Шевченко поступається лише Роналду, а Зінченко підкорює Гвардіолу: українці, які найкрутіше "вистрілювали" за кордоном
"Футбол 24" розповідає про 14-х українських легіонерів, які найкрутіше себе проявили за кордоном. Від Кандаурова до Маліновського.
Шевченко, Тимощук та Воронін "вистрілили" за кордоном
Хочеш бачити наші футбольні новини частіше?
Цього літа до клубів з чемпіонату Італії перейшли одразу два українські футболісти — Євген Шахов (Лечче) та Руслан Маліновський (Аталанта). Їх об'єднує не лише громадянство, а й той факт, що обидва пішли на підвищення. Адже чемпіонат Італії входить до світової топ-5, а першості Греції та Бельгії – нижче за усіма показниками.
І це – прогрес українських легіонерів в закордонних клубах, який проявляється у повноцінних трансферах (а у деяких випадках – з конкретними мільйонами трансферних сум) – останнім часом перетворюється на тенденцію. Раніше в тренді у нас були інші варіанти, причому перший європейський клуб міг стати одразу ж й останнім. Або ми бачили, як гравці поступово йдуть на пониження.
Так було заведено з самого початку: Олександр Заваров свого часу проміняв Ювентус на Нансі, Олексій Михайличенко – Сампдорію на Рейнджерс. Першим, хто пішов у протилежному напрямку, був Олег Саленко. Після київського Динамо він грав за скромний Логроньєс, а звідти перейшов до більш потужної Валенсії. Але вже тоді він грав за збірну Росії.
Тому у топ-списку українських легіонерів, які зуміли досягти прогресу за кордоном і оформити трансфер із значним підвищенням, Саленка немає. Проте є інші футболісти. Згадуємо, як це було. В хронологічному порядку, аби не ображати фігурантів рейтингами.
Сергій Кандауров (1997/1998)
Маккабі Х (Ізраїль) – Бенфіка (Португалія)
На момент трансферу вихованець харківського Металіста ще вважався представником Росії. В 1992-1993 роках Кандауров зіграв за національну команду України, але потім виступав за молодіжну збірну Росії. Повернення до українського футбольного громадянства сталося в 1999-му, коли він вже грав за Бенфіку.
А перехід з чемпіонату Ізраїлю, де Кандауров мав прекрасну статистику, до чемпіонату Португалії вважався першим кроком до справжнього визнання. Адже екс-харків'янин планував продовжити кар'єру в Англії. Називалися Блекберн, Астон Вілла, Лідс, Бірмінгем, Евертон, але піднятися ще на один щабель не вдалося. Тим не менш, прогресу у своїй закордонній кар'єрі Кандауров досяг. До речі, Маккабі за нього отримав мільйон чи півтора доларів – є різні версії.
Сергій Скаченко (1999/2000)
Торпедо М (Росія) – Мец (Франція)
Для цього форварда дуже вдалим вийшов 1998 рік. Восени він забив три голи за збірну України (один з них — у київському матчі відбору Євро-2000 з Росією, який завершився нашою перемогою з рахунком 3:2), забивав за своє московське Торпедо. І в 1999 році отримав запрошення з Франції, що однозначно вважалося підвищенням, зважаючи на різні рівні двох чемпіонатів.
В тому ж 1999-му з самого старту Скаченко забив чотири голи за Мец — у ворота Монако (2:2), Нанта (2:1), Труа (2:2) та Осера (1:1). Але більшого від нього не дочекалися. Тому вище чемпіонату Франції цей таранний нападник не піднявся.
Максим Левицький (2000/2001)
Чорноморець (Росія) – Сент-Етьєн (Франція)
Український воротар з Новоросійська перебрався до Сент-Етьєна, команда якого до сих пір є рекордсменом чемпіонату Франції за кількістю титулів (10). Хоча востаннє вигравала чемпіонат ще в 1981 році, коли за них виступав Мішель Платіні.
Французи хотіли посилити склад Романом Березовським зі збірної Вірменії, але не вийшло. А трансфер Левицього коштував 1 млн доларів. З самого початку вихованець кримського футболу став основним голкіпером Сент-Етьена, але потім стався гучний скандал із грецькими паспортами. Українець навіть деякий час провів за ґратами, і його європейська кар'єра таким чудернацьким чином припинилася.
Андрій Воронін (2003/2004)
Майнц (Німеччина) – Кельн (Німеччина)
Воронін ще у грудні 1997-го у 18-річному віці дебютував у Першій Бундеслізі за Боруссію з Менхенгладбаха, але потім з ним розпрощалися. Трампліном для повернення в елітний дивізіон німецького футболу для нього став Майнц, який особливо додав у швидкості розвитку після того, як його очолив молодий і затятий тренер Юрген Клопп – той самий, що наразі тренує Ліверпуль.
В сезоні-2002/2003 українець так розігрався, що став найкращим бомбардиром у Другій Бундеслізі і потрапив на олівець скаутів майже половини клубів Першої Бундесліги і деяким представникам Серії A. Воронін бажав піти на підвищення разом із Майнцем, але клуб ще не був готовий до еліти. Тому стався трансфер до Кельна, і це був лише початок злету українського форварда.
Андрій Воронін (2004/2005)
Кельн (Німеччина) – Байєр (Німеччина)
Контракт з Кельном був розрахований на два роки, але у випадку пониження команди в класі Воронін отримував статус вільного агента. А сезон-2003/2004 клубу, який тільки-но вийшов до Першої Бундесліги, не вдався. В перших семи турах – лише одна перемога і шість поразок, потім ще одна перемога в дев'яти турах. Нічого дивного в тому, що Кельн посів останнє місце в турнірній таблиці та вибув з еліти, немає.
Не дуже яскраво виглядав і Воронін – він забив шість голів в 21 матчі, враховуючи Кубок Німеччини. А в останніх 11 турах навіть не потрапляв до заявки, оскільки було зрозуміло, що українець залишить команду через той самий пункт у контракті. Тим більше що з'явився дуже цікавий варіант — третя в тому сезоні команда Німеччини, Байєр з Леверкузена. Змінити аутсайдера на одного з претендентів на золоті нагороди – солідний крок уперед.
Андрій Шевченко (2006/2007)
Мілан (Італія) – Челсі (Англія)
Звичайно, зараз ми знаємо, чим завершився трансфер Андрія Шевченка до Челсі. Вдалим цей перехід, зважаючи на його результат в ігровому плані, назвати важко. Але влітку 2006 року, коли другий бомбардир за всю історію Мілана за 43,88 млн євро перейшов до Челсі, все оцінювалося інакше. А з точки зору рентабельності для італійців цей трансфер і досі залишається одним з найкращих.
Шевченко та ще 4 гравці, які зіпсували свою кар'єру переходом в інший клуб
Мілан в 1999 році віддав за українця 23,91 млн євро (в доларах, якими тоді все вимірювали – 25 млн), а відпустив за суму, яка майже удвічі більша. Фантастика просто! Особливо зважаючи на те, що у 2006 році Шевченку виповнилося 30 років. За всю історію світового футболу був лише один гравець, якого після 30-річчя оцінили на трансферному ринку вище за українського бомбардира – Кріштіану Роналду.
А ще варто нагадати, що у 2006 році в Італії вибухнула бомба – знаменитий скандал Кальчополі, від наслідків якого постраждали Ювентус, Лаціо, Мілан, Фіорентина та Реджина. Шевченко за покаранням свого колишнього клубу спостерігав вже із Лондона.
Андрій Воронін (2007/2008)
Байєр (Німеччина) – Ліверпуль (Англія)
За три сезони у Леверкузені український нападник забив 37 голів у всіх офіційних турнірах і знаходився на провідних ролях, незважаючи на серйозних конкурентів – болгарина Бербатова, боснійця Барбареса, німця Кісслінга. Хоча були і непрості періоди, свої лідерські якості Воронін демонстрував стабільно. А потім зробив заяву, що не буде продовжувати контракт з Байєром.
Ходили чутки про клуби Італії, Іспанії та Франції – на вільного агента такого класу бажаючих було дуже багато. Але виявилося, що менеджер футболіста Андрій Головаш зумів досягти набагато більшого і домовився про перехід до Ліверпуля, який очолював Рафа Бенітес. На жаль, проявити себе як слід в англійському клубі Вороніну не вдалося, хоча він і забив шість голів за сезон.
І все ж це був пік кар'єри одесита – гра за знаменитий англійський клуб. В 2008-му Андрій поїхав у оренду до Герти, повертався в Ліверпуль (2009/2010), грав у Росії. То вже був шлях з гори, а до цього Воронін тричі (єдиний з українських легіонерів!) міняв закордонні клуби, роблячи крок угору. Причому кожного разу – у статусі вільного агента, а це вже свідчить про вміння його менеджера.
Анатолій Тимощук (2009/2010)
Зеніт (Росія) – Баварія (Німеччина)
Із Зенітом український півзахисник виграв Кубок та Суперкубок УЄФА, тому наступний крок у кар'єрі напрошувався. Але при всій повазі до Зеніта, він дуже далекий від Баварії за своїм статусом та кількістю трофеїв. Сума трансферу склала 11 млн євро – не так і багато на фоні Шевченка, але для 30-річного півзахисника, який спеціалізувався на руйнуванні, дуже пристойно.
Тимощук провів у Мюнхені чотири сезони, зіграв 132 матчі, забив шість голів. Тобто відпрацював свої гроші повністю. За цей час він двічі вигравав чемпіонат та Кубок Німеччини, тричі доходив до фіналу Ліги чемпіонів і одного разу став її переможцем (2013). Хоча українець брав участь лише у одному фіналі (поразка від Челсі в 2012-му), більшість наших футболістів можуть лише мріяти про це.
Олександр Яковенко (2013/2014)
Андерлехт (Бельгія) – Фіорентина (Італія)
На його трансфері Фіорентина зекономила кілька мільйонів, адже український півзахисник переїхав з Брюсселя до Флоренції у статусі вільного агента (на той момент Transfermarkt оцінював його в 2 млн євро). А його менеджером був майстер таких трансферів Андрій Головаш, який розгледів неабиякий талант в сині відомого у минулому футболіста київського Динамо.
В чемпіонаті Бельгії Олександр Яковенко встиг пограти за п'ять клубів, але найбільш яскраво показав себе у сезоні-2012/2013, коли забив дев'ять голів у складі Андерлехта. Переїзд з Бельгії до Італії – безумовний крок вперед у кар'єрі, але розвинути успіх не вдалося. Вже за півроку Фіорентина віддала українця в оренду в Малагу, потім – в Ден Гаг, а взимку 2016-го відпустила до київського Динамо.
Олександр Зінченко (2016/2017)
Уфа (Росія) – Манчестер Сіті (Англія)
Було схоже на жарт, коли з'явилися чутки про перехід 19-річного на той час півзахисника збірної України із середняка російського чемпіонату до складу одного з топ-клубів Англії. Шансів заграти у складі Манчестер Сіті, який скуповував футболістів за десятки мільйонів євро (за Зінченка віддав лише 2 млн), вважалися примарними. Експерти розповідали, що навіть тренування із зірками Хосепа Гвардіоли – це вже прорив.
Але Зінченко зараз може сміятися з усіх, хто не вірив в нього. Так, була річна оренда до ПСВ. Не дуже вдала за статистикою, до речі. Тим не менш, на другий сезон українець дебютував у складі Манчестер Сіті, а зараз має 43 матчі за цей клуб. Зінченко – дворазовий чемпіон Англії і володар Кубка ліги, володар Кубка Англії та Суперкубка Англії, а його трансферна вартість наразі становить 20 млн євро. В Україні ніхто не оцінюється в рейтингу Transfermarkt вище (така ж ціна – у Андрія Ярмоленка та Віктора Циганкова).
Ігор Пластун (2018/2019)
Лудогорець (Болгарія) – Гент (Бельгія)
До чемпіонату Болгарії в українському футболі ставлення завжди було не дуже авторитетним, а наші журналісти та уболівальники стежили лише за окремими особистостями, які туди потрапляли. Наприклад, тренер В'ячеслав Грозний або півзахисник Едуард Цихмейструк. Тому перехід захисника Ігоря Пластуна з Карпат до Лудогорця нікого особливо не вразив (львів'яни заробили на ньому 500 тисяч євро).
Але за два роки Пластун, зігравши за Лудогорець 75 матчів, пішов на підвищення – до чемпіонату Бельгії. Причому Гент виплатив за трансфер 28-річного гравця 3 млн євро. Вже з бельгійського клубу футболіст потрапив до національної збірної України. Чи встигне він зробити ще один крок угору у кар'єрі, зважаючи на свій вік?
Василь Кравець (2018/2019)
Луго (Іспанія) – Леганес (Іспанія)
Взимку 2017-го Карпати віддали 19-річного лівого захисника в оренду до клубу іспанської Сегунди, а влітку в Луго вирішили залишити в себе талановитого українця. В усіх офіційних турнірах Кравець провів за Луго 42 матчі. І заслужив трансфер до клубу, який виступає на більш високому рівні – в Прімері.
Леганес заплатив за українського легіонера 2,5 млн євро, він зіграв навесні лише сім матчів, що логічно пояснюється процесом адаптації до більш серйозного рівня. Щоправда, є чутки, що Кравцю радять піти у оренду за ігровою практикою. Але Transfermarkt за ці півроку ще більше підняв свою версію орієнтовної ринкової ціни на футболіста – до 3 млн. Тому, можливо, варто залишатися в Леганесі.
Євген Шахов (2019/2020)
ПАОК (Греція) – Лечче (Італія)
В ПАОК півзахисник перейшов влітку 2016 року – вільним агентом. Так само вільним агентом Шахов переходить до Лечче, сподіваючись, що рівень італійського чемпіонату допоможе йому привернути увагу Андрія Шевченка і національної збірної України.
Хоча і в Салоніках українець виглядав непогано – 21 гол за 117 матчів, титул чемпіона Греції, три перемоги у Кубку Греції. Але Італія – це зовсім інший статус.
Руслан Маліновський (2019/2020)
Генк (Бельгія) – Аталанта (Італія)
За маршрутом Бельгія – Італія шість років назад рушив Олександр Яковенко, проте не зміг заграти у Фіорентині. Але флорентійці за нього не платили Андерлехту, отримавши його у статусі вільного агента, майже у подарунок. Тоді як для Аталанти – це один з найдорожчих трансферів (3-е місце) в історії. Перш, ніж потратити 13,7 млн євро та провести довгі перемовини із врахуванням конкурентів із Сампдорії, в Бергамо дуже прискіпливо знайомилися із можливостями Маліновського, який провів просто чудовий минулий сезон (16 голів) за Генк.
До речі, від трансферу з Шахтаря до Генка (2 млн євро) школа житомирського Полісся, де починав займатися футболом Маліновський, отримала у вигляді платежу солідарності 30 тисяч євро. Від цього трансферу і платіж солідарності має бути відповідно більшим – майже у сім разів. Для Полісся – чудовий бонус за роботу.
Андрій Кудирко, спеціально для Футбол 24