"Це неприпустимо для клубу рівня Динамо": Кабаєв – про провал у єврокубках та УПЛ, збірну і теплі стосунки з Шовковським

"Не та статистика, якою хочеться пишатися"

– Владиславе, я не можу оминути тему зміни іміджу. Бачу, що думки людей у коментарях розділилися: хтось вважає, що це особиста справа кожного спортсмена, хтось каже, що це не на часі. Тим більше на тлі не дуже вдалих результатів команди фанати дуже гостро реагують на такі речі. Як ти до цього ставишся? І наскільки футболістам зараз загалом важко, зважаючи на суспільні настрої, демонструвати свій рівень життя, експериментувати зі стилем та іміджем?

– Багато читав різних коментарів, але, мабуть, позитиву було більше. На вулиці теж отримував компліменти, зокрема від знайомих. Я робив це не для суспільства і не для соцмереж, а для себе. Дуже давно цього хотів.

Чи коректно чекати, поки Динамо стане чемпіоном, щоб порадувати себе новою зачіскою або пофарбуватися? Я хочу цього зараз, а не колись потім. Раніше ж було так: команда програвала – і всі голили голови, але кожному своє. Це моє життя, ми живемо один раз. Чому я маю собі відмовляти? Я закрив свій гештальт, якщо можна так сказати. І мені це подобається.

Щодо демонстрації свого життя в соціальних мережах, то, думаю, зараз це справді не на часі. Навіть не через те, що нам не вдалося стати чемпіонами, а тому, що в країні триває війна. Ми така команда, ми такі гравці, які часто фігурують у медіа. Тому треба розуміти, що ти говориш і що публікуєш. Загалом на хейт і подібне реагую з посмішкою.

– Бачу, що зараз ти дуже активний у соціальних мережах. Це наслідок травми й тривалої відсутності футболу у твоєму житті? Чи ти просто змінив пріоритети? Адже дехто намагається триматися подалі від медіа: хтось цього не хоче, хтось не вміє, а хтось боїться реакції оточення. Водночас це чудовий інструмент для побудови власного бренду й додаткового заробітку. До якої категорії ти себе відносиш?

– Ми живемо у XXI столітті, тому медіа та соціальні мережі зараз є невід'ємною частиною життя. Ми бачимо, що багато популярних футболістів знімають блоги про себе. Ті самі Холанд чи Неймар використовують соціальні мережі як інструмент комунікації. Вони створюють дуже якісний контент, і мені це подобається. Я із задоволенням дивлюся матеріали про їхнє відновлення, тренування та життя поза футболом.

В Україні такого контенту практично немає. Суспільство по-різному реагує на подібні речі. Я теж, можливо, хотів би колись зробити щось схоже, але, мабуть, трохи згодом.

Щодо того, чому зараз став більш активним, то це справді певною мірою пов'язано з тим, що я тривалий час був без футболу. Я активно тренувався, багато працював із психологом. Для мене це стало кроком вперед, адже раніше існував великий внутрішній бар'єр: я боявся щось публікувати, висловлювати власну думку, вступати в дискусії чи навіть просто підтримувати діалог із людьми, не пов'язаними з футболом.

Зараз я не розглядаю соціальні мережі як спосіб заробітку. Мені подобається спокійно пояснювати людям те, що їм цікаво. Адже футбольне життя – це одне, а багатьом цікаво побачити, як футболісти живуть за межами поля.

Останні два роки я дуже добре спілкуюся з Назаром Волошиним. Він молодий, прогресивний та енергійний хлопець. Ми багато говоримо про футбол, але у вільний час обговорюємо й інші теми: блогерство, контент, те, як футболісти за кордоном ведуть свої соціальні мережі, який імідж формують і як подають себе аудиторії. Ми досліджуємо, наскільки подібний формат міг би бути цікавим і для українського футбольного середовища.

Тому наразі для мене соціальні мережі – це насамперед інструмент, який дозволяє показати своє життя під іншим кутом, не лише через призму того, що люди звикли бачити на футбольному полі.

– У професійному спорті про роботу з психологом досі говорять не так часто. Ти звернувся до спеціаліста з власної ініціативи чи тобі хтось це порадив? І чи пов'язана ця робота, насамперед, із травмою?

– Я займаюся вже тривалий час. Почав ще наприкінці свого ігрового періоду в Зорі. Тоді змінився тренер, багато хлопців пішли з команди, а мені самому хотілося чогось нового. Було відчуття, що я там уже засидівся.

Коли перейшов у Динамо, потрапив у важкий період – і для команди, і особисто для мене. Я зрозумів: якщо зараз не звернуся до психолога, то мені буде дуже складно вибратися з цієї ями. У той момент мені не хотілося ні грошей, ні слави. Хоча я завжди мріяв потрапити в такий великий клуб, як Динамо, у мене була повна апатія до футболу. Але я розумів, що це нормально: у кожного бувають такі періоди.

Я читав інтерв'ю різних футболістів, зокрема Маркуса Рашфорда, які відкрито говорили про роботу з психологами. Тому я цього не цураюся. Займаюся вже близько чотирьох років – стабільно, намагаюся зустрічатися раз на тиждень, іноді двічі.

Це допомагає мені не лише у футболі, а й у звичайному житті: у сімейних справах, у стосунках із дружиною, у спілкуванні з дітьми. Я вже якось говорив, що в майбутньому мені було б цікаво спробувати себе в менторстві – працювати у сфері спортивної психології, бути ментал-коучем для спортсменів. У нас цей напрямок поки що не надто розвинений, а спеціалістів саме зі спортивної психології дуже мало.

Я бачу це на власному прикладі: мені така робота справді допомагає. Вона рятує мене у складні моменти, виводить на новий рівень і дозволяє зовсім інакше дивитися на багато речей.

– Я бачила, що серед гостей на весіллі Назарія та його обраниці було не так багато гравців Динамо – їх буквально можна перерахувати на пальцях однієї руки. Чи може це свідчити про якісь проблеми всередині колективу?

– Ми з Назаром цього не обговорювали. Того самого дня весілля було у Володимира Бражка та Даші. Можливо, це просто не так активно висвітлювалося.

Хтось із хлопців пішов на весілля до Назарія, хтось – до Володимира, дехто взагалі не був у Києві. Наскільки я розумію, Назар свідомо робив невелике свято лише для найближчих людей. Це була дуже сімейна історія – здається, до двадцяти гостей.

Тому я б точно не пов'язував це з якимись проблемами всередині команди. Наскільки можу судити по собі й по Назарію, у колективі таких речей немає. Ми добре спілкуємося як із молодшими хлопцями, так і з ветеранами. Особливо останні рік-два в команді дуже хороший мікроклімат.

– Цей сезон вийшов для тебе дуже суперечливим. З одного боку – 25 матчів, два голи, три асисти, можливість проявити себе в чемпіонаті, Кубку та єврокубках. З іншого – уже друга травма за відносно короткий період. Які емоції переважають після такого року: задоволення від того, що встиг зробити, чи розчарування через те, що міг дати команді значно більше?

– Насправді раніше я не мав таких серйозних травм і не випадав із футболу на тривалий час. Можливо, ще в юнацькому віці були якісь складніші ушкодження, але останніми роками все обмежувалося двома-трьома тижнями відновлення – і я повертався на поле. Цього разу все вийшло інакше.

Після першого УЗД сказали, що все добре. На зборах теж здавалося, що ситуація нормалізується. Але в підсумку стався рецидив, і виявилося, що потрібна операція. Так я опинився в Німеччині. Після цього почалася дуже тривала реабілітація.

Спочатку всі думали, що відновлення триватиме близько трьох тижнів, але процес затягнувся. Зараз розумію, що ще щонайменше два тижні бігової роботи я точно пропущу. Чи встигну відновитись до перших єврокубкових матчів, поки не знаю. Багато залежатиме від того, як почуватиметься нога. Але грати хочеться неймовірно сильно.

Якщо говорити про минулий сезон, то я розумію, що міг дати команді більше. Для футболіста моєї позиції два голи і три асисти – не та статистика, якою хочеться пишатися. Завжди є бажання виходити на десять і більше результативних дій за сезон.

Водночас я розумію, що моя цінність на полі не вимірюється лише цифрами. У мене є сильні сторони, але є й недоліки, над якими потрібно працювати. І я це роблю.

У мене є тренер із нейрошвидкості, є тренер із тактики. Після командних занять я часто залишаюся, щоб допрацювати окремі елементи гри, приділити увагу деталям, яких мені бракує. Я вірю, що ця щоденна робота рано чи пізно дасть результат. Головне – не зупинятися і продовжувати рухатися вперед.

– Коли команда розпочне підготовку до нового сезону, ти вже будеш разом із загальною групою, чи для тебе передбачено індивідуальний план? Як зараз виглядає твій процес повернення до повноцінних навантажень?

– Спочатку планувалося, що я працюватиму разом з основною групою, але в більш поблажливому режимі. Зараз тренуюся щодня, поступово збільшую навантаження, але це ще не бігова робота. Основний акцент поки що на реабілітації та відновленні.

Команда збирається 12-13 червня, а 14-го вирушить на збори до Австрії. Якщо все буде добре, то вже там, приблизно за два тижні, спробую повернутися до бігової роботи. Поспішати не хочеться – зараз головне пройти всі етапи відновлення правильно.

– Наскільки складно психологічно переживати повторні травми? Чи були моменти, коли ловив себе на думці: "Чому це відбувається саме зараз?" Як загалом змінилося твоє ставлення до власного здоров'я, відновлення та навантажень?

– Таких думок у мене не було. Думаю, раніше вони могли б з'явитися, але зараз я вже більш досвідчений і розумію: це спорт, і від травм ніхто не застрахований.

Звичайно, прикро, що все сталося саме в той момент і за таких обставин. Це було на тренуванні, на зборах, коли ти лише набираєш форму. Спочатку я був упевнений, що все мине дуже швидко. Але коли відновлення затягнулося, стало психологічно важче. Перші тренування давалися непросто. Навіть зараз іноді з'являється певний страх і сумніви, коли розумієш, який обсяг роботи ще попереду.

Утім, таке життя спортсмена. Подібні випробування трапляються, і потрібно їх приймати. Вірю, що Бог не дає нам більше, ніж ми можемо витримати. Такі моменти роблять нас сильнішими. Можливо, це для чогось було потрібно, можливо, від чогось гіршого мене вберегло. Я переконаний, що попереду ще багато хорошого.

"Я розчарований тим, яку якість футболу ми показували. Так, для мене це провал"

– Поки ти відновлювався, Динамо переживало один із найважчих сезонів за останні роки. Давай чесно: для Динамо четверте місце в чемпіонаті – це провал?

– Я теж скажу, що це провал. Нас у цьому сезоні врятував Кубок України. Водночас треба відзначити Олександра Шовковського. Ми пройшли в турнірі Шахтар, і це великий плюс. Після цього сітка склалася для нас трохи сприятливіше, і ми отримали шанс виправити ситуацію.

Щодо якості гри, то попереду ще дуже багато роботи. Думаю, цій команді просто потрібен час. Не знаю, скільки саме, але всі ми чудово розуміємо: Динамо – це гранд українського футболу. Тому друге місце – це не катастрофа, але й точно не результат, який можна оцінити зі знаком плюс.

Ми всі хочемо вигравати і Кубок, і чемпіонат. Водночас український футбол стає дедалі конкурентнішим. Такі команди, як Полісся, Металіст 1925 і Шахтар, показують свій рівень і амбіції. Попереду буде цікаво, буде непросто, але саме за це ми й любимо футбол.

– Наскільки шокував вас прорив ЛНЗ? Команда без багаторічної історії, без статусу гранда, не просто вийшла до єврокубків, а реально відсунула клуби, які звикли бути нагорі.

– Я вже не перший рік граю в УПЛ і бачу, що майже щосезону з'являється команда, яку можна назвати сенсацією. Свого часу це була Зоря, яка кілька років трималася серед лідерів і конкурувала з Динамо та Шахтарем. Потім були Десна, Ворскла, зараз – Полісся і ЛНЗ.

Після першого кола я думав, що вони трохи здадуть позиції. Але треба віддати їм належне. Велика повага тренерському штабу та гравцям. Я знаю, скільки вони працюють, які в них навантаження і скільки бігової роботи виконують. Це величезна праця. Вони заслужили своє місце, дотерпіли і довели, що їхній результат – не випадковість. З ними справді було дуже непросто грати.

І взагалі круто, що навіть під час війни в українському футболі з'являються такі амбітні проєкти. Президенти клубів та акціонери продовжують інвестувати, їм небайдужий футбол. Думаю, вони навряд чи багато заробляють на цьому, але точно багато вкладають – і часу, і ресурсів.

Хотілося б, щоб і наступного сезону якомога більше команд заявили про себе. У того ж Чорноморця є хороші передумови для розвитку, у Лівого Берега – чудова інфраструктура. Кривбас має якісних легіонерів і теж може додати. Чим більшою буде конкуренція, тим цікавішим і сильнішим ставатиме наш чемпіонат.

– Попри всі проблеми в чемпіонаті, цей сезон подарував Динамо і чимало європейських емоцій. Якщо озирнутися на всю єврокубкову кампанію, складається враження, що вона вмістила все: провал, надію, великі перемоги, особисті успіхи й відчуття незавершеності. Якими кількома словами ти сам описав би цей європейський сезон?

– Я розчарований. Не можу сказати, що ми були найгіршою командою чи що в нас слабкий тренерський штаб. Але я розчарований тим, яку якість футболу ми показували. Ми точно можемо грати значно краще, ніж це було. Тому так, для мене це був провал.

Ми потрапили в яму – і морально, і фізично. Це було помітно в багатьох матчах: і в єврокубках, і в чемпіонаті. Згадати хоча б гру з Карпатами, коли ми пропускали на останніх хвилинах, чи матч з Оболонню. Багато хто був переконаний, що Динамо обіграє Пафос на Кіпрі, але цього не сталося – нас переїхали.

Я розчарований тим, як виглядала команда, і тим, як виглядав я сам. Водночас не можу назвати якусь одну конкретну причину. Таке трапляється з кожною командою. Просто важливо вчасно зробити правильні висновки. Можливо, ми зробили їх занадто пізно.

Якщо згадати початок, коли ми грали за Олександра Шовковського, то були хороші матчі з Партизаном, Рейнджерс, Зальцбургом. Можливо, нам тоді трохи не вистачило, щоб пробитись до Ліги чемпіонів, але навіть у тих зустрічах було відчуття, що команда жива: у нас були і якість гри, і бажання, і фізична готовність.

Потім суперники ставали менш статусними, але парадокс у тому, що наша гра не покращувалася. Навпаки, вона ставала гіршою. І це неприпустимо для клубу рівня Динамо.

Це чудово розумів тренерський штаб на чолі з Олександром Шовковським, це розуміли й самі футболісти. Але на тій короткій дистанції ми просто не змогли змінити ситуацію так, як хотіли. І це, мабуть, найбільше розчарування.

– Після поразок від Крістал Пелас (0:2) та Самсунспора (0:3) багато хто справді вже не вірив у команду. Що тоді відчувалося всередині колективу? Було розуміння, що ситуацію ще можна врятувати, чи все ж таки вперше закралися думки, що цей сезон у Європі може завершитися дуже швидко?

– Дуже важливо зберігати психологічну стійкість, особливо після таких ударів і невдач, які переживає команда. Це стосується не лише футболістів чи тренера окремо, а й всієї команди. У нас, мабуть, такий менталітет: коли пропускаєш один-два м'ячі чи програєш кілька матчів поспіль, стає психологічно важко. Після першої поразки приходить друга, потім третя, і ти ніби потрапляєш у замкнене коло. Опускаються руки, з'являється зневіра, і команда починає буксувати. Ти вже просто не віриш у позитивний розвиток подій для твоєї команди.

Ми бачимо, як у Європі команди, програючи 0:2 чи 0:3, знаходять у собі сили повернутися в гру і зробити камбек. Сподіваюся, ми теж до цього прийдемо.

У той період у мене була травма, тому я пропускав матчі й дивився їх по телевізору. Поки команда була на виїздах, я займався індивідуально, тому мені важко повною мірою говорити про атмосферу всередині колективу. Але негативні результати завжди сильно б'ють по психології команди.

Ми всі пам'ятаємо, як після останнього єврокубкового матчу сезону говорили про те, що наступного разу покажемо інший, значно кращий результат. Про це говорив і Буяльський, і всі ми. Але, якщо чесно, на мою думку, ми виступили навіть гірше.

Тому зараз хочеться доводити все не словами. Треба менше говорити і більше робити. Попереду нові єврокубкові матчі, і це хороший шанс реабілітуватися та показати, що ми зробили правильні висновки.

– Тим не менш, потім стався матч із Зріньскі – 6:0. Для вболівальників це був ковток повітря, а для тебе ще й особливий вечір: гол і асист. Наскільки ця гра стала для команди переломною? Чи можна сказати, що саме тоді ми побачили те Динамо, яким ви хотіли бути весь сезон?

– Другий тайм справді був хорошим. Так, наш суперник трохи підсів і в певний момент розклеївся, але це була й наша заслуга. Знаєте, коли читаєш про таких опонентів, іноді виникає спокуса їх недооцінити. Але я дивився деякі їхні матчі проти гідних суперників й розумів, що це доволі міцна команда. І в першому таймі вони це підтвердили.

Після тієї гри було багато коментарів у стилі: "Та кого ви обіграли?" або "Ну, забили й забили". Але для мене важливішим було інше – структура та якість нашої гри в другому таймі. Те, як ми переходили з оборони в атаку й навпаки, як взаємодіяли між собою на полі, як виконували стандартні положення. І найголовніше – та легкість, яка була в ногах і в голові.

Я не виходив на поле з думкою: "Треба відпрацювати, бо це моя робота". Я виходив із тим самим відчуттям, яке було в дитинстві: тобі просто дають м'яч, і ти шалено хочеш грати у футбол. Саме тому той другий тайм мене справді порадував.

І таких матчів було небагато, але вони були. Згадую той самий другий тайм проти Рейнджерс чи гру із Шахтарем у Львові. Це ті моменти, коли виходиш на поле і тобі справді хочеться все віддати, "розривати" заради результату.

Проблема в тому, що такий стан має бути з першої хвилини. А в нас інколи цей запал приходить запізно, і часу вже не вистачає, щоб усе виправити. Десь тисне результат, десь – критика, десь – очікування тренера, а десь ти сам починаєш тиснути на себе, з'являються сумніви й внутрішні проблеми.

Саме тому я займаюся з психологом. Для мене важливо зберігати цей голод – до гри. Ти маєш залишатися голодним до футболу, до нових викликів, до стосунків, до своєї дружини, до всього, що для тебе важливе. Тоді, як на мене, все складається правильно.

– У матчі з Омонією ти віддав результативну передачу, але команда все одно не отримала того результату, на який розраховувала. Після таких матчів не виникає внутрішнього конфлікту? З одного боку, ти розумієш, що зробив свою роботу й навіть допоміг команді результативною дією. З іншого – у футболі ніхто не згадує асисти, якщо команда не виконала завдання. Як із цим змиритися?

– Гол і асист – це, звичайно, круто. Усі ми трохи егоїсти. Коли забиваєш або віддаєш результативну передачу, думаєш: "Який же я молодець". Це особливі емоції, їх справді не купиш за жодні гроші.

Але я дуже самокритична людина. Після кожного матчу багато працюю над аналізом своєї гри. Переглядаю записи, розбираю епізоди разом із тренером Динамо. У нас є спеціаліст, хлопець із Польщі, з яким ми нарізаємо моменти й детально їх аналізуємо.

І навіть якщо я забив або віддав передачу, то це не означає, що я задоволений собою. Я можу водночас бачити багато браку в простих ситуаціях, розуміти, що десь не побачив продовження атаки, неправильно перебудувався, не допоміг партнеру чи не прочитав епізод так, як мав би.

Тому для мене важливіше не просто набрати результативні бали. Я краще не заб'ю, але проведу якісний матч – буду корисним і в атаці, і в обороні, працюватиму на команду. Бо якщо ти забив, але при цьому провів слабку гру, а команда в підсумку програла, то це не приносить справжнього задоволення.

Звісно, голи й асисти – це завжди приємно. Тим більше, що я не належу до тих футболістів, які роблять це дуже часто. Але найбільше задоволення я отримую тоді, коли можу чесно сказати собі: сьогодні я якісно відіграв усі 90 хвилин і зробив усе, що міг, для команди. Для мене це значно цінніше, ніж вирішити лише один окремий епізод.

"Мудрик – це футболіст топ-рівня, і ми всі розуміли, наскільки він важливий для збірної України"

– Тобі не здається, що від Динамо завжди вимагають трохи більшого? І вболівальники, і медіа часто мають дуже високі очікування щодо результату та якості гри. Якщо говорити про критику, то навіть після невдалих матчів Шахтаря в єврокубках навряд чи можна побачити стільки негативних реакцій, скільки отримує Динамо. Чому, на твою думку, так відбувається?

– Думаю, це пов'язано з історією клубу. Динамо і Шахтар – два найбільші бренди українського футболу. Шахтар багато років дуже гідно представляє Україну в єврокубках, і це заслуговує на повагу. Але в Динамо, мабуть, все ж таки більша історична спадщина і величезна армія вболівальників.

Іноді можу зустріти на вулиці бабусю чи дідуся й дивуватися тому, наскільки добре вони знають клуб, його історію та футболістів. Для багатьох людей Динамо – це не просто команда. Нас постійно порівнюють із командами, які свого часу здобували славу для клубу. Згадують ті великі результати й той футбол.

Але треба розуміти, що тоді були зовсім інші умови. Інший футбол, інша економічна ситуація. Сьогодні в Динамо дуже багато власних вихованців, молодих футболістів, які лише проходять етап становлення. Тому прямі порівняння не завжди коректні.

Я нормально ставлюся до критики. Вболівальники хочуть бачити Динамо сильним, хочуть результату, якісної гри, перемог. І ми цього хочемо не менше за них. Ми багато працюємо для цього.

Водночас потрібно чесно визнати: нам часто заважають індивідуальні помилки, окремі недопрацювання, брак стабільності. Але я дивлюся на нинішню команду з оптимізмом. Вона ще дуже молода і має великий потенціал.

У нас є багато талановитих хлопців, які можуть вирости в серйозних футболістів і грати на високому європейському рівні. Ті самі Редушко, Осипенко, Михавко, Коробов – це дуже перспективні гравці, у яких є всі передумови для прогресу. Зараз ця команда ніби пластилін – із неї ще можна зліпити дуже сильний колектив.

– Збірна України для тебе – це незакритий гештальт? І чи є думка, що якби не травма, то міг би отримати шанс уже від нового тренерського штабу? Ми бачимо, що Андреа Мальдера не боїться змін: він викликає молодих футболістів, дає їм можливість дебютувати. Водночас шанс отримують і більш досвідчені гравці. Тобто складається враження, що для нього визначальним є не вік, а форма та готовність футболіста.

– Насамперед я вдячний Сергію Станіславовичу Реброву за той виклик до збірної. На моїй позиції тоді була дуже серйозна конкуренція. Той самий Мудрик – це футболіст топ-рівня, і ми всі розуміли, наскільки він важливий для збірної України.

Я отримав свій шанс, але, мабуть, не використав його так, як хотілося б. Мені потрібен був час на адаптацію, але я розумію, що ні в Динамо, ні в національній збірній це так не працює. Тут і зараз потрібно показувати свій максимум. Особливо у збірній, де є лише кілька тренувань і короткий збір тривалістю близько десяти днів.

І якщо бути чесним, то я не продемонстрував навіть половини своїх можливостей. Мабуть, показав відсотків тридцять від того, що справді вмію. Я закрився в собі: новий колектив, нові вимоги, нова атмосфера. Не завжди мав із тренером той діалог, якого мені хотілося, але це абсолютно нормально. Мені тоді було непросто.

Пам'ятаю, як приїжджав у збірну вдруге, втретє й ловив себе на думці, що Влад із Динамо і Влад у футболці збірної – це ніби два різні футболісти. Зараз я вже краще розумію причини цього.

Тепер у команди інший тренерський штаб. Я чув багато позитивних відгуків від хлопців про роботу Андреа. Я чув багато хорошого ще з тих часів, коли він допомагав Андрію Шевченку. Кажуть, що це дуже сильний тактик і якісний керманич. Звісно, мені хочеться попрацювати під його керівництвом.

Я не став би зараз порівнювати себе з Андрієм Ярмоленком. Але бачу, що Мальдера викликає як молодих гравців, так і більш досвідчених. Він не дивиться на вік. Якщо ти показуєш результат і перебуваєш у хорошій формі – отримуєш шанс.

Для мене збірна – це мрія і справді незакритий гештальт. Але я зрозумів одну річ: потрапити до збірної, можливо, легше, ніж закріпитися в ній. Свого часу я не зміг цього зробити. Можливо, тоді мені не вистачило внутрішньої впевненості, правильного настрою та психологічної стійкості.

Втім, я не вважаю, що для мене все завершено. Поки ти граєш у футбол, шанс завжди є. Зараз для мене найважливіше – повністю залікувати травму, набрати оптимальні кондиції й повернутися на свій рівень. Наступні збори розпочнуться у вересні, а отже буде нова можливість довести, що я заслуговую на ще один шанс у збірній України.

– Мальдера в нас італієць. Ви мали досвід поразки 1:2 від італійської Фіорентини. Але чи не саме такі матчі найкраще показують справжній рівень? І якщо абстрагуватися від статусу клубу й дивитися саме очима футболіста, хто з тодішніх єврокубкових суперників справив на тебе найбільше враження?

– Як мені колись сказав Скрипник: "Є певна піраміда". Я розумію, що чемпіонат УПЛ стоїть набагато нижче, ніж Серія А. Чемпіонат Італії – це десь вершина. Іспанська Ла Ліга – також. І туди потрапляють не сказати, що одиниці, але відбір там дуже жорсткий. Великі гроші, можливість купувати найкращих футболістів, яких тільки хочеш. А у нас усе трішки не так, тому конкурувати важко.

Я вважаю, що вони були кращими у фізичному й психологічному плані. Але не можна сказати, що вони нас розірвали і за грою, і за результатом. Ми розуміли, куди їдемо і що нас там чекає.

Але хто справді здивував, то це, мабуть, Пафос. Бо коли їхали на Кіпр, думали: "Ну, хороша команда". Але коли вийшли на поле, побачили, що там майже усі футболісти вікові, перебувають у хорошій формі, технічні, фізично сильні й дуже швидко приймають рішення.

– Тоді ще говорили про клімат. Що думаєш, наскільки він зіграв свою роль?

– Зараз можна казати і про клімат, і про поле, і про те, що м'яч якийсь не такий. Так, було дуже спекотно і велика вологість давалася взнаки. Але Баварія до них приїхала і на цьому ж полі, плюс-мінус за тих самих умов, трішки пізніше, але розгромно змогла перемогти. Це вже приклад якості та рівня футболістів – їм нічого не стало на заваді. Тому я не хочу шукати якісь відмазки. Не хочу ні про суддів, ні про поля, ні про погоду казати.

– Матч із Ноа ви грали вже в ситуації, коли розуміли: навіть перемога не гарантує продовження єврокубкової історії. Водночас це був перший матч Ігоря Костюка без приставки "виконувач обов’язків", у якому команда виглядала більш цілісною та емоційно зарядженою. Ми також можемо сказати, що твій гол став одним із останніх акцентів цієї кампанії.

– Зміна тренера завжди трохи б'є по команді, але водночас і освіжає її. На той момент у нас уже дещо змінилася гра: ми стали більше бігти, частіше діяти на контратаках, хоча й у позиційній атаці теж виглядали доволі непогано.

Я б не сказав, що було якесь розчарування. Ми розуміли, що дуже багато вже втрачено. Засмучуватися не було особливого сенсу, бо ми встигли це пережити й усвідомити задовго до тієї зустрічі.

Я дуже добре провів збори, а потім, уже в перших матчах, зокрема на Мальті, у мене почався певний спад у грі. Ми багато разів обговорювали це з головним тренером. Я казав: "Володимировичу, я все бачу і все розумію". Він мене підтримував, але я відчував, що не можу дати команді й тренеру той ресурс, який від мене був потрібен. Не міг бути достатньо корисним, а сам перестав отримувати задоволення від футболу.

Почав частіше залишатися на лаві запасних. Хоча не все було настільки погано. Наприклад, у матчі зі Зріньскі я забив і віддав асист, ми добре виглядали. Навіть у грі на Мальті, вважаю, я виглядав нормально. Це було не вау – десь на п'ять балів із десяти.

Але після матчу на Мальті пішов спад. І це був далеко не той рівень, на якому я хотів себе бачити. Не той футбол, який показував у чемпіонаті в іграх проти Шахтаря чи Кривбасу. Тому в той період я був розчарований і своєю грою, і грою команди, і результатом загалом.

– Ти впродовж нашої розмови доволі тепло відгукуєшся про Олександра Шовковського. Наскільки відчувається різниця між ним і нинішнім тренерським штабом? У чому вона проявляється найбільше в щоденній роботі?

– Змінити команду кардинально, її тактику, склад, розбавити рутину – усе це дуже ризиковано. Ми ж розуміємо, як це може позначитися на результатах. Костюк нормально працює, але глобально він не змінював дуже багато. Так, у нас трохи змінилися тренування, теоретичні заняття.

Я багато пропустив при Костюку через проблеми зі здоров'ям, тому мені важко об'єктивно оцінювати, що виходить класно, а що – не дуже. Зараз у команді багато молоді, і це великий плюс, що він підтягує хлопців, дає їм шанс.

При Шовковському я грав стабільно, проводив близько 90% матчів, викликався до збірної. Не можу сказати, що відчував себе беззаперечним лідером команди, але почувався вільно й упевнено.

Зараз ситуація трохи інша – принаймні за моїми внутрішніми відчуттями. Думаю, це пов'язано з травмою, відсутністю матчів у житті, браком ігрової практики. Тому іноді з'являються певні сумніви в собі. Загалом я перебуваю в нормальних стосунках із кожним тренером. Я вже доросла людина і можу налагодити діалог.

Думаю, уже через пів року, коли повернуся, проведу достатньо матчів і наберу форму, зможу оцінити насамперед свої кондиції та результати. І лише після цього – давати оцінку роботі тренера.

– Власне відхід Шовковського став однією з головних подій сезону. Якою була твоя перша реакція? Це стало несподіванкою, чи всередині команди вже відчувалося, що після такого року зміни неминучі?

– Я не скажу, що це була сенсація. Ми всі розуміли це ще раніше – коли почали пропускати, зокрема на останніх хвилинах, програвати й втрачати очки. Були матчі з Карпатами, з Оболонню, невдало зіграли з Шахтарем, десь нам, як ми вважали, не поставили пенальті. Не все просто так складалося, і ми це розуміли.

Ми шукали причини всередині колективу, говорили між собою, розмовляли з тренерським штабом. Їм було небайдуже те, що відбувається. Але в якийсь момент уже важко було щось змінити. Це була така хвиля цунамі, яку неможливо зупинити. Треба було вже не запобігати їй, а боротися з її наслідками.

Я в хороших стосунках з Олександром Шовковським – і як із тренером, і як із людиною. Він дуже багато мені дав після Луческу. У нас були якісь мікроконфлікти, але це нормально. Сьогодні він може мені зателефонувати, запитати, як мої справи. І я можу звернутися до нього як до легенди футболу, порадитися щодо якоїсь конкретної ситуації чи поразки.

Навіть коли я продовжував контракт із Динамо, він мене привітав, запитував, чого я хочу, як бачу своє майбутнє. У мене з ним дуже теплі стосунки.

Так-от, само собою я добре спілкуюся зі Скрипником. Можемо побачитися, можемо поговорити в СМС. Навіть якщо зустрінуся з тим самим Григорчуком, у нас залишились хороші людські стосунки. Так само і з Вернидубом. Кожен тренер мені щось дав.

Коли такі люди, як Шовковський, з'являються у твоєму житті, це великий плюс. І як тренери, і як особистості. Тому, звісно, мені було трохи сумно.

Це як у школі: коли твій однокласник переходить в іншу школу, ти розумієш, що вже не бачитимеш його щодня, як раніше. І тобі від цього трохи сумно. Так само було й з Олександром Шовковським. Хоч він і живе в Києві, але можливості регулярно бачитися вже немає. Можливо, просто трохи змінився формат наших стосунків.

Але такий футбол. Є результат – ти працюєш далі. Немає результату – розумієш, що й тебе одного дня може не бути в Динамо. Особливо в Динамо.

"Сьогодні я пов'язую себе лише з Динамо. Я люблю Київ, мені зараз тут подобається буквально все"

– Ти сам казав, що рано чи пізно, можливо, доведеться залишити команду. Зміг би перейти до принципового суперника? Чи для тебе це неможливо?

– У мене від цього питання аж мурахи по шкірі. Як казав Караваєв, коли його запитували про подібне: "Ніколи не кажи ніколи".

Я не знаю, що буде через два, три чи п'ять років. Зараз я бачу себе в Динамо. Люблю цю емблему, люблю всіх працівників клубу. Дуже поважаю президентів, тому що вони чимало роблять і для команди, і особисто для мене.

Якщо ми будемо потрібні одне одному, якщо я відповідатиму рівню цієї команди, то я тільки за те, щоб залишатися тут. Водночас я перебуваю в хороших стосунках і з хлопцями з Шахтаря. Так, коли ми виходимо один проти одного на поле, це дуже серйозний подразник для нас. Але поза футболом, після матчів, у нас абсолютно нормальні людські стосунки.

Тому знову ж таки – я не знаю, що буде через п'ять років, чи буду потрібен Динамо в майбутньому. Але на сьогодні я пов'язую себе лише з київським Динамо. Я люблю Київ, мені зараз тут подобається буквально все. Ще б вилікуватися і повернутися до гри – тоді взагалі було б супер.

– Деякі футболісти кажуть, що хотіли б завершити ігрове коло там, де все починалося: повернутися до своєї першої команди й закінчити кар'єру саме в ній. Наскільки ця історія близька тобі?

– Я вихованець одеського футболу, тому десь глибоко всередині допускаю, що колись міг би повернутися до Чорноморця.

У мене батьки живуть в Одесі. Нещодавно я проводив там відпустку, спілкуюся з хлопцями з Чорноморця. Я спілкуюсь також з тими, хто раніше виступав за цю команду. У мене хороші стосунки з Романом Григорчуком.

Я люблю це місто, люблю стадіон, базу, усіх людей, які там працювали й працюють: і кухарів, і адміністраторів, і прибиральниць. У мене дуже теплі спогади про цей клуб. Мені б хотілося, щоб, насамперед, Чорноморець грав у Прем'єр-лізі, щоб там були хороші умови для футболістів і персоналу, тому що це дуже важливо для результату.

І, звісно, хоча остаточно ще не визначився, але більше лежить серце до життя в Одесі. Тому, можливо, мені б хотілося ще пограти за Чорноморець. А після завершення кар'єри, можливо, попрацювати в клубі на якійсь посаді – спортивного директора, скаута чи в іншій ролі. Просто допомогти цьому клубу й віддати йому належне.

Звичайно, я не відмовився б і від можливості працювати в Динамо після завершення кар'єри. Все залежатиме від пропозицій. Я ще не знаю, кому в той момент буду потрібен.

– Є один матч, який, здається, став найкращим відображенням усього цього сезону Динамо. Йдеться про божевільні 6:5 із Кривбасом – найрезультативнішу гру в історії УПЛ. Ти тоді не грав, але точно спостерігав за цією зустріччю. Якими були твої емоції? Це був захват від видовища й характеру команди чи, навпаки, думка про те, що клуб рівня Динамо не має права дозволяти супернику забивати п'ять м'ячів? І чи погодишся, що той матч дуже символічно описав увесь сезон: величезне бажання перемагати, здатність витягувати, здавалося б, безнадійні ситуації, але водночас проблеми з балансом, контролем гри та концентрацією?

– Так, у нас десь не вистачало балансу. Ти або літаєш у хмарах, або помиляєшся десь внизу. А цього балансу, стабільності, не було. А стабільно грати дуже важко, особливо коли в тебе багато молодих футболістів.

У другому таймі я отримував задоволення від гри. Я бачив очі, які палали в динамівців, бачив, наскільки вони хотіли виграти. І хотілося б, щоб такий настрій був завжди.

Але, звісно, Динамо не може дозволяти собі настільки легко пропускати. Треба віддати належне Мендосі – це хороший гравець, дуже ефективний для своєї команди. Але ми все одно мали розуміти, як проти нього діяти.

Ця гра справді показала всі наші проблеми: ми можемо багато забивати, але водночас можемо й багато пропускати. У команду прийшов новий фахівець, тренер, який відповідатиме за оборону. Можливо, будуть якісь нововведення. Можливо, саме це допоможе нам стати більш збалансованими й стабільними.

– У чемпіонаті сенсацією для багатьох став ЛНЗ – команда, яка привернула до себе чимало уваги. А в Кубку України історію написав Чернігів. Ми знаємо, який особливий зв'язок цей клуб має з Андрієм Ярмоленком, і їхній шлях викликав повагу не лише в нього. Як ти поставився до результатів цієї команди? Бо дехто казав, що це лише фарт і не більше.

– У футболі без фарту, без удачі далеко не заїдеш. Ми бачимо той самий Лестер, який свого часу виграв чемпіонат, а потім опустився нижче. Стабільно тримати високий рівень, як це роблять великі клуби, дуже важко. До прикладу, як це робить ПСЖ. Навіть ми бачимо по Динамо, що це непросто і далеко не завжди вдається.

А тут команда з невеликим бюджетом, від якої, мабуть, ніхто не очікував такого результату. Тому великий респект президенту Чернігова, футболістам і тренерському штабу. У мене ця команда викликає дуже теплі емоції.

Дуже сентиментально сприйняв момент, коли Андрій Ярмоленко зайшов до них у роздягальню. Думаю, якби я опинився на його місці й сказав їм кілька слів, то, можливо, й сам не стримався б – почав би обіймати хлопців. Вони великі молодці.

Мені дуже хотілося б, щоб такі історії траплялися не один раз, а, як сказав Андрій, трохи частіше. Я бачив, як радів президент клубу, що його команда, навіть програвши Динамо, змогла дійти так далеко.

Звичайно, фарт був на їхньому боці. Але це точно не лише про фарт. За цим стояли праця, віра в себе і готовність працювати заради своєї мрії. Вони не сумнівалися, продовжували робити свою справу, і все це в сукупності дало такий класний результат для цієї команди.

– Чи було в тебе перед фіналом якесь відчуття тривоги за Динамо, зважаючи на той неймовірний шлях, який пройшов Чернігів? Фарт точно був з ними протягом розіграшу. Для вас це був не просто фінал Кубка, а фактично єдиний шанс врятувати сезон і здобути путівку до єврокубків.

– Зважаючи на те, як ми провели цей сезон, звісно, хвилювання були. Ми бачили, що спочатку створили багато моментів, але не могли забити. Тому нервували всі.

Але водночас я вірив у хлопців. І не хочу жодним чином образити Чернігів, але в нас усе ж більша глибина складу, більше футболістів, які можуть вийти й посилити гру. Та й рівень виконавців у нас вищий. У підсумку саме так і сталося.

– Усе одно складається враження, що вас переслідує відчуття незавершеної справи, так? Ніби ви винні своїм уболівальникам значно більше, ніж показали цього сезону.

– Звісно, ми про це говорили всередині колективу. Ми самі розуміємо, що Динамо не може так грати. Я розумію, що й Кабаєв не може так помилятися.

Немає такого, що ти зіграв поганий матч, сів у машину, доїхав додому й одразу переключився на якісь веселощі. Я можу не спати ночами після невдалих ігор, прокручувати в голові свої помилки, аналізувати їх.

Ми дуже детально обговорюємо з хлопцями, що вийшло, а що – ні. Між нами можуть виникати претензії одне до одного – це нормально. Загалом буває багато критики. Частина її справедлива, частина – ні. Але все це тисне, і треба вчитися правильно це сприймати та на це реагувати.

Усі ми дуже близько до серця сприймаємо моменти, коли Динамо програє або опиняється на третьому чи четвертому місці. Бо ми розуміємо: для такого клубу це не може бути нормою.

"На перше місце я поставлю Динамо. Це очевидно: я граю за цю команду, і ми хочемо повернути чемпіонство"

– Як ти вважаєш, з огляду на всі гойдалки цього сезону, результати в чемпіонаті та непростий шлях у Кубку, чи заслужило Динамо право представляти Україну в єврокубках наступного сезону?

– Я думаю, що ми це заслужили. Так, у нас були свої гойдалки. Можна багато згадувати наших помилок і втрат очок. Ми могли бути ближчими до Шахтаря, і тоді це тиснуло б на них сильніше. Ми не знаємо, як би вони себе повели за таких обставин, зважаючи ще й на паралельні матчі в єврокубках.

Але все, що стається, стається так, як має бути. Тому можна говорити про удачу чи ще щось, але є й наша заслуга в тому, що ми виграли Кубок. Зрештою, перемагає сильніший, а переможців не судять.

– Безумовно, зараз ти не в найкращих кондиціях. Тим не менш, ти перепідписав контракт із Динамо, але навряд чи не маєш бажання колись спробувати себе за кордоном. Який чемпіонат тобі найближчий? Яким футболістом ти надихаєшся?

– Якщо говорити про натхнення, то в мене з дитинства не було такого, щоб я когось прямо ідеалізував. Так, були фігури, які подобалися всім: Шевченко, Мессі – такі, можна сказати, шаблонні приклади.

Зараз мені більше імпонують не гучні імена, а певні футбольні якості. Мені подобаються Мемфіс Депай, Жоау Фелікс, Коул Палмер. Депай, можливо, не так багато забиває, але мені імпонує його індивідуальність і креативність. Те саме стосується Фелікса: нехай він не завжди стабільний, але свого часу дуже подобався його азарт, дриблінг, нестандартні рішення.

Щодо того, де я себе бачу, то я багато пограв у єврокубках і розумію рівень тих команд. Щоб поїхати за кордон, треба бути справді сильним конкурентом на своїй позиції. Я не хочу бути надто самокритичним, але потрібно залишатися реалістом.

Мені вже 30 років. Я пропустив пів року через травму, не маю видатної статистики, а нещодавно підписав новий контракт із Динамо на два роки. І я щасливий тут.

Так, звісно, у мене є мрія спробувати себе за кордоном. Але це інша реальність, інші правила життя, інша мова. У мене є дружина, діти, тому переїзд буде значно складнішим. Багато залежатиме від умов і того, наскільки цей крок буде правильним для сім'ї.

– Наступний сезон стане для Костюка величезним випробуванням: після четвертого місця потрібно повертати Динамо в боротьбу за чемпіонство, але водночас готувати команду до гри на два фронти – з єврокубковими перельотами, щільним графіком і постійною потребою в ротації. На твою думку, чи готові нинішнє Динамо та його тренерський штаб до такого виклику?

– Сказати зараз, як буде далі, дуже важко. Це новий досвід і для нинішнього тренерського штабу, і для молодих футболістів. Багато залежатиме від жеребкування, від того, проти кого доведеться грати і в яких країнах. Усе це має свій вплив.

Тому прогнозувати щось складно. Але, звісно, ми ставимо перед собою великі цілі – і як команда, і я особисто як футболіст. Головне, що є віра. Працювати ми точно будемо, а далі подивимося. Від себе зробимо все можливе.

– І наостанок – трохи прогнозів. Якщо спробувати зазирнути в наступний сезон і відкласти вбік усі симпатії – яким ти бачиш топ-5 УПЛ? Хто, на твою думку, боротиметься за найвищі місця і здатен приємно здивувати?

– Ну, звісно, на перше місце я поставлю Динамо. Це очевидно: я граю за цю команду, і ми хочемо повернути чемпіонство. Далі – Шахтар, Полісся і Металіст 1925. Щодо ЛНЗ у мене є певні сумніви. У них теж буде досвід гри на два фронти, тому цікаво подивитися, як вони з цим упораються.

Мені подобався Кривбас, але зараз там також багато змін, чимало футболістів залишають команду, тому важко сказати, якими вони будуть.

Чотири команди я назвав, а от із п'ятим місцем складніше. Можливо, це буде Колос. Або нехай п'яту сходинку розділять Колос і ЛНЗ. Колос із приходом Костишина став дуже цікавою і міцною командою. З ними завжди непросто грати. І, якщо чесно, було б непогано, якби ще одна київська команда зуміла зачепитися за топ-5.