хвилювався, щоб не було розгрому. Але треба віддати належне команді – Карпати видали ідеальну гру.
– Ми поступалися у ході поєдинку. Велика кількість львівських вболівальників на Лужніках додала команді наснаги?
– Та то страшне! Львів’ян було більше, ніж вболівальників суперника. Вони й допомогли нам гру перевернути. На поле я так і не вийшов, зате у мавзолей сходив. Вирішили перед матчем з Кульчиком глянути на того Леніна. Там така черга! Ми з хвоста перебіжками добралися на початок. Раптом міліціонери нас зупинили.
– Як викручувалися?
– Сказали, що ми футболісти і дуже на Леніна хочемо подивитися. "Треба було підійти і сказати", – відповіли міліціонери та підвели нас під самі двері. Насправді там не було на що дивитися. Хіба на велику кількість озброєних стражів порядку.
– Іван Герег завжди казав, що день здобуття Кубка та народження доньки – два найважливіші дні у його житті. Особливо його вразила зустріч у львівському аеропорту.
– Люди не давали автобусу проїхати. Водій хотів газу дати, утім, вболівальники підняли автобус за боки: "Якщо поїдеш – перевернемо!" Народна любов часто межувала з величезною відповідальністю. Мені навіть дзвонили і ледь не погрожували: "Спробуйте програти!" Інколи неможливо було у гастроном вийти. Як тільки програвали – настрій кардинально змінювався. Зате ти добре розумів, яку команду представляєш.
"Премію могли видати ковбасою"
– Після здобуття Кубка 1969-го ви покинули Карпати. Чому?
– Загалом у тому розіграші я провів чотири поєдинки. У тому числі, півфінальну гру з Суднобудівником. Я ще вийшов проти Євгена Дерев’яги, їхнього лідера і бомбардира. У кінці навіть врізав йому по ногах і попередження отримав. Так от я розраховував, що отримаю звання "майстра спорту". Приїхали на збори у Закарпаття, всім роздають посвідчення, а мені та Михайлові Сарабіну нічого не дають.
– Вас це образило?
– Нас у клубі запевнили, що жодних проблем не буде. Усі документи заповнили, мовляв, це справа часу. Насправді мене це сильно засмутило. А невдовзі до Львова приїхали тренери чернігівської Десни Олег Базилевич та Анатолій Крощенко. Вони порадили мені написати заяву і дати Ернестові Юсту. Я так і зробив.
А тут – третій праворуч
– Тренер Карпат погодив ваш перехід?
– Порвав заяву: "Ми тебе не для цього виховували". Але шансів за спиною у Ростика Поточняка та Валерія Сирова я не мав. Мені порадили написати ще одну заяву і просто покласти на стіл Юсту. Я так і зробив. А тоді зібрав речі та вирушив у Чернігів. Треба сказати, що мені подобалася робота Базилевича у Десні. Наприклад, ми їздили на природу та проводили тренування на галявині посеред лісу.
– Незвично.
– Грали у футбол між деревами. Перешкод багато, просто так пас не віддаси. Це змушувало команду грати у короткий пас. Було дуже цікаво. Щоправда, наступного року Олег Петрович поїхав у Кадіївку, куди запрошував мене.
– Та ви обрали Казахстан.
– У Семипалатинську виступали двоє карпатівців: Орест Коцюмбас та Роман Давид, які й загітували мене туди.
– Коцюмбас розповідав: "У Союзі було лише три великі м’ясокомбінати – у Москві, у Ленінграді і у нас. Їздили на виїзні матчі і завжди провізію із собою возили. Вийшли з трапу – а нам вже м'ясо подають. Ковбаса на будь-який смак. Приїхали в Улан-Уде, а в ресторані – голод. Нічого немає. Добре, що з собою захопили".
– Ой, ковбаси і м’яса було з лишком. Ми харчувалися у їдальні безпосередньо на заводі. Премію могли видати ковбасою. Керував комбінатом чоловік із заходу України – до нас добре ставився. Стільки дублянок подарував, хутра… А потім ще й квартиру в Семипалатинську мені вручили.
– У 1974-му ви повернулися до Львова. Чому?
– Я вже мав квитки на Семипалатинськ, але зустрів у місті когось з тренерів Карпат: "Тебе Юст чекає на Дружбі". Мені вже було 23 роки – сформований футболіст, капітан у Казахстані. Та я погодився – це ж Карпати.
"Фактично через мене Карпати не вийшли до фіналу Кубка"
– На рівні Вищої ліги ви зустрічалися з багатьма сильними форвардами. Кого стримати було найважче?
– Олега Блохіна, який швидко біг, був живчиком. Відзначу також Кахі Асатіані, проте ми загалом із грузинами добре грали. На другому поверсі з Віталієм Старухіним було складно. Якось у грі з Шахтарем Михайло Соколовський подав, я вистрибнув, та Старухін все одно виграв у мене верхову. Я непогано головою грав, але це Старухін.
– Усі свої голи за Карпати ви забили з пенальті. Найбільш пам’ятний у Кубку 1979-го?
– Я не мав його виконувати. Ми програвали московському Динамо на виїзді. То була 89-та хвилина. До гри Секеч казав, що у випадку пенальті до позначки підходить Степан Юрчишин. Я був спокійний. А тут Стьопа каже: "Бий ти". Я, дурень, погодився. У воротах стояв Микола Гонтар, з яким я перетинався раніше – він за Владивосток грав у ті часи. Коли згідно з регламентом після нічийного результату виконували пенальті, я не раз йому пробивав.
– Але ви все одно перехитрили Гонтаря.
– Зазвичай я бив у правий від воротаря кут. Робив це сильно і цілив низом – впритирку зі штангою. Я розігнався, заніс ногу і побачив, що Гонтар валиться у той кут. Дивом встиг підсікти м’яч догори – Гонтар майже дотягнувся. Перед екстратаймами я попередив Секеча, що не готовий продовжувати – ноги тряслися шалено.
– Тренер все одно не замінив вас?
– А наприкінці додаткового часу трапилася футбольна трагедія. Фактично через мене Карпати пропустили і не вийшли до фіналу Кубка. Нападник москвичів прорвався лівим флангом Анатолія Саулевича і пробив – м’яч зрикошетив від моєї голови і залетів у ворота.
– Адміністратор Карпат Анатолій Тищенко казав, що ви не порозумілися з воротарем Олексієм Швойницьким.
– Ні, справа не в цьому. Швойницький відбив, а м’яч влучив мені у голову. Я просто не встиг зреагувати. Наче голова така маленька, проте м’яч влучив саме у голову. Було дуже прикро. Я довго себе картав і навіть потім втратив сон. Фінал був дуже близько.
– Роком раніше відбувся не менш драматичний матч проти іншого Динамо – мінського. Карпати претендували на вихід у Вищу лігу, однак арбітр показав сумнівну червону картку Степану Юрчишину. Як наслідок – 0:3.
– Нас засудили. Мінськ чи то Білорусь святкували якусь річницю. Все було просто – з федерації повідомили арбітру, що Динамо має перемогти. Ще у першому таймі в одному з епізодів з ніг збили Романа Риф’яка. Юрчишин вирішив звернути увагу арбітра на це, але у відповідь побачив перед собою червону картку. Ми все зрозуміли.
Риф'як, Грещак, Крупей, Назаркевич, Бондаренко
– У 1979-му ви переїхали зі Львова до Вінниці, де стали помітним гравцем для тамтешньої Ниви. Згодом туди перебралося чимало львів’ян. То була ваша ініціатива?
– Я порадив туди кількох карпатівців: Василя Раца, Олексія Сивака, Івана Буловчака та Івана Паламаря. Усі вони за Карпати виступали. А ще з львівського СКА взяли Сергія Шевченка, дуже забивного форварда. Високий, наполегливий – став місцевою легендою. Відзначу й Пашу Касанова, який був лідером колективу у Ниві. Я провів у Вінниці три сезони, а потім вирішив, що настав час закінчувати. Вважаю, то було правильне рішення.
