Віталій Парахневич: Таджиком так офіційно й не став
Один з найкращих бомбардирів українського футболу в зарубіжних чемпіонатах Віталій Парахневич в інтерв'ю "Футболу 24" розповів про свою кар'єру в південнокорейських командах.
Віталій Парахневич
- Віталію, ти успішно виступав в Україні за одеський "Чорноморець" в середині 90-х. Чому ж зважився на перехід до московського "Локомотиву"?
- Так склалося. Влітку 1994 року в Одесу приїхали "покупці" з Ізраїлю, пригледіти собі кілька гравців. На їх "олівець" потрапив і я. Семен Альтман в той час був помічником у Леоніда Буряка. У цій ситуації він порекомендував мені, що б я обговорив цю ситуацію з "головним". У бесіді з Буряком я аргументував своє бажання залишитися в команді за спортивним принципом, тобто бажанням грати з "Чорноморцем" в розіграші Кубка володарів кубків УЄФА. Він моє прохання схвалив і я залишився. У грудні того ж року після чемпіонату, ізраїльська тема знову спливла. Я відправився в інший клуб, пробувши там два тижні і обговоривши всі питання можливого контракту, мені сказали: "Їдь додому забирай сім'ю, а потім повертайся. Все буде гаразд". Подумавши, що контракт на "мазі" я так і зробив.
Але не так склалось, як гадалось: пролунав дзвінок мого агента і той повідомив, що на "горизонті" намалювалася команда, котра хоче придбати мене влітку. У результаті між клубами відбувся конфлікт і стало питання, де я буду грати взагалі, тому що в Ізраїль дорога мені була закрита. Агент став шукати виходу з цієї ситуації. Цікаво те, що перед московським "Локомотивом" я міг опинитися і в іншому столичному клубі "Динамо". Динамівці просто не встигли... Приїхавши на "оглядини" в "Локо", мені вдалося показати свої найкращі якості, після чого ми з тренерським штабом потисли одне одному руки.
- У той період рівень чемпіонату Росії був вищим за наш?
- Безумовно. У той період рівень російської першості був значно вищим, ніж у нас. Росіяни більше вкладали фінансових ресурсів і до того ж, так історично склалося, що їм були відкриті двері в міжнародні турніри на рівні збірних. У той період був величезний приплив футболістів з країн колишнього СРСР, частина з яких виступала за російську збірну.
- Відігравши в чемпіонаті Росії лише 10 матчів і ставши віце-чемпіоном країни, ти несподівано їдеш в далеку, невідому Корею, де проведеш 8-м довгих років? Не склалось у "Локомотиві" чи надійшла більш приваблива пропозиція?
- На початку російської кар'єри все було добре. Потім, отримавши жовту картку в одному з матчів, мені довелося зіграти пару ігор за дубль. Під час матчу за молодіжний склад "залізничників" проти мене зіграли досить жорстко, і на мій погляд суддя не вважав за потрібне зафіксувати фол. Я обурився і вступив з ним у словесний діалог. Конфлікт вийшов недовгим, а мені показали червону карточку. Підсумок - дискваліфікація на п'ять ігор чемпіонату. Для того, щоб не сидіти без діла в "Локомотиві", головний тренер залізничників Юрій Сьомін запропонував мені поїхати на перегляд до Південної Кореї, де мене хотів взяти в оренду клуб "Чон Бук Дайнос" з міста Чонджу. Поїхав я туди не сам, а у компанії олімпійського чемпіона Сеула Олексія Прудникова та Юрія Батуренка. Спочатку ми пройшли збори, причому в Кореї була просто божевільна спека. Після перегляду керівництво корейського клубу вирішило викупити мій трансфер у москвичів. За фінансовими умовами пропозиція була не гірше російської. Про свій вибір я не шкодую, тому що вважаю, що роки, проведені в Кореї, були кращими в моїй кар'єрі.
- Що можеш сказати про корейський футбол того часу?
- Одразу ж зауважуєш швидкісні якості південнокорейського футболу в усіх його проявах. Дії на полі мінялися дуже швидко, щоправда мала місце велика кількість технічного браку, особливо це було помітно при передачах м'яча. Через такий от сумбурно-швидкий футбол, я думаю, корейські тренери та власники клубів якраз і хотіли бачити легіонерів у складах своїх команд. Як то кажуть: "Щоб футболісти "наступили на м'яч і вели гру більш раціонально"". Рівень чемпіонату був досить непоганий, всі футболісти фізично і функціонально готові. З ними було не просто змагатися. У Кореї, крім чемпіонату, проводилося кілька кубкових турнірів - національний, кубок ліги - спонсорами якого, в різні роки, виступали такі відомі компанії як: "Adidas", "LS Networks Company", "Phillip Morris Korea" і "Hanwha Daehan Life Insurance". А на азіатському клубному рівні щорічно проводяться міжнародні змагання, аналогічні європейським.
- Що здивувало в корейському чемпіонаті?
- У роки моїх виступів була одна ліга - вища (K-League, авт). Грали вісім, потім десять клубів. З неї ніхто не вибував, а поповнювалася Ліга за рахунок виникнення нових команд. Команди грали в три або чотири кола. Явних аутсайдерів не було. У кожному турі були сенсації, позаяк лідери могли поступитися менш сильним командам.
- Освоєння місцевої мови важко давалося?
- Не приховую, складнощі виникали. Хоча у нас був перекладач. Говорити намагався англійською. До речі, для корейців це не проблема. А потім поступово став говорити корейською. Пізніше зумів навчитися читати і писати.
- Якось у своєму інтерв'ю один з російських тренерів, котрий працював у Південній Кореї, говорив, що корейські тренери запросто можуть побити палицею гравця своєї команди за непослух. З тобою таке траплялося?
- По голові точно не отримував (сміється, авт.). На початку, коли я приїхав, частенько бачив, як старший може обійтися з молодшим, але це їхнє життя - вони самі в ньому розберуться. Зі мною був також невеликий інцидент. Один з тренерів намагався мене вдарити... Але парадокс: той випадок зіграв мені на руку, і мені вдалося перейти в кращий клуб країни (у них діє домовленість між клубами про переходи гравців, В.П.).
- Відомо, що в роки твоїх виступів у корейських командах було чимало вихідців з колишнього СРСР, а українські футболісти добре себе зарекомендували?
- Так. Наприклад "збірник" України Сергій Скаченко ставав кращим південнокорейським бомбардиром, а його тезка Коновалов завойовував "бронзову" бутсу чемпіонату. Добре виглядав і чемпіон Союзу з "Дніпра", захисник Андрій Сідельніков. У середині 90-х в Кореї було багато "наших". Зі мною в "Ченбук Дайнос" грав Олексій Прудніков. Пам'ятаю, що за іронією долі у своїй першій грі ми грали проти відомого на просторах Союзу голкіпера Валери Саричева. котрий виступав у "Соннам Ільва Чунма" (на той момент чинний чемпіон Азії, В.П.), а мені в тому матчі вдалося відзначитися гольовою передачею і забитим м'ячем. Надалі це мені допомогло завоювати авторитет і глядацькі симпатії, бо я забив "Руці Бога" - так у Кореї називали Саричева. На футбольних полях мої шляхи перетиналися з росіянами Денисом Лактіоновим, Олегом Єлишевим, Борисом Востросабліним, Жекою Кузнєцовим, Олегом Шірінбековим і багатьма іншими. Пам'ятаю, якось в нашу команду Юран приїжджав, але видно по грошах не домовилися. А з родиною відомого футболіста Дмитра Радченка ми і досі дружимо сім'ями.
- Тебе у Кореї також використовували на позиції нападника?
- В основному. Але іноді доводилося відпрацьовувати навіть на фланзі півзахисту. Все залежало від ситуації, продиктованої рівнем команди-суперника. Не останню роль грав і пропонований варіант тактичної моделі. Але найчастіше діяв як фланговий нападник. Практично всі корейські клуби грають з двома номінальними форвардами. Тренери користувалися і тим, що у мене була непогана стартова швидкість, а по-футбольному я був "двоногим", тобто однаково грав як правою, так і лівою ногою. Забивав теж не рідко.
- Зізнайся, собаче м'ясо популярне в корейській кухні, довелося спробувати?
- У корейській кухні багато морепродуктів і рослинної їжі, що сприяло швидкому відновленню після важких матчів і тренувань. Собаче м'ясо не їв, але за рештою кухні дуже сумую, їв багато різного і дуже подобалося.
- До Одеси з Кореї багато футбольних трофеїв привіз?
- Коли я виступав у команді "Самсунг блу Вінгс" (у перекладі "блакитні крила", авт.), зумів двічі стати чемпіоном Кореї, завоювати два Кубки Ліги і стільки ж Суперкубків. Виходив у фінал азіатської Ліги чемпіонів і перемагав у корейському кубковому фіналі. Думаю, що за футбольними мірками досить непогано.
- Чим запам'ятався корейський етап твого життя?
- Насамперед, народженням моєї дочки Мелісси. А вже потім футбольні етапи, де виділю фінал Кубка Кореї, в якому ми здобули перемогу - 1:0, а я в тому матчі забив переможний гол.
- У твоїй кар'єрі фігурує один матч за збірну Таджикистану. Виходить, що і громадянством цієї країни обзавівся?
- Ні, таджиком не став. У серпні 97-го збірна Таджикистану прибула до Південної Кореї на товариський матч зі збірною цієї країни і у вийшло так, що у половини футболістів таджицької збірної виникли якісь проблеми із в'їздом в країну. Зі мною зв'язалися керівники команди і запропонували зіграти за збірну. Я не відмовив. Пам'ятаю, вийшов з початку другого тайму. Корейці грали краще нас і перемогли - 4:1. З відомих футболістів у складі таджиків в тому матчі грали "корейці" - Саричев, Піскарьов і Шірінбеков.
- Як складається кар'єра у твого сина?
- Після закінчення академії одеського "Чорноморця" він пограв у "дублі" моряків. Потім в українських командах другої ліги. Зараз виступає за одного з лідерів аматорського футболу московський "Зеніт". За підсумками чемпіонату повинні вийти в третій російський дивізіон.
- Наскільки мені відомо, ти працював у "вишці" молдавського футболу одним з тренерів в "Ністру" (Атаки). Наприкінці 2012-го залишив команду, а зараз чим займаєшся?
- Після "Ністру" трохи відпочив, але у футболі залишився. Зараз займаюся працевлаштуванням футболістів або, як модно говорити, агентської діяльністю.
Розмовляв Віктор Хохлюк
