"Забив Динамо, а потім не міг заснути до 5-ї ранку": в Уганді дивився бойовики – КДБ пронюхав, 2 роки дискваліфікації
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Родіоновим, форвардом одеського Чорноморця, бронзовим призером Вищої ліги-1974.
Володимир Родіонов в атаці / Фото з архіву
У 18 років перед Володимиром Родіоновим постала дилема: хокей чи футбол. Він зробив вибір на користь останнього і, мабуть, не помилився. Унікальна бронза з Чорноморцем-1974, виступи у Вищій лізі, голи у ворота київського Динамо (три у чотирьох поєдинках), яскраві виступи у Черкасах, Рівному та Івано-Франківську. Хороша спадщина як не крути!
Цьогоріч виповнилося 50 років з моменту переїзду корінного росіянина в Одесу. І поки країна, де Родіонов народився, систематично обстрілює країну, що стала для нього рідною, екс-футболіст наближає перемогу, працюючи з українськими військовими.
Загибель друзів у авіакатастрофі Пахтакора, парадоксальна гра головою і поїздка в Уганду, яка спричинила 2-річний бан – в інтерв'ю Футбол 24.
"В Одесі люди і самі живуть, і дають іншим"
– Володимире Костянтиновичу, у середині жовтня вам виповниться 75 років, але ви все ще при справі. Однак займаєтеся не футболом?
– Працюю у військовій академії з курсантами. Намагаюся передати свій досвід і знання. Біг, метання гранат і багато іншого – словом, допомагаю хлопцям з фізичною підготовкою. Є ще інша частина мого життя, пов'язана з футболом. Зустрічаюся щомісяця з ветеранами Чорноморця, спілкуємося, згадуємо минуле.
– У процесі роботи часто спілкуєтеся з курсантами про життя?
– Усі вони – наче мої діти. Я їм розповідаю щось про своє футбольне минуле, якісь байки розказую. Ви знаєте, в Україні зростає чудове покоління. Тільки мені дуже прикро, що їхня молодість припала на такі важкі часи.
– На поле у виставкових матчах не виходите?
– У минулому році виходив – відзначали 75-річчя Олександра Поліщука та 80-річчя Віктора Зубкова. Ще раніше ветерани Динамо приїжджали до нас. На 5-10 хвилин можу вийти – не проблема.
– За місцем народження ви – не одесит. Але за півстоліття життя в Одесі відчуваєте себе корінним мешканцем?
– В Україні я почувався чудово усюди: у Рівному, Івано-Франківську, Черкасах… Проте Одеса стала моєю домівкою. Це особливе місто, з яким пов'язані такі постаті, як Лобановський, Бєланов, Войнов та багато інших легенд. Воно прихистило і мене.
– Ви з’явилися на світ у Новосибірську. Зараз Росія особливо активно обстрілює рідну для вас Одесу.
– Ви знаєте, я шокований. Нехай і стільки часу минуло з початку війни – ніяк не можу змиритися. У Росії в мене залишилися тільки далекі родичі. Батьки і брати померли. Навіть на кладовище поїхати не можу. Україна дала мені все, годувала мене все моє життя. Ніколи нічого поганого не скажу про цю країну. Мої діти тут мешкають. Освіта, робота – все дала мені Україна. Не знаю, чому, проте в Росії мені не щастило.
– У футбол ви грали там недовго – провели невеликий період у Ростові.
– Розпочинав я взагалі в Узбекистані. А розкрився у Чорноморці. Знаєте, в Одесі люди і самі живуть, і дають іншим.
"Для нас, хлопців із СРСР, похід у кінотеатр був особливою подією"
– Ваша українська кар'єра розпочалася у Харкові 1973-го, хоча за Металіст ви так і не зіграли. Чому?
– У Металіст мене запросив Юрій Войнов. Я поїхав на збори з командою, отримав у Харкові квартиру. До початку сезону залишався тиждень чи два. Раптом Войнов запитує: "Володю, ти що там натворив? Тебе дискваліфікували".
– А що ви натворили?
– Це було у попередній команді, у Ростові. Наш СКА полетів у Африку, якщо точніше – в Уганду. Офіційна мета поїздки – налагодження стосунків між країнами. Самі розумієте, які тоді часи були. У вільний час від матчів і тренувань ми гуляли по місту. Якось натрапили на кінотеатр. У мене з собою були сувенірні матрьошки – даю їх чоловікові на вході і прошу якийсь фільм ввімкнути.
– Подіяло?
– Зайшли у зал всією делегацією, зручно вмостилися, подивилися фільм. Нам так сподобалося, що після цього кожного вечора почали ходити у кіно. Інших розваг просто не було. Я брав із собою сувеніри, нам вмикали щоразу новий фільм. Коли повернулися у Союз, то виявилося, що про наші походеньки дисциплінарні органи вже все знали – хлопці з КДБ все донесли. Резюме – дискваліфікувати Родіонова на два роки. Тож замість Першої ліги з Металістом довелося поневірятися в обласних змаганнях: Таганрог, Шахти…
– Фільми якою мовою демонструвалися?
– Переважно англійською. Не те, щоб ми її знали, зате все розуміли. Для нас, хлопців із Радянського Союзу, простий похід у кінотеатр був особливою подією. Якщо у нас все забороняли, то в Африці ми отримали змогу побачити класні американські бойовики.
– Другою українською командою для вас стає Чорноморець. Після випробувань низинами ростовського футболу вас запрошують "моряки", котрі якраз вийшли у Вищу лігу. Солідний стрибок.
– То був певний аванс. Одеситів тренував Ахмед Алескеров. 1970-го він працював у Баку, коли я забив їм у складі Пахтакора. Він знав мої можливості, тож запросив мене. Дискваліфікація все ще тривала – довелося їхати у Москву і просити про дозвіл повернутися у футбол.
"Зубков дотепер травить киян на застіллях – як вони мене проґавили"
– Дебютний гол за Чорноморець у Вищій лізі ви забили доволі швидко – постраждало київське Динамо.
– Проти Динамо ми завжди виходили з азартом – тоді зіграли 3:3. Та особливо мені запам'ятався наступний сезон. У середині травня кияни розгромили Ференцварош 3:0 у фіналі Кубка володарів кубків, а через кілька днів приїхали в Одесу. Нічия для нас – за щастя. Подивіться на склад: Блохін, Буряк, Онищенко, Колотов… Нам казали: "Трієчку легко заб'ємо".
– Чорноморець переміг 1:0, а ви забили єдиний гол. Сенсація?
– Володя Нечаєв пройшов по краю і прострілив. Я ввірвався у штрафний майданчик, вистрибнув і головою пробив повз Рудакова. Відтоді минуло безліч часу, однак Вітя Зубков дотепер травить киян на застіллях. Мовляв, як вони мене проґавили. Насправді то був мій найкращий матч у житті. Як я носився! Від воріт до воріт! Коля Михайлов з моєї передачі мав забивати, але дивом не влучив. Я потім до 5-ї ранку заснути не міг.
– Через емоції?
– Я усе віддав. Потім ще два дні до тями не приходив. Алескеров дуже розхвалював мене після того матчу. Але як часто трапляється, скоро все пішло шкереберть. Тренер дав нам пристойні навантаження – 2-кілометровий крос по асфальту. Нічого, виходжу на наступний тур проти Пахтакора. Я – у складі, заряджений, якраз закінчилося передігрове тренування. Кричу воротарю Сашку Дегтярьову: "Лови!" і хочу бити із 40 метрів. Розбігаюся, б'ю і чую хрускіт у коліні.
Родіонов атакує ворота Динамо, які захищає Рудаков
– Що трапилося?
– Коли лікар оперував, то сказав, що у мене хвороба Гоффа. Якщо простою мовою – з крові у коліні утворився шарик, який там хаотично переміщається. У певний момент коліно клинить.
– На поле ви все ж вийшли?
– А варіанти які? Спробуй скажи Алескерову, що я травмувався. Коліно перев'язав і вийшов у старті. В одній із перших атак мені прострілили з флангу, але я промахнувся – м'яч потрапив на горбик, а я як махну повз! Я впав і остаточно зламався.
– Проти Динамо ви провели чотири поєдинки у Вищій лізі і забили тричі. Улюблена команда?
– Налаштування давалося взнаки. Перший гол я забив у складі Пахтакора 1970-го – Берадор Абдураїмов навісив, а я пробив поруч із Прохоровим. Проте то було у Вищій лізі, все серйозно. А ще я у Рівному відзначався у воротах Динамо. Вже закінчував кар'єру, вийшов у спарингу і навіть тоді киянам забив.
"У польському готелі натовп оточив мене і давай: "Лято, Лято…"
– Легенда Чорноморця і ваш товариш Анатолій Дорошенко переконував, що ви чи не найкраще в Союзі грали головою. Хоча вашу антропометрію не назвеш видатною.
– Зріст у мене скромний – приблизно 176 сантиметрів. Все розпочалося у моїй першій команді – узбецькому Янгієрі. Щоранку ми тренували воротарів. Партнери подають кутові, а я набігаю і головою замикаю подачі. Воротар кулаком грає, а я – головою. За рік прокачався пристойно. Потім тільки покращував навички.
– Але ж секрет свій мали?
– Важливо вистрибнути у правильній точці, розрахувати політ м'яча.
– Зачіскою ви схожі на маестро другого поверху Віталія Старухіна з Шахтаря. Вас не порівнювали?
– Я почав лисіти у 24 роки, коли в Чорноморець переїхав. Генетично від батька передалося. Порівняння? Частіше називали не Старухіним, а Гжегожем Лято. Якось приїхав у Польщу, так місцеві журналісти подумали, що я – справжній Лято. У готелі натовп оточив мене і давай запитання ставити: "Лято, Лято…"
Бронзовий Чорноморець-1974
– Ваш профіль – не лише голи. Асисти улюблені маєте?
– Пригадую, 1974-го ми ніяк Шахтарю не могли забити. Я вийшов на заміну в кінці гри, зібрав на собі кількох суперників і черпачок виклав на голову Володі Макарову – той забив єдиний гол. Отримав справжнє задоволення.
– Через п'ять років Макаров загинув у авіакатастрофі.
– На той момент я закінчував у рівненському Авангарді. Прокинулися зранку, а нам тренер каже: "Пахтакор розбився". Я багатьох хлопців знав. Толік Могильний не полетів через травму – ми разом у СКА грали. Інший мій товариш Туляган Ісаков теж пропустив той фатальний рейс. На жаль, загинули тоді Володя Федоров та Михайло Ан, з якими я перетинався. А Вітя Чуркін? Ми у СКА разом грали. І там трапилася дивна історія.
– Яка?
– СКА літав у Африку. Під час злету в нашого літака виникли проблеми, нам дали інший. Але той випадок добряче перелякав Чуркіна і він уникав польотів. Мабуть, як відчував – 1979-го загинув з Пахтакором.
"Суддя протягом двох років прибивав мої команди"
– Після бронзи з Чорноморцем ви відправляєтеся у Другу лігу. Чому все трапилося так раптово?
– Конкуренція. Алескеров запросив кількох нападників, зокрема, Віталіка Шевченка і Олександра Погорєлова. Тренер ніби й давав мені шанс, утім переважно відправляв у дубль. Натомість мене, Михайлова і Прокопенка фактично списали. Я спочатку в Зорю поїхав, але там не склалося. Тоді у Черкаси мене запросив одеський тренер Борис Усенко – нас зібралося кілька земляків, зокрема, й майбутній президент Чорноморця Григорій Бібергал.
– Іншого майбутнього президента футбольного клубу ви зустріли у наступній команді. Маю на увазі Романа Гірника, який потім керував Карпатами.
– Знаю, що його застрелили у Львові на початку "нульових". Рома – чудовий хлопець, багато забивав у нас. У тому сезоні перевершив мене. Взагалі у Рівному прекрасна команда підібралася. Григорія Шаламая потім в Чорноморець звідти забрали. У Гриші техніка і робота з м'ячем на високому рівні. Захисник Володя Устинов також в Одесу поїхав.
– Чому ви рано закінчили з футболом?
– Валентин Тугарин поїхав у Івано-Франківськ і забрав мене з собою. Та я зіткнувся з проблемами зі здоров'ям – серце підвело. Не витримав навантажень і перелякався за своє життя. Постійні перепади в ритмі серця набриднули. Вирішив, що годі наражати себе на небезпеку – у 30 років закінчив.
Легенди Чорноморця – Дорошенко і Родіонов
– Пізніше ви працювали суддею і навіть тренером команди афганців з Одеси. Але особливо успішно тренували дітей – якби не конфлікт з арбітром.
– Я працював у школі Чорноморця, а цей суддя протягом двох років прибивав мої команди. Апогей трапився, коли він взявся відверто підсуджувати своєму знайомому тренеру. У нас воротар маленький, а суддя обставив нас штрафними. "Що ти робиш?" – питаю. А він огризається. Я не витримав і вдарив його в обличчя. Наступного дня я написав заяву на звільнення.
– Ми багато з вами говорили про футбол. Та усього цього могло не бути, якби ви одного дня не покинули заради футболу улюблений хокей.
– Я дійсно мав хокейні задатки і грав на хорошому рівні. Вигадав навіть свою фішку – коли виходив на воротаря, то не просто кидав у ворота, а змушував його вийти на мене і тоді обігрував. Своєрідна техніка! Під час одного з матчів спиною добряче влетів у борт. Так боліло, що бігати і кататися не міг. Почав лікування, а потім один із братів затягнув мене у футбол.
– Що переконало вас змінити вид спорту?
– Якщо у хокеї в Сибірі я мав зарплату 160 рублів, то у футболі в Ташкенті давали у п'ять разів більше. Коли тобі 18 років, ти не можеш такі речі ігнорувати. Я зробив вибір на користь футболу і ніколи про це не шкодував. Особливо через те, що футбол подарував мені дуже багато знайомств і спогадів, пов'язаних з великим людьми. Це важливіше за будь-які гроші.
"Відроджував Пахтакор, боровся з Лужним, грав до 40": росіянин, який став своїм у Львові
