"Фоменко тихо говорив. Але виразно! До всіх доходило": підіймав Верес, відкрив Михалика для Динамо, асистував легендам

Орест Баль понад 40 років у футболі. Більшість цього часу він присвятив рівненському Вересу, де працював тренером, селекціонером, директором і президентом, а нині займається розвитком U-19.

В інтерв’ю журналістці Футбол 24 Анастасії Прокопчук Орест Михайлович пригадав виступи за рівненський клуб, роботу з Михайлом Фоменком, період на посаді виконувача обов’язків головного тренера, два відродження Вереса, а також розповів про брата Андрія, селекційну роботу і підготовку молодих футболістів.

"Усе своє життя я у спорті"

– Оресте Михайловичу, якщо вірити офіційному сайту Вереса, ви наразі працюєте генеральним директором народного клубу, правильно?

– Ні, уже ні. Я вже спортивний директор U-19.

– Які питання зараз доводиться вирішувати найчастіше на новій посаді?

– Я займаюся футболістами U-19. Це молодь наша перспективна. Ми граємо в чемпіонаті України і готуємо кадри юних спортсменів на заміну першій команді. Молодь наша грає, і найкращі гравці, коли їм виповнюється 19 років, переходять у U-21 або в першу команду народного клубу Верес.

– А чому ви вирішили зосередити свою роботу саме на юнацькому футболі?

– У нашому клубі є ДЮСШ Верес. Це діти, які з першого класу навчаються футболу – найкращих забирають в академію Вереса. Це молодь, яка вчиться в школі, займається футболом. Згодом найкращі футболісти академії переходять в U-19, потім в U-21 і звідти у головну команду.

Це така у нас піраміда, і з тієї піраміди залучається багато дітей, багато юних футболістів, які потім відбираються у головну команду.

– Якраз перейдемо до головної команди. Якщо подивитися на клуб зараз, що вас у його нинішній моделі найбільше тішить, а що хотілося б змінити?

– У головній команді вже грають найкращі футболісти не тільки з нашої області, але й багато легіонерів із різних куточків світу. Знаєте, кожен футбольний клуб має свій бюджет. Чим більший бюджет, тим кращі футболісти. І знову формується команда, яка грає в українській Прем’єр-лізі. І це є головна команда нашої області.

– Верес сьогодні позиціонує себе як народний клуб. Для вас, людини, яка пам’ятає Верес ще з часів Авангарду, що на практиці означає це визначення?

– У нас, якщо не помиляюся, єдиний клуб в Україні – НК Верес, який має свої акції. І ці акції може купити будь-який громадянин України і навіть людина з-за кордону.

Народний клуб означає, що залучаються фанати рівненського Вереса, уболівальники, які формують обличчя клубу. Це відкритий колектив, де будь-який фанат може прийти до нас на тренування, може поспілкуватися з футболістами.

Багато уболівальників живуть цим клубом, не пропускають жодного матчу, їздять на виїзди. У такому ракурсі можна це висвітлити.

Фото НК Верес

– Ви вперше опинилися в рівненському клубі ще футболістом у 1986 році. Чи могли тоді уявити, що через десятиліття повернетеся сюди вже як керівник?

– Я сам родом зі Львова, тож моя молодість пройшла в львівських Карпатах. А потім, коли закінчив інститут, так сталося, що мене запросили в рівненський Авангард. Тут я і одружився, і "кинув коріння". Я провів п'ять років у рівненському Авангарді, пізніше, в 30 років, поїхав у словацький клуб Хемлон, там відіграв три роки і повернувся вже зі Словаччини тренером-селекціонером футбольного клубу Верес.

Згодом у мене з’явилася можливість працювати з Михайлом Івановичем Фоменком. Знаменитим тренером Динамо та збірної України, я став його помічником.

– До вашої співпраці з Михайлом Івановичем ми ще повернемося. Ви провели у Рівному один із найдовших періодів своєї ігрової кар'єри. Що саме тоді вас тримало тут? Команда, місто, тренери? Можливо, атмосфера чи щось інше?

– Тоді, за Радянського Союзу, це було моє хобі, моя професія, тому що я закінчив Львівський інститут фізичної культури. У мене була освіта вчителя фізкультури, плюс я мав кваліфікацію тренера. Якщо ти закінчив ігрову кар'єру та маєш таку освіту, то само собою виходить, що повинен десь залишатися у футболі – тренером, селекціонером чи спортивним директором…

Я завжди був у спорті. Усе своє життя я у спорті. Працював у таких командах як ЦСКА Київ, Арсенал Київ, Ворскла Полтава, Чорноморець, Нива Вінниця, Верес. У таких клубах як Чорноморець, Волинь, Арсенал я був як тренер, асистент. А в тих клубах, що я назвав раніше, був селекціонером.

– Якщо сьогодні переглядати старі матчі Авангарду, яким футболістом ви себе бачите з відстані років? Що у вашій грі того часу вам подобалося, а що зараз ви, скажімо, зробили б по-іншому, зіграли б десь інакше?

– Це зовсім інші часи були, розумієте? Футбол пішов дуже вперед в усіх галузях. І в самій інфраструктурі. Зовсім інші поля зараз, зовсім інше відновлення. Колись було більше на ентузіазмі. Просто це була улюблена професія, якій ти віддавався, а зараз зовсім все по-іншому.

Дивіться, який у нас красень-стадіон (Авангард, стадіон Вереса, – прим.), які у нас зараз поля. Тоді ж були газони іншої якості. Наприклад, дощ впав чи трошки сніг – уже сльота, болото. А зараз такі поля, що вони витримують все, завжди в хорошому стані, і футбол зовсім інший. Зараз коли м'ячик стелиться по землі, легше його зупинити, легше дати передачу. А раніше, коли тобі дають пас – мʼяч стрибає, і ти не знаєш, як його зупинити...

Але в таких умовах теж були і росли хороші футболісти. Ми знаємо, що у нас три футболісти в Україні, які мають "Золотий мʼяч" – вони теж грали не на таких полях, як зараз.

"І у футбол грав, і служба в армії йшла"

– Як ви згадували, ваш шлях був далеко не прямим, ви пройшли досить багато команд. І зараз хотілося б мимоволі згадати про ваше дитинство. Поділіться, яким воно було і коли ви зрозуміли, що хочете пов’язати життя саме зі спортом?

– Як кожен маленький хлопчик, у дворі бігали, ганяли футбол (Усміхається). Потім у моєму житті з’явилася ДЮСШ. Я сам родом із Львівської області, із села міського типу Розділ. Там у нас була ДЮСШ. Я роки три там навчався.

Коли у Львові відкрився спортивний інтернат, туди набирали найкращих футболістів із області та з усієї України, і мене запросили. Вчився я там шість років, від початку п’ятого класу і закінчив у десятому. Це вже було як професійний вид спорту, тому що ми займалися не так, як у ДЮСШ: два рази на тиждень, три рази на тиждень. А там уже кожного дня – цілеспрямовані тренування, змагання. Ми вчилися бути професіоналами, тому що у футболі не так, що взяв м’яча і б’єш. Треба і харчування щоб було, і режим, вже менше всяких у голові байдиків – десь піти, десь… Готувався на тренування, відновлювався.

Після спортивного інтернату я вступив у інститут фізичної культури і там заодно грав за дубль львівських Карпат. Потім закінчив інститут і виступав за СКА Карпати. Об’єднали дві команди у Львові – армійський СКА і Карпати. Престижний колектив. Заодно і у футбол грав, і служба в армії йшла (Усміхається).

Після служби в армії трохи пограв на районному, на обласному рівнях, плюс на аматорському. І мене запросили в рівненський Авангард.

– Я так розумію, розпочинали ви разом зі старшим братом Андрієм?

– Так, так. Ми разом. Знаєте, в інтернат не пройдеш просто тому, що хочеш. А там був відбір, найкращих відбирали. Мого брата, він на два роки старший, забрали, і мене заодно.

Орест Михайлович із братом Андрієм (ліворуч) / Фото із архіву

– А брат для вас у футболі був певним орієнтиром? Чи, попри те, що він старший і вже мав свої успіхи, ви від самого початку намагалися йти власним шляхом?

– У нас були різні амплуа. Він грав півзахисника, а я в дитинстві був нападником. Це зовсім різні функції на футбольному полі.

Але, ви знаєте, рівнятися було на що, бо мій брат має дуже багато регалій. Він чемпіон світу серед юнаків, чемпіон Європи серед молодіжних команд, учасник чемпіонатів світу, був помічником головного тренера збірної України, учасником чемпіонату світу 2006 року в Німеччині, а потім був тренером на чемпіонаті Європи у нас, в Україні, у 2012 році. Тож було на що рівнятися.

– З плином часу, як ви згадували, у вас були спроби в Карпатах, але закріпитися, на жаль, у Львові вам не вдалося. Як ви тоді сприймали ці невдачі?

– Тоді все знаєте як? Ти ж молодий, думаєш, ще буде краще (Сміється). Вже і сім'я з'явилася, і вже все по-іншому думаєш.

– Після Рівного, після Авангарду, ви поїхали у Словаччину. Сьогодні футболісти сприймають закордонний трансфер як звичну частину кар'єри. А що означав такий переїзд у ваші часи?

– Це період, коли вже йшов розвал Радянського Союзу. І у нас, якщо ви пам'ятаєте... Ну, ви не пам'ятаєте, мабуть (Сміється). Ви молодша. Дев'яності роки, у нас був розвал, практично нічого не було. А в Словаччині – нормальне життя, цивілізоване життя, спокійне життя, все було. Тож поїхав на краще.

І я вам скажу, що в ті часи тільки почали випускати, бо до 90-го року практично нікого не відпускали закордон. Тоді на кордоні був такий шлагбаум! А в 90-му уже можна було виїжджати. Багато футболістів це зробили і до сих пір їдуть. Кожен їде, де краще (Сміється).

Хемлон Гуменне у сезоні 1992/93, Орест Баль – середній ряд, четвертий праворуч

– Що найбільше тоді відрізняло футбол у Словаччині від того, до якого ви звикли вдома?

– У нас вдома все було по-простому. Не так професійно, якщо говорити про Другу лігу, про Авангард. Були в нас хлопці, які заслуговували грати і у Вищій лізі. Умови – зовсім інші. Бракувало того комфорту, який повинен бути у професійного футболіста: тренуватися на хороших полях, мати нормальну реабілітацію, харчування. Ну й оплата за працю теж має бути.

– Чи мали ви у той період пропозиції від інших клубів, які, припустімо, могли суттєво змінити вашу кар’єру, але з якихось причин не відбулися?

– У той час ми були більше патріотами. То зараз футболісти можуть грати в одній команді, у другій, у третій, переходити, шукати краще чи гірше. Тоді ми були патріотами. От приїхав у команду, побув 4-5 років, а вже потім, коли тобі 30 років, то багато й не вибереш (Сміється). Тоді 30-річні футболісти вже вважалися ветеранами. А зараз, бачите, грають і до 40 років, і на хорошому рівні. Бо пішла цивілізація – більше уваги приділяють реабілітації та відновленню футболістів. Тоді такого не було.

"Дуже багато футболістів запросив з України у Словаччину, вони себе там непогано проявили"

– Ви грали в час, коли футбол був зовсім іншим: підготовка, побут, зарплати. Але що з того періоду ви згадуєте із теплотою?

– З теплотою? Коли ми грали, наприклад, у Рівному на Авангарді, на нас завжди приходило від 15 до 20 тисяч уболівальників. Повний стадіон! І вони нас надихали. А зараз, по-перше, війна – не дозволяють багато фанатів на стадіонах. Та й у житті тепер дивишся – не так багато вболівальників відвідує футбол. А тоді був бум. Усе місто ходило, тебе всі знали.

– А якщо говорити навпаки: що з футбольних реалій вашого покоління сьогодні вже здається вам абсолютно неприйнятним?

– Як неприйнятним? У якому сенсі?

– Ось було щось таке, чого сьогодні вже не зустрінеш, скажімо?

– Я не можу на це запитання відповісти. Футбол – це гра, вид спорту, це команда, це повністю єдина ціль. Якщо всередині мікроклімат хороший, якщо взаємовідносини нормальні всередині колективу, тоді це все переноситься на футбольне поле, і так само всі один за одного грають. І за себе грають, і за вболівальників грають, і за місто грають, і за країну грають. Тоді цього було більше, думаю, такої патріотичності, знаєте.

Орест Баль / Фото із архіву

– Повернімося до вашої кар’єри. У Словаччині ви не лише догравали, а фактично вперше спробували себе у футбольному менеджменті, якщо не помиляюся.

– Так, так.

– Що дала вам та країна саме з професійного погляду?

– Ну, якщо з професійного погляду гравця, то я їхав туди закінчувати з футболом. Тому що я закінчив грати у 33 роки, почалися травми, вже треба було завершувати. А щодо менеджменту... Я дуже багато футболістів запросив з України у Словаччину, і вони себе там непогано проявили.

– Пригадайте кількох гравців, яких ви знайшли і які гарно себе показали. Хто був найяскравішим?

– Запросив молодого футболіста з Вінниці – був такий Руслан Любарський. Він відіграв там, де я, у місті Гуменне, за Хемлон, по-моєму, два роки, і одразу його забрали в такий потужний клуб як Спарта Прага. Грав у Празі, тож це вважається дуже сильний футболіст. Він був нападником, зарекомендував себе з хорошого боку. Там і залишився, одружився і живе до сих пір.

А більшість таких футболістів, яких я запрошував, уже були на "заході" кар’єри. Михайло Бурч із Волині, воротар, теж себе непогано проявив. Ще я запросив Богдана Самардака – зірку рівненського Вереса та Авангарда.

– Чому саме пошук футболістів виявився вашим напрямком? Адже багато хто після завершення кар’єри обирає здебільшого тренерство.

– Щоб стати тренером, треба проходити тренерське ліцензування. Коли маєш роботу, ти вже і в команді, і в якомусь клубі, бачиш свій напрямок, і клуб посилає тебе на ці курси. Там їх проходиш, ліцензію отримуєш, потім стаєш тренером. Ти спочатку завжди будеш асистентом, помічником, другим, третім тренером. А потім поступово, якщо бачиш, що воно тобі "йде", тоді починаєш вчитися і доходиш уже до нормального тренера.

– Але чому саме для вас найближчою виявилася селекція?

– Ви самі мені це сказали і нагадали, що я почав із селекції у Словаччині. Тому що в мене був контракт ще на два роки. А оскільки в мене були травми і я закінчив кар’єру, то повинен був ще ці два роки відпрацювати. І я став менеджером клубу, почав як селекціонер працювати. Потім приїхав в Україну і продовжив цю справу.

– Ви свого часу знаходили футболістів на студентських турнірах, чемпіонатах областей, змаганнях ДЮФЛ. Чого тільки варта історія, коли помітили Тараса Михалика. А чи були у вас подібні історії, коли ви помічали майбутніх відомих футболістів?

– Я можу вам ще один приклад сказати. За Михалика ви правильно пригадали. Я приїхав у Луцьк на гру студентських команд, і Тарас впав мені в око. Я його запросив. Я тоді працював у ЦСКА Київ, запросив його до цієї команди, і його кар’єра пішла-пішла: Динамо Київ, збірна України. Тож він досягнув дуже багато.

Орест Баль та Володимир Гоменюк / Фото НК Верес

Ще один футболіст наш, із Млинова, Володимир Гоменюк. Теж йому було 18-19 років, грав на першості області. Теж я його помітив. І він потрапив у Таврію, грав у Дніпрі, київському Арсеналі, за збірну України.

– Чи реально сьогодні таким шляхом відшукати гравця для клубу УПЛ?

– І таке буває. Але зараз, бачите, молодих футболістів із 12 років уже всіх відстежують. Вже є паспорт футболіста, за ними дивляться. Зараз дуже багато змагань: ДЮФЛ України, дитячі турніри, які починаються з 12 років і закінчуються у 17. Селекціонери їздять на всі турніри, дивляться, найкращих вибирають і забирають, якщо не виходить своїх підготувати.

Кожен великий клуб має свої академії. І в академії так само дуже багато людей проходить через ці клуби, ну й залишаються. Залишаються у великому футболі. Багато, правда, і пропадає, але академії дають свої плоди.

"У нас був найкращий автобус – Mercedes, у ті часи такого ніде не було. Neoplan, ви уявляєте, у 1992 році?"

– За роки скаутської роботи ви, мабуть, бачили чимало талановитих гравців, які так і не дійшли до професійного рівня. Як ви сказали, "пропадають". Що найчастіше губить молодого гравця вже після того, як його помітили?

– Є об’єктивні й суб’єктивні причини. Наприклад, з об’єктивних: хороший футболіст отримав травму – все, він закінчив із футболом. Є інший момент: дуже талановитий футболіст потрапляє в хороший клуб, отримує там якісь перші дивіденди, і він думає, що завжди так буде. Знижує до себе вимоги, до тренувань. І якщо футболіст кожен день не буде над собою працювати, буде собі робити якісь поблажки "Ой, я завтра це допрацюю, післязавтра", то через рік-два він закінчить із футболом.

Кожен день треба доводити і ставити собі планку, щоб бути кращим, кращим, ще кращим. Тоді з нього щось буде. І дуже багато залежить від здоров’я.

– Попри те, що основною вашою спеціалізацією стала селекція, ви, як знову ж таки згадували, працювали і в тренерських штабах. Співпраця із ким вам запам’яталася по-особливому? Хоча я вже здогадуюся, якою, мабуть, буде відповідь.

– Я б сказав, найперший – це Михайло Фоменко. Потім я працював із Олександром Заваровим у київському Арсеналі. Працював зі своїм братом у Чорноморці. Працював із Володимиром Мунтяном у Полтаві, у Ворсклі. Це теж всі знамениті футболісти київського Динамо. Володимир Безсонов – я працював з ним у ЦСКА.

Михайло Фоменко / Фото УАФ

– Якою людиною і тренером він залишився у вашій пам’яті – Михайло Фоменко?

– Я його знаю як дуже хорошого футболіста. На нього треба було рівнятися. Він був дуже спокійний і тихо говорив. Але виразно! До всіх доходило (Усміхається). Тільки він трохи підвищував голос, отже, щось уже не те. Інтелектуально був дуже підкований, дуже сильний як тренер, як людина. І дуже хороший був.

– Ви самі були виконувачем обов’язків головного тренера Вереса. Пригадайте той період: чого тоді, на вашу думку, не вистачило – досвіду, часу, можливо вплинули обставини навколо команди чи ще щось?

– То якраз було за часів Михайла Фоменка. Він пішов, залишив клуб… Тоді я працював у команді, як і В’ячеслав Прокопович Кобилецький. Фоменко пішов із клубу не просто так. Тоді президентом у нас був Валерій Коротков. Славився він тим, що у нас був найкращий автобус – Mercedes, у ті часи такого ніде не було. Neoplan, ви уявляєте, у 1992 році? Автобус Neoplan був розкішшю!

А потім поступово почалися фінансові труднощі. Коли я прийняв команду, практично не було зарплат, узагалі нічого не було. Футболісти почали переходити в інші клуби. Тоді почав залучати до команди місцеву молодь, але вона ще не була готова до виступів у Вищій лізі – хлопці були дуже молодими.

Ми вилетіли, і так пішло: Вища ліга, наступного року – Перша ліга, ще два роки були там, потім вилетіли до Другої ліги. А потім не стало команди, ви знаєте, на скільки років. Це все було через фінанси та матеріальну базу.

– А чи шкодували, що не зробили тренерську кар’єру своїм основним напрямком? Не селекцію, а тренерство.

– Ні. Ви знаєте, сьогодні є робота, завтра немає роботи. У футболі дуже тяжко, бо перше – це результат. Немає результату – отже приходить на твоє місце другий тренер. У нього немає результату – приходить третій тренер. Тому у футболі завжди потрібен результат. А під результат повинно бути все: і база, і футболісти, і гроші. Якщо воно все злагоджено, тоді буде працювати. А якщо чогось одного немає – все розвалиться.

– Якби вам зараз запропонували очолити якусь команду, чи погодилися б?

– Тренерська діяльність не така вже й легка. Це не так фізично, як морально. Морально – це переживання. Кожна гра – трусишся, програв – переживаєш. Я вже не в тому віці, щоб цим займатися. Дітьми – так, дітьми я люблю займатися.

Я ще трохи треную в ДЮСШ зараз молодь, хлопчиків 15-16 років, мені з ними цікаво. А отак, щоб взяти клуб, ну це вже… Тим більше, футбол пішов вперед, зараз більше науки: комп’ютери, програми, усе таке.

"Приємно, коли ти посадив дерево, а потім воно виросло, збираєш із нього хороший урожай"

– Дуже багато посад у вас було за кар’єру. А яку з цих ролей ви все ж таки вважаєте найбільш своєю? Яка найбільше лежить до душі?

– Коли я був молодшим, мене тягнуло до тренерської діяльності. Коли вже став старшим, то потягнуло до іншого. От я вам скажу, наприклад, про відродження Вереса. Воно було два рази. Перший раз – у 2015 році, коли Олексій Хахльов відродив Верес. Згодом Верес переїхав у Львів, там і залишився, і знову місто Рівне без футболу.

Орест Баль із Олексієм Михайличенком / Фото НК Верес

А у 2018 році ми вдруге почали відновлювати Верес. Хахльов знову мені подзвонив: "Михайлович, давай будемо відновлювати". І от із 2018 року я був і начальником команди, і селекціонером, і директором, і президентом – усе в одному.

Ми потрошки відроджували команду. Одразу я залучив наших тренерів – Володю Гоменюка, Олега Шандрука. Вони були першими тренерами під час другого відродження Вереса у 2018 році. І от досі я у Вересі й працюю на благо рівненського футболу.

– А чи є у вас захоплення або заняття, які взагалі не пов’язані з футболом? Бо, якщо послухати, то ніби ваше життя без футболу просто неможливе.

– (Сміється) Ні, є, є. Наприклад, дуже люблю гриби збирати, риболовлю – такий активний відпочинок. Але вільного часу не так багато зараз, як я вам сказав. Ви бачите, ми не могли три дні з вами поговорити, бо весь час щось інше. От напередодні їздив із U-19 до Львова, ми грали з Рухом. Приїхав – телефон розривається: то туди треба, то сюди треба. І так воно весь час.

Не так багато часу є на такі свої хобі. Люблю на дачі дерева обрізати, кущики, займатися городом. Теж мало часу є, але раз на тиждень я його знаходжу, щоб поїхати туди, привести все до порядку. Дуже приємно, коли ти посадив дерево, а потім воно виросло, збираєш із нього хороший урожай.

– За що ви найбільше вдячні футболу, якщо відкинути всі посади, команди, професійні досягнення? Якщо подумати.

– Якщо взяти так, подумати, то в професійному плані я вже більше 40 років у футболі. І воно мене якось підштовхувало до організації, до певного режиму, до того, щоб себе тримати у формі, менше зловживати. Воно, знаєте, допомагає себе тримати.

Зараз працюю з молоддю – це теж тебе підтягує, щоб виглядати нормально. Коротше, футбол підтягує життя, підтягує людину, щоб вона завжди тримала себе в тонусі.