Наші в Раші. Чому переїзд українців у чемпіонат Росії став аморальним
Поки на Донбас протяжними колонами заїжджають російські танки, окремі українські футболісти виїжджають у протилежному напрямку – за довгим рублем.
Найсвіжіший приклад – Богдан Бутко, який ще зовсім нещодавно подавав великі надії, запрошувався у національну збірну, а окремі експерти пророкували, що з часом цей талант зможе замінити в «Шахтарі» самого Даріо Срну. Останні рік-півтора суттєво похитнули віру в те, що Бутко зможе досягнути серйозних висот. Хлопець перестав прогресувати, а в тренерському штабі збірної знайшли на його позицію інших, більш боєздатних виконавців. А потім в Україну прийшла війна.
Сказати, що рішення Бутка переїхати в «Амкар» шокувало – це не сказати нічого. Такий крок після того, як «Іллічівець» скуштував фунт лиха, залишився без даху над головою і тренувався під супровід зовсім близьких канонад, був позбавлений елементарної логіки. Та що там логіки. У ньому не було ані крихти моральності. Ані грама самоповаги чи солідарності бодай з тими трьома десятками мирних мешканців Маріуполя, які страшного січневого ранку потрапили під смертельні «гради».
"Анітрохи не шкодую, що переїхав у Росію", - заявив футболіст вже в якості гравця "Амкара". Можете помилуватися, якою була реакція юзерів "Футболу 24" на ці слова. А вона красномовніша за усе. Vox populi.
Та якби ж Бутком єдиним. Упродовж року війни на території агресора прилаштувалися для заробітків ще дев'ять футболістів з українським паспортом. Якщо раніше такі трансфери відбувалися практично непомітно, то зараз кожен перехід у північний чемпіонат спричинює ефект бомби, що вибухнула. Особливо резонансним видався переїзд Олексія Бабира у першоліговий клуб "Тосно". Екс-форвард "Волині" та "Говерли" робив це демонстративно, до того ж змінив громадянство на російське. "Ну, был украинцем, стал русским. Долго не думал" (с)
Просто вслухайтеся в ці слова, а також у факти, наведені нижче.
У вівторок, 24 червня, терористи збивають український вертоліт Мі-8 біля Слов'янська. Загинули 9-ть осіб. Того ж дня стає відомо, що Станіслав Причиненко, екс-півзахисник "Таврії", підписав контракт із "Тосно".
Сімнадцятого липня Європарламент визнає, що Росія бере безпосередню участь у бойових діях на Донбасі, а також постачає зброю. Плюс - у Брюсселі вкотре повторюють: "братушкі" незаконно "відтяпали" Крим. Тоді ж Олексій Бабир ставить автограф під угодою з "Тосно". Але це Бабир, зрештою. Не варто дивуватися, краще побережіть нерви.
Олексій Бабир
В останній день липня наші війська продовжують стискати кільце навколо Донецька і Луганська. Територія, підконтрольна ворогові, щодня зменшується у площі. Напевно, на радощах від цього факту Костянтин Ярошенко укладає угоду з "Уралом".
П'ятнадцятого серпня РНБО повідомляє про п'ятьох українських вояків, полеглих за добу від рук колорадської наволочі. А тим часом Ілля Михальов, що родом з Макіївки, став гравцем "Томі".
У Томську опинився і Олег Чуваєв, екс-голкіпер "Севастополя". До російського клубу він приєднався 1 вересня. Тоді ж держприкордонслужба України назвала сумну статистику: за час війни у протистоянні з ворогом полягли 54 прикордонники.
У пошуках кращого життя до Бабира і Причиненка в "Тосно" долучається Євген Зубейко, що змушений був рятуватися із "Чорноморця", який розвалювався на очах, втрачаючи лідерів. 29 грудня захисник зітхнув з полегшенням - працевлаштувався. А в трьох українських родинах тим часом оплакували "кіборгів", які загинули при обороні Пісок.
Десятого січня хавбек Андрій Яковлєв, вихованець "Шахтаря", що грав за БАТЕ, перейшов у саратовський "Сокол". Через три дні у Волновасі ворожий "град" накриє автобус "Донецьк - Златоустівка". Дванадцять осіб загинули, ще 18 отримали поранення.
Тринадцятого лютого у Росію переїхав ще один вихованець "гірників". Олександр Зінченко поповнив лави "Уфи", тоді як за офіційною статистикою 13 лютого стало останнім днем для сімох українських героїв. Ще 23 бійців отримали поранення.
Богдан Бутко приєднався до "Амкара" 23 лютого, і навряд чи на його рішення могло якось вплинути резонансне кровопролиття на Слобожанщині. А Харків тим часом оплакував чотирьох жертв теракту, серед яких двоє були ще зовсім хлопчаками - Данило Дідик (15 років) і Микола Мельничук (18 років).
А ще в Росію переїхав Андрій Гайдаш, син легендарного бомбардира українських чемпіонатів Олександра Гайдаша. Тут ситуація особливо печальна, адже Гайдаш-старший не приховує свого прихильного ставлення до окупації Криму, і всіма силами сприяє тому, аби футбол на півострові розчинився у "братніх" обіймах РФС.
Це ми перелічили лише тих гравців, які зробили свій вибір упродовж останнього року. Проте на російській фінансовій голці сидять ще 11 українців: п'ятеро в РПЛ і шестеро у ФНЛ (другу лігу я не брав до уваги, хоча є підозра, що "нашого цвіту - по всьому світу"). Мова йде про капітана збірної України Анатолія Тимощука ("Зєніт"), Андрія Диканя ("Краснодар"), Тараса Михалика ("Локомотив"), Ярослава Годзюра ("Терек"), Павла Степанця ("Мордовія"), Артема Штанька і Дмитра Семочка ("Луч-Енергія"), Андрія Прошина ("Волга"), Миколу Цигана ("Сібірь"), Максима Трусевича (СКА-Енергія), Олександра Касьяна ("Хімік"). До цих виконавців дещо менше претензій, адже вони укладали контракти ще до війни, а зараз зв'язані зобов'язаннями по руках і ногах. Напевно, більшість із них чітко усвідомлює, що відбувається насправді, але тримає язик за зубами, щоб не бовкнути зайвого. Звісно, можна, героїчно начхавши на усе, послати Росію під три чорти, розірвати контракт із політичних міркувань і повернутися в Україну. Але такий сценарій - для реально крутих чуваків зі сталевими яйцями, що не бояться труднощів, скандалів і судових розбірок. А насправді зробити це важко хоча б через те, що за час, проведений на заробітках, наші легіонери обзавелися там багатьма друзями, з якими не хочеться бити горшки. Та й вік декому не дозволяє йти на ризик: Тимощуку, Семочку, Диканю, Михалику - за 30. Це період, коли хочеться стабільності у всьому, а дух авантюризму каже "прощавай". Словом, патріотизм відійшов на другий план. Бізнес, професіоналізм - нічого зайвого.
Ну але якими мотивами можуть керуватися десять українців (якщо не враховувати серед них кількох очевидних сепаратистів), що свідомо обрали російський варіант продовження кар'єри, чудово знаючи, хто по шматочку відкушує їх країну? Варіант "у них не було вибору" відкидаємо зразу. Жодному із них немає тридцяти - це по-перше. По-друге - світ широкий, а футболістів їх рівня залюбки працевлаштовують у чемпіонати Польщі чи Білорусі, Казахстану, Азербайджану чи Узбекистану. Врешті-решт спокусливим варіантом видається Чехія або Греція. Тисяча й одна можливість - обирайте! Чому б не спробувати свої сили там? Бутко, наприклад, розповідає, що мав чимало пропозицій з-за кордону.
Риба шукає, де глибше, а людина - де краще. Гроші - ось головний мотив цих хлопців. Зрозуміло, що в Росії вони зможуть заробити найбільше. До того ж, не потрібно паритись адаптацією. Послухайте, та там узагалі є все, до чого вони звикли! Народ спілкується зрозумілою мовою, слухає Лєпса, "Касту" і Тимати, преться з недожартів Галустяна, вітає один одного із "днем защитника отечества", поважає того, у кого є гроші і влада. То навіщо в якихось чехіях штудіювати нову мову, напружуватися, ще й за суми з меншою кількістю нулів? Дуже влучно про цю ситуацію висловився Денис Босянок, наш корифей коментаторського жанру: "Є війна, а є базар. Під час війни базари працюють. І люди купують їжу, їм треба їсти, виживати. Вони поділяються на тих, хто насамперед визначає своє місце в житті з погляду моралі, і хто особливо не замислюється над мораллю. Скільки б ми не говорили про моральність і патріотизм, завжди знайдуться такі, які підуть туди, де є більше їжі. Навіть якщо там ворог".
Футболісти, як і всі знаменитості, перебувають під постійним прискіпливим оком народу. Ними захоплюються, з них беруть приклад, а в такі важкі часи, як зараз, до них ще й дослухаються, жадібно ловлячи кожне слово. Останніми роками українські майстри копаного м'яча жили у своєму комфортному світі. Отримуючи шалені суми і міняючи розкішні іномарки, як шкарпетки, не особливо замислюєшся над соціальними, економічними чи політичними проблемами. Зараз же тих, хто дивиться крізь рожеві окуляри, практично не залишилося. Свій патріотизм вони демонструють по-різному. Хтось, як от Шовковський, Худжамов, Кривошеєнко, Голодюк - радикально заявляють, що в Росію - ані ногою. Динамівці, дніпряни, карпатівці допомагають армії, беруть участь у різноманітних акціях на підтримку героїв - тих, що на фронті і в лазареті. Основна ж маса українських виконавців стоїть на патріотичних засадах хоча б тому, що з розумінням ставиться до фінансових проблем у своїх клубах, пішовши на зниження зарплати. Важко всім, а тому в єдності - наша сила, як би це банально не звучало.
Можливо, Бутко, Зубейко чи Ярошенко рано чи пізно усвідомлять всю аморальність свого вчинку, коли вони переступили через громадську думку, не побоявшись серйозного осуду. Проте відбілити репутацію буде надзвичайно складно, а то й нереально. Ризикну навіть припустити, що в українські клуби їм краще не повертатися. Фанатські угруповання більшості команд втратили своїх побратимів у боях на фронті. Таке не забувається, а ультрас - хлопці радикальні і мають хорошу пам'ять. Мало ли что.
показати приховати