Діамант із Ямайки забив шедевр на Маракані й став легендою Ліверпуля – батьки дізнались правду в газеті
"Футбол 24" розповідає про подвиги особливого вінгера збірної Англії 80-90-х.
Джон Барнс і Баррі Венісон у Ліверпулі / Getty Images
Всі інсайди про зірок збірної України.
"Я вирішив стати футболістом у той момент, коли побачив, як грає він. Я навіть не уявляв, що з футбольним м’ячем можна виконувати такі трюки", – пригадував Стівен Джеррард.
"У дитинстві я любив дивитися футбол і пам’ятав прізвища майже всіх гравців, – бере слово Френк Лемпард. – Були й кумири. Наприклад – він".
"Я ніколи не відчував симпатій до Ліверпуля, але захоплювався грою цього футболіста", – додає Раян Гіггз.
Три ікони АПЛ 90-2000-х виросли на матчах Джона Барнса. Навіть чарівники із збірної Бразилії поштиво скидали перед ним капелюха. Що вже казати про більш прямолінійних суперників у англійському чемпіонаті.
Атлетизм та м’яка пластика були закладені в ньому самою природою. Джон народився в сім’ї тринідадця і ямайки. Батько дослужився до полковника, мати працювала теле- і радіоведучою. Вони мешкали в Кінгстоні і за мірками столиці Ямайки вважалися багатими людьми. Як справжній офіцер, Кен Барнс мріяв, що син продовжить його справу. А для цього потрібна хороша освіта.
Коли Джону виповнилося дев’ять років, його відправили навчатися у престижну школу аж на Туманний Альбіон. Учень з нього був посередній, зате у футбол він грав найкраще. Слава про тямущого підлітка із аматорського клубу Садбері Корт швидко поширилася передмістями Лондона. Найшвидше зорієнтувався Уотфорд. У клуб якраз солідно вклався епатажний поп-співак Елтон Джон, тут вже кілька років успішно працював один із найперспективніших тренерів країни Грем Тейлор. "Шершні" декларували амбіції піднятися в найвищий дивізіон.
У вересні 1981-го Барнс дебютував за Уотфорд, а вже за підсумками сезону його нова команда таки оформила вихід в еліту. "Джон – справжній діамант, який я пригледів у любительському футболі, – згадував згодом головний тренер Уотфорда. – Такі гравці з’являються раз на сто років, тож я не мав права його прогавити".
Цікаво, що батьки Барнса на далекій Ямайці дізналися про подвиги свого сина лише з газет. Суворий батько-офіцер навіть збирався влаштувати Джону добрячу головомийку, але швидко змирився, оцінивши масштаб таланту неслухняного нащадка.
Новачки увірвалися в перший дивізіон, відчинивши двері з ноги, і влаштували ситим завсідникам справжній переполох. Двічі прибили Арсенал (2:1, 4:2), рознесли Брайтон (5:0), Лутон (5:2), Сандерленд (8:0). Навіть чемпіонський Ліверпуль дотисли на рідному Вікарідж Роуд (2:1). "Редс" це не завадило взяти черговий титул, а от сенсаційними віце-чемпіонами Англії 1982/83 стали саме "шершні", які на одне очко випередили МЮ. Є путівка в Кубок УЄФА, а дуету екзотичних страйкерів Уотфорда – запрошення в збірну Англії від Боббі Робсона.
Окрім Барнса родоначальники натуралізували його одноклубника Лутера Бліссетта, який став найкращим бомбардиром чемпіонату із 27 м’ячами і теж походив з Ямайки. Щоправда, спочатку англійська торсида вибухнула обуренням – тут ще не звикли бачити темношкірих гравців у футболках із трьома левами. Бігав лише Вів Андерсон, захисник Ноттінгем Форест, котрий регулярно чув на свою адресу чимало такого, про що не говорять у пристойному товаристві.
Та хейтери швидко змінили гнів на милість. Десятого червня 1984 року Англія приїхала на легендарну Маракану, щоб зіграти з Бразилією товариський матч. Перед самісінькою перервою лівий вінгер родоначальників підхопив м’яч, віртуозно обійшов п’ятьох суперників, а потім ще й голкіпера – і закотив у порожні ворота. Це був Джон Барнс.
"Він не англієць, а бразилець!" – дійшов висновку Теле Сантана, наставник "селесао", характеризуючи Барнса після завершення поєдинку, який Бразилія програла 0:2. У другому таймі перемогу гостей закріпив Марк Хейтлі, новачок Мілана.
І все ж Боббі Робсон недостатньо вірив у свого вінгера. На ЧС-1986 морив його у запасі. Коли ж Англія "горіла" Аргентині в тому епічному чвертьфіналі з "Рукою Бога", Барнс з’явився лише на останні 16 хвилин. Невдовзі знайшов асистом Гарі Лінекера, але більшого зробити вже не встиг.
Тим часом Уотфорд після сенсаційного срібла помітно здав позиції. Двічі поспіль "шершні" ставали одинадцятими, а в рік мексиканського Мундіалю – дванадцятими. Лідери команди потихеньку розбігалися. Після кампанії 1986/87, де клубу ще вдався ривок на дев’яту сходинку, настав час прощатися і вожакам. Наставник Грем Тейлор прийняв Астон Віллу, а капітан Джон Барнс перейшов у Ліверпуль за чималі на той час 900 тисяч фунтів.
Варто сказати, що трибуни Енфілда прохолодно і навіть вороже сприйняли новачка. Причина все та ж, що й у збірній Англії – колір шкіри. Але легкість, з якою Барнс вписався в основний склад "червоних", а також їхня феєрична серія із 29 матчів без поразок розтопили кригу в серцях скаузерів. Джон грав за пів команди – і в захисті відпрацьовував, і в атаці встигав забивати шедеври. Його м’яч у ворота Квінз Парк Рейнджерс досі вважається одним із найкрасивіших в історії Ліверпуля. Вінгер здійснив рейд із центру поля, обігравши кількох суперників у стилі Марадони, а тоді засадив м’яч у сітку. Постраждав від Барнса, до речі, сам Девід Сімен – майбутня легенда Арсенала і збірної Англії.
Із Ліверпулем наш герой двічі став чемпіоном Англії, ще двічі брав Кубок, неодноразово визнавався найкращим футболістом країни. Але така вже доля швидких технічних вінгерів – опоненти, не бажаючи пошитись у дурні, летіли проти Барнса у жорсткі підкати. На ЧС-1990 він їхав із цілим букетом перенесених травм, тож не зміг проявити свої найкращі якості. До того ж зійшла зірка феєричного Пола Гаскойна.
Наступного року змінилася ситуація і в клубі. Кенні Далгліш пішов у відставку після шести успішних років на посаді, натомість Ліверпуль очолив Грем Сунесс – ще одна легенда Енфілда. Але тренерського досвіду йому помітно бракувало.
"Грем чомусь вирішив, що я буду кориснішим попереду, поруч з Іаном Рашем, – розповідає Барнс. – Я відреагував на цю ідею скептично, все-таки 28 років – не найкращий вік для зміни амплуа. І я мав рацію. Якщо раніше ми з Іаном розуміли один одного з півслова, то тепер щось розладналося. Мені довелося багато часу проводити без м’яча, це гнітило. Не люблю займатися не своєю справою".
Помилкові тренерські рішення та "вавилон" між ігровими ланками започаткували глобальну кризу Ліверпуля – 30 (тридцять!) років без чемпіонського титулу. Сунесса змінив Рой Еванс, потім були Ульє і Бенітес, які хоча б єврокубки привезли на Енфілд, але у Прем’єр-лізі все залишалося по-старому.
Щодо Джона, то влітку 1997-го він перейшов догравати у Ньюкасл – не зміг відмовити Далглішу, тренеру, який найкраще вмів використовувати Барнса на полі. Фанати Ліверпуля, котрі свого часу зустріли темношкірого новачка свистом, тепер проводжали його зі сльозами на очах. У численних опитуваннях щодо найкращого гравця за всю історію клубу Джона часто називають серед топ-5. Вище тільки Далгліш, Джеррард, Раш і Фаулер.
