"Коли Шериф забив Реалу, я з переляку аж матюкнувся": Юрій Вернидуб очима свого сина – зворушливе інтерв’ю
Ексклюзив "Футбол 24" із Віталієм Вернидубом, лідером луганської Зорі, старшим сином українського тренера, нова команда якого стала головною сенсацією стартових турів Ліги чемпіонів.
Не полишає стійке відчуття, що цьогоріч Україна представлена в ЛЧ не двома, а одразу трьома клубами. І хоча тираспольський Шериф є прямим конкурентом Шахтаря, виступ молдовської команди під керівництвом Вернидуба нікого не залишає байдужим.
Вже завтра андердог, який очолює групу D із максимальною кількістю очок, зіграє на величному Джузеппе Меацца проти роздратованого Інтера. А сьогодні Футбол 24 публікує відверту розмову із Вернидубом-молодшим. Яким було виховання від Юрія Миколайовича? Як тренер переживає невдалі моменти? Чи існують конспекти Вернидуба і чому не бажано малювати його у капелюсі шерифа?
"Я пишався батьком"
– Віталію, ваш перший особливий спогад про батька?
– На думку спадає період, коли я почав відвідувати його матчі за Зеніт. Це був 1997 рік, вже не раннє дитинство, але дійсно яскраві враження від нього, як від футболіста. Згадую ті епізоди, коли батько грав на Петровському. Я подавав м’ячі, завжди обирав позицію за його воротами – щоб бути ближче до нього. Ось такий спогад про батькову кар’єру – її розвиток я бачив із перших рядів.
– У той час вся сім’я жила у Санкт-Петербурзі?
– Так, три роки – з 1997-го по 2000-й. Батько був капітаном команди, вигравав Кубок Росії. А я саме там зробив свої перші кроки у дитячому футболі – школа "Смена".
– Те, що батько – капітан Зеніта, додавало вам авторитету в очах однокласників?
– Для мене це, звісно, була гордість. Я пишався батьком. Тим паче, що він, попри статус легіонера, був капітаном російської команди. За достатньо короткий проміжок часу – буквально через півроку після свого приходу – отримав капітанську пов’язку.
– У тому Зеніті виступало чимало українців – Співак, Горшков, Бабій. Дружили сім’ями?
– Ще Роман Максимюк був, Сергій Попов. Усі спілкувались між собою, підтримували один одного. Те саме робили їхні дружини і діти. У вільний час ходили в гості. Словом, було дуже комфортно. Справді – дружили сім’ями.
– Народилися ви у Запоріжжі, як вказано на Вікіпедії?
– Ні, у Житомирі. Щоправда, дуже короткий проміжок часу провели у цьому місті. Далі було Запоріжжя – основний період ігрової та тренерської кар’єри батька. Тут вже осіли.
– На початку скрутних 90-х футбольної зарплати батька сім’ї вистачало?
– Чесно кажучи, я в ранньому віці про це не думав і не помічав. Але сім’я ні в чому не відчувала потреби. Харчувалися нормально, жили у повноцінній квартирі, батько мав автомобіль. Не знаю, можливо він і стикався із затримками зарплати, але я цього не відчув – у мене було нормальне дитинство.
– Сезон 1993/94 Юрій Миколайович провів у німецькому клубі Хемніцер. Брав вас із собою?
– Так. Сім’я жила там якийсь час. Достатньо добре пам’ятаю нашу німецьку квартиру, а також деякі матчі, на які ми приходили, щоб повболівати за батька.
– Німеччина, у порівнянні з Україною, здавалася космосом?
– (Усміхається) У мене вже тоді, у 1994-му, з’явилася приставка Sega – батько подарував. Тож ви самі прекрасно розумієте, що для дитини це був космос. Мені вже не треба було Німеччини – я не хотів виходити з дому. Один із найяскравіших спогадів у моєму житті.
– Якісь слова німецькою мовою вдалося вивчити?
– Ні. Батько німецькою щось трохи знав і умів, але ми з мамою її не освоїли. Напевно, занадто мало часу провели у Німеччині, не було особливої потреби вивчати.
"Підняв руку, дав по сраці, а потім сам сидів у кутку і плакав"
– Постійні роз’їзди, тренування, збори. Чи достатньо часу Юрій Миколайович приділяв вашому вихованню?
– Звичайно, що в період його ігрової кар’єри мені хотілося, щоб батько більше часу проводив із сім’єю. Але зараз проектуєш цю ситуацію вже на своє життя і розумієш, що від цього нікуди не подітись. Упродовж футбольної кар’єри постійно доводиться чимось жертвувати – часом і своєю сім’єю.
Попри те, батько завжди виступав для мене і мого брата авторитетом. Вистачало одного його погляду або одного слова, щоб все було, як треба. Щоб порядок і дисципліна. Батько був достатньо суворим.
– Ременем по м’якому місцю міг пройтися?
– За все життя, якщо не помиляюся, таке трапилось тільки одного разу. Коли мені було 6-7 років. Причому, я цього випадку практично не пам’ятаю – мама мені розповідала. Каже: "Батько підняв руку, дав по сраці, а потім сам сидів у кутку і плакав – йому було соромно за те, що скоїв". Надалі вже ніколи мене не бив. Я ж кажу: мені вистачало одного його погляду.
Юрій Вернидуб із дружиною Лесею
– Свого часу Юрій Миколайович розповідав мені про свого батька: "Мій тато був прекрасною людиною. Звичайний роботяга". А яким вам запам’ятався ваш дідусь?
– Дуже доброю людиною був мій дідусь. Не пам’ятаю, щоб він колись із кимось сварився чи бодай підвищував голос. Для нас він був святою людиною. Поруч із ним я почувався надзвичайно комфортно. Проводив багато часу у них вдома – батьки мене залишали на літо. Дідусь завжди розповідав мені різні цікаві історії зі свого минулого. Він пережив війну. І футбол ми дивилися разом по телевізору. Постійно були разом.
– Дідуся не стало у 2017-му. Батько вже оговтався від непоправної втрати? Час лікує?
– Так, певний час минув, батькові стало легше. Але все одно – для нього це був важкий удар. І батько, і мати відійшли приблизно в один період. Тим паче, мій тато – емоційний, йому довелося вкрай непросто. Дякувати Богу, минув час і він трохи оговтався. Сподіваюся, буде йому вже легше.
"Було помітно, що він спалював себе зсередини"
– Пригадуєте день, коли ви підійшли до батька і сказали, що маєте твердий намір займатися футболом?
– Спершу, упродовж деякого часу, я займався баскетболом. А вже у Санкт-Петербурзі тато запропонував: "Хочеш? Спробуй". Привів мене у футбольну школу – і пішло-поїхало. Втягнувся.
– На початку 2000-х він працював у тренерському штабі запорізького Металурга, а ви перейшли у школу цього клубу. Присутність батька допомагала?
– Важко сказати. Звичайно, це на мене тиснуло. Старався виділитись, не підводити батька, але – самі розумієте – завжди будуть розмови навколо цього. З цим стикається кожен син, якщо його батько – на керівному посту або тренер. Час минув і, сподіваюся, розставив усе по своїх місцях. Думаю, своєю працею і ставленням до футболу, а не якимось блатам, я заслужив того, що маю на даний момент.
– Чи займався він із вами вдома – додатково, факультативно?
– Батько ніколи не тиснув на мене в цьому плані, не змушував. Завжди казав мені: "Якщо у тебе йде від душі, якщо ти сам вирішив поцікавитися моєю думкою, то підходь і запитуй. Я за вуха тебе тягнути не буду. Але коли є бажання – підемо потренуємось". Все було, як то кажуть, на добровільних засадах.
– Ігор Ємець, син легендарного Володимира Ємця, розповідав мені: "Прокидаюся якось вночі після поразки, щоб сходити у туалет, який тоді ще розташовувався на вулиці. Йду і бачу: стоїть батько біля прочиненої кватирки і курить. Вже тоді я зрозумів для себе, що це за робота така – тренерське ремесло. Ми спимо, а батя стоїть аж до світанку і курить". Як ваш батько переживає невдачі?
– Спершу дуже важко вдавалося йому це пережити. Особливо, коли якісь серйозні матчі. Було помітно, що він спалював себе зсередини. Причому, спалював дуже сильно. Але зараз минув час, я бачу, що батько стає досвідченішим і мудрішим тренером. Йому набагато легше вдається справлятись із негативними емоціями, хоча вони все одно наявні. Не скажу, що він не спить ночами. Головне – дожити до наступного тренування, пропустивши все крізь себе. А там – новий тиждень, новий цикл підготовки. Це допомагає оговтатися.
– Пригадуєте свій матч, після якого отримали компліменти від Юрія Миколайовича? І взагалі, він щедрий на похвалу?
– Пригадую єдиний випадок. Це був мій перший рік у Зорі, виникла складна ситуація. Спільними зусиллями ми видряпались з того становища і залишились у Вищій лізі. А я, варто сказати, не хотів переходити до батька в Зорю – щоб не було зайвих балачок, проте він мене тоді переконав: "Хто, якщо не ти? Кому я в такій ситуації можу довіряти? Ти мені потрібен". І от, вже після закінчення чемпіонату ми сиділи, розмовляли. Батько мене тоді по-справжньому похвалив. У той момент відбувалося його становлення, як тренера, і я взяв у цьому участь.
"У такі моменти до нього не додзвонишся"
– Таким щасливим, як зараз, ви його раніше бачили?
– Зараз у його житті, звісно, абсолютно новий період. Відбувся емоційний підйом. Так – він дуже щасливий, умотивований, готовий працювати кожного дня і 24 години на добу. Такий успіх, такі результати спонукають викладатися ще більше. Був період, коли батько ставав бронзовим призером із Зорею, траплялися хороші матчі і гучні перемоги. Але ті перемоги, яких він добився із Шерифом, є на даний момент піком. Сподіваюся, це далеко не кінець, і він зуміє ще гучніше заявити про себе та про свою команду Шериф.
– Цікаво, як ви особисто відреагували, коли Тілль забив шедевральний переможний м’яч у Мадриді?
– Ми дивилися трансляцію всією сім’єю. Навіть сина не відпустив наступного дня до школи, залишив вдома, бо пізній матч: "Давай дивитися". Якщо чесно, то я не повірив. Думав, зараз щось відбудеться – або пролунає свисток, або скасують. Людина чудово виконала, влучила так неймовірно – ще й на 90-ій хвилині. Це фантастика! Незабутні емоції пережили не тільки ті футболісти, які брали участь у матчі, але й вся наша сім’я була ошелешена.
– Коли залетів м’яч у сітку, ви стрибали, сміялися чи плакали? Якою була емоція?
– Я з переляку аж матюкнувся (Усміхається). Вчасно зупинився, бо поруч діти. Це було фантастично. Я підскочив з дивана, тішився неймовірно.
– У ту щасливу ніч вдалося додзвонитись до батька?
– Ні, ні (Усміхається). У такі моменти до нього не додзвонишся. Я вже знаю, що краще починати з наступного дня – десь близько 12-ї години, щоб таки потрапити до нього на телефонну аудієнцію.
– У вівторок – матч проти міланського Інтера. Чекаєте з оптимізмом?
– Так, сподіваюся, що все у них вдасться. Зараз, звичайно, важче буде, адже про недооцінку від суперників мова не йтиме. Всі бачать, скільки у Шерифа очок і як вони грають. Тож налаштовуватись будуть відповідно. Але вірю, що команда просто зобов’язана продовжити свою єврокубкову ходу. Маю надію побачити Шериф у весняній стадії єврокубків.
– Тривалий час після Зорі Юрій Миколайович перебував без роботи. Він відпочивав, їздив на стажування. Вам не дивно, що ситуацією не скористалися Динамо, збірна України чи якась добротна команда УПЛ?
– Ми розмовляли з ним на цю тему. Обоє дійшли до висновку, що так повинно було трапитися. Йому належало відпочити, перезапустити тренерську кар’єру, переглянути певні нюанси. На мою думку, він із цим впорався просто блискуче. Результати у Солігорську і Шерифі це тільки підтверджують. Батько побував на стажуваннях, поспілкувався з тренерами хорошого рівня і зробив для себе висновки, почерпнув нові тенденції. На щастя, він ніколи не ухиляється від розвитку, намагається інтегрувати якісь новинки у свій тренувальний процес.
"Малюють із капелюхом шерифа. Мені смішно за цим спостерігати"
– Кілька років тому зізнався, що інтенсивно вивчає англійську мову. Які успіхи?
– Краще, звичайно, але однаково є куди рости (Усміхається). Продовжує займатися, старається, але у такому віці вивчати мову вже дещо важче. Він – великий молодець, що знаходить у собі прагнення до саморозвитку.
– Кажуть, що в кожного успішного тренера є власні конспекти. Конспекти Вернидуба існують?
– Ні. Півроку, рік – і все змінюється. Постійно намагається видозмінювати тренувальний процес. Футбол же не стоїть на місці. Батько намагається йти із ним у ногу – щось додавати, щось вилучати. Все залежить від того, який підбір футболістів у нього на даний момент. Так, він має базові вправи у плані бігової роботи, базові тактичні елементи, але все решта у нього змінюється.
– Нещодавно він сказав: "Не вірю, що мене запросять у Барселону". А ви вірите?
– Ну, думаю, важкувато буде (Усміхається). Я сподіваюся, що він отримає хорошу цікаву пропозицію від команди, яка ставитиме серйозні завдання, співмірні з його амбіціями. Хоча й зараз у нього достойна команда.
Багато людей ходять, розповідають, що це не рівень. Щось там малюють – із капелюхом шерифа. Мені іноді смішно за цим спостерігати. Коли у телепередачах його малюють на фоні тренера Шахтаря. Якщо ви малюєте Вернидуба у капелюсі шерифа, тоді вже й тренера іншої команди малюйте в касці шахтаря. Я вважаю, що люди повинні з більшою повагою ставитися, насамперед, до того клубу, який тренує мій батько. Та й він сам заслужив на повагу. У нього зараз нормальна команда, але йому ще є куди рости – і він цього доб’ється.
– Батькова діяльність надихає вас розпочати власну тренерську кар’єру?
– Звичайно, я ніколи від цього не відмовлявся. Завжди хотів після завершення ігрової кар’єри стати тренером, вивчитися, пройти хорошу школу. Поради батька мені у цьому допоможуть. Взагалі, мені поталанило грати під керівництвом чудових спеціалістів. Коли почеплю бутси на цвях, хочу поспілкуватися з ними в особистих бесідах. З тим же Романом Григорчуком, з тим же Віктором Скрипником – але вже у ролі колишнього футболіста. Ну й із батьком. У нього переді мною ніяких секретів не буде.
– До речі, Юрій Миколайович знаходить час, щоб зараз переглядати матчі Зорі?
– Так. Зокрема, приїжджав на Ворсклу, коли ми грали з Полтавою вдома. Приїжджав перед матчем із Десною, але позаяк я був травмований, на гру він не пішов. Зазвичай намагається дивитись по телевізору, якщо є змога.
– Зоря невдало стартувала в Лізі конференцій. Попереду – софійський ЦСКА. Реванш буде?
– Це Софія у нас повинна реванш брати, адже ми її вже проходили зі Скрипником. Але в плані того, які результати ми продемонстрували з іншими командами, – так, пора нарешті набирати очки і показувати хороший футбол в Лізі конференцій. Сподіваюся, це нам вдасться.
показати приховати