Олександр Карабута: "У "Металісті" видали автомобіль. Їздити не вмів – в’їхав у Північну трибуну"
Інтерв'ю "Футбол 24" із провідним форвардом "Металіста" 90-х.
Олександр Карабута
Всі інсайди про зірок збірної України.
Футбольне життя добряче вимучило Олександра Карабуту. Він чудово знає, що таке свист на власну адресу від рідних вболівальників. І як ніхто розуміє, що таке футбольна драма.
Кілька років тому "Металіст" був однією з найкращих команд України, функціонував у розкішних умовах і звик до стабільних аншлагів на трибунах. Карабута добре пам’ятає іншу, темну сторону харківського клубу. Він тішив місцевих вболівальників задовго до Марко Девіча і з головним клубом Слобожанщини пройшов довжелезний шлях – від фіналіста Кубка України до команди, що ледве врятувалася від вильоту до Другої ліги. Олександр пережив у "Металісті" грандіозний розпродаж на початку 90-х, грав разом з легендарними Юрієм Тарасовим та Володимиром Лінке, які вже завершували кар’єри. На власні очі бачив стрімкий злет молодих Скаченка, Пушкуци та Ніченка.
Фактично у його житті була лише одна команда, з якою пов’язана не одна складна сторінка відносин. Не став своїм Карабута у Львові, хоча зізнається, що готовий був залишитися там назавжди, попри тотальну відсутність ігрової практики в "Карпатах".
Нашого героя сміливо можна називати легендою "Металіста". Та й за межами футболу Карабута – успішна людина. Однак зовсім жити без улюбленої справи не може. Дивишся на Олександра і розумієш, що він перебуває у прекрасній формі і хоч зараз готовий до виходу на поле. На початку березня йому виповнилося 43. Все такий же жвавий, енергійний і позитивний. Зустрічаємося біля одного з найбільш знакових місць для екс-футболіста – стадіону "Металіст". І згадуємо...
Брат, Аджоєв-Зідан, крик Тарасова
– Олександре, ви не часто з’являєтеся в пресі. Можна сказати, що відійшли від футболу?
– Ні, в жодному разі. З футболом не прощаюся і не планую цього робити. Взимку граю у міні-футбол – відкриті майданчики зимової першості, ветеранські поєдинки... Крім того, на Харківську область з молоддю бігаю. Буває, що по три-п’ять матчів за тиждень назбирується, не враховуючи тренувань.
– Однак основна ваша діяльність з футболом не пов’язана?
– Я працюю менеджером на підприємстві, яке займається продажем запчастин для сільгосптехніки.
– Про минуле часто згадуєте?
– Дуже часто... Особливо настирно повертають мене у спогади запитання у різних компаніях – футбольних і не дуже. Молоді хлопці часто розпитують "Розкажи про це", "А як було тоді?" Починаєш згадувати різні історії, часто смішні і дотепні. Інколи по прізвищу впізнають: "Так це ви? Ану розкажіть що-небудь".
– Ви зовсім не змінилися і у свої 43 виглядаєте дуже молодо. На вулицях Харкова впізнають?
– Раніше, звичайно, більше впізнавали. Тепер тільки знайомі можуть зустріти і запитати, як справи.
– Футболом ви розпочали займатися у рідному місті. З чого все почалося?
– Я народився поруч зі стадіоном "Металіст" – буквально хвилин 15 ходьби. Район називається "Семиэтажка", на вулиці Тарасівській. Не бандитський, навпаки спортивний. Футбол, теніс, ковзани... У футбольну секцію за руку привів брат, який вважався перспективним хлопцем. Проте він пішов до армії, а потім у футбол не повернувся – з’явилися нові інтереси. Щодо мене, то батьки ніколи не запитували, ким я хочу стати. Я цілеспрямовано ходив на футбол і вже бачив своє майбутнє.
– Брат часто підказував?
– Він обрав свою дорогу. Хоча неодноразово їздив зі мною на матчі. Не те, щоб багато підказував, але певні поради давав.
– 1991-го ви потрапляєте в дубль провідної команди міста. Крім вас, перспективного 17-річного нападника, талантів було багато – Горяїнов, Скаченко, Лобас, Юрій Шулятицький...
– В тому дублі, в основному, були нехарківські хлопці. Місцевих було 3-4, решта з інтернату, тобто приїжджі. Я був молодим хлопцем, який з радістю дивився на зірок і отримував задоволення. А коли ще з першою командою тренувалися, то й поготів. Я м’ячі носив, за форму відповідав – це було за щастя. Просто хотів хоча б туди, в цю атмосферу, потрапити.
– Перед нашою зустріччю ми спілкувалися з Іваном Панчишиним, екс-гравцем "Металіста" і "Карпат". Він, до речі, якраз грав у основі з Аджоєвим, Хомухою, Медведем. На когось з них рівнялися?
– Всі ті, кого ви перерахували були індивідуально сильними футболістами і я від кожного чогось навчався. Аджоєв – людина з нереальною технікою, мінімум Зідан! Бачив все на власні очі і дивувався. Здається, що так м’ячем неможливо володіти. Панчишин позаду все вигризав. Враховуючи той факт, що я був нападником, то передусім захоплювався Юрієм Тарасовим. Це форвард, який з нічого міг зробити гол. Шалене чуття...
– Євген Лемешко розповідав, як він знайшов Тарасова у селі, куди випадково заїхав завдяки афіші, присвяченій матчу аматорських команд...
– Юрій – компанійська людина. На полі кричав на всіх – щось не те і можна було багато всього почути на свою адресу. Але в компанії поводився по-іншому. Любив послухати його цікаві історії.
Кандауров, Ткаченко з азіатами, безгольова серія
– Дебютуєте ви у "Металісті" на відстані 3700 кілометрів від дому – у поєдинку Кубка СРСР ваша команда грала у Намангані з "Новбахором".
– Ох, далеко було... На матч мав летіти основний склад, але відстань була вражаючою і тому відправили дубль – добиралися ми довго і нудно. Спека нереальна панувала в Узбекистані, але було цікаво – все нове, оригінальне.
– Разом з вами поїхали Помазун, Назаров, Кандауров, Ніченко, Скаченко. Пройде кілька років і про них заговорить вся країна.
– Для мене то було таке свято! Вперше взяли на виїзд... На мою думку, з тієї компанії виділявся Сергій Кандауров, з яким я жив у одному номері в готелі. Надії він подавав серйозні. Його всі любили і могли пробачити будь-що. Скаченко і Ніченко вражали швидкістю, мисленням. Женя Назаров – також прекрасний футболіст...
– Вадим Колесник розповідав, що Аджоєв міг прикрикнути навіть на Кандаурова: "Молодий, ану м’яч віддай"…
– Так, не без цього. Спочатку в штики це сприймали. Ти хочеш щось показати, стараєшся, а на твою адресу лунають якісь зауваження. Але коли ти дивився, хто їх робив, то мовчав. Старші хлопці не гнобили, але підказок вистачало. Я це сприймав з розумінням.
На фото: Гурам Аджоєв. Наші дні
– З головним тренером Леонідом Ткаченком вам пощастило?
– Мабуть, 50 на 50. Так, він мене взяв молодого хлопця відразу після школи, я подавав надії... Почав зростати з досвідченими майстрами, отримав шанс. Згодом виникли певні нюанси – це якщо копнути глибше. Хоча загалом я відчував довіру від тренера.
– В чому полягали нюанси 50-ти відсотків негативу?
– Минув певний час і переді мною поставили завдання – потрібно вирішувати, що далі. Або залишатися, або йти. В колективі, як на мене, було багато немісцевих, які не зовсім тягнули рівень "Металіста". А я – харківський хлопець. Підійшов до Ткаченка, коли контракт закінчувався і почув, що треба шукати собі нову команду. Натомість понабирали азіатів невідомих...
– Втім в команді ви все-таки залишилися. В першому чемпіонаті України ви стали наймолодшим гравцем "Металіста". Навіть молоді Кандауров і Назаров – і ті старші за вас на два роки... Як ви почувалися в головній команді?
– Потрапити в першу команду – свято для мене. І не було значення, які гроші платять і чи платять взагалі. Я в "Металісті" виріс і просто хотів бути його частиною. Кожен день тоді сприймався, як подія, як свято. Може, умови були погані, грошей не платили – це значення не мало. Навіть тренування сприймалися в радість. Це старші хлопці переживали про більш глобальні речі, а я задовольнявся хоча б цим.
– Хтось особливо допомагав вам у колективі?
– Я прийшов в один з час з Євгеном Назаровим, Олексієм Чирвою, Сергієм Кандауровим. Женя дуже багато підказував, постійно заряджав мене позитивом і підтримував.
– Леоніду Ткаченку допомагав Станіслав Берніков. 2006-го у Липецьку він потрапив у скандал. Кажуть, бив своїх підопічних і навіть вдався до послуг бандитів, щоб ті розібралися з кількома його футболістами. Які враження залишилися від роботи з ним у Харкові?
– Я про це не чув. Запам’ятав його, як професіонала. З ним було важко поговорити про щось інше, ніж про футбол. Куди бігти, як віддавати, що робити на полі – лише це і нічого зайвого. Типова футбольна людина.
– У багатьох футболістів важкі періоди настають в процесі кар’єри, а у вас труднощі виникли на старті. Від вас, як форварда, чекали голів, однак ви дуже довго не могли вразити ворота суперника. Що відчували тоді?
– Переживав, звичайно. Сам бачиш, що забити не можеш, а тут ще й з трибун хтось щось кричить. Тоді просто абстрагувався – намагався не слухати, а концентруватися лише на тому, що відбувається у грі. Багато працював, залишався після тренувань…
– Безгольова серія тривала і в другому чемпіонаті. Психологічно не зривалися?
– Було таке. Коли тривала ця серія, то міг два дні додому не приходити. Кожна людина має свій поріг і по-своєму переборює труднощі. Власну проблему долав, в основному, через тренування.
Розпродаж, сміх у Лемешка, гроші на бампер
– "Металіст" у першому чемпіонаті був близьким до того, щоб замахнутися на медалі, однак у своїй підгрупі фінішував третім.
– Нам було під силу завоювати медалі, але так вже склалося. Мабуть, суперники були сильнішими.
– Те саме сталося і в Кубку України – вийшли у фінал, де у додатковий час програли "Чорноморцю".
– Ту гру я провів на лавці запасних. Пригадую, що з нагородами були проблеми. Якщо правильно пам’ятаю, то на команду дали лише 12 нагород чи навіть грамот. Я не виходив на поле, тому срібної медалі не отримав.
– На початку 90-х президентом "Металіста" був Дмитро Дроздник. В одному з інтерв’ю Леонід Ткаченко назвав його "бандитом". У вас які враження про цього чоловіка?
– Коли заходив у кабінет до президента, то він був абсолютно адекватним. З радістю приймав у себе футболістів. До нас ставився з повагою і завжди був готовий вислухати. У спілкуванні проблем не виникало – добрий, порядний мужик. Міг допомогти з вирішенням певних проблем. Якщо дивитися на його оточення, то враження складалося трохи протилежне. Може, в іншій сфері проявляв себе не так, але я про це не знаю.
– Дроздник влаштував у "Металісті" справжній розпродаж – команду залишали всі, кого тільки можна було продати. Зрештою, маршрути були непогані – "Динамо", "Спартак", Ізраїль.
– Якщо людина бачить, що можна заробити і не дивиться при цьому вперед, у майбутнє, то такий шлях має право. Це зараз беруть 15-річного хлопчину і намагаються його виховати, а потім продати. В "Металісті" ніхто стратегічно не думав про те, що буде через 5-6 років. Жили сьогоднішнім днем.
– У 90-ті роки відносини з суддями були важкі?
– Навіть у нефутбольному житті такий принцип – хто має гроші, той може, якщо і не все, то багато. Я не дивувався свавіллю. Відчувалося, як команду вбивали неодноразово. Важко було у матчах на заході країни – не знали, чи повернемося додому після ігор з деякими командами.
– В другому чемпіонаті "Металіст" підсилили Віталій Пушкуца, Сергій Шищенко, Владислав Прудіус. Свіжості додали?
– Влад міг таке придумати! Перекинути через себе, побігти і забити гол. Його ж відразу "Динамо" забрало – просто так в Київ не беруть. Той же Пушкуца створював голи з нічого, серйозний талант.
– Команда у тому сезоні фінішує п’ятою і пробивається у півфінал Кубка. Зате вже наступного року вилітає з Вищої ліги. По ділу?
– Думаю, що так. Значить недопрацювали, рівень виконавців не дозволяв залишитися у Вищій лізі.
На фото: Євген Лемешко
– Розпочали ви той сезон з Євгеном Лемешком на посту головного тренера. Однак після перших 14-ти турів "Металіст" мав лише дві перемоги. Тренера звільнили.
– Євген Пилипович вже закінчував свою кар’єру. Мені здається, що ставлення у нього змінилося. Напрягу жодного – сміялися до тренування, під час і після. Пік Лемешка був тоді, коли "Металіст" вигравав Кубок СРСР ще в давні часи. А у 90-ті, напевно, Євген Пилипович вже відпочивав від життя і отримував насолоду.
"Приїхав до мене майор НКВС, арештував і забрав у "Динамо". Безсмертні цитати Євгена Лемешка
– Вам такий підхід подобався?
– Так, сміятися завжди приємно, особливо протягом всього тренування. Ні, не подумайте нічого поганого – Лемешко нас ганяв, бігали ми пристойно. Просто робили все це з позитивом.
– Кожен футболіст має свою історію про Євгена Пилиповича. Яка у вас улюблена?
– Вона у мене непроста. Ще при Дрозднику я отримав автомобіль. На команду їх 6 чи 7 дали. Сиджу у президента в кабінеті, а він каже: "Ось твої ключі від машини. Стоїть на території стадіону. Можеш забирати".
– У вас були водійські права?
– В тому й справа, що ні. Прийшов до авто, ВАЗ-2107, відкрив двері, посидів 5 хвилин і пішов. Так робив кілька разів. Одного разу товариш каже: "Давай покатаємося". Він сів за кермо, поїздив по території стадіону і запропонував: "Сідай, спробуй і ти".
– Послухалися?
– Погода була не найкраща – сніжок падав, вже вечоріло. Я рушив з місця... Їду і відчуваю, що нас заносить. Досвіду ж нема...
– Цікаво.
– Тисну на гальма, але вже пізно – все одно правим боком в’їжджаю у Північну трибуну. Як дав! Бік зім’яв, фари побив.
– Як виходили з ситуації?
– Машину відігнали і пішли додому в очікуванні. Зранку у нас за розкладом тренування і невеликі збори. Лемешко розповідає про теорію, все серйозно… Раптом тренер запитує: "Ви мені скажіть, як Карабута може забивати голи, якщо він думає, де йому бампер новий купити?!" Всі в сміх… Як він про це дізнався? Камер не було, але від Пилиповича нічого не приховаєш (сміється).
Далі буде.
Андрій Шулятицький: Водій увімкнув у салоні паяльну лампу і пішов пити чай – автобус "Карпат" згорів
