"Пояснювали Жажі у нічному клубі, що так не личить": Маркевич – не просто тренер, Ярославський зник, втрачена ЛЧ
Інтерв’ю "Футбол 24" з Дмитром Кукурузою, фанатом харківського Металіста, співзасновником фонду Трибуна Героїв.
"Після жорстокої бійки – абсолютно джентльменські відносини"
– Понад 20 років – у фанатському русі. Свій перший похід на сектор ви пам’ятаєте?
– Це був матч ще у Першій лізі з охтирським Нафтовиком. Старий стадіон Металіст із дерев’яними лавками, з дуже олдскульною крутою атмосферою. Як завжди у ті часи, закінчилося все бійкою з міліцією, таким собі екшном. Наскільки пам’ятаю, ми були не дуже задоволені результатом. Навіть із Західної трибуни, де сиділи почесні люди, летіли банки і стакани в тренерську лаву Нафтовика. На мене це справило велике враження. З того моменту я вперше замислився, що хотів би більш системно відвідувати стадіон.
– А яким був дебютний виїзд?
– От виїзд, якщо чесно, не дуже пам’ятаю. Їх було багато. Запам’ятовуються виїзди на якісь великі події. Зазвичай це був виїзд у Дніпро – особливі емоції. Але для мене найцікавішим та найемоційнішим став виїзд у Ліверпуль на матч з Евертоном, коли Металіст зіграв 1:1. Там прекрасним було все. Цікавий переліт, нас – трохи більше 20 фанатів. Летіли одним літаком з командою. Металіст на підйомі, ти поруч із гравцями. У Ліверпулі ми круто проводили час. Перша Англія, перший англійський стадіон легендарний – це було дуже емоційно!
– У тісних англійських вуличках місцеві хлопці не хотіли провести "третій тайм"?
– Могло, мабуть, таке статись. Були деякі зустрічі без екшнів, коли ми познайомились із фанатами Евертона. Вони після нічийного результату, коли вболівальники "ірисок" були незадоволені, навіть трохи стрибали на них, щоб ми спокійно могли вийти. Навколо стояла кінна поліція, звичайна поліція – стара добра Англія. Потім, коли Евертон приїхав до Харкова, ми їх теж зустріли доволі по-дружньому.
– Які міста, окрім Дніпра, були негостинними і небезпечними для Металіста?
– На той час Дніпро був найнебезпечнішим місцем. Також виїзди в Київ були доволі цікавими. Не можу сказати, що я брав у цьому якусь суперактивну участь. Не дуже юним потрапив на трибуни, та й історія з "третіми таймами" в якийсь момент перейшла у більш підготовлене русло. Належало тренуватися. Якщо ти неготовим потрапляєш у подібні ситуації, це може закінчитися погано.
– Ваш фан-сектор завжди вирізнявся тим, що виконував "Аргентину" – з трибун летіли сотні стрічок, всіляке конфеті…
– Звичайно, на трибунах ми намагалися якомога яскравіше підтримувати команду. Тим паче, команда дарувала гарні результати. Це завжди було шоу, дуже емоційні матчі.
– Золота епоха – початок 2010-х, коли українська ліга була найбільш сильною, а фанатський рух – найчисленнішим. Один із ультрас Дніпра мені якось сказав: "Якби не війна, то ми б, напевно, почали вбивати одні одних".
– Справді, рівень агресії був достатньо високим. На останньому виїзді це відчувалося – вже не просто суперництво, а реальна ненависть між рухами. Тому я погоджуся – це могло закінчитися трагічно, якби не 2014 рік.
– Кодекс честі існував, чи на той момент вже виходили проти опонентів із підручними матеріалами?
– Звичайно, кодекс честі існував завжди. Брати участь у бійках з допомогою підручних засобів – неприйнятно. Таке правило, must have. З одного боку – це жорстка бійка, а з іншого – після неї можуть бути абсолютно джентльменські відносини. Це не спорт, але є повага до опонента.
"Не знаю, у якому стані грав Рикун…"
– У тій команді Маркевича вистачало яскравих виконавців. Хто з них користувався у фан-секторі найбільшим респектом?
– Якщо брати поширену думку харківського загалу – то, звичайно, суперзіркою був Марко Девіч. Також – Олександр Горяїнов, Едмар. Але є і приховані герої. На фанатському секторі дуже поважали Віталія Бордіяна. Це не настільки розпіарена фігура, але він завжди поважався нами.
– Були також хлопці, які не завжди товаришували з режимом. Пригадується Рикун. Тайсон любив погуляти, Жажа Коелью. Фанати всюди мають свої очі та вуха. Ловили футболістів у нестандартних ситуаціях?
– Я персонально нікого за руку не ловив. Але Жажа дійсно полюбляв відвідувати нічні клуби. Бували ситуації, коли хлопці до нього підходили і пояснювали, що так поводитись не личить. Але Жажа – то такий гравець, як Балотеллі. Він не виправляється, така людина.
Про Олександра Рикуна можу сказати одне – ставлюсь до нього з величезною повагою. Талановита людина. Те, що він робив на футбольному полі, – це топ. Не знаю, у якому стані грав Рикун, але коли виходив – завжди демонстрував фантастичний рівень. Дуже шкода, що через порушення режиму він не розкрив повністю свій потенціал. А міг бути світовою суперзіркою.
– Мирон Маркевич – найкращий тренер в історії Металіста? Як ви відреагували, коли він згодом очолив Дніпро?
– Мирон Богданович завжди мав величезну повагу. Це історія не тільки про Металіст, але загалом про спілкування з фанатами, про підтримку. Він дуже підтримував хлопців, які пішли воювати у 2014 році. Ця людина – не просто тренер. Вона зрослася з Металістом в усіх аспектах. Дуже поважна людина в Харкові.
Щодо переходу в Дніпро… Не можу собі відфіксувати, що в мене виникли з цього приводу якісь емоції. Уже була інша ситуація. Для багатьох фанатів 2014 рік – межа, після якої змінилося все. Багатьом стало не до футболу. Тим паче, того року всі українські фанати об’єдналися і не було проблем між собою. Перейшов – то перейшов.
– У сезоні 2013/14 Металіст зупинився за крок від мрії, коли належало дебютувати в Лізі чемпіонів – дискваліфікація. На кого покладаєте відповідальність за ту історію?
– Мені здається, що ця ситуація пов’язана з Курченком. Непрофесіональна людина, яка ніколи не була у футболі. Існували гіпотези ще від початку, що клуб був йому іграшкою для власного его. У принципі, так і сталося. Якщо непрофесійна людина із незрозумілою мотивацією починає займатися якоюсь справою – я не вірю, що ця справа може бути успішною. Час усе показав. Велика поразка Металіста, що клуб не грав у тій Лізі чемпіонів. То була мрія багатьох харків’ян, фанатів і футболістів теж. Переломний момент в історії клубу.
– Олександр Ярославський. З одного боку – завдяки любові до клубу і щедрим капіталовкладенням він підняв Металіст до вершин. З іншого боку – навіть попри війну у Ярославського не зупинилися контакти з російським бізнесом, сам він перебуває закордоном, а клуб фактично повторює історію майже десятирічної давності. Якої ви думки про цю персону?
– Немає ніякої комунікації з ним, тому взагалі важко щось зараз коментувати. Дійсно, свого часу він зробив дуже багато для Металіста. Та й наче повернувся у Металіст, наче мало бути якесь світле майбутнє. Але ланцюжок певних подій призвів до того, що ми зараз маємо – Ярославський за кордоном, команда у Першій лізі. Не бачу ні в пресі, ні деінде жодної інформації про нього, тож складно аналізувати – де він і який стосунок має до Металіста. Та й під час війни, коли гине не тільки велика кількість українців, а ще й фанатів і друзів, ця тема перебуває на другому, третьому, а то й п’ятому плані.
– Фанати Металіста назавжди увійдуть в історію завдяки хіту "Путін х*йло". Після масованих обстрілів Харкова була думка, що адресат таким чином мстить, бо пісенька дуже сильно його зачепила.
– Якщо не помиляюсь, вперше цей заряд пролунав на спільному марші з фанатами Шахтаря. Але відомим і масштабним він став тоді, коли відбувся марш фанатів Дніпра та Металіста у Харкові. Тоді цей заряд пролунав максимально голосно і став хітом. Бачите, ультрас-культура теж щось привнесла в загальноукраїнську культуру (Усміхається).
А з приводу обстрілів – це може бути гіпотеза, теорія змови. Я не знаю, можливо. Ми ж з вами не знаємо, що у цієї людини, яку не хочеться називати, взагалі на умі. Важко зрозуміти, про що він думає і чим керується.
– Був момент, коли Шахтар намагався знайти у Харкові нову домівку. Фанати Металіста виступили проти, влаштовували акції протесту. Зрештою, "гірники" поїхали далі.
– Звичайно, це наш рідний стадіон, а гратиме Шахтар, з яким були не дуже дружні відносини. Та й представники деяких інших фан-рухів ставились до цієї команди аналогічно. Але зараз можу сказати, що футболісти Шахтаря та й сам клуб потужно підтримують фонд Трибуна Героїв. Ми з гравцями спілкуємось, товаришуємо. Я дуже сильно змінив свою думку про Шахтар. Не буду брехати: навіть у Лізі чемпіонів почав за них вболівати.
А у той час протести здавалися правильними. Ми мали право на таку думку. Хоча я вже відійшов від активних справ – почалася війна, виникли нові обов’язки та інтереси. Навіть тоді Харків дуже потужно підтримував Шахтар – збирався повний стадіон. Коли до тебе Ман Сіті приїжджає – це справжня подія.
– Як ви ставитеся до клубу Металіст 1925?
– Абсолютно нормально. У Харкові відбулася недавно зустріч родин загиблих ультрас із представниками Металіста і Металіста 1925. Були присутніми Горяїнов та Едмар. Персонально від себе можу сказати, що не бачу зараз у цьому проблеми. У нас єдина проблема – наші північні сусіди. І поки ми її не вирішимо, все інше практично не має сенсу. Це дуже маленькі "внутрякові" питання.
"Спочатку прилітає ракета, а потім починається сирена"
– Яким для вас був перший день вторгнення у Харків?
– Я у цей час перебував із сином у Полтаві. У нього був футбольний турнір, очікувався день фіналу. Мене розбудив колега з роботи десь між 5 і 6 годинами ранку: "Все, війна почалась". Я нічого не зрозумів: "Жартуєш?" Почав одразу перевіряти новини. Думаю, приблизно така ж реакція була у всіх.
Дружина з донькою перебували у Харкові. Одразу зателефонував їй. Намагалися вирішити – вона до нас, чи ми до неї. Максимально незрозуміла ситуація. Я сів у машину і поїхав. Дуже вразило, що на Харків їде всього 2-3 автівки, а у зворотному напрямку – корок від Харкова аж до Полтави.
Перший день у місті, з точки зору обстрілів, минув доволі тихо. Можливо думали, що обійдуть – не знаю, якими були їхні плани. Але стрілецькі бої вже велися від ранку, якась техніка на кільцевій дорозі. Мої батьки мешкали на Північній Салтівці. Тато був на заправці, бачив бій власними очима і зробив фото "мотолиги", яка з тілом окупанта стоїть на перехресті. Усі хвилювалися з приводу обстрілів. Ніхто ж не розумів, що це таке і як буде відбуватися. Ніч видалася доволі неприємною. Ну а потім я уже прийшов до тями і почалися конкретні дії.
– Бомбардування авіацією – наскільки це страшно?
– Це було не дуже приємно, скажемо прямо. Звук літака – це, мабуть, назавжди (Усміхається). Він викликає тривогу.
– Як зараз почувається Північна Салтівка? Що залишилося від тієї частини міста?
– Там зараз немає обстрілів (на момент запису інтерв’ю, – Футбол 24). Абсолютно знищений район. Я там виріс, у перший клас пішов і жив приблизно до двадцяти років. Тепер він відбудовується, але для мене виглядає великою раною. З асфальту вже дерева якісь проросли, кущі. Як це все відновити – незрозуміло. Ті будинки, які вціліли, – посічені. Виглядає апокаліптично. Для того, аби зрозуміти, що несе "рускій мір", на Північну Салтівку варто заїхати, подивитися. І уявити, що відбувається в інших наших містах – Бахмуті і так далі.
– Як змінився Харків ментально за ці півтора року?
– Мабуть люди розуміють, що таке дійсно небезпека. Багато хто звик до цього. Маємо розуміти, що тривалий час Харків обстрілювався ствольною артилерією, РСЗВ, літаками. Людина може 2-3 місяці ходити собі в магазин одним і тим же маршрутом, а потім йде – прилітає "град" і все, людини немає. Гинуло доволі багато – здебільшого цивільних. Це справжній терор. Дехто до цього звик, змінив свої звички. Побудували життя, виходячи з цього.
Зараз там набагато спокійніше. Тільки обстріли ракетами здебільшого йдуть. По цивільній будівлі навряд чи летітиме "іскандер". Хоча у Харкові є така специфіка: спочатку прилітає ракета, а потім починається сирена. Це завжди несподіванка.
"Найбільше загиблих – у київському Динамо"
– Влітку минулого року ви з товаришем Тихоном Амосовим створюєте фонд Трибуна Героїв. Мета благородна – допомагати сім’ям загиблих на війні ультрас. Імпульс допоміг зробити Олег Лужний. Він був першим зі знаменитостей?
– Насправді багато людей зі самого початку підтримали цю ідею. Ми офіційно стартували у серпні 2022-го, але ще задовго до цього почали готувати грунт. Спілкувалися з багатьма футболістами, зірками шоу-бізнесу – всіма, хто може надати розголос. Для мене Олег Лужний – це Динамо кінця 90-х, потім заграв за лондонський Арсенал. Велика постать в українському футболі. Він дуже допоміг тим, що організував нам зустріч у Львові з Олександром Шевченком, Григорієм Козловським і Володимиром Матківським. Для нас Львів – сакральне місто, тому що саме ці люди повірили в нашу ідею і зробили перші великі внески. Крім фінансового сприяння, вони допомогли порадами, правильно сфокусували напрямок діяльності. Ці дві зустрічі виявилися дуже корисними.
– Минулого сезону участь у фонді брали 15 із 16 клубів УПЛ. Хто відмовився?
– Ви знаєте, все це змінюється постійно – я вже не пам’ятаю (Усміхається). Ми долучаємо кошти завдяки програмі Володимира Єзерського. Він ще на серпневій прес-конференції зробив заяву: футболісти грають завдяки тому, що хлопці гинуть на фронті, тому повинні підтримувати ці родини. Тож капітани донатять кошти на фонд від своїх команд. Зараз це клуби УПЛ і Перша ліга. Є системна і постійна підтримка.
– Сергій Ребров не так давно пожертвував 100 тисяч гривень.
– Більше того, це не одноразовий донат. Сергій Ребров допомагає системно, щомісячно. Зустріч із ним була дуже цікавою для родин. Він сказав їм приємні, правильні слова. Ребров – це легенда.
– Після таких благородних жестів від наших зірок ви стали дивитись на них по-іншому?
– Олександр Зінченко із Владою допомагають. Андрій Шевченко долучився. Тарас Степаненко системно постійно допомагає, хоч це і не афішується. Валера Бондар із Дашею Савіною, Сергій Сидорчук…
– А Ярік Ракицький?
– Ми до нього не зверталися персонально за такою допомогою. Але я вам хочу сказати, що насправді це ілюзія, мовляв, у футболістів – свій світ. Якщо з ними тісніше спілкуватися і ставити такі запитання, то відповідь дуже проста – вони допомагають. До них звертаються багато людей, вони допомагають, але робиться це непублічно. Наприклад, зі Степаненком ми познайомились, коли вони величезну кількість аптечок відправляли на Харків, а ми з Тихоном допомагали їх доставити за призначенням. Тож футболісти здебільшого допомагають, просто ми з вами про це не знаємо. Про того ж Ракицького нещодавно Алієв сказав. Хто би міг подумати? Але ось так.
– Топ-5 найбільших донатерів фонду зможете назвати?
– Найбільший одноразовий донат – мільйон гривень. Не хотів би когось забути – це все можна в нашому Instagram подивитися по звітах. Михайло Діанов теж мільйон задонатив. Якщо казати про тих, хто найбільш системно донатить, то це футболісти за ініціативою Єзерського – постійні щомісячні донати.
– Скільком сім’ям ви зараз допомагаєте?
– Наразі у нас підтверджено близько 210 загиблих (на момент запису інтерв’ю, – Футбол 24). На жаль, ця цифра – не кінцева. По-перше, війна продовжується і кількість зростає. По-друге, по багатьох людях ми не знаємо остаточної інформації. Зниклі безвісти, можливий полон, десь немає тіл… Цифра суттєво зросте, коли інформація підтвердиться.
Зараз у програмі підтримки перебувають близько 150 родин. Фінансово щомісячно ми допомагаємо десь 80 родинам, а ще 20 перебувають на етапі оформлення документів. Концепція фонду – ми допомагаємо фінансово до моменту отримання родиною державної допомоги. Орієнтовно 45 родин вже її отримали. А 15-м із цих 45 юрвідділ фонду посприяв отримати ці кошти – 225 мільйонів від держави. Це суттєві гроші, які, вірю, допомагають родинам почати нове нормальне життя.
– Які клуби лідирують у сумному рейтингу загиблих ультрас?
– Найбільше загиблих у київському Динамо – понад 30 (на момент запису інтерв’ю, – Футбол 24). Далі – Металіст, Дніпро, Кривбас. Тобто, у чисельних фан-рухах – найбільші й втрати.
– Ви, мабуть, пропускаєте ці історії крізь серце. Усі вони – сумні. Можливо, пригадаєте якусь особливу?
– Кожна історія – важка. Для нас це не цифри і не просто прізвища. Для нас це реальні люди, для нас це історії, для нас це фанатське братерство. Багатьох ми знали особисто. Мабуть, найскладніші випадки там, де залишаються діти… Людина могла не йти воювати, маючи трьох дітей, але все одно пішла – і загинула.
Дуже сумно, що гинуть багато молодих хлопців. Тобто, це 20 років. Нещодавно загинули двоє 20-річних хлопців. Коли ти бачиш рік народження – 2003 – для мене це… (показує рукою дитячий зріст, – Футбол 24). Я сам 1984 року народження – уявляю собі таких-от дітей. А насправді це воїни, які пішли воювати за Україну і загинули.
– Дехто з часом "втомлюється від війни" і починає менше жертвувати на той чи інший фонд. Ви теж відчуваєте падіння фінансових надходжень?
– Звичайно. Але ми здебільшого розраховуємо на футбольну родину. Працюємо над тим, щоб сформувати потік надходжень, який закриватиме всі потреби. Це, наприклад, отримання грантів. У нас є проект – зйомка повноцінних фільмів для нашого YouTube про загиблих, 30-40 хвилин із розповідями рідних, друзів, зі світлинами, відеокадрами. Повноцінний продакшн. Під цей проект шукаємо грант, бо наша мета – зняти фільми про всіх полеглих. Тобто, з одного боку налагоджуємо системне фінансування від футбольної родини, з іншого – шукаємо альтернативні варіанти.
– Є також проблема довіри до фондів після резонансних історій із деякими недобросовісними волонтерами. Чому варто продовжувати донатити і як краще розбиратися – кому варто перераховувати кошти, а кому ні?
– Хочеться сказати людям: війна не закінчилася. Коли приїжджаєш із прифронтових міст, де війна максимально відчутна, то бачиш, що люди трошки розслабились. Так, наче війна вже не поряд. Але це неправда. Мені дуже сумно бачити фривольне життя в Instagram чи просто десь на вулицях. Ми маємо бути такими ж мобілізованими, маємо сфокусуватись тільки на цьому. Зараз єдине завдання – це перемога. Без неї майбутнє – неможливе.
Тож треба зібратися, згадати, як це було на початку війни, і продовжувати. Інакше нам буде важко перемогти. Тут питання навіть не коштів, а ментальної мобілізації людей. Дуже легко забути про війну, почати жити своїм життям і сказати: "Я втомився".
А кому донатити? Кожен обирає собі сам. Якщо відверто, минуло півтора року – за цей час можна було знайти, кому і куди донатити, як перевіряти. Ця система фактично відлагоджена. Немає такого хаосу, як на початку війни. Є конкретні волонтери, проекти, фонди. Ці люди вже стали професійними волонтерами.
– Волонтери також повинні бути обережними у своїх контактах, бо можна втрапити у неприємну ситуацію. Не так давно Трибуну Героїв запитували: чому ви підтримуєте Андрія Павелка? Чого навчила вас ця історія? Які висновки зроблені?
– Ця історія нас навчила, що хлопцям з трибуни, які все життя ганяли за свої команди і займалися виключно цим, треба розуміти контексти, які відбуваються, і наслідки від якихось дій. Ми зробили свою офіційну заяву, що не підтримуємо жодних політичних рухів. Ні у кого з керівників чи засновників фонду немає ніяких політичних амбіцій. Нас це взагалі не цікавить. А цікавить єдине – допомога родинам загиблих. Я дуже вдячний фанатським рухам різних клубів і розумію, що головна наша відповідальність – перед ними. Це наш найбільший і, повірте, найжорсткіший контролер. Уся ця історія вже закрита з усіма людьми, у яких були до нас питання. Більше того, вони нас почали підтримувати ще сильніше. Жодних проблем із представниками футбольної родини немає – ні з журналістами, ні з футболістами, ні з клубами, ні з організаціями. Це питання повністю закрите.